Чинники, що актуалізують проблеми освіти та, зокрема, вивчення української літератури як навчального предмета.

 

Прошу ознайомитися із уривком документа, в якому перелічено основні недоліки шкільної освітньої системи.

Подумайте, про яку школу йде мова? Коли цей документ міг бути виданий?

1. «Сучасна школа за своїм навчальним змістом не відповідає психічному складу учнів та потребам суспільства.

2. Вона володіє слабкими засобами для життя і здоров’я учнів, для їх фізичного розвитку.

3. Естетичному розвитку учнів вона майже не приділяє уваги.

4. Сучасні навчальні плани відрізняються багатопредметністю, а програми перевантажені матеріалом, надмір якого гальмує процес плодотворного засвоєння його учнями.

5. Вона ставить головною метою навчання лише засвоєння учнями певного запасу знань, недооцінюючи певних життєвих навичок і умінь.

6. Як нерухомість навчальних планів, так і б’юрократична організація освіти не сприяють гнучкості, необхідній для того, щоб школа могла пристосувати до особливостей місцевого життя і до індивідуальних особливостей учнів.

Стереотипність і шаблони – найхарактерніші її недоліки

Якщо б до цього ще додати виписки із відповідей учнів м.Києва на анкету «Середня школа на порозі ХХІ століття: якою я її бачу», серед яких найбільше нарікань на відсутність з боку вчителів ставлення до учня як до особистості, брак індивідуального підходу та авторитаризм учителів, одноманітність уроків, неможливість висловити власну думку, догматизм, сковування учнівської ініціативи тощо, - то, напевне, кожен вирішив би, що наведений на початку розмови документ стосується саме нашої школи й написаний був десь наприкінці ХХ чи на самому почату ХХІ століття.

А проте документ цей був створений майже століття тому, якщо точно, - то 89 років тому. Це виписки із проекта реформи школи на 1911-1916 роки, що був підготовлений для затвердження його Державною Думою Росії. Проект так і залишився проектом, і певні недоліки освітянської діяльності дожили й до наших днів, але цікавим є питання: що саме спонукає суспільство, державу звернути увагу на проблему реформування освіти? Очевидно ж, спонукою до цього є певні зміни в суспільному житті, розвиток світової наукової думки, цивілізаційні зрушення, зміни в політичній чи гео-політичній ситуації та людській свідомості – все, що А.Тойнбі назвав «викликами часу».

Якщо в першому – другому десятилітті ХХ віку в царській Росії такими викликами були й інтенсивний розвиток капіталістичних відносин, і формування нової суспільної верстви – пролетаріату, а відтак і загострення революційної ситуації в країні, то наш час продукує ці виклики із надзвичайною інтенсивністю, і носять вони не лише локальний, а глобальний характер.

Одним із таких викликів став лавинний потік інформації, що поставив перед освітою вимогу навчити учнів вільно орієнтуватися в цьому потоці, оперативно опрацьовувати інформацію та ефективно її використовувати.

Другим викликом стала стрімка динамізація життя, яка вимагає від особистості це тільки вміння використовувати знання та навички в змінених, часто нестандартних умовах, а й здатності до оперативної модифікації своїх дій відповідно до видозмінених обставин.

Ці виклики часу поставили перед школою проблему підготовки організованої, мислячої особистості, що вміє ущільнювати свій час, планувати й проектувати свою діяльність як на ближчу, так і на дальшу перспективу, включно із проектування власної життєдіяльності, створення, коригування та реалізації особистого життєвого проекту. Саме на забезпечення успішного виконання цього завдання спрямоване запровадження профільного навчання в старшій школі, яке в свою чергу, диктує нові вимоги до літературної освіти.

Третім викликом часу, на який повинна відреагувати літературна освіта, є неухильна технізація (комп’ютеризація) і прагматизація життя, що веде до превалювання інтелектуальних осягнень над моральними, матеріальних цінностей над духовними – і в шкільному освітньому просторі не знайдеться, мабуть, жодного навчального предмета, окрім літератури (вітчизняної та зарубіжної), який би мав більше потенційних можливостей відповісти на цей виклик.

Ще одним серйозним викликом сучасності, є глобалізаційні світові процеси та неминуча євроінтеграція України. А це означає, що сучасна особистість повинна бути ознайомлена з історичними та культурними надбаннями європейських народів, про які література, в порівнянні, скажімо, з історією, дає хоч і менш повні й конкретні, але більш яскраві й більш емоційно наснажені уявлення.

Це ж стосується й до вивчення української літератури, бо, інтегруючись у світ, його потрібно, перш за все, зацікавити своїми надбаннями, «щось нести з собою» таке, що б свідчило про тебе, як про представника цивілізованого, культурного, духовно багатого народу.

Викликом часу, зверненим саме до нас, без адекватної відповіді на який ми не відбудемось як повноцінний народ, нація, а Україна не відбудеться як повноцінна суверенна Держава, є кількасотлітнє відчуження українця (не кажучи вже про представників інших національностей, що живуть в Україні) від української мови, культури, традиції, Церкви. Кілька століть українець існував в умовах відлучення від самих понять Україна, український народ, заміщених поняттями Малороссия, малорос (або хохол), що формувало відчуття неповноцінності, меншвартості й, звичайно, викликало бажання прилучитися до «повноцінної вищої нації». Кілька століть український народ виховувався в дусі великодержавного російського, а потім совєтського патріотизму, співав пісні «Любите Россию…» чи «Россия вольная, страна прекрасная, Советский край – моя земля!», а Сосюрина «Любіть Україну» чи Симоненкове «Україно! Ти для мене – диво!» вважалося «буржуазним націоналізмом, і за їх публічний спів чи декламацію люди, в кращому випадку виключалися з університетів, були звільнені з роботи, а в гіршому «ішли милуватись північним сяйвом».

