Українські культурні діячі – жертви сталінського терору.

Щоб придушити вільну думку, викликати страх, укріпити покору, сталінський режим розгорнув масові репресії. У сучасну публіцистику, наукову літературу увійшов образ «розстріляного відродження». У 1930 р. був організований судовий процес над Спілкою визволення України, яка нібито була створена для відділення України від СРСР. Головні обвинувачення були висунені проти віце-президента Всеукраїнської Академії наук С. Єфремова. Перед судом постало 45 чоловік, серед яких були академіки, професори, вчителі, священнослужитель, студенти.

Серед підсудних були 2 академіки – Сергій Єфремов і Михайло Слабченко, 11 професорів – Йосип Гермайзе, Олександр Черняхівський, Всеволод Ганцов, Григорій Іваниця, Василь Дога, Вадим Шарко, Володимир Удовенко, Володимир Підгаєцький, Микола Кудрицький, Петро Єфремов, Володимир Щепотьєв, 2 письменники – Людмила Старицька-Черняхівська – дочка Михайла Старицького, і Михайло Івченко, священнослужитель, професор богослов’я В.М.Чехівський, видатний український вчитель, директор першої Київської трудової школи ім. Т.Г. Шевченка В.Ф. Дурдуківський, науковці Всеукраїнської академії наук (ВУАН), викладачі вузів, учителі, юристи, священнослужителі, студенти.

Були винесені суворі вироки, хоча насправді ніякої підпільної організації не існувало. Центральною постаттю судового процесу був Сергій Олександрович Єфремов (1876–1939) – академік, віце-президент ВУАН. Його засудили на 10 років позбавлення волі з наступним позбавленням у правах на 5 років. Помер С.Єфремов в одному з таборів ГУЛАГу 10 березня 1939 р. Тавром «ворог народу» була позначена не лише його біографія, а й наукова діяльність. Тим часом С.Єфремов був вели-ким вченим, який творив своєрідну енциклопедію української літе-ратури. У його доробку близько тисячі наукових праць про творчість Т.Шевченка, І.Франка, Л.Українки. Із 45 засуджених у справі організації 12 у 1937–1938 рр. за рішенням несудових органів були розстріляні за іншими справами. П’ять засуджених, у тому числі С.Єфремов, вмерли у місцях позбавлення волі. Після суду було заарештовано ще близько 400 учасників «Єфремовсь-кого підпілля», а всього у справі «СВУ» пройшло майже 30 тис. осіб.

Подальші арешти в середовищі діячів науки і культури і жорстокі розправи проводилися без відкритих процесів. Однією з перших установ, що зазнала головного удару, була Всеукраїнська Академія наук. Вона вважалася властями притулком і осередком консолідації української «буржуазно-націоналістичної» інтелігенції та колишньої кадетсько-монархічної університетської професури. Після процесу СВУ уряд ввів цензуру на її видання, став закривати найдіяльніші її секції й виганяти «буржуазних націоналістів». Було ліквідовано науково-дослідний інститут історії української культури, інститут економіки й організації сільського господарства, інститут літературознавства ім. Шевченка. У 1931 р. розпустили історичну секцію М.Грушевського, який на початку 1924 р. повернувся з еміграції до Києва і розгорнув широку наукову діяльність. Вся діяльність Академії була визнана як «буржуазно-націоналістична» й «контрреволюційна». М.Грушевський був підданий політичним гонінням, а потім арештований у сфабрикованій справі «Українського національного центру». Крім М.Грушевського, якого у 1926 р. обрали академіком Всеукраїнської Академії наук, а в 1929 р. – році «Великого перелому» – ще й академіком Академії наук СРСР, по справі «Українського національного центру» проходив ще один відомий діяч української історичної науки, академік М.І.Яворський (1884–1937). М. Грушевського незабаром звільнили, але працювати перевели до Москви. Туди ж перевели і кінорежисера О. Довженка.

Обвинувачення в буржуазному націоналізмі було висунене проти наркома освіти М. Скрипника — старого більшовика, одного з керівників Жовтневого повстання. Він був одним з небагатьох, хто не побоявся відкрито виступити з критикою сталінських методів, відстоював політику українізації. У 1933 напередодні арешту Скрипник застрелився.

