Світова політика і наукова спільнота

Науково обґрунтована і прагма­тична оцінка перспектив розвит­ку міжнародних відносин у XXI ст. вимагає глибокого проникнення в суть епохальних змін, свідками яких ми є. Аналіз процесів міжнародного життя ми­нулого і сучасного дає ключ до осмислен­ня характеру і спрямованості тенденцій формування нового світового порядку, в якому доведеться жити усім державам, зок­рема Україні.

Складність і важливість цього завдання спонукали автора торкнутися питання про роль політологів, політичних ана­літиків, учених-міжнародників, так званої наукової спільноти, в контексті розробки концептуальних засад і напрямів зовніш­ньої політики на прикладі США і Росії. Зроблено також спробу з'ясувати міру причетності українських науковців до стратегічного аналізу міжнародних відно­син і зовнішньої політики.

Питання про роль і місце науки в зовнішній політиці сучасної держави і на­самперед її функціональний зміст, незва­жаючи на численні спроби, не вирішено. Загальноприйнятим серед фахівців-міжнародників є постулат, згідно з яким наукової теорії ніколи не буває забагато на будь-якому етапі зовнішньополітичного процесу, починаючи від розробки відпо­відної стратегії і закінчуючи її ре­алізацією.

Ще давньогрецький історик Фукідід, один із засновників впливової традиції, яку успадкувала сучасна міжнародно-політична наука, писав про корисність глибокого аналізу відносин між держава­ми, зокрема причин війн і конфліктів, якими вони позначені.

Необхідність в «гарній» теорії, прак­тичність якої має неабияке значення, спо­нукає розвинені країни і міжнародні ор­ганізації вкладати значні кошти у створен­ня так званих «мозкових трестів», кількість яких у глобальному масштабі становить майже п'ять тисяч. Вони відіграють роль своєрідних «фабрик думок», тобто генера­торів нових ідей і концепцій, розробників планів, програм і заходів для забезпечення національної і міжнародної безпеки, науково-технічного прогресу та сталого соціально-еко­номічного розвитку, у світі, який швидко змінюється, де стирається грань між внутрішньою і зовнішньою політикою.

Трансформація глобальної структури міжнародних відносин і новий світовий порядок, який виникає внаслідок змін, не залишають сумнівів у тому, що він буде дале­ким від ідеального, принаймні для більшості країн, населення яких не належить до «золото­го мільярду». Звідси — особлива увага світово­го політичного істеблішменту до проблем і пер­спектив формування майбутнього глобального порядку з позицій стратегічного і геополітичного аналізу. Прикладом такого ставлення до розробки стратегії виживання в нестабільному світі є діяльність американської наукової спільноти Sсіеntіfіс sосіеtу, яка за останні два десятки років збагатила традиційні парадигми міжнародних відносин новими теоретичними й емпіричними розвідками. Серед її членів такі знавці геополітики, теорії міжнародних відно­син, політології і дипломатії, як Г. Кісінджер,

3. Бжезінській, К. Волтц, С. Гантінгтон, Р. Плпін, Дж. Най, С. Уолт, Р. Хаас, Р. Соломон, С. Гофман, Ф. Фукуяма, П. Кеннеді, Р. Кьо-хейн, Дж. Розенау, а також представники порівняно нової генерації політичних ана­літиків: Дж. Айкенберрі, Г. Нау, У. Робінсон,

4. Купчан, Д. Рієф, Р.Каплан, Е. Басевіч, Р. Робертсон, Т. Фрідман, Ч. Кеглі, Ю. Віткопф та інші.

Україна, яка після здобуття незалежності зіткнулася з необхідністю розробки концептуальних засад, принципів і напрямів своєї зовнішньої політи­ки, що відповідають умовам постбіполярного світу. Маючи у своєму розпорядженні порівняно з Росією значно менший потенціал учених-міжнародників і відповідних науково-дос­лідних структур, керівництво України обрало дещо інший шлях. До розробки «Основних на­прямів зовнішньої політики України» та інших важливих концептуальних документів були за­лучені не тільки вчені-міжнародники і прак­тичні дипломати МЗС України, а й фахівці суміжних галузей науки та державного уп­равління. Очевидно, нині цей базисний для зовнішньої політики України документ, як і низка інших, потребують серйозного і всебічно­го переосмислення, повторної наукової і політичної експертизи. Умови для цього досить сприятливі, беручи до уваги, що в країні вже немає дефіциту у фахівцях-міжнародниках.

