Вчення І.Канта про апріорне й апостеріорне знання.

Родоначальником німецької класичної філософії вважається Іммануїл Кант. В його творчості умовно виділяють два періоди: докритичний (до 70-х років XVIII ст.) та критичний. Для першого властиве захоплення природничими науками, натурфілософською проблематикою. А другий період, протягом якого власне і розвивається кантівська філософська система, присвячений вивченню походження пізнавальної діяльності, її закономірностей та меж. Кант підносить гносеологію до рівня основного елемента теоретичної філософії, її предметом має бути, на думку Канта, дослідження пізнавальної діяльності суб'єкта, виявлення її меж та законів діяльності людського розуму. Кант наголошує, що головним фактором визначення способу пізнання та конструювання предмета знання є суб'єкт пізнання та його пізнавальні здібності. У критичний період Кант створює філософські праці, які стали подією в історії людської культури: "Критика чистого розуму", "Критика практичного розуму", "Критика здатності судження", присвячені осмисленню філософії як науки, гносеології, проблем людської свободи та моральності і та ін. Кант визначає філософію як науку про відношення будь-якого знання до суттєвих цілей людського розуму. Філософія, з його точки зору, має відповісти на такі питання: "Що я можу знати?", "Що я маю робити?", "Чого я можу сподіватись?"; Відповідь на такі питання і гарантує філософії її високу місію законодавиці розуму. Таку місію, на думку Канта, може виконати лише трансцендентальна філософія, яка є системою усіх принципів чистого розуму. А оскільки розум, з його точки зору, має практичне і теоретичне застосування, то і філософія поділяється ним на практичну і теоретичну. Практична філософія ,- філософія моральності, філософія звичаїв містить принципи апріорі, які визначають і роблять необхідно обумовленою всю нашу поведінку. А теоретична філософ ія має бути теорією наукового пізнання, яка б містила в собі усі принципи чистого розуму, побудовані виключно на поняттях теоретичного знання всіх речей. Перш ніж говорити власне про проблеми гносеології Канта, слід розглянути деякі аспекти його вчення про знання. Знання, з його точки зору, є судженнями, тобто поєднанням уявлень та понять у свідомості і через свідомість. Судження можуть бути аналітичними, коли предикат (логічний присудок) не дає нового значення, та синтетичними, коли предикат не виводиться із суб'єкта, а поєднується з ним. Синтетичні судження, в свою чергу, можуть бути апостеріорними, коли є мислимий зв'язок між суб'єктом та предикатом і виявляється він у досвіді і через досвід. Другим видом синтетичних суджень є судження апріорі, тобто такі, де зв'язок між суб'єктом та предикатом не засновується на досвіді. Аналітичні судження, на думку Канта, усі є апріорними. Вони не вимагають звернення до досвіду, а, отже, не дають насправді нового знання. Що ж до синтетичних суджень, слід відзначити, що вони можуть бути як емпіричними, так і апріорними. Вони завжди дають нове знання. Отже, Кант виділяє два види знання: досвідне (апостеріорне) та незалежне від досвіду (апріорне). Джерелом останнього, вважає Кант, є сама структура людських пізнавальних здатностей. Апріорні знання – це знання, що передують досвіду, обумовлюють його і незалежні від нього. Апріорні знання існують у трьох видах пізнання: математиці, теоретичному природознавстві та в метафізиці як теоретичній філософії. Кант у даному випадку намагається поставити і спробувати вирішити важливу проблему гносеології – проблему діалектики взаємозв'язку та взаємопереходу чуттєвого та раціонального у пізнанні. Розробляючи проблеми гносеології, Кант відштовхувався від концепції "речей (у собі". Процес людського пізнання, на його думку, починається з досвіду. Існує дві чисті форми чуттєвого наочного уявлення (чуттєвого досвіду): простір та час. Вони упорядковують відчуття, розміщуючи їх у просторі та часі, і є принципами апріорного знання. Суб'єкту протистоїть незалежна від нього об'єктивна реальність ("річ у собі"). Речі у собі, діючи на наші органи чуття, викликають відчуття, які не дають ніякого знання про речі як такі. Світ людини, вважає Кант, це предмети та явища ("світ речей для нас"), які упорядковуються людською свідомістю. Таким чином, у Канта виникає два світи: перший – світ явищ, який існує в нашому досвіді, у просторі та часі; і другий – світ речей у собі, який не досліджений для пізнання і перебуває поза простором і часом, за межами людської свідомості. Цей останній Кант визначає як трансцендентний світ. Далі Кант висуває концепцію трьох сходинок пізнання: чуттєвого споглядання, розсудку та розуму. Апріорні форми чуттєвості розміщують та упорядковують дані відчуттів у просторі та часі, в результаті чого виникають явища. Але самі по собі явища, на думку Канта, ще не дають знань, а являють собою лише необхідний підготовчий матеріал. Щоб з цього матеріалу отримати знання, його необхідно осмислити. Це можна зробити за допомогою понять, які дає розсудок. Існує, вважає Кант, два основні