Методичні рекомендації. Жанр роману в античній літературі порівняно пізній (І–ІІІ ст

Жанр роману в античній літературі порівняно пізній (І–ІІІ ст. до н.е.). Виникнення цього жанру було продовженням тенденцій елліністичної літератури з її інтересом до рядового героя, сфери його приватного, побутового життя, сфери інтимних, любовних почуттів.

Грецька романна традиція передувала римській. П’ять текстів збереглося в повному обсязі: «Херей і Калліроя» Харитона, «Повість про Габрокому і Антію» Ксенофонта Ефесського, «Левуіппа і Клітофонт» Ахілла Татія, «Дафніс і Хлоя» Лонга, «Ефіопіка» Геліодора. Як правило у цих творах йдеться про пригоди любовної пари (подружжя, яке розлучили або закохані), викрадення їх піратами, морські бурі, рабство, удавана смерть, спроба самогубства і т.д. Закінчується роман щасливим возз’єднанням подружжя або весіллям закоханих. Ці романи майже не відбивають історичних, локальних і соціально-побутових реалій, вирішальне значення в них надається авантюрі, ланцюгу пригод, що розгортаються в екзотичних обставинах.

У романі Лонга «Дафніс і Хлоя» герої не мандрують у далекі країни. Це свого роду пастораль, яка поетизує острів Лесбос і побут пастухів. Роман відрізняється природністю почуттів героїв, окремих ситуацій, у які вони потрапляють.

Римський роман у певній мірі продовжив традиції грецького: герої римських романів теж скитаються, переживають перипетії. Одна помітна своєрідність римського роману сформувалася під впливом «меніппової сатири» бесід на морально-філософські теми. Авантюра в римському романі вже не є основним предметом зображення. У романі відчутний історичний і місцевий колорит, а на перший план висуваються герої з підкресленою індивідуальністю.

Римський роман представлений двома текстами: «Сатириконом» Петронія і «Метаморфозами» Апулея.

Луцій Апулей (125–180р. до н.е.) – римський письменник, увійшов у світову літературу як автор роману «Метаморфози, або Золотий віслюк». Зверніть увагу на характеристику суспільства за часів письменника. Посилення безправності населення, загострення соціальних конфліктів, перетворення вершників на міських чиновників, суспільна і моральна деградація – все це стає причиною кризи, яка охоплює і культуру. Розквітають окультні науки, таємні секти, з’являються твори, що пропагують чаклунство, поширюються забобони, віра в потойбічні сили. Письменника хвилюють питання, чому люди стають злодіями, втрачають людське обличчя. Апулей продовжує традиції античної літератури, звертається до теми метаморфоз, але додає зворотнє перевтілення, до народної казки, до Мілетських оповідань, веде дидактичні, навчальні бесіди з читачем.

Новим в жанрі роману є автобіографічні елементи, розширення тематичного спектру, увага до портретної характеристики персонажів, розповідь від першої особи, діалог з читачем, зв’язок з філософією, звернення до внутрішнього світу людини, духовного очищення. Композиція ускладнюється введенням оповідей-новел побутового, авантюрного, еротичного характеру, казки про Амура та Психею.

Саме вставні новели, картини життя, що спостерігає Луцій-віслюк, викривають негідний спосіб життя, несправедливі судові вироки, безправне становище рабів, аморальну поведінку.

Письменник показує падіння людської душі до рівня тваринного (Луцій-віслюк), очищення і піднесення її до рівня божественного (Луцій-жрець), підкреслює вади, що роблять людину рабом сліпої долі: «Сделавшись по страстности своего молодого возраста рабом сластолюбия, ты получил роковое возмездие за неуместное любопытство». Психея (душа) в античності сприймалася алегорично, тому казка заглиблює філософські розмірковування письменника про падіння і піднесення душі людини, яка завжди стоїть перед моральним вибором, а доля посилає їй попередження (І 6-14; ІІ 4-5; ІІІ 1-2; V 5-11), підштовхує шукати відповідь на питання хто винен (І 6-7; ІІ 12; V 9; VІ 28; VІІ 2,17,20).

Психея зазнає багато горя, переслідувань Венери і врешті, винагороджена за вірне кохання, стає безсмертною богинею.

Українською мовою казку переклав І. Франко. Повний переклад роману належить Й. Кобіву й Ю. Цимбалюку.