Українське Полісся займає північну і північно-
західну частини країни і включає майже всю Волинську, Рівненсь-
ку, Житомирську, Чернігівську, північні райони Львівської, Терно-
пільської, Київської і Сумської областей. Загальна площа Поліс-
ся становить близько 11,4 млн га, або 19% території республіки.
За агроекологічними факторами (кількість опадів, тривалість без-
морозного періоду, сума активних температур та ін.) Полісся по-
діляють на правобережне (Західне і Центральне Полісся) і ліво-
бережне (Східне Полісся).
Місцеві фактори грунтоутворення зумовлюють розвиток в цьо-
му регіоні трьох типів грунтоутворення: підзолистого, дернового і
болотного.
Процес підзолоутворення відбувається на підвищених елемен-
тах рельєфу під хвойними і мішаними лісами в умовах промив-
ного водного режиму. Під пологом світло-хвойних і мішаних лі-
сів розвивається трав’яниста рослинність. В цих умовах на підзо-
листий процес накладається дерновий.
Болотний процес розвивається при надмірному зволоженні.
В таких умовах формується торфовий горизонт і відбувається ог-
леєння мінеральної частини профілю. Залежно від рельєфу, рос-
линності та інших умов формуються верхові, низинні та перехідні
болота.
В межах Українського Полісся поширені такі грунти: дерно-
во-підзолисті, дерново-підзолисті оглеєні, дерново-карбонатні, дер-
нові оглеєні, дерново-борові, дерново-лучні, болотні, сірі лісові і
чорноземи опідзолені. На давніх і сучасних алювіальних відкла-
дах річкових долин поліські грунти сформувалися також на те-
риторії лісостепової зони.
В Україні дерново-підзолисті грунти розглядають як самостій-
ний тип і тому його поділяють на два підтипи: дерново-підзолисті і
дерново-підзолисті оглеєні. Ці грунти займають понад 60% те-
риторії Полісся. 26% дерново-підзолистих грунтів мають різний
ступінь оглеєння. Найпоширенішими видами цього типу грунту
є слабко- і середньопідзолисті (92%), сильнопідзолисті займа-
ють незначну територію (8%).
Загальна потужнісгь горизонтів А і Е в різних районах Поліс-
ся коливається від 20 до 40 см, вміст гумусу від 1,0 до 2,0%, єм-
кість вбирання від 2 до 6 мг-екв на 100 г грунту. Дерново-підзо-
листі грунти мають кислу реакцію, рН сольової витяжки стано-
вить 5,0—5,6. Завдяки інтенсивному промиванню ці грунти мають
низький вміст поживних елементів, погані водні і фізичні власти-
вості, низький ступінь оструктуреності.
Наведені факти свідчать про те, що цей тип грунту Належить
до категорії низькородючих грунтів
Дерново-борові грунти сформовані на випуклих і рівнинних ді-
лянках борових терас під сухими борами з бідною трав’янистою
рослинністю. Грунтоутворюючими породами цих грунтів є давньо-
алювіальні і воднольодовикові відклади піщаного і глинисто-пі-
щаного гранулометричного складу.
Дерново-борові грунти бідні на гумус (0,9—1,9%), оксиди,
карбонати та інші сполуки; дуже бідні на азот, фосфор, калій,
мікроелементи, особливо на бор, мідь, цинк; мають низьку ємкість
вбирання і слабкокислу реакцію грунтового розчину (рН водної
витяжки становить 6,0—6,5).
Основним заходом поліпшення родючості цих грунтів є зміна
їх гранулометричного складу (глинування, внесення цеолітів то-
що).
Дерново-карбонатні і дернові грунти сформувалися на карбо-
натних грунтоутворюючих породах (вапняки, крейдяні відклади,
вапнякові мергелі, туфи, валунні суглинки з уламками вапняків
тощо).
Дернові грунти мають добре виражений дерновий і слабкороз-
винений підзолистий горизонти, високий вміст гумусу, слабкокис-
лу або нейтральну реакцію, міцну грудкувату структуру та інші
позитивні властивості, які вказують на його високу родючість.
Дерново-карбонатні грунти мають подібні властивості, але
внаслідок щебенюватості, малої вологоємкості і низької водоут-
римуючої здатності є слабкорозвиненими і, порівняно з дернови-
ми, мають нижчу родючість.