стовбури людського пізнання, що виростають із спільного коріння: чуттєвість, через яку предмети даються, та розсудок, за допомогою якого вони мисляться. Щодо змісту знання, розсудок є цілком залежним від чуттєвості. Кант визначає розсудок як здатність мислити предмет чуттєвого споглядання і одночасно як здатність мислити його в певній незалежності від чуттєвих вражень. Поняття, які дає розсудок, можуть бути емпіричними, якщо в них містяться відчуття, викликані присутністю предмета, та чистими, якщо до них не приєднуються відчуття, що складають матерію знання. Чисте поняття, на думку Канта, містить у собі лише форму мислення про предмет взагалі. Ці поняття і є категоріями філософії. Кант подає категорії за такою схемою: 1. Кількості: єдність, множина, цілокупність. II. Якості: реальність, заперечення, обмеження. III. Відношення: присутність та самостійне існування, причинність та залежність, спілкування. IV. Модальності: можливість – неможливість, існування – неіснування, необхідність – випадковість. Вказаними категоріями, підкреслює Кант, володіє кожна людина, оскільки вони становлять структуру людського пізнання. Самі ж категорії не є знаннями, а лише формами мислення, які з наочних уявлень утворюють знання. Кант наводить такий приклад: вранці ми вийшли в садок, доторкнулись до каменя, відчули, що він холодний і вологий, вкритий росою. Сформували емпіричне судження сприйняття: камінь холодний та мокрий від роси. Потім сонце нагріло камінь, він став сухим і теплим. Ми створили нове судження, застосувавши категорії розсудку: загальне, причина, необхідність – сонце є причиною теплоти. Тим самим ми чуттєве сприйняття підвели під категорії причини, загального та необхідного. Кант робить висновок, що в процесі пізнання на рівні розсудку ми упорядковуємо чуттєві дані категоріями розсудку, формулюючи закони науки. Отже, закони науки є не відображенням дійсності, а результатом конструктивної діяльності мислення, категорії розсудку. Мислення може знайти в природі лише те, робить висновок Кант, що дозволяють його апріорні категорії. Цей висновок Кант кваліфікує як "копернікіанський переворот у філософії", оскільки не знання мають узгоджуватись з дійсністю, як вважалося раніше, а дійсність як предмет знання має узгоджуватись з тим апріорним категоріальним апаратом, що дається людині до будь-якого досвіду. Третьою здатністю людського пізнання є розум, який на відміну від чуттєвості та розсудку є здатністю опосередкованого пізнання, що прямо і безпосередньо не пов'язане з досвідом.Розум, наголошує Кант, ніколи не спрямований безпосередньо на предмети досвіду та на досвід взагалі, а завжди має своїм предметом лише результати діяльності розсудку, щоб надати їм всезагального та необхідного характеру. Подібно до того, як розсудок утворює категорії, розум утворює свої поняття – трансцендентальні ідеї. Ідеї розуму – це необхідні поняття, розширені до безумовного, що обслуговують концептуальне пізнання, на відміну від розсудкових понять, які слугують розумінню сприймання, чуттєвого досвіду. Трансцендентальні ідеї Кант поділяє на три види. 1. Світ психологічних ідей, де досліджується абсолютна єдність мислячого суб'єкта; це мікросвіт людського "Я". 2. Світ космологічних ідей, де вибудовується абсолютна єдність зовнішнього світу. Це макрокосмос: природа, космічна цілісність, "людина в природі". 3. Світ теологічних ідей, де фіксуються абсолютна єдність усіх предметів взагалі: вони вводять людину у світ віри, в якому центральне місце відведене поняттям Бога та безсмертя душі.Далі Кант сформулює досить складну концепцію суперечностей – антиномій, які з необхідністю виникають у людському розумі при спробі мислити світ як єдине ціле, беручи за передумову ідею безумовного чи абсолютного. На думку Канта, неминучі суперечності народжуються в нашому розумі внаслідок того, що поняття абсолютного, безкінечного, застосовані до світу речей у собі, переносяться і на світ досвіду, світ явищ.Кант виділяє чотири антиномії: 1) світ є кінечним у просторі і в часі (теза) – світ є безкінечним у просторі і в часі (антитеза); 2) все у світі є простим і неподільним (теза) – все у світі є складним, і все можна розділити (антитеза); 3) в світі існує свобода (теза) – в світі немає свободи, все відбувається за законами природи, тобто з необхідності (антитеза); 4) існує Бог як першопричина світу (теза) – не існує ніякої першопричини світу (антитеза). Згідно з Кантом, і тезу, і антитезу можна довести однаково успішно.У вченні про антиномії, можливості виникнення у розумі суперечностей без порушення законів логіки, Кант поставив і спробував осмислити проблеми діалектики. Проте, виділивши ці суперечності, Кант визнає їхнє існування лише в людському розумі, а не в об'єктивній дійсності і не бачить шляхів їхнього теоретичного вирішення.Отже, Кант поставив надзвичайно важливі проблеми в дослідженні структури пізнавального процесу, багато з яких лишаються актуальними і в наші дні. Саме в полеміці з Кантом народились філософські концепції Фіхте, Шеллінга, Гегеля.

