Естетичні теорії

Естетична теорія — це комплекс поглядів, уявлень, ідей про природу та сутність чуттєвості у духовному досвіді людства та відображення закономірностей її виявлень у практичному і художньому формуванні. Початкова ланка становлення теорії — естетичні погляди людей на прекрасне і потворне, піднесене і низьке, трагічне і комічне. Це розуміння призначення мистецтва та його витоків. Досвідні знання — рівень буденної свідомості, опертий на уявлення про цінне у людському житті. Відсутність критерію зумовлює обмежене розуміння цінностей, пов'язуючи їх з безпосередніми потребами людини. Тому поширеним способом обґрунтування ціннісних пріоритетів на цьому рівні часто слугує принцип особистих уподобань: "Красиве тому, що мені подобається".

На відміну від суджень буденної свідомості, що ґрунтуються на емоційному сприйнятті явищ, естетична теорія — наслідок узагальнення та систематизації естетичних явищ і осмислення закономірного в них. Естетичне знання — продукт теоретичних узагальнень змісту досвіду людства. Скажімо, поняття про красу, що використовувалися у повсякденному вжитку, були вироблені значно раніше, ніж осмислення їх стало предметом діяльності філософів. Важливо, що вже на досвідному рівні накопичується комплекс уявлень про цінності, безпосередньо не пов'язані з конкретною життєвою потребою. Це явище поступового виокремлення суто духовних якостей і властивостей виразної предметності світу, призначеної для живлення почуттів. Ставлення до неї формувалося в історії на основі досвідних практичних знань, які переконливо свідчили: добре зроблена річ краще виконує своє призначення і приємна для ока; зручне знаряддя праці тішить око своєю доцільністю та покращує, підсилює вправність руки тощо. Красива річ приємна для споглядання навіть безвідносно до її практичної цінності.

Естетична теорія впродовж історії становлення сформувала свій предмет та визначалася щодо кола досліджуваних проблем, спираючись на досвідні знання. Уже біля витоків становлення естетичної теорії в культурі Давньої Греції виокремлюється предмет науки у вигляді осмислення закономірностей цілісного і досконалого виявлення духовного досвіду, що формує ставлення людини до світу. Мистецтво постає предметом філософського осмислення завдяки цілісному закріпленню ідеї краси у системі художніх образів засобами художньої мови. Відтак, утверджується його цінність для живлення духу цілої спільноти й осмислення закономірного у виявленні співпереживаючого ставлення в діалектиці всезагального й особливого.

Зміст категоріального знання в процесі історичного розвитку естетичної теорії прирощується та поглиблюється. До процесу його творення залучається весь обсяг знаного й уявного про природний світ, про "надприродні" сили, про формуючу діяльність людини та її закономірності, про людські стосунки, про специфічний вид діяльності — мистецтво. Тобто категоріальне знання в естетиці відображає все загальність потреби та здатності небайдужого ставлення людини до світу з огляду закономірностей цієї здатності як самоцінної.

Названий духовний досвід цінний, оскільки визначає ставлення людей (етносів, соціальних груп, народів, націй, історичних епох та різноманітних культур) до власних здобутків у сенсі їх цінності для живлення розуму і почуттів. Наголошуємо, що йдеться саме про якісний рівень з огляду згаданого їхнього призначення. Інша справа, що предметом відношення постає як прекрасне, так і потворне, як піднесене, так і низьке тощо. Це категоріальний ряд естетичного знання, в якому прирощення досвіду відбувається у формах творчого відношення суб'єктів небайдужості для віднайдення рівня досконалості предмета небайдужості та осмислення його якостей в єдності особистісного інтелектуально-переживаючого досвіду та у співвіднесенні його з загальносуспільними уявленнями.

Естетична теорія як цілісне знання про низку естетичних проблем розкриває закономірний процес історичного розвитку людства як явище вдосконалення практично-духовного та духовно-практичного досвіду і зумовлене ним зросле самоусвідомлення цінності життя у красі й життя красою. Логіка становлення та розвитку естетичної теорії відображає взаємозв'язок практичної та духовної складових діяльності формування, органічний зв'язок у цьому процесі розуму та почуттів. У естетичній теорії творення досконалості постає як діалектична єдність самовдосконалення людини у діяльності опредметнення та творення досконалості як най адекватнішого способу самоутвердження особистості процесом і наслідками формуючих умінь. Естетична теорія осмислює закономірності буття, не відчуженого від чуттєвої даності реальних явищ світу та їх естетичного образу. Вона дає змогу розкрити закономірності діалектичного зв'язку об'єктивного та суб'єктивного в духовному досвіді з огляду зорієнтованості його на ідеал досконалості.

У процесі історичного розвитку естетичного знання його предмет певним чином змінюється відповідно до зміни парадигмальної характеристики образу світу: космоцентричний (в античну епоху), теоцентричний (в епоху Середньовіччя), антропоцентричний (у період Нового часу), богіуцентричний, тіло — центр (у постцивілізаційну добу). Естетична теорія у кожну з названих епох концентрувала в собі найсуттєвіші проблеми змісту досконалості та шляхів її досягнення. Відтак, свідомість давнього грека зосереджена на чуттєвій даності краси природного світу (космічного цілого) та людини як "мислячого космосу", що поєднує у гармонійну цілісність тілесну красу та красу духовну. Свідомість людини середніх віків спрямована на "першопричину" — Абсолют (Бог) як уособлення вищої досконалості. Людина усвідомлює власну гріховність та бачить себе покликаною спокутувати її, сходячи щаблями духовного вдосконалення. У такий спосіб відбувається усвідомлення духовності як вищої цінності. У добу Нового часу (раціоналізм, Просвітництво) особистість опиняється в центрі творчого процесу і трактується як уособлення пізнавальних та формуючих здатностей. Естетична теорія осмислює закономірності об'єктивації духовного досвіду, що здобувається у практично-формуючому та пізнавально-оцінному ставленні людини до світу. Зрештою, постцивілізаційний образ цінностей — анти цінності, оскільки втрачено ідею істини, добра, краси, місце яких посіли абсурд, аморальність, потворне. Втрата інтересу до естетичних цінностей, зокрема їхнього вищого уособлення — краси, виявляється в епатажності ставлення до неї, у протиставленні їй анти естетичного у стилі поведінки і стосунках між людьми, шаблонності смаків та вподобань (рабство у моди), у байдужості до класичної культури та мистецтва, що уособлюють вищі злети людського духу в переживанні буття світу та власного "Я" у ньому.

