Філософія української діаспори (Д.Донцов, Д.Чижевський).

Важливе місце у розвитку української філософської думки XX ст. належить діаспорі. Українці, які з тих чи інших причин перебували чи перебувають за кордоном доклали чимало зусиль для розвитку української науки і культури. У період сталінсько-брежнєвського режиму в Україні саме діаспора не давала загубити філософську спадщину українського народу, публікуючи заборонену в Україні творчу спадщину окремих мислителів, розкриваючи філософський зміст цілих історичних етапів становлення країнської духовності.

Найвідоміші мислителі української діаспори — Д. Чижевський, І. Мірчук, І. Огієнко, В. Шаян, Л. Силенко, І. Лисяк-Рудницький, М. Шлемкевич, К. Митрович, С. Ярмусь, Я. Оріон, О. Кульчицькнй, Т. Закидальський та ін..

Соціально-політичні погляди Донцова

Суперечливість світоглядної еволюції (від соціал-демократизму до категоричного заперечення соц. ідеї, від атеїзму до агресивної церковності), крайній політ. радикалізм, акцентована безкомпромісність позиції й пристрасність стилю роблять постать Д. контроверсійною та неоднозначною,. політ. позиція Д., що давала підстави кваліфікувати його як “апостола укр. сепаратизму”, з 1913 р. залишалась незмінною та штивною. Обґрунтовуючи інтегральний націоналізм, Д. звертається до популярних у Європі поч. XX ст. ідей волюнтаризму (Шопенгауер, Гартман, Ніцше, Сорель та ін.). Речник “агресивного націоналізму”, Д. обґрунтовував примат волі до влади (“функція влади — найвища функція нації”). Займаючи беззастережно ірраціоналістичні позиції, зауважуючи принципові обмеження просвітницького варіанту інтелектуалізму, Д. приймав “інтелект, міцно сполучений з народним інстинктом і сумлінням”, вбачаючи в синтезі їх згоду Логосу й Еросу, що є для Д. запорукою плідності зусиль нації. Гармонійне сполучення нац. ідеї та нац. еросу забезпечить подолання “роздвоєння душі” та ослаблення волі, на які передусім, на думку Д., хибує укр. спільнота.

До опонентного кола Д. належали, в першу чергу, “драгомановщина”, яку він визначав як “раціоналізм у культурі, федералізм у державі й демократизм у громаді”, котрій протиставляв “органічність і віру в культурі, власновладність у державі, провідництво, ієрархію в громаді”, а також соціалізм Маркса — Леніна, “пересякнутий отрутою москвофільства”, противагою якого в Д. є ідея політ. нації, “нації, ідеалом і метою якої був політ. державницький сепаратизм, повний розрив з усякою Росією, а культурно — повне протиставлення цілому духовному комплексові Московщини; під оглядом соціальним — негація соціалізму”. В Україні сприятливий грунт для драгоманівського “демократизму” і марксівського “соціалізму” підготували народництво в політиці та “українофільство” в культурі. Самі ці явища, пов’язувані Д. із політ. і культурним провінціалізмом (“провансальством”), як і їх носії — “презренний малорос” і “рутенець”, не здатні до необхідного фанатизму та подвижництва й готові зостатися з нашою “красою”, залишивши чужинцям їхню “силу”, — були головними об’єктами його нещадної критики. Не приймаючи універсалізм у драгоманівській і будь-якій іншій версії, Д. усе ж постулював синтез націоналізму та універсалізму (зрозуміло, на основі першого), як і синтез інстинкту й розуму, традицій і нового, народу й еліти (“провідної меншості”) тощо. Ієрархічне бачення суспільства й окремої спільноти аж до засад авторитаризму та елітаризму, націонал-радикалізм у політиці, волюнтаризм у філософії політики, культурософії та етиці й пов’язаний з ним ідеал надлюдини — ось визначальні моменти світогляду Д.

Д. Чижевський справедливо вважається засновником історії української філософії як наукової дисципліни. Д. Чижевський вважає: поки українська самостійна теоретична філософська думка не дасть мислителя світового масштабу, доти власне й минуле української філософії залишиться не цілком доступним для дослідника. Ось чому Чижевський уникає терміну «українська філософія» і послуговується терміном «філософія на Україні». Проте вчений припускає, що національна філософія відображає національний характер і світогляд. Д. Чижевський дає загальний опис народної психіки і світосприймання.

Новаторство Д. Чижевського в галузі історії філософії було неоднозначне сприйняте сучасною йому науковою громадськістю. З питань поширення ідей західноєвропейської традиції він полемізує з такими відомими авторами, як О. Введенський, О. Лопатін, О. Гіляров, критикує їх за науковий консерватизм. Запропонований ним метод дослідження виводить нас у широке коло проблем, що перебувають на граничній лінії інтересів різних гуманітарних наук: це взаємодія філософії та філології, історії літератури й історії мистецтва. Такий нетрадиційний підхід викликав наукову полеміку між Д. Чижевським і В. Зень-ковським, Г. Шпетом, Е. Радловим. Бурхливий розвиток природничих наук у XIX ст. дав імпульс до розвитку філософських систем матеріалістичного позитивістського напряму, що вело до зміни методології й самого розуміння філософії як чистої сухої теорії, викладеної в чіткому вигляді аналітичної системи.

Основним досягненням праці Д. Чижевського «Філософія Г. Сковороди» є висновок про те, що в праці українського мислителя ми маємо справу з філософською системою європейського типу й масштабу. На основі текстологічного аналізу вчений доводить, що джерела формування цього вчення — античний платонізм, святоотцівська література, середньовічна містика, містика нового часу — є спільними для розвитку багатьох філософських систем у різних країнах Європи (наприклад, своєрідні форми англійського неоплатонізму І. Еріугени, німецької містики Нового часу та німецького ідеалізму загалом). Спільними ознаками цих шкіл є антитетична метода як принцип побудови системи та як основна форма викладу матеріалу релігійно забарвлених, есхатологічне спрямованих систем практичної філософії.

Вчення Г. Сковороди є завершенням цілого періоду в історії слов'янської думки — святоотцівської літератури й водночас знаменує початок нової доби — романтизму, доби «німецького ідеалізму». Г. Сковорода залишає у спадок своєрідну концепцію етичної філософії — «філософію серця», яка розвиватиметься далі як національна традиція мислення.

Такі висновки Д. Чижевського мали відчутні наслідки. Академічна традиція історико-філософської науки здебільшого негативно ставилась до прикладів вітчизняної філософської спадщини XVII—XVIII ст. Негативно в тому розумінні, що тлумачила зміст пам'ятників історії думки того часу лише як «передфілософію». Здобутки Д. Чижевського, таким чином, уносять радикальні зміни в саму суть розуміння принципової схеми розвитку вітчизняної філософської традиції.