Поняття особистості в психології.

Особистість людини завжди була і залишається однією з найбільш інтригуючих таємниць, що хвилювали людство. "Витоки людини лише частково можна зрозуміти і раціоналізувати, - писав відомий російський філософ Н.А. Бердяев. - Таємниця особистості, її єдиності, нікому не зрозуміла до кінця. Особистість людська більш таємнича, ніж світ. Вона і є цілий світ. Людина - мікрокосм і містить в собі усе".

Для усебічного аналізу цього соціального феномену необхідно розвести ряд понять - "людина", "індивід", "особистість" і "індивідуальність". Ці поняття не тотожні за змістом: кожне з них розкриває специфічний аспект індивідуального буття людини.

Людина - це родове поняття, що вказує на приналежність істоти до вищого ступеня розвитку живої природи, - до людського роду. Людина - це специфічна, унікальна єдність біологічного і соціального. Як істота біологічна, вона підкоряється біологічним і фізіологічним законам. Як істота соціальна - вона частина соціуму і продукт громадського розвитку.

У понятті "індивід" виражена родова приналежність людини, тобто будь-яка людина (і новонароджений, і дорослий на стадії дикості, і високоосвічений житель цивілізованої країни) - це індивід. Але, з'явившись на світ як індивід, людина поступово придбаває особливу соціальну якість, він стає особистістю. Ще в дитинстві індивід включається в систему громадських стосунків, що історично склалася, яку він застає вже готовою. Подальший розвиток людини в суспільстві створює таке переплетення стосунків, яке формує його як особистість, тобто як реальної людини, не лише не схожого на інших, але і не так, як вони, діючого, мислячого, такого, що страждає, включеного в соціальні зв'язки як член суспільства, співучасник історичного процесу.

Таким чином, особистість - це найголовніше в людині, найважливіший його соціальна ознака. Якщо людина - носій самих різних властивостей, то особистість - це основна його властивість, в якій проявляється його громадська суть. Особистість виражає отнесенность людину до певного суспільства, певної історичної епохи, культури, науки і так далі

У вітчизняній і зарубіжній психологічній літературі існує велика кількість визначень особистості, залежна від рівня розвитку особистості або методологічної позиції автора. На наш погляд, одним з найбільш вдалих являється визначення, дане психологом А.В. Петровським. Особистістю в психології позначається системна (соціальне) якість, що придбавалася індивідом в предметній діяльності і спілкуванні і що характеризує міру представленості громадських стосунків в індивідові. Відкрити їх може лише науковий аналіз, чуттєвому сприйняттю вони недоступні. Особистість кожної людини наділена тільки їй властивим поєднанням психологічних рис і особливостей, що утворюють її індивідуальність, становлять своєрідність людини, його відмінність від інших.

Індивідуальність - це єдність неповторних особових властивостей конкретної людини. Вона проявляється в рисах темпераменту, характеру, в звичках, в переважаючих інтересах, в якостях пізнавальних процесів (сприйняття, пам'яті, мислення, уяви), в здібностях, в індивідуальному стилі діяльності. Індивідуальність - це неодмінна і найважливіша ознака особистості. Особистість людини неповторювана у своїй індивідуальності.

Слід сказати, що досі поняття "особистість" на Сході і на заході трактується по-різному. У європейській культурі, заснованій на християнстві, особистістю вважався святий, праведник, подвижник. У східній культурі власне про особистість заговорили з часів Конфуція (554 - 479 рр. до н.е.), для якого "особистістю" був "благородний чоловік", тобто, який бере активну участь в управлінні державою, печеться про його благо. У новий час західна особистість - це, передусім, індивідуальність, як би що стоїть над суспільством, а ідеал східної особистості - людина, що добровільно віддає себе служінню суспільству.

Різні наукові підходи до розгляду особистості. Особливості психолого-управлінського підходу. Як відомо, особистість вивчають багато дисциплін, у тому числі соціологія, загальна психологія, психологія управління. Яка ж специфіка розгляду особистості цими дисциплінами?

Соціологія вивчає особистість не як індивідуальність, а як соціальний тип. Її цікавлять лише ті риси, які схожі в багатьох людях, які "прив'язують" особистість до групи. Наприклад, в словосполученні "менеджер Петренко" соціологію зацікавить більшою мірою перше слово. Інакше кажучи, вона звертається до проблеми особистості через призму специфіки громадських стосунків. При цьому мається на увазі, що такі стосунки будуються не на основі симпатій або антипатій, а на основі певного положення, займаного кожним в системі соціально заданих функцій і ролей.

Загальна психологія вивчає особистість як конкретну людину, в усій його своєрідності і неповторній унікальності особових якостей. Вона фокусує свою увагу на індивідуальних внутрішніх механізмах і на відмінностях між індивідами. У вже згадуваному словосполученні "менеджер Петренко", психолога цікавитиме друге слово, тобто в чому психологічна конкретика цього Петренка.

