Формування некласичної філософії. Шопенгауер, Кьєркегор, Ніцше.

Філософія кінця XIX - початку XX ст. в основному відійшла від принципів класичної філософії, яка була значним кроком у становленні теоретичної думки порівняно з усім попереднім філософським розвитком.

Вчення Шопенгауера — об'єктивний ідеалізм у поєднанні з ідеалізмом суб'єктивним. Специфічною особливістю його вчення є волюнтаризм. Шопенгауер услід за Кантом розрізняє «річ в собі» та «явища». «Річ в собі», на його думку, піддається пізнанню, це не що інше, як «воля». «Воля» становить абсолютний початок будь-якого буття, вона породжує явища або уявлення.

Вчення про свободу і необхідність. Як річ в собі, воля завжди абсолютно вільна. Вся сукупність явищ природи навпаки, підкоряється закону достатньої причини і існує, тобто є необхідною. Людина теж явище, тому її дії в емпіричному світі необхідні. Це означає, що всі акти волі визначаються мотивами, незалежними від суб'єкта. Характер кожної людини фатально реагує на всі мотиви та спонукання, виключаючи будь-які довільні дії. Людина — раб свого характеру.

Песимізм Шопенгауера. Людське життя неодмінно протікає між бажанням і задоволенням. Бажання за своєю природою — страждання, задоволення страждання швидко переповнює людину, ціль видається примарною, володіння нею втрачає привабливість. Як тільки потреба задоволена, в життя приходять перенасичення і нудьга, які залишають відбиток відчаю навіть на забезпечених і щасливих. Те, що називають щастям, завжди негативна характеристика і зводиться лише до позбавлення страждання. Але далі або нове страждання, або нудьга. Страждання притаманне життю, і від випадку залежить усунення не страждання, а лише його конкретної форми.

За Шопенгауера, суть особи становить незалежна від розуму воля – сліпе хотіння, котра є проявом космічної світової волі, основою та змістом усього сущого(волюнтаризм).

Він намагався довести, що всі людські біди мають космічний характер, і тому ніякі сусп.-політ. перетворення нічого не змінять.

Серен Кьеркегор (1813 - 1855) - данський філософ - ідеаліст і письменник. Вів замкнуте життя самотнього мислителя, наповнене інтенсивною літературною роботою. Багато своїх праць ("Чи - або", 1843; "Страх і трепет" 1843; "Філософські крихітки" 1844, та ін.) Кьеркегор публікував під різними псевдонімами, викладаючи свої ідеї від імені вигаданих персонажів і нерідко вдягаючись їх в художню форму (напр., "Щоденник спокусника").

Філософські переконання Кьеркегора склалися під впливом німецького. Прагнучи визначити початкові поняття своєї філософської побудови - "свобода", "особа", "вибір", "рішення" - безвідносно до їх реального громадського змісту, Кьеркегор піддав їх граничній містифікації. Так, свободу він розглядає тільки в етичному аспекті - як свободу визначення позиції по відношенню до дійсності, як свободу рішення дилеми "або-або", як свободу "вибору". Цьому акту вибору, узятому в абсолютній відособленості від змісту, Кьеркегор надає метафізичне значення: в хвилину цього - "істинного" - вибору ".душу залишається наодинці сама з собою, усамітнюється від всього світу і споглядає в отверзтых небесах саме Вічну силу". Врешті-решт особа знаходить себе в бозі -в спогляданні "Вічної Сили", і абсолютність індивідуальної свободи втрачається у Кьеркегора в абсолютності бога.

Кьеркегор наполягав на радикальному парадоксализме і алогічності релігійного переживання, висміюючи спроби раціоналізації віри в гегелівській філософії або в практиці ліберального протестантського богослов'я. Він виступив із спробою протиставити гегелівською - об'єктивній і "кількісній" діалектиці - суб'єктивну і "якісну" діалектику.

