Феноменологічна концепція часу св. Августина.

Релігія є виразом ставлення людини до надприродної дійсності. Де слід шукати релігію? Відповідь залежатиме від того, хто шукає. Якщо той, хто питає, є адептом релігії у пошуках шляхів спасіння, то він шукатиме відповіді в зверненні до Бога. Якщо це питання ставить філософ, що попервах прагне зрозуміти дійсність, яка його оточує, в такому порядку, в якому вона постає перед ним, то він шукатиме релігію в людині. Обрання шляху філософії релігії зовсім не означає обмеження себе самих вже на самому початку.

Видається важливим споглянути на релігію ззовні, в аспекті екзистенціального акту і зробити спробу опису антропологічної структури особи як суб’єкту релігійного досвіду.Я виходжу з переконання, що дослідження феномену релігії є передусім дослідженням релігійної особи. Чи це ж не означає, що релігія в остаточному сенсі є мовою про людину? Можна сказати, що релігія – це мова про Бога, а тому про людину [13, р. 10]. Образ Бога пов’язаний з баченням людини, і навпаки - аналіз образів Бога є також одним зі шляхів пізнання особи. Дослідження релігійної людини є одним зі способів зрозуміння сутності самої людини. Адже сама сфера релігії невід’ємна від пошуків істини і сенсу. Більше того, саме вона явиться як царина, що відкриває на істину і сенс через співвіднесення з божественною дійсністю.

Предметом філософії релігії є критичне дослідження релігії, що одночасно зосереджує увагу на двох полюсах: інтенції релігійного суб’єкту і предметів, які відповідають цій інтенції: свідомості і sacrum. В остаточному розрахунку філософія релігії – це філософія свідомості релігійної людини. Адже на рівні філософії ми не маємо доступу до предмету релігійного досвіду. Хоча часом виникає спокуса «кинути міст» між філософією і теологією через визнання прагнення Бога складовою антропологічної структури особи. Таким чином ідея інтенційності свідомості починає слугувати одним з головних обґрунтувань існування Бога.

Серед дослідників які вивчали релігію через поняття внутрішнього досвіду, а часом навіть через представлення її радикальної суб’єктивності, слід відмітити Фридриха Шляєрмахера. Він визначив релігію як почуття цілковитої залежності людини від божественної дійсності. Релігія це передусім особиста справа, переживання, а тому слід відмовитися від намагань обґрунтовувати її правду чи сенс з допомогою правил раціонального пізнавання [5, див.: с. 64, 80]. Важливим кроком стала думка Вільяма Джеймса, який досліджував релігію як досвід «інших станів свідомості». Релігія для нього становила сферу чисто суб’єктивних переживань [17, р. 4-6]. Дещо відмінною по відношенню до попередників стала філософія Макса Шелера, який зробив спробу захистити об’єктивний характер релігії при збереженні її особистого характеру. У багатьох релігіях релігія описується як екзистенціальна подію, котра глибоко перемінює життя людини [13, р. 106, 108; 18, p. 209]. Шелер визначає релігію через поняття «релігійного акту». Він першим застосував феноменологічний метод до дослідження релігії. Гасло Едмунда Гуссерля «повернення до речей» (zurück zur Sache) означало для нього визнання досвіду головним видом пізнання.

Ця дослідницька стратегія в сфері філософії релігії дозволяла уникнути редукціонізму. Адже щоб філософія релігії могла зберегти точність філософії і одночасно пошану до трансцендентного, на яке вказується в релігії, вона має визнавати автономність останньої. Така позиція відсилає нас відразу до феноменології, а саме до феноменологічного принципу взяття в дужки власних переконань аби вони не викривляли процес пізнання. Релігійний феномен слід досліджувати передусім як релігійний.

Доречно у цьому моменті згадати концепцію cogito св. Августина, свідомості як духовного центру, що приховує пам’ять про Бога. І саме через заглиблення в найінтимнішу глибину свого «я» людина може віднайти Його [6, р. 323-325]. У даній перспективі віра означає нове повернення до Господа – усвідомлення свого первинного зв’язку з Ним. Свідомість приховує в собі первинну інтенційність, яка у невпинному прагненні вийти поза межі самої себе, поза межі своєї скінченності і недосконалості, скерована до Бога. Таким чином самопізнання є наверненням, і навпаки навернення виявляється пізнанням самого себе; іншими словами вони є взаємозамінними поняттями. У даній концепції можна зауважити коріння розуміння інтенційності як прагнення Бога, яке випереджає раціональне осмислення. Іншими словами через редукцію чуттєвої та психічної площини можна сягнути первісної площини, підстави, яку вже не можна редукувати. Глибоке прагнення буття людини неможливо редукувати, воно приникає її наскрізь та направляє до прагнення нескінченності – досконалого буття [15, р. 107].

Свідомість за своєю сутністю динамічна. Розуміння свідомості як акту розвиває в своїй філософії Жан Набер, представник французької «рефлексивної філософії» [19, р. 125-131]. Свідомість інтенційна, вона завжди є свідомістю чогось. У випадку релігійної людини вона є буттям спрямованим на Бога. Феноменологія через ідею інтенційності десубстанціалізує свідомість у підкресленні внутрішнього руху. Більше того, свідомість є рухом, дією, іншими словами – вона сама є інтенційністю [8, р. 40-41]. Головною дією свідомості є пізнання. А пізнання передбачає відносини і відстань стосовно пізнаваного предмету як неодмінний елемент [11, р. 84-85]. Релігійна людина пізнає саму себе у відносинах з Богом. Отже духовний центр, «я» людини це – акт. Людина є homo viator за словами Габріеля Марселя, що невпинно перебуває на шляху пошуку своєї сутності.

Шлях пізнання передбачає заперечення, що на внутрішньому особовому рівні перекладається на антиномію, попри самозаперечення. Концепція антиномії як важливого чинника самопізнання і пізнання Бога розвинув у своїй антропології Федір Достоєвський, який черпав натхнення з православної теології [16, р. 122-142]. Свідомість осягає пізнання себе власне у відношенні до предмету, адже пізнання неможливе без відстані і тому свідомість потребує опору. Це свідчить про важливу рису людського духу – заперечення [8, р. 43]. Аби проявити свій творчий вимір людина має долати ницість, аби утверджувати свободу повинна звільнюватися від неволі, аби прагнути вічності – пережити біль скінченності. Подібно до формування світу богами перед виникненням світу, описаного в міфах первісних релігій, творчість виявляється нічим іншим як доланням хаосу. Жан-Поль Сартр стверджував, що через людину явиться ницість, свідомість як така є ницістю, себто невпинною відмовою становлення буттям на взірець речей.