Гегель (Неgel) Георг Вільгельм Фрідріх
Гегель (Неgel) Георг Вільгельм Фрідріх (1770-1831) – німецький філософ, творець філософської системи, що є не тільки завершальною ланкою в розвитку німецької класичної філософії, але й однієї з останніх усеосяжних систем класичного новоєвропейського раціоналізму. Розробив теорію діалектики на основі філософії абсолютного (об’єктивного) ідеалізму. З 1788 по 1793 – студент Тюбінгенського теологічного інституту (разом із Шеллінгом і Гельдерліном), з 1794 – домашній учитель (Берн, Франкфурт), з 1801 по 1806 – викладач Йенського університету, у 1808-1816 – директор гімназії в Нюрнберзі, у 1816-1818 – професор Гейдельбергського, а з 1818 і до кінця життя – Берлінського університетів. Становлення філософських поглядів Гегеля починається з засвоєння античної класичної спадщини. Грецький світ, його духовна культура, філософія стануть для нього назавжди своєрідною духовною батьківщиною, а в державі древніх еллінів Гегель знайде шуканий ідеал морально-естетичного стану суспільства. Гегель глибоко вивчає і сучасне йому суспільство – його політику, економіку і культуру, близько знайомиться з літературою Просвітництва Німеччини, Франції й Англії. Поступово всі наукові дисципліни того часу входять в орбіту його вивчення. Саме завдяки цій енциклопедичності і властивому йому мистецтву систематизації Гегель зумів переробити й узагальнити в рамках свого вчення весь матеріал сучасного йому людського знання. Хоча в першу чергу його інтереси завжди були пов’язані з історичним знанням, проблемами історії людського духу. Після досить тривалого періоду переробки Гегель починає самостійну академічну діяльність у Йені; спочатку, як і Шеллінг, як послідовник критичної філософії Канта і Фіхте, потім як однодумець Шеллінга і, нарешті, після повороту останнього убік теософії, Гегель пориває із системою абсолютної тотожності і приступає до розробки власного оригінального вчення. Про цей розрив він уперше заявив у “Феноменології духу” (1807), написаної ним у Йенський період. Однак усвідомлення своєї задачі і формулювання її основної ідеї у вигляді ідеї абсолютного духу – як нескінченно закінченого в собі буття, що відкриває себе в процесі пізнання – були здійснені ще в більш ранній – Франкфуртський період творчості, коли Гегель намітив в загальних рисах тричленний розподіл своєї системи: 1) абсолютний дух, як він існує “у собі” чи “ідея в собі”, що складає предмет логіки; 2) дух у своєму “інобутті”, як він є чимось зовнішнім “для себе”, як природу (натурфілософія); 3) дух, що досяг себе “у собі і для себе” і завершив свій необхідний розвиток (філософія духу). Кожна з цих частин підрозділяється далі по тріадному принципу діалектики. Ця схема буде реалізована, однак, у роботах більш пізнього періоду. Першим великим витвором, що став своєрідним введенням у велику систему Гегеля, з’явилася його “Феноменологія духу”. Задумана як перша частина всього вчення, вона і вийшла у світ під назвою “Система науки. Перша частина. Феноменологія духу”, залишившись, однак, не тільки першою, але і єдиною частиною, тому що наступні у світ просто не з’явилися через зміни в планах Гегеля щодо самої структури його філософії. Звідси і своєрідне місце цієї роботи в системі Гегеля: “Феноменологія духу” – це насамперед вчення про ті явища, які повинне пережити знання, щоб піднятися від повсякденної свідомості до філософії. Це підвищення свідомості, що розуміється спочатку як тільки гносеологічна необхідність, що змушує мислення підніматися зі ступіні на ступінь до самозаспокоєння у філософській точці зору, розглядається Гегелем у той же час і як хід розвитку, що проходить із психологічною необхідністю кожною індивідуальною свідомістю, як недосконале виявлення світового духу. Більше того, зображуваний у “Феноменології духу” процес розвитку форм індивідуальної свідомості повторюється й у духовному розвитку всього людського роду; розвитку, у якому поступово виявляються творчі сили світового духу, що втілюється в послідовно змінюючи один одного зразках культури. Духовний розвиток індивіда відтворює всі ступіні самопізнання світового духу, починаючи із самої примітивної предметної свідомості і закінчуючи абсолютним знанням, тобто знанням усіх форм і законів, які керують зсередини всім процесом