Нині їх основний потенціал сконцентрований в Інституті світової економіки і міжнародних відносин НАНУ, Інституті міжнародних відно­син Київського національного університету імені Тараса Шевченка, Дипломатичній ака­демії України при МЗС України та інших на­вчальних закладах і науково-дослідних інсти­тутах Києва та деяких міст країни. Створені нові державні та неурядові дослідницькі й кон­салтингові центри, що займаються питаннями стратегічного планування, світової економіки, національної і міжнародної безпеки. Такими «мозковими трестами» є Інститут стратегічних досліджень, Національний інститут проблем міжнародної безпеки, Центр миру, конверсії і зовнішньої політики України, Центр Розумко-ва й інші наукові центри контрактного і відо­мчого типу. Для інформування громадськості і державних структур вони в основному викори­стовують такі відомі в Україні періодичні ви­дання: «Політика і час», «Стратегічна панора­ма», «Національна безпека і оборона», «Еко­номічний часопис» тощо.

Завдяки активній діяльності української на­укової спільноти, вітчизняна міжнародно-політична наука і дипломатія за порівняно стислий період поповнилася цілою низкою праць академічного, інформаційно-аналітично­го і професійно-орієнтованого змісту. Позити­вом у цьому контексті є те, що поступово зрос­тає кількість наукових праць, підготовлених фахівцями регіональних науково-дослідних центрів і університетів України. При цьому більшість праць представників української на­укової спільноти відрізняє незначна проти­лежність політичних позицій і поглядів щодо вирішальних проблем міжнародних відносин і зовнішньої політики нашої країни. Незважаю­чи на деякі розбіжності, пов'язані з інтерпре­тацією євроатлантичної проблематики, серед українських дослідників помітно переважають прихильники ліберально-демократичної орієн­тації.

Серед авторів наукових монографій і численних публікацій про комплексні проблеми сучасних міжнародних відносин, зовнішньої політики і дипломатії слід відзначити В. Андрійчука, О. Білоруса, М. Білоусова, В. Бруза, О. Бодрука, В. Будкіна, A. Веселовського, В. Величка, С. Віднянського, Л. Васильєву-Чекаленко, С. Галаку, Л. Гайдуко­ва, О. Гараня, В. Глебова, О. Гончаренка, Б. Гон­чара, Л. Губерського, Б. Гуменюка, В. Гуру, B. Гречанінова, В. Дергачова, І. Долгова, А. Зленка, О. Зернецьку, Є. Камінського, О. Ка-мінського, Б. Канцелярука, В. Кириченка, П. Кір'якова, С. Кононенка, Ю. Кочубея, Г. Кос­тенка, В. Копійку, Е. Коппель, Н. Кулінича, A. Кудряченка, Л. Лещенка, О. Маначинського, B. Манжолу, В. Мадісона, М. Мальського, B. Матвієнка, М. Мацяха, Ю. Мороза, І. Оніщенко, С. Пирожкова, І. Піляєва, Б. Парахонського, Г. Перепелицю, О. Потєхіна, Г. Почепцова, C. Рябова, П. Сардачука, В. Сєднєва, Ю. Ско­рохода, О. Сушка, С. Толстова, С. Федуняка, С. Фоміна, І. Хижняка, В. Хоніна, В. Чумака, А. Шарова, В. Шахова та інших.

Тематика наукових праць вищезазначених ав­торів найрізноманітніша — від теорії і історії міжнародних відносин і зовнішньої політики до проблем роззброєння, безпеки, конфліктології, регіонознавства, геополітики і гло­балізації. При цьому помітно переважають публікації, присвячені євроінтеграції і питан­ням вступу України в євроатлантичні структу­ри. Багато досліджень, виконаних «мозковими трестами», присвячені національній і міжна­родній безпеці, військово-політичній та еко­номічній стратегії України.