ІІІ. Особистісно зорієнтоване навчання – провідна освітня ідея нового часу.

ІІІ. 1. Гуманістична ідея освіти, зорієнтованої на особистість в українській педагогічній думці ХІХ – поч. ХХ століть.

Ми бачили, що реформування в освітній системі не залежить від чийогось бажання чи небажання, а є велінням часу. Об’єктивні умови й потреби нашого часу вимагають від освіти підготовки ініціативної, самостійної й самодостатньої особистості, наділеної умінням здобувати знання, вільно і гнучко оперувати ними, продукувати ідеї та планувати і здійснювати їх втілення в практичній діяльності. Саме тому основною освітньою ідеєю в Україні стала ідея особистісно зорієнтованого навчання, в основі якої лежить «опертя на суб’єктивний досвід учня, суб’єкт – суб’єктні стосунки учасників навчального процесу, діяльнісна основа [8.5]

По суті це означає, що в центр навчального процесу ставиться не учитель – як «транслятор» знань, не клас – як їх «приймач» чи «споживач», а кожен конкретний учень – особистість зі своїм конкретним досвідом, своїм темпом і способом мислення, своїми інтересами, своїми творчими задатками чи їх відсутністю, а відтак і потребою у їх формуванні.

Характерною особливістю уроку літератури в системі особистісно зорієнтованого навчання є те, що з огляду на націленість на самостійність учня в здобутті знань та осмисленості навчального матеріалу, в систему навчальної взаємодії включається сам виучуваний твір, який учень досліджує, інтерпретує, обговорює та реінтерпретує а також вступає в активний (а іноді й рольовий) діалог з його автором, персонажами. Отже й сам твір із об’єкта вивчення перетворюється в далеко не байдужого й не завжди згідливого носія інформації та «коректора» учнівських суджень.

Гуманістичний сенс ідеї особистісно зорієнтованого навчання полягає в тому, що кожній такій дитині «школа має дати ті знання і те виховання, при якому ці діти не ляжуть тягарем на суспільство, а стануть діяльнісними, чесними працівниками, корисними для себе самих, для того осередку, в якому їм доведеться жити, а може, й для цілого суспільства… потрібно навчати й виховувати так, щоб діти були щасливі – щасливі тим, що вони в осередку любові, що мають змогу задовольнити свою природню рухливість, говорити те, що наростає в їхньому умі, почувати себе з кожним шкільним днем свідомішими, самостійнішими» [6.162]

І знову не можу втриматися, дорогі мої колеги, щоб не загадати вам загадку: як ви думаєте, кому належить процитоване мною висловлювання? Амонашвілі? Шаталову? Ще комусь із учителів-новаторів 80-х років ХХ ст.? Чи може комусь із сучасних прихильників ідеї особистісно зорієнтованого навчання?

Слова ці написані майже 100 років тому і належать вони українському видатному, але на жаль, ще й досі не відомому не тільки українському народу, а й значній частинні педагогічної громадськості України – Софії-Русовій.

Якщо ж заглянути глибше, то підвалини особистісно зорієнтованого навчання можна побачити ще в сковородинській ідеї природовідповідності, в працях Б.Грінченка, П.Грабовського, М.Драгоманова.

У 1913-1914 роках український педагог Я.Чепіга писав: «…цілі виховання не повинні виходити за межі дитячої природи, тоді збережуться не попсовані духовні й фізичні дитячі здібності… Ціль сама по собі проста, але висока, бо виходить за межи насильства, надмірності і примусу. Ціль така будується на вивченні індивідуальних і типових рис та на всебічному розумінні дитячої вдачі. Найлегше виховувати дитину з палицею в руках, цебто силою й примусом, і найважче проводити виховання шляхом, зазначеним природою» [10.22-23]. Про врахування індивідуальних особливостей дитини та спрямування навчальної і виховної роботи на її індивідуальний розвиток говорив педагог і в інших своїх працях.

Так в роботі «Уява і мислительна та творча діяльність дитини», опублікованій у 1924 році, висловлюється думка про те, що головною метою школи є «складати найпожиточніші умови для всебічного розвитку людської душі у згоді з психофізичною природою індивідума і рівняти шлях до широкої творчості і самодіяльності духа» [11.15].

Про розвиток розумових і творчих здібностей учнів та необхідність їх підготовки до подальшої самоосвіти, тобто до самостійного здобуття знань, говорили С.Сірополко, І.Юшинин та інші українські педагоги І чверті ХХ століття. Все сказане може бути свідченням того, що ідея навчання, зорієнтованого на особистість, її особливості та індивідуальний розвиток, є відповідною самій ментальності українця і характерною для розвитку української педагогічної думки.

 

Запитання та завдання для самоконтролю

1. Яка мета і завдання особистісно зорієнтованого навчання?

 

 

2. Чим відрізняється дана освітня парадигма від традиційної?

 

 

3. Побудуйте власну схему взаємодії учасників навчального процесу в системі особистісно зорієнтованого навчання української літератури.

 

 

4. Яким чином ідея особистісно зорієнтованого навчання співвідноситься за ідеєю природовідповідності Г.С.Сковороди.

 

 

5. Як ви вважаєте: роль учителя в системі особистісно зорієнтованого навчання знижується чи підвищується? Обґрунтуйте свою думку.

 

 

6. Обґрунтуйте тезу «гуманістична ідея навчання і виховання, зорієнтованого на особистість є характерною для української педагогічної думки ХІХ-поч.ХХ століття».

 

 

7. Кого із названих лекції українських педагогів ХХ ст. з повним правом можна назвати предтечею ідеї особистісно зорієнтованого навчання? Які ідеї цього педагога втілює нова парадигма освіти.