3. Вчення Канта про "категоричний" і "гіпотетичний" імператив.

Родоначальником німецької класичної філософії вважається Іммануїл Кант (1724–1804).Впритул розробкою державно-правових питань Кант зайнявся в останні десятиліття свого життя. У опублікованій в 1793 році статті «Про приказку – можливо, це і вірно у теорії, але не годиться для практики» Кант значне місце приділяє розгляду правових питань. У 1795 році Кант опублікував широко відомий трактат «До вічного світу», де, зокрема, їм були розвинені загальні погляди на право і державу. Якнайповніше кантівська філософія права представлена в його роботі «Метафізика вдач» (1797), яка складається з двох частин, – «Метафізичні початки вчення про право» (частина перша) і «Метафізичні початки вчення про чесноту» (частина друга). Цей період літературної діяльності Канта збігається з розвитком подій Великої французької революції. Кант відгукнувся на неї розробкою проблем права і держави, вирішення яких дав на основі вже створеного їм філософського учення, і, перш за все, моральної філософії.Категоричний імператив є продуктом філософських пошуків Канта, який, крім пізнання його форм і меж, розглядав проблеми причинності, поведінки лю­дини. Пізнання — це функція теоретичного розуму. Дії — функція практичного розуму або волі. Людина належить одночасно до світу явищ і світу речей у собі. У світі явищ вона підпорядкована закону причинності. Людина діє згідно з обстави­нами, її дії передбачувані й зумовлені ситуацією за законом причинності. Водно­час людина є істотою, наділеною розумом, керується ним (річ у собі), приймає рішення, робить вибір, її дії залежать від її волі. Людина наділена свободою волі, і в цій сфері ніщо її не обмежує. Мораль належить до світу, де не діє закон при­чинності й панує свобода.Практичний розум (воля) є здатністю людини до вільних вчинків на основі ви­щих принципів, які підлягають поясненню і обґрунтуванню. Практичний розум сам диктує собі норми моральної поведінки, без цього не існувало б свободи. Водночас ці норми закладені в розумі як апріорний (незалежний від досвіду) внутрішній по­тяг, що не залежить від зовнішніх впливів. Норми, які породжує розум, є імперати­вом — безумовним моральним велінням розуму, що постає як об'єктивний примус до вчинку. Це означає, що якби розум цілком визначав волю, то вчинок повинен був би підпорядковуватися саме цьому правилу. Імперативи, які диктує розум, є умовними (гіпотетичними) і безумовними (категоричними). Умовний (гіпотетич­ний) імператив пов'язаний з певною метою, умовою: якщо хочеш, наприклад, щоб твоя крамниця була популярною і давала прибуток, торгуй чесно. У цьому разі мо­тив практичний. Категоричний імператив не пов'язаний з практичною метою, він є абсолютним і реалізується як вимога морального обов' язку, навіть за рахунок ризи­ку, збитків, заподіяння собі шкоди, ціною власного благополуччя або й життя.Мораль Кант вибудовує на зневазі до утилітарності, сьогочасної корисливості, вигоди. Основа його вчення — обов'язок. Не щастя, не безпека, не збереження життя і власності людини, а безумовне дотримання обов'язку. Якщо людина робить добро з почуття любові, відданості, вдячності, якщо засуджує, викриває погану лю­дину, яку ненавидить, — це не вияв моралі. Поведінка людини є моральною лише тоді, коли вона, переборюючи в собі благородні або ниці схильності та потяги, аб­солютно незалежно від можливих наслідків дій керується тільки почуттям обов' язку.Політичні погляди Канта ґрунтувалися на принципі, згідно з яким кожна особа наділена гідністю, абсолютною цінністю. Вона не є знаряддям здійснення будь-яких планів, навіть найблагородніших. Людина — суб' єкт моральної свідомості — у своїй поведінці повинна керуватися велінням морального закону. Цей закон апрі­орний, не підлягає впливу зовнішніх обставин і тому безумовний. І. Кант називав його «категоричним імперативом», відповідно розшифрувавши його:дій згідно з максимою, керуючись якою, ти водночас прагнеш, щоб вона ста­ла всезагальним законом;чини так, щоб ти завжди ставився до людства — і від свого імені, і від імені будь-кого іншого — як до цілі, і ніколи б не ставився до нього як до засобу.Отже, категоричний імператив, за Кантом, налаштовує людину ставитися до ін­ших так, як вона хоче, щоб ставилися до неї. Дотримання цих вимог можливе за умови, що індивіди можуть вільно віддаватися голосу «практичного розуму» як у сфері етики, так і в сфері права.