Якісна - суб'єктивна ("екзистенціальна" від латів. exsistentia - існування) діалектика, виявляється у Кьеркегора засобом зберегти відношення особи до бога. На шляху до бога людина, згідно Кьеркегору, проходить три якісно різні стадії пізнання свого існування - естетична (людина живе переживаннями хвилини), етична (людина живе турботою про майбутнє) і релігійна (відчуттям вічності). Індивід, що естетично живе, по Кьеркегору, досягає емоційної насолоди відмовою від отримання "істини" свого існування; ця відмова неминуче спричиняє за собою незадоволення і "відчай", проте це ще не істинний відчай. Останнє настає на етичній стадії і приводить людину до усвідомлення релігійного значення своєї особи; іншого шляху до бога, по Кьеркегору, немає.

Кьеркегора відносять до попередників екзистенціалізму - філософії існування, основною темою якої є людське існування, доля особи, віра і невіра, отримання сенсу життя. За життя Кьеркегора його філософія залишалася відомою лише вузьким кругам його шанувальників в Данії, в 20-м же столітті Кьеркегор стає одним з найбільш впливових філософів, що вплинув на різні філософські напрями (напр., філософію життя, філософську антропологія).

Філософскі погляди Ф. Ніцше. Ідея «надлюдини». Відношення до моралі та релігії.

Основна життя, за концепцією Ніцше, - це воля. Життя є проявом волі, але не абстрактної світової волі, як у Шопенгауера, а конкретної, визначеної волі – волі до влади..Людське щастя Ніцше вбачає в почутті зростаючої сили, влади, вмінні переборювати всі перешкоди.Вчення Ніцше про надлюдину грунтується на таких положеннях: 1) цінність життя є єдиною безумовною цінністю і збігається вона з рівнем “волі до влади”;2) існує природна нерівність людей (“аристократичні” та “сіра маса”) 3) сильна людина, природжений аристократ, є абсолютно вільним і не зв’язує себе ніякими морально-правовими нормами (Мораль та християнство – мораль рабов)
Ніцше назвав себе філософом неприємних істин (осн. твір - “Так говорив Заратустра”).

Ф. Ні́цше, (1844 - 1900). Він був агресивним критиком традиційної моралі, утилітаризму, тодішньої філософії, матеріалізму, німецького ідеалізму, німецького романтизму та сучасності того часу в цілому.

Ніцше утверджувався, як філософ під впливом Шопенгауера. Ввібравши основні ідеї останнього, він їх збагатив власним розумінням природи і світу, додав до них здорову долю волюнтаризму.

Його критика людини і суспільства була нещадна. Глибоко вплинула на Фрідріха Ніцше музика Ріхарда Вагнера. Філософ був просто зачарований нею і, відповідно, самим Вагнером. Проте це не заважає йому згодом написати книгу „Несвоєчасні міркування”, де він піддає його критиці.

Ніцше вибудовував свою власну концепцію світосприйняття, яку за ступенем розвитку поділяють на три періоди.

1)1872 – 1876. Написано перші роботи: «Походження трагедії з духу музики» (1872); «Філософія в трагічну епоху Греції» (1873); «Про істину й неправду в позаморальному розумінні» (1873); «Наука й мудрість у боротьбі» (1875); «Несвоєчасні міркування» (1873-1876).

Уже в цей період Ніцше охоплюють душевні страждання, що знайшли відображення в його творчості. Усвідомлення трагічності буття змушує людину піднестися над нею: «Людина повинна знайти в собі щось таке, щоб не боятися цього світу». Ніцше був переконаний, що в цьому світі не можна знайти справжній прихисток від страждань, заподіяних зовнішнім світом сприйнять, тому він прагнув піднестися вгору. У певному розумінні він перетворився на фанатика віри.

Предметом його поклоніння в перший період було мистецтво. Він порівнює два начала: • діонісійське – життєве, буйне, трагічне; • аполлонівське – споглядальне, однобічно інтелектуальне. Філософ усвідомлює рівновагу двох начал: буйного й спокійного. Уже тут містяться зачатки вчення про «буття» як стихійне зіткнення, розвинутого пізніше у вченні про прагнення до сили, яке властиве всьому живому, що прагне до свого самоствердження.

2)1878 – 1882. Ніцше розробляє проблеми людського пізнання, виявляє зацікавленість позитивізмом і природознавством.

Роботи цього періоду: «Людське, занадто людське» (1878 -1880) – автор вдається до різкої критики моралі тогочасного суспільства; «Ранкова зоря» (1881); «Весела наука» (1882) – розвиває концепцію «переоцінки цінностей».

