Картезіанство. Чотири принципи наукового пізнання за Р.Декартом. Дедукція.

Метод пізнання. Чотири правила методу

Правила методу лише через певний час поспіль формулювання були зведені до основних чотирьох. Сам Р. Декарт зга­дує про двадцять одне правило, які ста­ють керманичем для розуму у здобу­ванні ним істинного знання. Проте чотири основні правила вичерпують принципову основу методу, і їх застосування має, на думку філософа, за­безпечити безперечну істинність добутків.

Перше правило методу Декарта вимагає визнавати за істинне лише те, що сприймається і постає у дуже ясному і чіткому вигляді, або ж є оче­видним. Цим визначається інтуїтивний характер дії першого правила. Вар­то зазначити, що саме Р. Декарту належить визначення терміну «інтелекту­альна інтуїція», як розумове сприйняття безсумнівної істини. Також це пра­вило є і цариною дії сумніву. Якщо щось постає у безсумнівній, очевидній формі – то щезає необхідність продовжувати дослідження. І навпаки. Інте­лектуальна інтуїція за Декартом є цілковито безпомилковою, і не потребує додаткових зусиль розуму. Те, що інтуїтивне – безсумнівне, а все те, що не підлягає інтуїтивній чіткості є сумнівним і потребує перевірки. В якості критерію істини, інтуїція визначається як стан розумової самоочевидность Водночас, саме інтуїція дає нам впевненість у тому, що вимагає перевірки.

Принципи вчення про інтелектуальну інтуїцію Р. Декарта мали знач­ний розвиток у картезіанстві та інших раціоналістичних системах та мето­дах. Проте саме поєднання дії інтелектуальної інтуїції та сумніву стали предметом критики багатьох філософів, і, зокрема Дж. Віко. Цей мислитель закинув Р. Декарту особистісне психологічне сприйняття очевидності та сумнівності, що позбавляє їх становища критеріїв істинності чи хибності.

Друге правило методу пропонує розділити кожну річ або явище на більш прості складові, щоб потім зосередитись на таких вже неподільних і прости явищах, які мають безсумнівний та очевидний характер. Це є етап аналізу, чи пошуку вихідних позицій знання. Головна мета полягає у то­му, щоб виокремити самоочевидні речі чи явища для створення підґрунтя для дійсного дослідження.

Третє правило Декарта полягає у тому, що у пізнанні думка мусить прямувати від найпростіших і найдоступніших нам речей (в емпіричному і гносеологічному аспектах) до більш складних. Цей вивід і є дедукцією. Математична дедукція Р. Декарта не є тотожною дедукції у схоластичних працях, чи дедукції як методу Арістотеля.

Четверте правило полягає у тому, щоб найповніше класифікувати весь існуючий матеріал. Це правило має чотири основні операції:

1) Вказується на необхідність найповнішої класифікації матеріалу до здійснення індукції (до дії другого правила);

2) Орієнтація на повну індукцію, як перший щабель і умова дійс­ної передумови дедукції;

3) Вимога достатньої повноти, точності і коректності у процесі самої дедукції. Дедукційне розмірковування порушується, якщо за його провадження визнають істинними проміжні ланки, які ще необхідно дове­сти і ствердити. Те ж саме стосується і порушення послідовності та по­рядку розгляду ланок доведення.

4) Розширення до вимоги повноти у застосуванні всіх правил ме­тоду. Лише тоді можливе здійснення будь–якого аналізу і дослідження.

Методологічне значення сумніву Р. Декарта

Вже було наголошено на ролі сумніву, яку він відіграє у здійсненні правил методу. До важливих зауважень методологічного характеру щодо сумніву вар­то згадати про істотну відмінність зміс­ту сумніву Р. Декарта від сумніву в скептицизмі. Скептицизм, відмінний від догматизму власним послідовним сумнівом щодо вихідних тверджень сумнівності (послідовний скептик мусить скептично ставитись і до влас­ного скептицизму) все ж не отримує позитивного добутку з застосування власних підходів. Нове знання скептика полягає у доведенні суперечнос­тей щораз нового вчення чи теорії, які стають предметом осмислення ске­птика. Р. Декарт наполягає саме на евристичній функції застосування принципу сумніву. Наслідком такого застосування може стати не лише підтвердження сумнівності предмета дослідження, але й ствердження іс­тинності того чи іншого положення та спонукання до методологічного досягнення нового знання на основі вже безсумнівних істин (аксіом).

Філософія оказіоналізму. А. Гейлінкста Н. Мальбранш

Картезіа́нство складається з багатьох напрямів та течій філософії другої половини XVII ст., серед яких можна знайти навіть взаємовиключні. Картезіанська філософія (Картезій — латиною Декарт) саме у Декарта вбачає свої витоки.

Найвідомішим картезіанцем, як правило, визнають Ніколо Мальбранша (1638—1715). Керуючись принципом дуалізму душі та тіла, він розвиває тезу Декарта про надприродну причину першого поштовху матерії до вчення про неможливість існування природних причин. У кожному конкретному випадку спостереження дій та наслідків, за систематичного дослідження конкретного явища ми не здатні виявити кінцевої природної причини. Причина існує, а виявити її можливості немає. Таким чином, слід визнати, що причини мають надприродний характер — божественний. Розглядаючи ті чи інші властивості речей, він дійшов висновку, що властивість не існує як частина чогось, вона народжується, утворюється саме тоді, коли ми її фіксуємо (як правило, це виявляється у взаємодії предметів). Ніж сам по собі не має властивості різати, він ріже саме тоді, коли ми залучаємо його до відповідної взаємодії предметів. Отже, причиновість виникає щоразу по-новому, тобто утворюється. А якщо вона утворюється, то слід визнати, що є суб'єкт й" створення. Таким суб'єктом Мальбранш визнає Бога.

