Теорія «надлюдини»: переоцінка цінностей

 

3.1. "Ідеал людини - надлюдина";

Справді, найпрекрасніша по написанню з книг Фрідріха Ніцше: "Так говорив Заратустра." Сам автор вважав за її "найглибшу зі всіх книг, якими володіє людство". Образ Заратустри людини, становлення надлюдини, що йде по дорозі. По суті, цей шлях намічений автором ще в "Людському...", але тут він детально пропрацював і вдягнувся у форму притчі, написаної приголомшливим стилем. Форма притчі запозичена з Біблії і більш всього нагадує євангельські проповіді Ісуса Христа і розповіді про тих, що відбуваються з ним і його учнями подіях. Звичайно ж, порівнювати Христа і Заратустру не має сенсу на цих сторінках, хоча мабуть, що саме такого порівняння і вибору між ними і бажав від свого читача Ніцше, оскільки в своєму читачі (якщо такий знайдеться) він бачив послідовника для свого Заратустри, бо "хто пише кров'ю і притчами, той хоче, щоб його не читали, а заучували напам'ять".

Твір "Так говорив Заратустра" – це істотний виклик мислителя християнству, що склалося за дві тисячі років, «як явищу помилковому і згубному». Причому напад на християнство був проведений не з банально-матеріалістичних позицій, а як би з використанням того ж зброя – релігії. Християнству протиставлялося не атеїстичне заперечення Бога, а нове релігійне віровчення. «Явище Ніцше, - писав Бердяєв, - має величезне значення для долі людини. Він хотів пережити божественне, коли Бога немає. Бог убитий, пережити екстаз, коли мир такий низький, пережити підйом на висоту, коли мир плоский і немає вершин. Свою, врешті-решт, релігійну тему він виразив в ідеї надлюдини, в якій чоловік припиняє своє існування. Людина була лише переходом, він лише унавоживал грунт для явища надлюдини».

Вустами Заратустри три перетворення духу в людині виділяє Ніцше: "як дух стає верблюдом, левом верблюд і, нарешті, дитям стає лев". Перш за все на шляху досягнення свободи духу необхідно пізнати тягар, важке, щоб здолати свою слабкість. "Чи не означає це: принизитися, щоб змусити страждати своя зарозумілість?.. Все найважче бере на себе витривалий дух, подібно до пов'юченого верблюда...поспішає і він в свою пустелю". Так, "узявши на себе все найважче", адепт шляху знаходить самота. Останнім "драконом", "паном" і "богом", якого він зобов'язаний перемогти, є моральний імператив "ти повинен". У битві з ним він стає левом: "дух лева говорить "я хочу". Таким чином він завойовує собі право переоцінки існуючих цінностей і створення нові. "Завоювати собі свободу і священне Немає навіть перед боргом - для цього, брати мої, треба стати левом".

Але само по собі це право і ця сила сказати "ні" будь-яка з перед встановлених істин не є ще здібністю до створення нових цінностей. Тому лев повинен стати дитям: "Дитя є невинність і забуття, новий почин, гра, колесо, що саме котиться, початковий рух, святе слово, твердження". Стати дитям - означає стати новим, отримати всі колишні встановлення, знов знайти смак до "гри творення". Грати зі світом і з собою, як дитя - тобто, повертаючись до колишньої термінології Ніцше, відродити в собі діоністичне начало. "Та, для гри творення, брати мої потрібне святе слово твердження: своєї волі хоче тепер дух, свій мир знаходить мир, що втратив". Такий шлях до надлюдини.

"Надлюдина - сенс землі". "Що таке мавпа відносно людини? Сміховисько або болісна ганьба. І тим же має бути людина для надлюдини: сміховиськом або болісною ганьбою". "Справді, людина - це брудний потік. Треба бути морем, щоб прийняти в себе брудний потік і не зробитися нечистим... Надлюдина - це море, де може потонути ваше велике презирство".

Найвище, що може пережити чоловік, учить Ніцше – це "година великого презирства". Презирство до самого собі, до своїх слабостей і пороків, до своєї несправедливості, до "жалюгідного достатку собою", званому чеснотою. "Але де ж та блискавка, що лизне вас своєю мовою? Десь безумство, що треба прищепити вам? Дивитеся, я учу вас про надлюдину: він - ця блискавка, він це безумство!".

Фрідріх Ніцше спробував минути шлях до надлюдини. Підсумком було безумство. Ступінь занурення в проблему перевершив міру особистої витривалості. "Хто нападає на свій час, нападає лише на себе". Руйнування традиційних цінностей обернулося саморуйнуванням. На довгі роки на згадку про Ніцше і його спадщину ліг друк "фашистської". Образ надлюдини спотворився до невпізнання і придбав риси "білявої бестії", не щадної нічого і нікого, безжалісно руйнівної мир і його цінності.

Але ж не в цьому суть надлюдини Ніцше. Його надлюдина безжалісна перш за все і понад усе до себе, він сумнівається і піддає перегляду цінності, що є у нього, і встановлення, позбавляють його внутрішньої духовної свободи і радості творчого життя. "У людині тварюка і творець сполучені воєдино". Потрібно пам'ятати, що філософія Фрідріха Ніцше - це унікальний і всім життям здійснений експеримент по руйнуванню усередині себе "тварюки" і вирощення "творця", що прозвав "надлюдиною".