Основна проблема цього періоду – накопичення душевних переживань, завдяки яким у душу ллється «вогненне життяВнутрішнє переживання трактувалося як доповнення до зовнішнього сприйняття.

3)1883 – 1898. Основні роботи: «По той бік добра й зла» (1883 – 1886); «Генеалогія моралі» (1887); «Так говорив Заратустра. Книга для всіх і ні для кого» (1883 – 1885); «Антихристиянин» (1888); «Сутінки кумирів».

У творчості Ніцше поняття не вибудовуються в струнку систему, а з'являються як багатозначні символи: «життя», «воля до влади», що є саме буття в його динамічності, пристрасть та інстинкт, самозбереження. У цей період вводиться у вжиток поняття «надлюдина» як зміст землі. «Хай буде надлюдина смислом землі!», «Надлюдина – це море, де потоне презирство ваше. Надлюдина – це блискавка, це божевілля!»

Ніцше рішуче засуджує мораль, що панувала в Європі, якщо, звичайно, намагатися перетворити її на універсальне, для всіх значима умова діяльності. Вона - "сума умов збереження бідних, напівдалих або повністю невдалих видів людини".

Як реакцію на християнську "мораль рабів" Ніцше проголошує нову "переоцінку цінностей", що відроджує "мораль панів" в найвідвертішій і жорстокішій формі.

Надлюдина, по Ніцше, є суб'єктом "нової моралі". Він пише: "Краса надлюдини з'явилася мені, як тінь. Про, брати мої! Що мені тепер боги!" Тут - відмова від християнства, пов'язана з тлумаченням його генезису як релігійній санкції "моралі рабів". На місце християнської релігії Ніцше ставить міф про надлюдину.

Ніцше виступає проти демократії, стверджуючи Демократія є для нього адекватною формою панування "низького" людського початку.

Центральними поняттями в Ніцше є: надлюдина, воля до влади, сублімація, мораль панів, мораль рабів і вічне повернення. Він відзначав, що «шкільні осли» неправильно тлумачили поняття надлюдини, неначе це - найменування деякого вигляду, який може з'явитися на наступному рівні еволюції. Насправді ж Ніцше переконує людину «залишатися вірним землі», не живити надій на інші світи. Замість того аби створювати надхмарні ідеали, символізуючі людську неспроможність, слід задуматися над тим, що є вищий тип людського, хай що не існує зараз, але можливий в майбутньому. У Антихристиянинові Ніцше передбачив, що «видатні індивідуальні випадки постійно зустрічаються в самих різних місцях і культурах: і тут ми дійсно знаходимо вищого типа, який, в співвідношенні з людством в цілому, є типом надлюдини».

Ф. Ніцше. «Так говорив Заратустра. Книга для всіх і ні для кого».

«Я буду учить вас о Сверхчеловеке. Человек есть нечто, что следует преодолеть»[1] это изложено на одной из первых страниц книги Ф.Ницше «Так говорил Заратустра». «Сверхчеловек», это существо совершенно аморальное, не считающееся с никами моральными нормами или рамками, существо наполненное разрушенными идеалами. Мораль противна для Ницше потому, что она отчуждает человека от чистого и сверхразумного ритма жизни, от первичного источника бытия — потому что она ставит между человеком и миром “иллюзию”. Мораль — грех против Жизни и Истины. Она вуалирует Бездну, защищая слабых. Это Ницше еще мог признать. Но она посягает и на свободу высших людей, на расу господ, удерживает в узде присущую элите волю к Истине. Все те ложные чувства и всё то ложное поведение, обманчивые идеи который вскрыл Ф.Ницше, все это он вложил с своего «сверхчеловека», добавив, что нет бога, значит «сверхчеловек» станет им. Главное, что должно исходить от сверхчеловека. На место бога встаёт человек, сверхчеловек - идеал человека, лишённый многих моральных запретов и наделённый почти неограниченными правами, то, к чему должен стремиться каждый из “обычных” людей. Сверхлюди, должны создать расу господ – богов, расу которая не ищет успокоений и иллюзий. Она ищет Истины и Власти, она интересует безднами и угнетает и презирает тех, кто устроен иначе, то есть расу рабов.