Зрозуміло, що нова епоха шукає свої духовні цінності, в яких поки що переважає масова свідомість з властивою їй пониженою планкою цінностей. Це обернений бік демократизації культури, змушеної пристосовуватися до рівня буденної свідомості та, йдучи назустріч аудиторії, продукувати буденність як цінність, що насправді є удаваною.

Естетична теорія цінна не лише як знання про низку проблем, досліджуваних наукою. Вона покликана відкривати багатство духовного досвіду, закріпленого в образній мові мистецтва, у вільному виявленні естетичного ставлення до світу в формі оцінної діяльності, що виявляє творчий підхід до змісту цінностей та до себе як суб'єкта ціннісних суджень. З огляду на це, опанування естетичною теорією — важливий чинник формування критеріїв естетичних суджень, вироблення системи спілкування з художніми цінностями та вміння заглиблюватися у багатство і красу їхнього змісту для сприймання і переживання нюансів їх естетичної сутності.

В качестве принципа художественного творчества Сократ выдвигает подражание (мимесис), которое мыслится как подражание человеческой жизни.

Антропологическая эстетика поставила перед философией вопросы, ответы на которые мы находим у Платона и Аристотеля. Развернутое эстетическое учение Платона представлено в таких его произведениях, как Пир, Федр, Ион, Гиппий Больший, Государство и пр. Важным моментом платоновской эстетики является постижение прекрасного. Красота в его понимании – это особого вида духовная сущность, идея. Абсолютная, надчувственная идея прекрасного находится вне времени, пространства, вне изменений. Поскольку прекрасное – идея (эйдос), то оно не может быть постигнуто чувством. Прекрасное постигается посредством ума, интеллектуальной интуиции. В Пире Платон говорит о своеобразной лестнице красоты. С помощью энергии эроса человек восходит от телесной красоты к духовной, от духовной – к красоте нравов и законов, затем к красоте учения и наук. Красота, открывающаяся в конце этого путешествия – это абсолютная красота, которая не может быть выражена обычными словами. Она находится за пределами бытия и познания. Разворачивая таким образом иерархию красоты, Платон приходит к выводу, что прекрасное – это проявление в человеке божественного начала. Особенность прекрасного у Платона состоит и в том, что оно вынесено за пределы искусства. Искусство, с его точки зрения, есть подражание миру чувственных вещей, а не истинному миру идей. Поскольку реальные вещи сами являются копиями идей, то искусство, подражая чувственному миру, представляет собой копию копий, тень теней. Платон доказывал слабость и несовершенство искусства на пути к прекрасному.

Аристотель, несмотря на преемственность эстетических взглядов, создал собственную, отличную от платонизма эстетическую теорию. В его трактатах О поэтическом искусстве (Поэтика), Риторика, Политика, Метафизика представлены тексты, которые определенным образом связаны с эстетикой. В них он дает определение красоты, универсальными признаками которой являются величина и порядок. Но прекрасное у Аристотеля не сводится только к этим признакам. Они прекрасны не сами по себе, но только по отношению к человеческому восприятию, когда соразмерны человеческому глазу и слуху. Подразделяя человеческую деятельность на изучение, действие и созидание, относит искусство к созиданию, основанному на правилах. По сравнению с Платоном, он значительно расширил учение о подражании (мимесисе), которое понимает как изображение общего.

Катарсис (греч. kátharsis – очищение). Восходит к древнему пифагорейству, которое рекомендовало музыку для очищения души. Гераклит, по свидетельству стоиков, говорил об очищении огнем. Платон выдвинул учение о катарсисе как об освобождении души от тела, от страстей, от наслаждений. Аристотель развивает учение о катарсисе как основе эстетического переживания. Художественное творчество, по Аристотелю, с помощью подражания достигает своего назначения в прекрасных формах, которое оно создает. Форма, созданная творцом, становится предметом удовольствия для восприимчивого зрителя. Энергия, вложенная в произведение, которое удовлетворяет всем требованиям подлинного мастерства и прекрасной формы, порождает новую энергию – эмоциональную активность восприимчивой души. Проблема удовольствия – важная часть эстетики Аристотеля. Удовольствие в искусстве соответствует разумной идее и имеет разумные основания. Удовольствие и эмоциональное очищения – это конечная цель искусства, катарсис.

Калокагатия. Аристотель разрабатывает и характерное для античности учения о калокагатии (от греч. kalos – прекрасный и agathos – хороший, нравственно совершенный) – единстве этически «хорошего» и эстетически «прекрасного». Калокагатия мыслится как нечто целое и самостоятельное. Философ понимает «хорошее» как внешние жизненные блага (власть, богатство, слава, почет), а «прекрасное» как внутренние добродетели (справедливость, мужество и пр.) Поскольку калокагатия у Аристотеля – полное и окончательное слияние «прекрасного» и «хорошего», то между ними теряется всякое различие. Калокагатия, по Аристотелю, является внутренним объединением морали и красоты на основе создания, использования и совершенствования материальных благ.