Право. І. Кант стверджував, що індивід у принципі здатний стати «господарем самому собі» і саме тому не потребує зовнішньої опіки при здійсненні вибору. Проблема полягає в тому, що не всі використовують власну свободу для реалізації категоричного імперативу. Нерідко вона переростає у свавілля, а тому необхідні певні обмеження. Це має зробити право як сукупність умов, що обмежують свавіл­ля одного щодо інших засобами об' єктивного загального закону свободи. Завдяки цьому унеможливлюються юридичні конфлікти в суспільстві.У такому трактуванні право регулює зовнішню форму поведінки людей, їхні вчинки. Суб' єктивні мотиви, думки, переживання регулює мораль. Покликання права — надійно гарантувати моралі соціальний простір, у якому вона могла б себе виявляти, в якому без перепон могла б реалізуватися свобода індивіда. В цьому по­лягає суть ідеї Канта про моральну обґрунтованість права.Проблеми права є центральними в соціально-політичній доктрині Канта. Основ­ною проблемою приватного права він вважав проблему власності, оскільки правове громадянське суспільство ґрунтується на приватній власності.Публічне право закріплює правові атрибути людини як громадянина (свободу, рівність юридичну, а не майнову) і громадянську самостійність. До його компете­нції належать регулювання відносин між соціальними групами, особою і суспіль­ством.Право може бути реалізоване лише тоді, коли воно є загальнообов' язковим. Цього можна досягти, наділивши його примусовою силою. Будь-яке право, за Кан­том, повинно виступати як право примусове. Надати йому такої якості може лише держава як первинний носій примусу. Саме так Кант установив логічний зв' язок етики, права, держави.

4. Життя і твори І.Канта.

Іммануї́л Кант (нім. Immanuel Kant; 1724, Кенігсберг — 1804, Кенігсберг), німецький філософ, родоначальник німецької класичної філософії. У своїх численних роботах стверджував, зокрема, що умова пізнання — загальнозначимі апріорні форми, що упорядковують хаос відчуттів. Ідеї Бога, волі, безсмертя, недовідні теоретично, є, однак, постулатами «практичного розуму», необхідною передумовою моральності. Центральний принцип етики Канта — категоричний імператив.Імануїл Кант народився 22 квітня 1724 року в східній частині Прусського королівства, у Кенігсберзі. У своїх спогадах про батьків Кант писав:«Мої батьки, вихідці зі стану ремісників, були людьми зразкової чесності, моральної благопристойності і порядності, не залишивши спадщини (але також і боргів), дали мені виховання, яке, якщо дивитися на нього з морального боку, не могло бути кращим і за яке я, при кожнім спогаді про рідних, відчуваю безмірну вдячність».У 1740 році Імануїл став студентом теологічного факультету Кенігсберзького університету, куди він вступив за наполяганням батьків. Але щонайбільше його цікавили природознавство, філософія, математика.З 1746 по 1755, після закінчення університету, він служив домашнім вчителем. І тільки в 1755 Кант почав викладати в рідному університеті, хоча це було не дуже легко. Відповідно до правил, йому довелося захистити три дисертації протягом двох років. Перша дисертація надавала право на викладацьку діяльність, друга — на одержання звання приват-доцента. А третя — право на заняття посади екстраординарного професора, яку він одержав тільки в 1770 році.З 1786 року Кант займає посаду ректора університету, а в 1788 році переобирається на другий термін.Особисте життя Канта склалося вкрай нудно і монотонно. Він ніколи не був одружений, ніколи не виїжджав за межі рідного міста, спілкувався тільки з друзями та своїми учнями, ніколи не зраджував своїм ще зі студентських років заведеним звичкам, підкоряючи усю свою діяльність суворому незмінному розпорядку. Улюблена приказка Канта: «жити треба головним чином для того, щоб працювати». І коли за станом здоров'я у 1797 він був вимушений відмовитись від читання лекцій, а через декілька років і займатися науковою діяльністю, йому життя почало здаватися тягарем. Як стверджують біографи Канта, 12 лютого 1804 року з почуттям полегшення і ледь не з задоволенням великий філософ пішов з цього світу.Залишена Кантом спадщина понад двісті років вважається початком тих процесів, які згодом змінили увесь світ. Його критична філософія стала основою природничо-наукового матеріалізму. Хоча в зрілішому віці він дійшов висновку, що для пояснення процесів життя тільки цього, як він називав — механістичного уявлення, недостатньо, але його теорія вже стала жити незалежним життям.Основні філософські ідеї Імануїла Канта/Філософію Канта поділяють на два періоди — докритичний (до початку 70-х років XVIII ст.) і критичний, коли Кант розпочав досліджувати обмеження розуму. Результати своїх досліджень він виклав у своїх відомих працях: «Критика чистого розуму», «Критика практичного розуму», «Критика спроможності судження» і багатьох інших.