Опори лише на соціологічний або загальнопсихологічний підхід явно недостатньо для того, щоб навчитися управляти особистістю підлеглого. Адже нас цікавить не особистість підлеглого взагалі, а підлеглий як представник певної організації. Саме у ній він себе проявляє як особистість, саме у взаємодії з іншими він здатний заявити про себе і бути упевненим, що його голос буде почутий.

Соціальна психологія вивчає, передусім, людську поведінку, обумовлену фактом включення людей в реальні групи. Більше того, для соціальної психології, на відміну від соціології, важливий результат взаємодії, передусім, в ланці "особистість - мала група" і у меншій мірі в ланці "особистість - суспільство". Адже людина не просто "включається" в те або інше суспільство. Він закономірно входить до якоїсь соціальної групи. Через її вимоги відзеркалюються інтереси усього суспільства.

Саме група визначає усі громадські прояви особистості, саме вона найбільшою мірою конкретизує вимоги суспільства у своїх вимогах. У прикладі, що вже наводиться, для соціальної психології особливий інтерес представляє менеджер Петренко як член відповідної організації, як прекрасний фахівець, напарник Іванчука та ін. Головне завдання соціального психолога при цьому - розкрити конкретний механізм "вплітання" людської індивідуальності в тканину групового життя. Такий підхід таїть в собі чималу складність. Річ у тому, що не можна спочатку вивчити особистість, а лише потім вписати її в систему соціальних зв'язків. Сама особистість, з одного боку, "продукт" цих соціальних зв'язків, а з іншого боку, їх творець. До речі, не випадково тому одна і та ж людина в різних групах поводиться по-різному. Таким чином, для соціального психолога головним у вивченні особистості є вивчення взаємин особистості з групою, причому його цікавить не просто особистість в групі, а саме результат, який виходить від взаємин особистості з конкретною групою.

Для психології управління найбільш близький підхід соціальної психології. В той же час є і певна своєрідність. Психологію управління цікавить, як ті або інші типологічні особливості особистості, що розглядаються в загальній і соціальній психології, в соціології, позначаються на участі особистості у сфері управлінських стосунків, тобто ролева різноманітність проявів особистості в цій сфері.

Крім того, психологія управління розглядає прояви особистості не просто в соціальній групі, а в найважливішому її різновиді - в організації; точніше, її цікавить результат, що отримується від різноманіття взаємин особистості в організації, передусім по вертикалі. Наприклад, психологію управління цікавить менеджер Петренко передусім як керівник відповідного підрозділу організації, як підлеглий Іванчука. Головна увага при цьому зосереджується на проблемі мотивації особистості до успішної діяльності на користь організації. Особлива увага акцентується на особі керівника, на необхідних особистісних якостях.

Таким чином, головна сфера прикладання сил психології управління - дослідження усієї складності проявів участі особистості в управлінських стосунках, управлінській діяльності.

Структура особистості підлеглого. У структурі особистості виділяють наступні складові частини:

Ø психічні процеси як основний спосіб існування психічного, його динамічні моменти. Вони розділяються на:

пізнавальні, дозволяючі орієнтуватися у навколишньому світі (відчуття, сприйняття, представлення, пам'ять, мислення, уява, мова, увага);

емоційні, виражаючі відношення до навколишнього світу;

вольові, такі, що визначають саморегуляцію діяльності;

Ø психічні стани як характеристика психічної активності людей в певних умовах. По домінуючому впливу на діяльність розрізняють:

позитивні стани, тобто сприяючі рішенню завдань (готовність до діяльності, підйом, натхнення та ін.), що стоять;

негативні стани, тобто що утрудняють рішення завдань і взагалі життя (боязнь, сумніви, печаль, роздратованість та ін.);

Ø психічні утворення як продукти психічної активності людини.

Провідними психічними утвореннями прийнято вважати знання, уміння, навички, досвід;

Ø психічні властивості як найважливіше в людині, його системна якість. Виділяють наступні психічні властивості:

самосвідомість, тобто усвідомлення людиною самого себе і свого місця у цьому світі ("Що таке "Я""?);

спрямованість, тобто сукупність стійких мотивів, цілей, потреб, ідеалів, установок, переконань ("Чого хоче людина? До чого він прагне"?);

здібності, тобто особливості людини, що дозволяють йому успішно справлятися з тим або іншим видом діяльності ("Що може людина"?);

характер, тобто сукупність стійких індивідуальних особливостей, що проявляються в спілкуванні, поведінці, діяльності ("Як людина відноситься до себе, до оточення і до справи"?);

темперамент, тобто природно обумовлена сукупність динамічних проявів психіки, протікання психічних процесів ("Як людина проявляє себе в поведінці і діяльності"?).