Лучні грунти сформувалися на понижених ділянках рельєфу і
в заплавах річок на алювіальних, делювіальних і льодовикових
відкладах під трав’янистою рослинністю. Подібними до них є дер-
нові глейові, які формуються в умовах надмірного грунтового і
поверхневого зволоження. Ці грунти мають глибокий гумусний
горизонт і порівняно високий вміст гумусу (3—5%).
На лучних і освоєних дернових оглеєних грунтах вирощують
овочеві і кормові культури.
Болотні грунти на Поліссі займають близько 10% території.
Найпоширенішими серед них є низинні болота. Вони займають
значну площу в нашій країні — до 95% болотного фонду. Грунти цього типу формуються в заплавах річок, на притерасних пони-
женнях, днищах балок тощо.
У профілі цих грунтів виділяють такі горизонти: лісова під-
стилка або лучна повсть (О), торфовий (T), глейовий (G) і.ма-
теринська порода (С). В умовах інтенсивного розкладання орга-
нічної маси між торфовим і глейовим горизонтами формується гу-
мусний горизонт (A). Залежно від режиму грунтових вод і їх
мінералізації на певній глибині формується рудяковий горизонт
(Bf) — скупчення болотної руди.
Грунти верхових і перехідних боліт становлять всього 5% бо-
лотних грунтів України. Вони поширені в основному на Поліссі
(північна частина Рівненської і північно-західна частина Жито-
мирської областей) і в Карпатах. Ці грунти сформувались на без-
стічних западинах, неглибоких пониженнях вододілів, терасних
пониженнях тощо.
Основними діагностичними ознаками торфових грунтів є по-
тужність торфового горизонту, величина зольності, ступінь роз-
кладання і гуміфікації органічних речовин. За потужністю тор-
фового горизонту болотні верхові грунти поділяють на три, а бо-
лотні низинні на п’ять підтипів (табл. 17).
За вмістом золи торфові грунти поділяють на слабкозольні
(12%), середньозольні (12—20%) і багатозольні (20—50%).
Грунти верхових боліт є слабкозольними (2—6% золи). Золь-
ність низинних боліт середня і висока. У сільському господарстві
широко використовуються низинні болотні грунти, які містять ба-
гато азоту, фосфору, інших зольних елементів і мають слабкокис-
пу реакцію.
Основним меліоративним заходом на цих грунтах є зниження
рівня грунтових вод.
Сірі лісові грунти і чорноземи опідзолені в зоні Полісся зай-
мають значну територію, але основні їх площі зосереджені в Лі-
состепу. Тому характеристику цих грунтів буде наведено в нас-
тупному параграфі.
Таблиця 17. Класифікація болотних грунтів
| Підтипи грунтів верхових боліт
| Потужність торфового горизонту, см
| Підтипи грунтів низинних боліт
| Потужність торфо- вого горизонту, см
|
| Торф’янисто-глейові
Торфово-глейові
Торфові
| <30
30—50
>50
| Болотні мінеральні
Мулувато-глейові
Торф’янисто-глейові Торфово-глейові Торфові
| Горизонту Т не- має Горизонту Т не- має <30 30—50 >50
має Горизонту Т не- має <30 30—50 >50
|
Орні землі Полісся займають понад 5 млн га, або 45% всієї
земельної площі зони. Низький процент сільськогосподарського
освоєння грунтів Полісся пояснюється тим, що значні площі зай-
няті лісом, чагарниками і болотами.
Сільське господарство зони спеціалізується на виробництві
продукції тваринництва, льону, картоплі, хмелю, овочів, жита.
Основними заходами підвищення родючості грунтів Полісся є
вапнування, поглиблення орного горизонту, внесення високих доз
органічних і мінеральних добрив, осушення перезволожених грун-
тів, глинування піщаних грунтів тощо.
В зоні Полісся функціонують кілька науково-дослідних інсти-
тутів і дослідних станцій, наукові здобутки яких сприяють підви-
щенню родючості грунтів і культури землеробства в даному регіоні.
Серед них Український науково-дослідний інститут землероб-
ства (Київ), Науково-дослідний інститут землеробства і тварин-
ництва західних районів України (Львів), Український науково-
дослідний інститут картопляного господарства (Немішаєво), На-
уково-дослідний інститут сільського господарства Нечорноземної
зони України (Коростень), Науково-дослідний і проектно-техно-
логічний інститут хмелярства (Житомир), Поліська дослідницька
станція (Малинський район) та ін.