духовного розвитку. В основі цієї діалектики розвитку духу лежить відкрита Гегелем схема роздвоєння останнього на свідомість (поняття) і її предмет. Цей розрив долається потім на кожному ступені розвитку знання, досягаючи, проте, повного збігу тільки на етапі абсолютного знання. Метою даної гегелівської роботи, у якій то сильніше, то слабше відчуваються майже всі наступні мотиви його філософії, і є показати, як з безлічі форм, стадій і утворень знання повинне розвитися філософське пізнання в якості самоусвідомленням абсолютного духу. Звідси і прагнення Гегеля відтворити усю філософію зі зв’язку історичного розвитку людського духу, які у свою чергу, розглядається ним як світовий дух, що прийшов сам до себе. Розвиток людського духу стає свідомим самоусвідомленням світового духу, а тому сутність світу речей повинна бути зрозуміла з того процесу, який пройшов людський дух, щоб осягнути власну організацію, тотожну організації всесвіту. Вже в “Феноменології духу” Гегель прийшов до висновку про те, що філософія є самосвідомістю загального культурного розвитку людського родового розуму, у якому вона сама в той же час бачить самосвідомість абсолютного духу, що розвивається у вигляді світу. З 1812 Гегель різко змінює всю структуру своєї філософії, починаючи її з логіки. Відносно коротким і стиснутим викладом цієї системи в зрілий період його творчості стала опублікована в 1817 “Енциклопедія філософських наук”. А ще раніше у 1812 і 1816 вийшли у світ два томи “Науки логіки” (т.зв. Великої логіки у відміну від Малої логіки, викладеної в “Енциклопедії...”), в яких він виклав першу, найбільш змістовну частину його системи – логіку. Завдання гегелівської логіки безпосередньо були визначені результатами, отриманими ним у “Феноменології духу”, де він зняв розходження між суб’єктивним і об’єктивним, показавши, що суб’єкт виявився єдиним об’єктом, а об’єкт по своїй суті єдиним суб’єктом. “Феноменологія духу” ніби зрівняла суб’єктивну сторону чистого мислення (як діяльність у формі понять) з об’єктивною (що розуміється як сутність духу). Логіка стає таким чином наукою про чисте мислення в елементі самого чистого мислення. Будучи наукою про сутність духу, а, отже, і речей, вона поєднала в собі характер логіки з рисами онтології (або метафізики), і стала таким чином змістовним, а не тільки формально-логічним знанням, як це було до Гегеля. Сам філософ назве її “царством тіней дійсності”, акцентуючи тим самим момент породження схем будь-якого реального життя в процесі руху абстрактного чистого мислення, а еволюцію цього перетворення понять він уявляє як зображення загального світового процесу, форми якого повинні спочатку пройти через сферу чистого мислення (тобто елемент абстракції). Виходячи з універсальної схеми творчої діяльності світового духу, що одержала в Гегеля назва абсолютної ідеї, його логіка постала як ідея в собі, як самосвідомість цієї ідеї, що у своєму загальному змісті розкривається у вигляді визначеної системи категорій, починаючи від самих загальних і убогих визначень – буття, небуття, наявне буття, якість, кількість, міра і т.д. і закінчуючи більш конкретними, більш визначеними поняттями – дійсність, хімізм, організм і т.д. Уся ця складна система понять послідовно розгортається через діалектичний рух вперед, поєднуючи необхідним зв’язком всі три частини логіки – навчання про буття, навчання про сутності і вчення про поняття, які разом взяті являють собою “підвищення субстанції до суб’єкта”. Специфічною рисою гегелівських категорій у порівнянні з кантівськими є те, що на відміну від останнього, що зробив їх синтезуючими формами діяльності людського розуму, Гегель представив їх як утворень самої об’єктивної дійсності, причому, це стосується і тих випадків, коли вони збігаються з формами формальної логіки (наприклад, у вченні про поняття). Змістом усієї наступної філософії Гегеля, що спирається на систему його логіки, стає перетворення абсолютної ідеї в абсолютний дух. Проміжними членами, через які відбувається цей процес, служать природа і кінцевий дух, що розвивається у формі індивідуального, суб’єктивного духу, об’єктивного духу, і всесвітньо-історичного духу. Цю сукупність природи і духу Гегель назвав світовим процесом або світом, перехід до якого від абсолютної логічної