Докритичний період=У «докритичний період» Кант зробив важливе відкриття про гравітаційну взаємодію Місяця і Землі, яка впливає на швидкість їхнього обертання, про сповільнення обертання Землі внаслідок тертя, викликаного приливами і відливами. Всі ці ідеї Канта стали основою для нового погляду на світ як на рухливий, змінний, суперечливий. Це відіграло важливу роль у формуванні діалектики.

Критичний період=У «критичний період» творчість Канта набуває іншого ґатунку. Він фактично став на шлях заперечення пізнання речей, їхньої сутності. В цей період Кант публікує ряд праць таких, як «Критика чистого розуму» (1781), «Критика практичного розуму» (1788), «Критика здатності суджень» (1790).Головна ідея цих творів — це «критика» теорії пізнання, теза про те, що людина перш ніж з'ясувати сутність речей повинна встановити межі своїх пізнавальних можливостей; що вона зможе пізнати, а що не зможе.

Кант — філософ суперечливий, непослідовний. З одного боку, він глибокий вчений-природодослідник, котрий здійснив ряд важливих відкриттів, був близький до матеріалізму і, з іншого боку, став родоначальником класичного агностицизму, фактично став на шлях заперечення пізнання. З одного боку, все багатство реального світу Кант втиснув у свої 12 апріорних категорій загальної логіки і вважав їх вічними, незмінними, нерухливими, які за жодних обставин не переходять одна в одну. З іншого боку, розглядаючи так звані антиномії «чистого розуму», розкрив глибоку діалектику взаємозв'язку, категорій кінечного і безкінечного, простого і складного, причини і наслідку, свободи і необхідності. Антиномія (грец. — суперечність в законі) — нездоланна суперечність, утруднення. Що це за антиномії «чистого розуму»?Кант у своїй праці «Критика чистого розуму» розглядає чотири такі антиномії:1. Світ має початок в часі і просторі. Світ не має початку і в часі, і в просторі.2. Будь-яка складна річ складається з простих частин. У світі немає нічого простого.3. Все у світі відбувається за необхідністю. Однак цього не досить для пояснення усіх явищ. Бо у світі є дії, які здійснюються без необхідності, вільно. «Існує свободна причинність. Немає ніякої свободи, все здійснюється у світі тільки за законами природи».4. У світі є необхідна сутність як його причина. Немає ніякої абсолютно необхідної сутності у світі, ні поза ним.Тобто, Кант звернув увагу на суперечності «чистого розуму», які, на його думку, є нерозв'язними, антиномічними. Іншими словами «чистий розум» може довести першу частину антиномії і спростувати другу та навпаки, може довести другу і спростувати першу.На його думку, всі речовини, з яких складаються небесні тіла нашої сонячної системи, тобто всі планети і комети, були спочатку розкладені на свої первинні частини і заповнювали весь світовий простір, якому нині повертаються ці вже сформовані тіла. У той час усе не мало форми.Хоча безпосередньо після створення вся матерія знаходилась в стані хаосу, але завдяки тому, що кожна первинна частина матерії має внутрішнє «прагнення піднятися до більш удосконалого спорудження шляхом природного розвитку», відбувається упорядкування світових структур.У заповненому таким чином просторі загальний спокій триває тільки мить. Елементи, яким властиві сили для приведення один одного до руху, мають джерело життя в самих собі. Таким чином — «матерія із самого початку прагне утворювати форми». Тому ж відразу починають відтворюватися різного роду згустки. Але внаслідок взаємодії сил тяжіння і відштовхування виникають «потужні вихори часток, з яких кожна сама по собі описує криві лінії, що пояснюється спільною дією сили тяжіння і сили обертання». Згустки речовини, які утворюються, складають матеріальні тіла, які в свою чергу складають світи різного порядку:перший порядок матеріальних структур — первинні елементи.другий — частки речовини, з яких складаються планети.третій — сонячна система, яка поєднує центральне світило і планети, які обертаються навколо нього зі своїми супутниками і комети.четвертий — системи багатьох зірок. «Усі нерухомі зірки, як ми знаємо, розташовані біля деякої загальної площини і завдяки цьому утворюють одне зв'язане ціле, світ світів».

