Особливості, періодизація та головні риси середньовічної філософії.
Середньовічна філософія розвивалася впродовж великого проміжку часу — з II по XVI ст. У розвитку релігійно-філософського знання Середніх віків можна виокремити два головних етапи: патристику й схоластику. Патристика із самого початку набула форми апологетики (II—ІІІ ст.), а згодом виокремилися два напрями — східний (грецький) і західний (латинський). Схоластика пройшла ранній (XI— XII ст.), зрілий (XII—XIII) і пізній (XIII—XIV ст.) періоди свого розвитку. У схоластиці також: умовно виокремлюють раціоналістичний та містичний напрями. Головною особливістю середньовічної філософії став міцний союз із теологією, визнання Бога як найвищої першопричини, а існування довколишнього світу й людини — як результату його творіння. Епіцентром духовної культури та освіти стає християнська церква. Філософія була засобом вирішення проблем церкви, раціональною дисципліною, конгломератом знань, які можуть привести до вищого рівня осягнення Божих істин. Більшістю тогочасних філософів були представники духовенства, філософія, вирішуючи свої власні філософські проблеми, об’єктивно отримувала певну корекцію з боку теологічних (богословських) знань. Крім того, на філософію впливали деякі особливості середньовічного світогляду, передусім ретроспективність і традиціоналізм (спрямованість у минуле — «що давніше, то правдивіше, істинніше»). Нові дані про картину світу видавалися як помилкові або неповні знання, що заважають отриманню істини. Лише одна Біблія визнавалася джерелом істинних знань, дарованих людству Богом. За цих умов філософи, як і теологи, повинні були розшифровувати й пояснювати догмати Святого Письма. Вважалося, що Істини пізнаються лише за допомогою віри в Бога, а також екзегетики (тлумачення біблійного тексту без зміни його головного змісту й суті). Тому головним предметом філософствування середньовічних мислителів були текст і слово біблійної мудрості. Завдяки багатоаспектності Святого Письма стали можливими окремі філософські дискурси, що переходили межі релігійного канону й ставали основою отримання позарелігійного знання. Загалом філософія II—III ст. ґрунтувалася на беззаперечному авторитеті Біблії та необхідності її захисту від критики тих чи тих опонентів (ідеології язичників, іудейського світогляду й державної влади, що спиралася на міфологічні уявлення про дійсність). Анонімність філософа підкреслювала його смиренність перед Божою істиною. Тогочасні релігіпно-філософські сентенції відрізнялися надмірним дидактизмом, менторським тоном, повчальністю, психологічною самозаглибленістю. Вперше в історії людства середньовіччя відкриває людину як особистість, як насамперед духовну, а не природну і тілесну істоту.На перший план релігійного світогляду виходять протиріччя в морально-етичній сфері. Людина сприймається як зосередження протиріч, що існують в світі — між земним і небесним, між тілом і душею, між гріхом і святістю. З однієї сторони, людина — вінець божого творіння, з іншої, зло в світі йде від людини, людина — створіння, в якому “сидить” диявол. Одним з найбільших надбань релігійного світогляду була ідея індивідуального безсмертя, одноразовості і тому самоцінності людської особистості. Вперше в людській історії з небувалою досі гостротою ставилося питання про сенс життя. Середньовічна філософія, незважаючи на вплив теології та богослов’я, своєю чергою, визначала специфіку релігійного світогляду, позначалася на літературно-художній творчості, змісті дисциплін у школах та університетах. Зауважимо, що поза офіційною церковною філософською думкою існувала, так би мовити, підпільна «карнавальна» культура (язичницька за характером і змістом). А заборона позарелігійних досліджень покликала до життя таємні алхімічні дослідження світу з метою пошуку «філософського каменя». Періоди: 1)Патристика (II–VII ст.) — сукупність філософських доктрин християнських мислителів (отців церкви) II–VII ст. 2) Схоластика (VIII–XV ст.) — філософське вчення, в якому поєднані релігійно-філософські засновки з раціоналістичною методикою та формально-логічними проблемами.
|