ідеї, як втім і від логіки до філософії природи і філософії духу, є одним з самих складних місць в його вченні. Відмінність між його абсолютною ідеєю і природою полягає не в змісті, а у формі існування. Так, природа для нього – той же дух (або ідея), але у своєму інобутті. Інакше кажучи, логічна ідея знаходиться тут вже не в собі, не в елементі чистого мислення, а поза собою. Такий характер природи випливає із самого розуміння Гегеля духу як розвиваючої ідеї. Навіть досягши чистої абсолютної істини в процесі свого розвитку в логіку, абсолютна ідея об’єктивується в природу і існує в чужій для неї формі тому, що вона не стала поки що “суб’єктивністю”, духом, як пише сам Гегель: “Божественна ідея саме і полягає в тому, що вона зважується викорінити з себе це і знову втягти його в себе, щоб стати суб’єктивністю і духом”. Абсолютне, таким чином, може пізнати себе тільки за допомогою людської свідомості, якою воно в принципі не володіє в елементі чистої думки, а отже, тільки прийнявши форму природи і знайшовши себе в ній у формі свідомості. Той факт, що поза природою немає і не може бути людської свідомості, визначає завдання всієї гегелівської натурфілософії – другої частини його системи. Її мета простежити за поступовим виникненням духу в природі, пізнати в кожній етапі природи момент ідеї і її розвиток у формах природи доти, поки в природі не виникне свідома думка, яка і дізнається про себе в ній. У викладі своєї натурфілософії Гегель по суті цілком слідує духу свого попередника – Шеллінга, повторюючи його телеологізм. Основні ступіні розвитку природного процесу у нього складають: механіка, фізика й органіка. Закінчується натурфілософія розглядом того, у якому відношенні стоїть органічний індивідуум до роду: з них тільки останній володіє необхідність і розумністю; індивід же виступає лише в ролі перехідного моменту в житті ідеї, що виявляється винятково в роді. Нарешті, третю основну частину гегелівської системи складає філософія духу, у якій знайшли свій прояв найбільш значні результати всієї його філософії. Тріадне розчленування припускає наявність тут наступних форм розвитку духу: суб’єктивного (індивідуального), об’єктивного (всезагального) і абсолютного (божественного) духу. Розгляд цих форм духу здійснюється Гегелем у відповідних розділах його філософії духу, з яких першим виступає психологія в широкому розумінні цього слова (що вивчає психічне життя індивіда через всі ступені його розвитку аж до усвідомлення ним його таємної сутності в тотожності з загальним духом). Наступний розділ – те, що сам Гегель назвав “Філософією права” (“Основоположення філософії права”, 1821 і “Філософія права”, 1826) – присвячений розгляду об’єктивного духу, під яким він розуміє розум в людському родовому житті, тобто над індивідуальну цілісність, що піднімається над окремими людьми і виявляються через їх різні зв’язки і відносини. Гегель намагається зрозуміти тут ті форми розвитку, у яких у дійсному людському житті реалізує себе воля духу. Найнижча з цих форм є абстрактне право, за ним слідує моральність, що має справу вже не з чисто зовнішніми, а внутрішніми формами об’єктивного духу і, нарешті, моральність, у якій сутність об’єктивного духу знаходить своє завершення за рахунок збігу його зовнішньої і внутрішньої форм. Ця ступінь охоплює собою всі ті підвалини людського життя, що сприяють реалізації родового всезагального розуму у зовнішньому спільному житті людей. Тут, у сфері моральності Гегель змушує об’єктивний дух пройти знову своєрідну тріаду “об’єктивування самого себе” – через сім’ю, цивільне суспільство і держава. Ідеалом останньої для нього є антична держава еллінів – це, за його словами, “живий витвір мистецтва”, що втілює в собі життя родового розуму людства і всі вищі інтереси індивіда. Справжнє здійснення ідеї держави може мати місце лише в історичному розвитку людства – тобто у всесвітній історії, що являє собою повне здійснення об’єктивного духу. Так філософія права логічно переходить і закінчується філософією історії (“Лекції по філософії історії”, 1837). Розглядаючи історію в цілому як “прогрес духу в свідомості свободи”, Гегель ставить її основної завданням показати, як в історичному процесі цей світовий дух послідовно розвивається в різноманітних форми духів окремих