5. Коперніканський переворот І.Канта і критика чистого розуму.

Засновником німецького класичного ідеалізму є Іммануїл Кант. Народився в Східній Пруссії, у м. Кенігсберзі (нині Калінінград), де прожив безвиїзно все своє життя.У творчості Канта виділяють два періоди: докритичний і критичний. Хоча між цими періодами немає глибокої прірви, слід зазначити їхні розходження, насамперед, спрямованістю інтересу, предмета дослідження у філософських роботах. У докритичний період Кант приділяє велику увагу космогонії. Його гіпотеза про походження Сонячної системи і сьогодні не втратила свого наукового значення. Але, безумовно, основний внесок Канта у філософію пов'язаний із його роботами критичного періоду, у якому він зосереджує свою увагу на гносеологічних проблемах, на з'ясуванні можливостей і меж людського пізнання. Саме в цій області філософії Канту було призначено, за його виразом, зробити "коперниканський переворот".Початок критичного періоду у творчості Канта дослідники відносять до 1770 року [3, с. 61]. І пов'язаний цей поворот у поглядах, за визнанням самого Канта, зі знайомством його в 60-і роки з роботами англійського філософа Юма. "Юм розбудив мене від догматичного сну", - говорить Кант.Знайомство з ідеями Юма приводить Канта до перегляду пізнавального суб'єкт-об'єктного відношення. Процес пізнання є процесом взаємодії суб'єкта й об'єкта, у процесі якого суб'єкт, тобто людина, пізнає об'єкт, створює собі образ, поняття, тобто знання про об'єкт. У теорії пізнання, у зв'язку з цим, виникає найважливіше питання, що або хто визначає зміст і форму нашого знання. Філософська традиція, що йде від Античності, вважала, що активним началом у пізнавальному відношенні виступає об'єкт, він визначає і зміст, і форму нашого знання, а суб'єкт лише пасивно, подібно до дзеркала, відтворює, відображає властивості об'єкта, і його завдання, як і дзеркала, полягає в тому, щоб найбільш адекватно відтворити ці властивості, щоб зміст образа, поняття якомога більш повно збігався зі змістом об'єкта. Для античності такий підхід був таким, що сам собою мається на увазі, тому що людина пізнавала в Космосі його уявний зміст, тому Платон і вважав, що процес пізнання є процесом пригадування душею того, що вона бачила у сфері ідей. Для Середньовіччя теж вища істина досягається через одкровення, коли Бог безпосередньо або через своїх anoстолів відкриває людині істину. Новий час, хоча і заявив вустами Декарта, що людський розум є вищим критерієм істини, але сам розум залишався залежним від Бога і тому теж був пасивним.Юм зробив пролом у цьому погляді, показавши, що в такому випадку істина неможлива. Юм поставив цю проблему у філософії, і Кант був першим, хто усвідомив її в повному обсязі. Але Кант не згодний з висновком Юма, що досягнення істини неможливе. Кант вважає, що вихід може бути знайдений на шляху перегляду пізнавального суб'єкт-об'єктного відношення, допустивши, що активною стороною в пізнавальному відношенні виступає суб'єкт, і наше знання є результатом діяльності суб'єкта. У цьому і полягає, за виразом Канта, суть його "коперниканського перевороту" у філософії. Але тоді завдання самої філософії, з погляду Канта, полягає в тому, щоб з'ясувати здатність людини до пізнання, що є апріорним, переддослідним, розкрити механізм пізнавального процесу. Це завдання Кант вирішує в найважливішій, можна сказати, основній для розуміння його концепції праці "Критика чистого розуму", опублікованій у 1781 р.У людини є три засоби пізнання: чуття, розсудок і розум. Поділ мислення на розсудкове і розумове, відповідно до традиції, Кант проводить по лінії його зв'язку з предметним світом. Розсудкове мислення - це предметне мислення, а розумове - це мислення про мислення. Трьом видам пізнання відповідають різні науки: математика, природознавство і філософія. І тому питання про те, як є можливим апріорне чуттєве, розсудкове і розумове пізнання, трансформується в питання: 1) як є можливою математика, 2) як є можливим природознавство, 3) як є можливою філософія?