Відповідно будується вчення Мальбранша про пізнання. Він виділяє три типи пізнавальних здібностей: чуттєве пізнання, пам'ять та уява, чистий розум. Виділяє він і чотири шляхи пізнання: безпосередньо через речі; через ідеї речей; через внутрішнє чуття; через уяву або аналогію. Оскільки цілями пізнання визнається знання причин різних наслідків (а кінцевою причиною є Бог), то людина не здатна знати речі повністю, як не здатна знати Бога у всій повноті. Таким чином, людські знання не можуть бути копіями речей, знання виявляють себе у вигляді абстрактних уявлень про світ. Найкращою ж формою уявлень про світ є знання ідеї тієї чи іншої речі, як вчив про це ще Платон. Носієм усіх ідей є Бог. Таким чином, якщо ми маємо ті чи інші ідеї, то вони надходять до нас від Бога.

Неоднорідність картезіанства найкраще виявляється на постаті Блеза Паскаля (1623—1662), одного з творців науки Нового часу. Двоїстість природи людини Паскаль поширює на різноманітні прояви суспільних явищ. Людина є поєднанням душі та тіла. Мораль — поєднання доброго та злого. Політика — закону та беззаконня. Однак ця дуалістичність є причиною нашої нездатності до пізнання світу таким, яким він є. Усе буття, починаючись з чогось кінцевого, має нескінченну багатоманітність проявів, яку не спроможний охопити ніхто з просторово та часом обмежених, окрім творця світу. Існування для нас людей, незалежних субстанцій, які можуть бути лише єднанням духовної та матеріальної (не підкореної законам простору та підкореної законам простору субстанції) субстанції накладає відповідне обмеження: ми сприймаємо матеріальні речі у формах духовності, а духовні речі — у вигляді матеріальності. Це робить людину безпорадною перед світом, бо такі наші знання вже за своїми визначеннями не відповідають дійсному стану.

Блез Паскаль відомий серед природознавців як видатний математик, фізик, праці з гідростатики та обчислення ймовірностей якого увійшли до золотого фонду класичної науки. Однак саме ці праці надихнули Паскаля на висновок про обмеженість раціоналістичної методології. Його математичні дослідження дали змогу відкрити парадоксальність між проявами реальності та можливостями математики в їх охопленні. Дослідження конкретного предмета відкриває необмежену множину інших предметів (світів), які становлять цей взятий для вивчення предмет. Однак кожен з предметів, що входить у структуру першого, взятого для дослідження, являє нам новий світ необмежених властивостей, об'єктів, структур. Таким чином, ми маємо справу з множиною, що складається з нескінченної кількості елементів, кожен з яких має свою нескінченну кількість елементів, тобто рівний множині, підмножиною якої є він. З погляду математики дане відношення дорівнює нулю, але кожна неупереджена людина бачить, що перед цією парадоксальністю світу саме математика нуль, а не світ з його властивостями.

Обмеживши пізнавальні можливості еталона наукового пізнання (а саме таким була в ті часи математика), Паскаль вказує на обмеженість також і чуттєвого пізнання. Таким чином, ні раціоналізм, ані емпіризм не здатні вдовольнити наше прагнення пізнати світ; мислення та розум лише використовують закладені в нас із народження фундаментальні ідеї (Паскаль тут посилається на Декарта). Розглядаючи ці фундаментальні поняття за допомогою того чи іншого наукового методу, ми переконаємося, що раціональних доказів їх істинності не існує, а є лише віра, яка спрямовує наші думки та дії на використання ідей. Таким чином, основою буття людини у світі є усвідомлення свого єднання з Богом, віра, а не мислення чи розум, ірраціональне, а не раціональне. Здатність єднатися з Богом дана кожному конкретному індивідові по-різному, це містичний процес, який відбувається в людському серці, початок цього процесу лежить в любові до Бога.

Деду́кція — процес виведення висновку, що гарантовано слідує, якщо вихідні припущення істинні то висновок на їх підставі є чинним (див. Правильність). Висновок повинен базуватись винятково на основі попередньо наведених доказів та не повинен містити нової інформації про предмет, що досліджується. Дедукція була вперше описана у працях давньогрецьких філософів, таких як Арістотель. [1]Процес виведення дедуктивно правильний тоді і лише тоді, коли з точки зору логіки за умови істинності вихідних припущень висновки також істинні; або, логічно неможливі хибні висновки за правильних припущень.[2]

Дедуктивний, (рос. дедуктивный, англ. deductive, нім. deduktiv) — заснований на дедукції; дедуктивний метод — спосіб дослідження, при якому окремі положення логічно виводяться із загальних положень (аксіом, постулатів, законів).

У логіці використовуються два загальних методи отримання висновків: дедукція та індукція. Головною відмінністю індукції є те що для її застосування не вимагається знати усі факти до того як зробити умовивід. Оскільки на практиці неможливо все з'ясувати перед тим як робити умовивід, дедукція не має широкого застосування у реальному світі, окрім математики й природничих наук, які використовують математичні методи. Індукція, натомість, оперує набором неповних фактів, та на їх основі робить висновок який напевно випливає, не даючи жодних гарантій щодо його істинності. Попри це, індукція дає можливість набувати нових знань, котрі не є очевидними при розгляді вихідних тверджень.

Часто зустрічається помилкова думка, що дедукція рухається від загального до окремого та що індукція - це рух у зворотньому напрямку.