Середньовічна схоластика: номіналізм і реалізм.

Схоластика — це специфічна система середньовічної філософсько-теологічної думки, яка зародилася в монастирських школах. Пізніше так стали іменувати всю середньовічну філософію. Схоластика була спрямована на раціональне обгрунтування основ християнського віровчення, насамперед для осмислення і доведення буття Бога. Вважалося, що істина вже дана в Біблії, необхідно її лише логічно вивести звідти. Природа перестає бути найважливішим об’єктом людського пізнання. Основна увага зосереджується на пізнанні Бога і людської душі. Схоластика опиралась в основному на формальну логіку Арістотеля. З виникненням середньовічних університетів схоластика досягає вершин свого розвитку (ХІІ-ХIV ст.). Однією із центральних проблем схоластичної філософії є дискусія про універсали (загальні поняття). У відповідності з тим, як тлумачилося питання про існування універсалій, середньовічна філософія репрезентована двома основними напрямами — номіналізмом, і реалізмом.

Номіналізм — напрям, який вважав, що реально існують лише поодинокі реальні речі, а загальні поняття є тільки назви або імена. Найвидатнішими представниками є І.Росцелін, Дуне Скот, У.Оккам.

Реалізм – це вчення, згідно з яким об’єктивна реальність (буття) існує у вигляді лише загальних понять, або універсалій. Реалізм (Сігер Брабантський, Ансельм Кентерберійський, Фома Аквінський та ін.) продовжує лінію Платона. За твердженням реалістів, загальні поняття (універсал) існують реально, утворюючи самостійний та безтілесний світ сутностей, котрий існує до конкретної речі, поза нею та являється її причиною. Раніше існує, наприклад, ідея людини як загального поняття, а потім — її породження — одиничні люди. Зовні диспут між номіналістами і реалістами виглядав як богословська форма суперечки щодо характеру реальності “Святої Трійці”, а у філософському розумінні це була проблема реальності категорій загального і одиничного. Реалісти захищали, по суті, традиційну об’єктивно-ідеалістичну тезу про незалежне від матеріально-чуттєвого світу існування ідеального, надаючи тим самим єдино справжньої реальності загальним поняттям, універсаліям. Це приводило реалістів до визнання єдності Божественної Трійці як істотної реальності. Номіналізм (П’єр Абеляр, Дунс Скотт, Уільям Оккам та ін.) відроджує аристотелівську орієнтацію на світ одиничних об’єктів, справжніми є лише ті речі, які чуттєво сприймаються, а універсалії не мають реального існування; вони лише загальні поняття, імена речей, їхні назви. Номіналізм, який відкидав реальне існування загального, мав тенденцію заперечувати реальність Божественної єдності, а тому був небезпечним для основної догми християнської церкви.

*** Номіналізм з лат. – ім’я, найменування. Це таке філ-ке вчення яке стверджує, що існують тільки окремі речі, а із назви імена утворені, поняття придумані людьми і ніяких відображень властивостей речей, предметів хоч ця течія несла на собі матер. Тендецію, але її представники не розуміли, що загальні поняття відображають Властив-ті об”єективно існуючих речей. Це була прогесивна течія тому що не Була спроба обгрунтувати думку про зміст Загальних понять і свідомост взагалі, бо вони є продуктом абстрагуючої діяльності нашого мозку. Окам, Розцелін. Реалізм – від лат. реаліз-дійсний. Це направлення в серед. Філ-ї представники якого вважали, що уніер. поняття існують реально і передують існування конкретних речей. Предст. – Августин Блажений (блажений через те, казав основне місце людини отримув. істинне знання, бо інакше людина не буде отримув. Блаженство, Хома Аквінський.

Реалісти, говорячи про єдність «божественної Трійці», обстоювали, по суті, традиційну об'єктивно-ідеалістичну тезу про незалежне, від матеріально-чуттєвого світу існу­вання ідеального (загальних понять, «універсалій»), тим самим надаючи останньому статусу єдино справжньої ре­альності. Що ж до номіналістів, то вони, твердячи про ре­альність саме іпостасей Трійці, по суті, відстоювали реаль­не існування одиничного, індивідуальних окремих речей і явищ, пов'язуючи тим самим справді реальне існування з чуттєво-конкретним існуванням індивідуальних речей.

24.Філософські погляди Фоми Аквінського.

Видатним представником середньовічної схоластики є Фома Аквінський (1225—1274). Народився поблизу Неаполя (Аквіно), отримав ґрунтовну освіту, викладав у Парижі, Болоньї. Фома намагався поставити філософію на службу релігії, одночасно проводячи розмежування між філософією і релігією, між знанням і вірою, доводячи можливість гармонії між знанням і вірою, а також необхідність їх співіснування. Відповідно він розрізняв істини розуму і одкровення.

Для нього це були найвищі істини, які недоступні свідомості і можуть бути досягнуті тільки через віру. Таким чином, Фома виступає, з одного боку, проти Тертулліана: "Вірю, тому шо асбурдно", який відкидав значимість розуму у справах віри, а з іншого боку, підтримує Абеляра, який доводив, що релігійні догми не мають суперечити розуму, погоджуючись з ним. Принцип гармонії розуму і віри, свідчить, що істина, яка пізнається розумом, не має суперечити істині одкровення. Критикуючи попередні світоглядні системи, Фома стверджував, що світовий рух передбачає першорушія, причинний зв'язок — першопричину, а цілеспрямованість у світі — мету.

Фома — поміркований реаліст, він вважав, що загачьні поняття первинні щодо речей: виступав проти крайнього реалізму, який вів до пантеїзму. Він намагався створити енциклопедично-теологічну систему, яка б могла відповісти на всі питання, що висувалися його часом.

Вся філософія Фоми була спрямована на збереження і зміцнення влади католицької церкви.

За своїми політичними поглядами Фома переконаний монархіст. Він вважав государя не тільки правителем, а й творцем держави. Верховну волю папи, його владу він розглядав як "Божу волю", а самого папу як "намісника" Бога. Він рішуче виступав проти соціальної нерівності людей.

На сучасному етапі розвитку філософії його вчення трансформувалось у філософську течію "неотомізм".

Своєрідним етапом розвитку філософської думки пізнього середньовіччя є творча спадщина Роджера Бекона, Дунса Скота і Уільяма Оккама.