Заратустра - это не сверхчеловек, это “мост” к сверхчеловеку. Обычные люди - это исходный материал, почва для выращивания сверхчеловека. Сверхчеловек - это новый “культ личности”, далеко выходящий за рамки “культа личности” обычных людей и легший в основу мифологии Ницше, изложенной более полно в “Сверхчеловеке».

Завязка и стиль книги таковы Когда Заратустре исполнилось тридцать лет, он покинул родину и ушел в горы, десять лет наслаждаясь одиночеством Но вот он пресытился своей мудростью, сердце его обратилось к солнцу за напутствием и благословением сойти вниз, к людям Он спустился с гор и встретил старца, который в отшельничестве своем искал Бога Старец сразу заметил: чист взор Заратустры, на лице его нет отвращения Не оттого ли идет он так, словно танцует? Старец, узнав о намерении Заратустры идти к людям, уговаривает его остаться в лесу Но Заратустра отвечает: "Я люблю людей" И расставаясь со святым старцем, думает: "Возможно ли это?! Этот святой старец в своем лесу еще не слыхал о том, что Бог умер!" Общение Заратустры с людьми — это серия искусно нарисованных Ницше житейских картинок и рассказанных Заратустрой притч морального, психологического, философского содержания Так, расставшись со старцем, Заратустра устремился в город, который был за лесом Народ собрался на базарной площади, чтобы поглазеть на плясуна на канате Перед представлением Заратустра обратился к народу с речью-проповедью, которая должна была "учить о сверхчеловеке" В чем, как оказалось, смысл этого поучения? Природа развивается от червя к человеку, "но многое в вас, — обращается Заратустра к слушателям, — осталось от червя Когда-то были вы обезьянами, и даже теперь человек больше обезьяна, чем иная из обезьян" Близость человека к природному, животному миру несомненна Человек — сын земли "Будьте верны земле", — проповедует Заратустра и уточняет: "но разве я велю вам стать призраком или растением?" Верность земле означает только, что нельзя верить "неземным надеждам" Это намек на религию, что снова заставляет Заратустру повторить: "Бог умер». В "Заратустре" Ницше, кстати, замечает: "Прежде хула на Бога была величайшей хулой; но БОГ умер, и вместе с ним умерли и эти хулители" А что же человек? В проповеди Заратустры высказаны самые резкие обвинения в адрес людей: "Разве ваша душа не есть бедность и грязь и жалкое довольство собой?", "поистине человек — это грязный поток" Люди твердят о добродетели, справедливости, но для того чтобы действительно достигнуть их, человек "должен быть пламенем и углем", те сверхчеловеком "Но где же та молния, что лизнет вас своим языком? Где то безумие, что надо бы привить вам? Смотрите, я учу вас о сверхчелрвеке; он — эта молния, он — это безумие" И пока Заратустра говорил так, толпа думала, что речь шла о канатном плясуне, и стала кричать, "чтобы его наконец-то показали И все принялись смеяться над Заратустрой Так начались речи Заратустры — речи-проповеди, речи-иносказания О чем только ни говорил Заратустра! Он рассказал о "трех превращениях духа": сначала дух сделался верблюдом, потом верблюд превратился во льва, а лев стал дитятей Смысл этих символических превращений: сначала дух хочет испытать тяжесть своей ноши, хочет, чтобы его навьючили, подобно верблюду, и спешит в пустыню свою Потом дух хочет обрести свободу и, подобно льву, стать господином Однако дух-лев скоро понимает, что, наслаждаясь свободой, он не может стать духом-созидателем Символ дитяти означает полное обновление духа, "начальное движение, священное утверждение" О разных типах людей повествовал Заратустра — о тех, кто устремляется мыслью в потусторонние миры, о презирающих тело, о любящих войну Он повествовал "о тысяче и одной цели": перевидев много стран и народов. Многие парадоксальные жизненные устремления обсуждает Заратустра — одни цепляются за жизнь, другие постоянно одержимы мыслью о смерти Ни одну установку Заратустра не отвергает с порога, находя в ней хоть что-нибудь жизненное и правдоподобное Но всегда находится решение, соответствующее учению Заратустры, а значит, главным устремлениям сверхчеловека И потому образ сверхчеловека постоянно уточняется и обретает новые краски.