Культура і нація. Проблема малоросійства в культурі: Є. Маланюк.

Самобутні культури здатні об'єднувати людей у спільноти — колективи, сформовані на основі історично витвореного культурно-психічного підтексту. Вони відрізняються від договірних спілок чи «суспільств» (М. Вебер). Словом «спілка» позначають групу людей, об'єднаних відповідним порядком, який регулює їхні взаємини, передбачає певну координацію дій. Установлювати такий порядок можуть звичаї, звичаєве або писане право. Вони можуть бути добровільно прийнятими (договірні спілки) або нав'язаними. Суспільства можуть різною мірою виявляти ознаки спілок і спільнот.

Спільнотами є сім'ї, етноси, нації, релігійні общини тощо. Етнос — спільнота, у яку люди об'єднані культурними чинниками різної природи (міфи, вірування, звичаї, мова), здатними породжувати почуття солідарності. Цим словом позначають, як правило, донаціональні культурні спільноти — общини і племена. Деякі етнологи (наприклад, М. Гумільов) називають етносами і нації. За такого підходу необхідно наголосити, що етнічні нації є особливими утвореннями, які суттєво відрізняються від первісних етносів.

Слово «нація» двозначне, на що звернув увагу німецький історик і філософ Ф. Майнекке (1862—1954) («Космополітизм і національна держава»). Ним позначають такі поняття:

а) спільноти людей, об'єднаних культурно-психологічним підтекстом, витвореним історично («культурна нація», у сучасному слововживанні — «етнічна нація», нація-етнос);

б) єдність (солідарність) громадян у межах певної держави («державна нація», держава-нація, у сучасному слововживанні — «політична нація»). Політична нація є різновидом політичної спільноти, оскільки передбачає об'єднання і на емоційному рівні — почуттям солідарності, патріотизму тощо. У демократичній державі вона є основною запорукою здатності народу контролювати владу, блокувати політичні технології «поділяй і володарюй».

Творення національної культури, а отже, і нації, полягало у виокремленні певних елементів культури з наявної етнокультурної різноманітності (міфів, легенд, епосу, діалектів тощо), у перетворенні їх та поєднанні в нову культурну цілісність. Виокремлення цих елементів не було механічним процесом: культурна еліта, переробляючи і синтезуючи їх у нову культурну цілісність, водночас творила ідеалізований образ нації («національний міф»). При цьому важливо було зберегти зв'язок нової культури з етнокультурним підґрунтям, на якому вона виникла: це полегшувало утвердження її як спільної культури тих общин і племен, які вона мала об'єднати. Для цього не обов'язково було знищувати раніше існуючі культурні відмінності, достатньо, щоб існування регіональних культур не заважало паралельному існуванню спільної культури. Наприклад, для діалекту, який набував статусу національної мови, достатньо було, щоб інші діалекти не претендували на цей статус.

Одночасно із творенням національної культури, а нерідко ще перед тим, змінювалася самосвідомість людини. Раніше вона усвідомлювала себе належною лише до якоїсь невеликої спільноти (общини, племені, сільської общини) або до великої релігійної «уявної спільноти», наприклад до «хрещеного світу». Тепер місце таких спільнот займає нова «уявна (уявлена) спільнота», у яку люди об'єднувалися не шляхом безпосереднього спілкування, як у традиційних общинах чи племенах, а уявно, що не заважало існуванню цієї нової спільноти як певної реальності.

Національна культура є передусім особливою сферою, певним простором спілкування, що об'єднує індивідів і реально існує завдяки набуттю деякими культурними явищами загального значення незалежно від того, на якій регіональній основі вони виникли. З-поміж об'єднувальних чинників одні (наприклад, етнокультура) є більш сталими, інші (твори професійного мистецтва, інтелектуальна культура) весь час перебувають у русі. Національна культура є модерним утворенням: на противагу архаїчним культурам, що об'єднували кількісно невеликі спільноти, здебільшого культурно однорідні, вона переважно містить у собі різнорідні складові, а тому кожна конкретна нація має різний ступінь цілості. Процес національного самовизначення безперервний, оскільки весь час відбувається переосмислення того, якою ця спільнота була в минулому, якою є нині і якою хоче стати в майбутньому. У бутті нації існує певна напруга між традицією і новаціями, які перебувають у безперервній взаємодії.

Євген Маланюк усе життя був войовничо налаштований проти фальшивого декоративно етнографічного, шароварно-гопкового вияву українськості, вважаючи його “отрутою хохлаччини”. Водночас він зазначав, що “саме родина, рамки національного /не етнографічного!/ стилю, магія національного обряду, атмосфера національної етики і національної естетики” є одним із найважливіших чинників плекання національного інстинкту.

Маланюку належить думка, яка має стати керівництвом до дії сучасного українця у сфері самопізнання, усвідомлення своєї особовості: “Може, найважливішим з наших завдань, як національної спільноти, було, є і буде: пізнати себе”. Справедливі його зауваження щодо страшної хвороби нашого народу, і, що найстрашніше, хвороби інтелігенції, бо ж саме вона “мала виконувати ролю мозкового центру нації, - малоросійства. Маланюк називає його “національним гермафродитизмом”, тобто національною неповноцінністю, зламаністю, скаліченістю. Ця моральна й ідейна деградація національної особистості, породжена механічною сумішшю народів і культур, затиснених у рамки російської імперії, яка не визнавала жодної особистості: ні особистої, ні суспільної, ні національної чи територіальної. “Анатомуючи ментальні вади земляків, Маланюк писав: “ Саме усвідомлення комплексу малоросійства – було б уже значним кроком вперед, так само, як поставлення діагнозу є початком лікування”. Щоб яскравіше окреслити малоросійський комплекс, Маланюк, як зазначає Оксана Прохоренко, “називає ще одну умову, що коріниться в нас самих і сприяє появі та вільному розростанню так званого “простацтва”, яке плекає і доповнює малоросійство, в чому, власне, і полягає трагедія українського культурного процесу. Малорос як людина спустошеної душі, з паралізованим творчим інстинктом у мистецтві прямує до декораційності, до пустого шукання форми, відділеної від змісту, до теоретизування, від якого далеко до справжніх творів мистецтва, глибше і глибше спускаючись у сферу механізованої творчості, де на перший план виступає осамітнений інтелект”. Маланюк з болем констатував: “Малоросійство – наша історична хвороба, многовікова, отже, хронічна. Ні часові застрики, ні навіть хірургія – тут не поможуть. Її треба буде довгі-довгі десятиліття ізживати”. Недаремно дослідник вважав, що одним із найбільш яскравих прикладів вияву цієї хвороби є сучасна йому радянська історіографія, яку він називав “лабораторією малоросіянства”: “Малоросійство... одночасно плекається також систематичним впорскуванням комплексу меншовартості... насмішкуватого відношення до національних вартостей і святощів”. Як наслідок, “єдиним радикальним ліком на хворобу малоросійства є Державність”.