народів. Кожен період історії характеризується керуючим положенням якого-небудь окремого народу, який на цьому етапі пізнав у самому собі загальний дух і, виконавши цю задачу, передав естафету іншому народу. Гегель розвив тут ідею про історичну закономірність, показавши глибинний, необхідний зв’язок різних етапів історичного процесу, кожний з який є тільки одним із форм розвитку і прояву загального духу. Цей загальний дух, окремі визначення змісту якого стають дійсністю в історичному розвитку, виражений у своїй цілісності і єдності, і є, за Гегелем, абсолютним духом, який в свою чергу, теж розвивається в трьох формах: у виді інтуїції в мистецтві (“Лекції з естетики”, 1835-1838), уявлення в релігії, і поняття – в філософії. У відповідності цим формам духу Гегель побудував свою естетику, філософію релігії і те, що справедливо було б назвати “філософією філософії” або історію філософії. Мова йде саме про історію філософії, а не філософію взагалі, так як своє завдання остання може виконати тільки в її історичному розвитку, що розуміється до того ж як необхідний закономірний процес. Викладена Гегелем у його “Лекціях з історії філософії” (1833-1836) концепція історико-філософського процесу явила собою одну з перших серйозних спроб створення історико-філософської науки. Гегель представив історію філософії як прогресуючий процес розвитку самосвідомості людського духу, у якому кожна окрема філософська система являє собою необхідний продукт і, відповідно, необхідну ступінь цього розвитку, а також усвідомлення того загального змісту, якого досяг дух людини на визначені його ступеня. Гегелівське трактування істини – Абсолюту – у якості розвиненої, що породжує в діалектичній необхідності всі її окремі моменти й об’єднуючої їх у конкретній єдності, приводить його до своєрідного висновку щодо його власної філософської системи як заключну ланку такого розвитку. Саме вона, сприйнявши в себе всі моменти істини, що виступали узагальнено і навіть у протиріччі один з одним, розуміє їх як необхідні форми розвитку і таким чином поєднує в собі всі попередні філософські системи в їхній цілісності. В певному розумінні така претензія мала під собою реальні підстави, так як гегелівська філософія за своєю всеохоплюючою систематизацією являлася своєрідною переробкою всього розумового матеріалу історії, що поєднала в єдине ціле зміст думок свого часу. Усе це, однак, було б неможливо без глибокого, діалектичного осмислення цього грандіозного енциклопедичного матеріалу. Діалектичний метод буквально пронизує всі сторони гегелівського вчення. Згідно Гегеля, діалектичний метод, або метод розвитку варто розуміти як методичне виявлення і вирішення протиріч, що містяться в поняттях, а під протиріччям він розумів зіткнення протилежних визначень і вирішення їх шляхом об’єднання. Головною і постійною темою його діалектики стала тема єдності взаємовиключних і одночасно що взаємно припускаючих протилежностей, тобто тема протилежності. Вона розуміється ним як внутрішній імпульс розвитку духу взагалі, який крок за кроком переходить від простого до складного, від безпосереднього до опосередкованого, від абстрактного до конкретного, усе більш повнішому і істинному результату. Такий прогресуюче рух уперед додає процесу мислення характеру поступово висхідного ряду розвитку. Гегель дуже глибоко і конкретно трактував природу самого протиріччя. Воно для нього не є простим запереченням тієї думки, яка тільки що припускалась і стверджувалася; це – подвійне заперечення (перше заперечення є виявлення протиріччя, другий його вирішення), коли вихідна антиномія одночасно і здійснюється і знімається. Інакше кажучи, інший ступінь розвитку включає в себе нижчий, останній ж скасовується в ній саме в цьому подвійному змісті. Бути скасованим – значить бути одночасно і збереженим і звеличеним. За допомогою розробленого ним діалектичного методу Гегель критично переосмислив усі сфери сучасного йому людського знання і культури, виявляючи скрізь на цьому шляху напружену діалектику, процес постійного заперечення кожного наявного, досягнутого стану духу наступним, визріваючим у його надрах у вигляді конкретного, іманентного йому протиріччя.
Об'єктивний ідеалізм Г.Гегеля. Діалектика та принципи історизму. Суперечність між методом та системою