Чуттєве пізнання, а, отже, геометрія й арифметика можливі через те, що нам апріорно властиві простір і час. Простір і час, на думку Канта, не об'єктивні властивості предметів і явищ зовнішнього світу, а загальні форми сприйняття, апріорно властиві людині, завдяки яким математичні судження одержують статус загальності і необхідності, тобто істинності. Якби простір і час мали б емпіричне, дослідне походження, то тоді математичні судження не були б загальними і необхідними, не були б істинними, а тим часом істинність математичної науки була зрозумілою вже древнім грекам. У "Критиці чистого розуму" умови апріорного чуттєвого знання досліджуються в розділі "Трансцендентальна естетика". Поняття "трансцендентальне" у Канта характеризує все те, що відноситься до апріорних форм пізнання. "Я називаю трансцендентальним, - пише Кант, - усяке пізнання, що займається не стільки предметами, скільки видами нашого пізнання предметів, оскільки це пізнання повинне бути можливим а priori" [4, с. 44].Однак чуттєве пізнання дає нам лише уявлення про предмет, явище, але не дає саме по собі знання, що виникає тільки в результаті "підключення" до процесу пізнання іншої здатності душі - мислення, розуму. Чуттєве пізнання дає лише упорядкований апріорними формами чуттєвості - простором і часом - емпіричний матеріал, що повинний бути осмислений розумом. "Розум нічого не може споглядати, а почуття нічого не можуть мислити. Тільки з поєднання їх може виникнути знання" [4, с. 71].Завдяки розсудку уявлення обмеженого чуттєвого досвіду одержують форму загальності і необхідності. Розсудок підводить різноманіття вражень чуттєвого досвіду під єдність поняття. Ця здатність розсудку обумовлена тим, що йому a priori властиві категорії - загальні поняття, що виступають формами мислення. Кант виділяє чотири групи категорій, за допомогою яких розсудок здійснює синтез чуттєвого досвіду: кількості (єдність, безліч, цілісність), якості (реальність, заперечення, обмеження), відносини (субстанція і приналежність, причина і наслідок, взаємодія), модальність (можливість і неможливість, існування і неіснування, необхідність і випадковість). Розсудок не пасивно осмислює дані чуттєвого досвіду, а конструює образ предмета за допомогою категорій. Але через це образ предмета, наявний у нашій свідомості, і сам предмет не тотожні. Адже образ становить єдність об'єктивного змісту, обумовленого самим предметом, і суб'єктивної (не в значенні індивідуальної суб'єктивності, а в значенні загальнолюдської суб'єктивності) форми - апріорні форми чуттєвості і категорії розуму. Річ, що існує в нашій голові, - це явище, феномен, а річ, що існує сама по собі, - це "річ у собі", ноумен, і вони в принципі не можуть збігатися, тому що ми не можемо пізнавати об'єктивний світ, не накладаючи на нього свої пізнавальні форми, не конструюючи його. Кант обмежує можливості пізнання тільки світом явищ, відривається явище від сутності. По суті, він виступає як непослідовний агностик, на відміну від Юма.Але, крім чуттєвості й розсудку, людина має ще одну здатність, що претендує на одержання достовірного знання, - розум. При цьому, як вважала догматична філософія (тобто докантівська філософія), ця здатність є вищою пізнавальною здатністю, і її продуктом є філософія, як вище досягнення людського розуму.На думку Канта, завдання розуму інше, ніж завдання чуттєвості і розсудку. Розум виходить за межі чуттєвості, досвіду, він формує не трансцендентальні основоположення, що виступають умовою чуттєвого і розсудкового знання, а трансцендентні принципи, що дають можливість здійснювати вищу єдність знання. Поняття розуму виводять нас за межі досвіду, хоча не виключають емпіричного знання, включаючи його в себе як частину. Поняття розуму - це те, що Платон називав ідеями. їхня функція - визначати цілі теоретичної і практичної діяльності людини. Філософія, як система особливого філософського знання, що існує поряд із математикою і природознавством, неможлива. Але вона можлива, по-перше, як критична філософія, що досліджує наші здібності до пізнання, а, по-друге, філософія необхідна для того, щоб досліджувати кінцеву мету існування людини, тобто як мораль.