У 1938—1954 було репресовано майже 238 українських письменників, хоча багато з них були прихильниками радянської влади, воювали за неї, відбулися як письменники вже після революції. За підрахунками істориків літератури, з них 17 розстріляні, 8 покінчили життя самогубством, 16 пропали безвісти, 7 померли в ув'язненні. Зазнавав арешту М. Рильський, 10 років провів у таборах за обвинуваченням в участі у міфічній Українській військовій організації Остап Вишня, були розстріляні Г. Косинка, М. Зеров, М. Семенко. Покінчив життя самогубством М. Хвильовий, який мужньо намагався врятувати багатьох товаришів.

Закрили театр «Березіль», арештували і розстріляли всесвітньо відомого режисера Л. Курбаса. Жорстокої розправи зазнали митці кобзарського цеху. За різними підрахунками упродовж 1930-х років московською владою було розстріляно від 200 до 337 кобзарів, бандуристів та лірників, серед загиблих — композитор і мистецтвознавець, засновник харківської школи бандури Гнат Хоткевич.

Про масштаби репресій говорить і такий факт: з 85 вчених-мовознавців репресували 62. Лише наркомат освіти «очистили» від 2 тисяч співробітників. Про масштаби трагедії української культури свідчать такі дані: у 1930 р. друкувалося 259 українських письменників, після 1938 р. – лише 36 з них. За цей час померли своєю смертю лише 10 письмен-ників.

Великою втратою для української культури стала смерть талановитого енциклопедично освіченого художника М.Л.Бойчука. В 1936 р. його заарештували і 13 липня 1937 р. розстріляли, а разом з ним і багатьох художників з його славнозвісної школи «бой-чукістів», що їх професор О.Сидоров назвав «майстрами європейського масштабу». Їх звинуватили у збоченні від реалістичних традицій і відірваності від життя, у «контрреволюційному традиціоналізмі» і «національній формі». Разом з ними було знищено чимало їхніх творів. Отже, гинули не тільки люди, нищилися цілі напрями і художні школи. Так трапилося з М.Л.Бойчуком і його школою, так трапилося і з режисером-новатором харківського театру «Березіль» Л.Курбасем, значення якого для українського театру таке ж, як Мейєрхольда – для російського.

І все ж навіть у таких найважчих умовах не можна говорити про припинення розвитку української культури. Зростало міське населення, держава продовжувала розвиток системи освіти, охорони здоров'я, створювалися нові наукові установи, без чого неможливо було б здійснення індустріалізації, зміцнення обороноздатності при зростанні зовнішньої загрози.

 

51.Українське музичне мистецтво у 20-30-ті рр. ХХ ст.

Помітне місце в культурному житті міжвоєнного часу належало мистецтву. У 20-х рр. завдяки процесу українізації бурхливо почала розвиватися музика: пісенна творчість, хорова і симфонічна, оперна і балетна. Чимало талановитих творів українських композиторів увійшли в скарбницю як національної, так і світової музичної культури. Великий творчий вклад у її розвиток внесли Л. Ревуцький, В. Лятошинський, М. Вериківський, Г. Верьовка, В. Косенко, К. Данькевич та ін.

У Галичині свою подвижницьку працю продовжував визначний представник української музичної культури XX ст. В. Барвінський. У 1930-х роках він написав увертюру до опери "Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці" ("Маруся"), створив кантату "Наша пісня, наша туга" на слова С. Черкасенка, працював над обробкою народних пісень і наспівів, склав збірку 38 українських народних пісень для фортепіано. Тоді ж виникли фортепіанна збірка колядок і щедрівок, а також популярна збірка з 20 дитячих п'єс. У1937—1939 pp. у Львові видавали журнал "Українська музика", до редколегії якого входив і В. Барвінський. У цьому журналі, а також в іншій періодичній пресі, були надруковані його музичні праці.

Вдосконалювали майстерність виконавські колективи, серед яких широковідомими були хорова капела "Думка" Київський симфонічний ансамбль, капела бандуристів та багато ін. Велике значення для розвитку музичного мистецтва, підготовки висококваліфікованих мистецьких кадрів мало відкриття у 30-х роках Київської, Харківської та Одеської консерваторій.

Проте не все в цьому періоді (20-30-ті рр. ХХ ст.) було позитивним.. В СРСР з 1930-их по 1950-і роки відбувалися Ста́лінські репре́сії — масові репресії, що є звичайно пов'язаними з іменем Й.В. Сталіна, фактичного диктатора Радянського Союзу в цей період. Через репресії 30х років багато музичних кадрів зазнали репресій: було заарештовано В. Верховинця, а в застінках режиму загинуло багато молодих композиторів.Музичне мистецтво 30х років фактично застигло на місці.