Тож і сьогодні маємо ситуацію, яка спостерігається ще, здається, лише в одній єдиній Греції: величезний відсоток громадян Держави не вважають її своєю Державою, дбають не про неї, а про інтереси колишньої метрополії (і, звичайно ж, про свої власні…), зі зневагою ставляться до традицій, мови свого народу, вважаючи себе «вищою кастою», для якої уподібнення до корінного населення є принизливим, бо ж, як казала в М.Куліша тьотя Мотя Росторгуєва із Курска, «лучше быть изнасилованной, чем украинизированной!»

Не можу не нагадати, що криза 1999 р. жодну країну не вразила так смертельно, як Грецію, й експерти цю катастрофічну для грецького народу ситуацію пояснюють саме переліченими вище причинами. Цими ж причинами пояснюється й те, що ми, сидячи на найродючіших у світі грунтах, маючи в надрах усю таблицю Менделєєва (не вистачає лише 2-х елементів!..), потужний науковий потенціал та трудові ресурси, за майже 20 років незалежності не зуміли утвердитись як сильна демократична Європейська Держава.

Отже, виховання в учнів почуття поваги до народу, його мови, традицій, його правдивої історії та визначних постатей у ній, патріотизму, формування національної свідомості й самосвідомості, - все те, що було передбачено Концепцію національної освіти й сьогодні є актуальним завданням школи, у виконанні якого вирішальна роль належить саме учителю української літератури. І саме в цьому полягає концептуальна відмінність даного предмета від інших, які також «забезпечують цілісність літературного розвитку школярів, формують компетенції творчого читача» - світової літератури, російської та літератур інших народів, представники яких живуть в Україні.

Тому, на мою думки (а я гадаю, що маю право висловити й свою особисту думку) концептуальні засади, як і завдання вивчення української та інших літератур у школі є дещо відмінними, і злиття їх у одному документі, з якого до того ж повністю вихолощено проблеми національного виховання, не може бути прийнятим.

Не можна оминути увагою ще одного, зверненого персонально до кожного вчителя-словесника виклику часу, без адекватної відповіді на який жодні, найчіткіше сформульовані й найповніше методично й матеріально забезпечені завдання літературної освіти не можуть бути виконані. Виклик цей полягає в тому, що наше (та й не тільки наше!) суспільство дедалі більше стає суспільством «нечитаючих» людей, добру і світлу книгу яким замінили комп’ютерні ігри, суть яких найчастіше зводиться до вбивства віртуального супротивника; кіно- та відеофільми, де, як правило, пропагується культ сили, де чи не в кожному кадрі або ллється кров, або «вільні» люди «вільно совокупляються».

Девальвація цінності читання художньої літератури в очах молоді посилюється прагматизацією життя, девальвацією моральних цінностей.

Адже «робити гроші» можна й не знаючи Панаса Мирного, Лесі Українки чи, приміром, Євгена Гуцала. Навпаки, не знаючи їх, тобто, будучи людиною обездуховленою, здобувати гроші (із «повітря», із кишень знедолених чи обманутих) значно легше, бо жодних моральних перепон, жодних понять про честь, гідність, самоповагу не існує.

За таких обставин передбачений Шпенглером ще на початку ХХ століття «присмерк над Європою» може досить легко і швидко перетворитися в непроглядну ніч…

Отже, найпершим і найголовнішим завданням літературної освіти є формування свідомого, інтелектуально й духовно розвиненого читача та стимулювання і спрямування читацьких інтересів учнів. Саме це має стати наскрізною стратегічною лінією вивчення літератури у всіх без винятку класах, зміст якої має передбачати розвиток навичок швидкого й осмисленого читання та розуміння прочитаного, розуміння понять текст, підтекст, контекст (в т. числі й загальнонаціональний, і світовий), уміння інтерпретувати та реінтерпретувати авторські тексти на основі розуміння їх невичерпності, вести діалог з автором та його героями, дискутувати щодо прочитаного з товаришами.

І – чи не найголовніше завдання учителя літератури – це формування адекватних емоційних реакцій на прочитане, виховання людяності, емпатії, що передбачає уміння вживатися в світ героїв твору співпереживати їм, проникатися їх болями і радощами, розрізняти добро і зло, красу і потворність та емоційно відгукуватись на них.

 

 

Завдання й запитання для самоконтролю

 

1. Доберіть найбільш узагальнене формулювання для визначення головного завдання літературної освіти в школі.

 

 

2. Який учнівський навичок, на Вашу думку, є найважливішим для успішного вивчення української літератури?

 

 

3. Чи вважаєте Ви, що деякі недоліки, вказані в проекті реформи шкільної освіти на 1911-1916 рр., ще й сьогодні не ліквідовані повністю? Які саме? Як персонально Ви намагаєтесь їх усувати?

 

 

4. Чи не здається Вам перебільшеною увага викладача до проблеми національного виховання в процесі вивчення української літератури? («Так», «ні») наведіть свої аргументи.

 

 

5. Спробуйте проаналізувати свою власну діяльність та визначити уроки чи систему уроків, які Ви могли б назвати відповіддю на один із викликів часу.