В етиці, як і в пізнанні, Кант намагається знайти загальне правило моралі, що не випливає з досвіду. Він виходить з того, що повинність -"ти повинний" - є абсолютне зобов'язання, що не випливає з досвіду. Але якщо це так, то повинен бути загальний абсолютний принцип, відповідно до якого людина повинна діяти, загальне моральне правило. І Кант у "Критиці практичного розуму" формує цей принцип, називаючи його категоричним імперативом. Він формулює його так: "Поводься тільки відповідно до такої максими, керуючись якою, ти в той же час можеш побажати, щоб вона стала загальним законом" [4, с. 260]. Нерозривно з цим пов'язане інше трактування принципу, відповідно до якого людина як розумна істота існує як мета сама по собі, тому слід робити так, щоб ти ставився і до себе самого, і до будь-кого іншого як до мети і ніколи тільки як до засобу.У політичній теорії Кант виходить, насамперед, із прав індивіда, ви-водячи їх із трансцендентальних властивостей людини. Якщо в моралі людина повинна ставитися до іншої людини як до мети, то й у праві вона повинна виходити з поваги прав інших. Кант був одним із перших, хто заговорив про права людини і правову державу.Заслуги І. Канта в галузі філософії дуже великі. Його вплив на подальший розвиток філософської думки незаперечно. Кант допоміг глибше і всебічно пізнати можливості, межі людського пізнання, спростувавши агностицизм Юма і разом з тим "остудивши" невтримний оптимізм раціоналізму. Він зробив плідну спробу синтезу емпіризму і раціоналізму, що багато в чому визначила розвиток і розуміння науки і її ролі в житті суспільства в XIX і XX сторіччях.

6.-7. "Шлях паука", "шлях мурашки", "шлях бджоли" та "ідоли науки" за Ф.Беконом«Новий органон» Ф.Бекона. Індукція. Чотири «Ідоли науки» за Ф.Беконом.

Френсіс Бекон (1561–1626) – визначний англійський філософ Нового часу, людина енциклопедичних знань та інтересів, родоначальник емпіризму.Народився Френсіс Бекон у Лондоні, в сім'ї одного з вищих сановників королівського двору. Спочатку вчився в Кембриджі у коледжі. Але не виявив прагнення вивчати філософію Арістотеля, яка, на його думку, не дає користі людям.Щоб підготувати шістнадцятирічного сина до державної служби, батько відправляє Френсіса в Париж до складу англійського посольства. Після смерті батька він повертається до Англії і протягом кількох років вивчає філософію і юриспруденцію. В результаті у нього визрів план універсальної науки, який він згодом реалізував у своїх філософських творах, зокрема, у "Новому Органоні".У1593 р. Френсіса Бекона обирають до палати громад, де він прославився як видатний оратор. Згодом робить успішну кар'єру – стає лордом-канцлером і пером Англії. Побачили світ його твори.У 1621 р. Бекон був звинувачений палатою лордів у корупції, відданий до суду і від суворого покарання звільнений лише з милості короля. На цьому політична діяльність Бекона закінчилася, і він повністю присвятив себе науковим заняттям, яким і до того приділяв багато часу."Новий Органон" (1620) (повна назва "Новий Органон; або Істинні вказівки для тлумачення природи") – головний філософський твір Ф. Бекона. У ньому сформульований індуктивний метод нової науки та основні принципи емпіризму.Бекон ставить завдання сформулювати правильний метод дослідження природи, щоб досягти царства людини на землі. Природою можна оволодіти лише підкоряючись їй, не спотворюючи її образ, а осягаючи причини і закони, що діють у ній. Досягти об'єктивного знання важко, оскільки людина, що пізнає, може помилитися. Джерелом помилок є особливості суб'єкта, який прагне пізнавати. Тому слід знайти засоби для усунення суб'єктивних перешкод, які Ф. Бекон називав "ідолами", або "примарами". Ідоли – це різного роду забобони або схильності, якими обтяжена свідомість людини. Ф. Бекон виокремлює чотири види ідолів:– Ідоли роду. Вони пов'язані з вірою в істинність найкращого. Ці ідоли кореняться у самій людській сутності, в почуттях і, особливо, в розумі людини, і позбутися їх надзвичайно важко. Людський розум, за Ф. Беконом, подібний кривому дзеркалу, яке спотворює все те, що відображається в ньому.– Ідоли печери пов'язані з індивідуальними особливостями людей, з їх психологічним складом, схильностями і пристрастями, вихованням тощо. В цьому смислі кожна людина дивит