Людина має мету усередині себе; його мета - це життя. Ось ця ідея абсолютної цінності людського життя по суті з'явилася тим гаслом, яке об'єднує всю творчість Ніцше. З цим гаслом зв'язаний і ніцшеанський ідеал людини - Надлюдина. Цей ідеал, за задумом Ніцше може бути реалізований лише за умови, якщо людство повернеться до витоків своєї історії, коли бал життя правитимуть люди вищої раси - "господарі", люди, що є досконалістю перш за все в біологічному відношенні. Вони не будуть обтяжені ні побутовими, ні соціальними, ні релігійними обмеженнями і забобонами і тому будуть абсолютно вільні.

Біологічно обумовленим, вважає Ніцше, є все, що в людському гуртожитку вважається за добро, що складає для людей цінність, включаючи і цінність моральну. Відповідно, немає і бути не може об'єктивно обумовленої моралі. Кожен має таку мораль, яка в найбільшій мірі відповідає вимогам його життя: мораль одного виправдовує все, до чого він прагне; мораль іншого робить його утихомиреним; мораль третього закликає до помсти ворогам і так далі Люди навіть можуть не усвідомлювати, яке насправді джерело їх моральних переконань і уявлень, але це не міняє справи. Всякий має того типа моралі, який більш всього відповідає його природі.

Найбільш істотна відмінність між людьми, на думку Ніцше, полягає в тому, що деякі з них від природи слабкі, інші сильні знову-таки за природою. Відповідно розрізняється і їх мораль. Сильні ("господарі", по термінології Ніцше) цінують особисту гідність, рішучість, наполегливість, самовпевненість, непохитну волю і невичерпну енергію в досягненні поставленої мети. Слабкі ("раби" по тій же термінології) цінують те, що більшою мірою виражається в їх слабкості - жалісливість, доброту, альтруїзм, і розсудливість і тому подібне.

Колись господарі панували в житті. У них була своя мораль, свої поняття і уявлення про добро і зло. Але з часом їх здолали раби, але перемогли вони не силоміць, а числом. Добром почало визнаватися те, що більшою мірою відповідає їх інтересам; доброта, любов до ближнього, покірливість, доброта - всі ці і подібні до них якості піднесені до рівня чесноти. У епоху після повстання рабів пануючим стало і продовжує залишатися рабська мораль. У оцінці пануючої моралі Ніцше хотів зайняти неупереджену, науково обґрунтовану, натуралістичну поезію. Він відзначав, що все йде так, як і повинно йти в умовах, коли раби підтримують мораль рабів. Одне тут погано: навіть господарі зачинають підкорятися цій моралі. Проте Ніцше не міг утриматися на цій об'єктивній, неупередженій позиції, оскільки відчував себе таким, що належить до раси господарів і визнавав їх мораль не лише вищою, але і єдино гідною цієї назви. Релятивістська етика з її тезою: "кожен має того типа моралі, який личить йому" виявляється тільки зовнішньою видимістю. У її підставі лежить етика абсолютизму, згідно якої правильної є тільки одна мораль - мораль господарів.

Якщо спробувати підсумовувати різні розрізнені оцінки, дані Ніцше пануючій моралі, то, вірогідність їх можна звести до деякого спільного знаменника і виразити у вигляді наступних трьох претензій. Пануюча мораль, на думку Ніцше, своєю підставою має припущення, по-перше, про загальну рівність; по-друге, про свободу - кожен має бути вільний в тій мірі, в якій він не робить замах на свободу інших; по-третє, про абсолютність моральної цінності, яка нібито не вимагає ніяких доказів, оскільки вона не засіб, а мета.

Заснована на цих припущеннях мораль цілком закономірно включає принципи справедливості, альтруїзму або любові до ближнього, співчуття, милосердя, переваги духовних цінностей над матеріальними, перевага суспільного блага перед особистим.

Власна моральна позиція Ніцше, позиція господаря майже прямо протилежна пануючій в суспільстві моралі. Її наріжними каменями служать: по-перше, цінність життя в її біологічному сенсі - тільки життя має абсолютну цінність і породжує все те, що має цінність; по-друге, свобода сильного - свобода належить тільки тому, хто має достатньо сили, щоб завоювати і відстояти її; по-третє, нерівність - люди не рівні, вони лише кращі або гірші, залежно від того, скільки життєвої сили поміщено в кожному з них. Природно, цим засадам відповідають і принципи моралі. Справедливість в тому вигляді, як її розуміє пануюча мораль є брехня. Дійсна справедливість, вважає Ніцше, заснована зовсім не на рівності - кожен має стільки, скільки заслуговує, а заслуги його вимірюються кількістю життя. Рівність - це ознака занепаду.

Помилковим є і принцип корисності - призначення життя полягає не в збільшенні добра. Саме життя є вище і найбільше добро, і лише це має значення. Брехнею є і принцип альтруїзму: якщо і може у кого-небудь бути велика мета, то вона напевно важливіше за благополуччя ближнього. Справа не в любові до ближнього; пошана і поклоніння гідні лише кращі, а кращі - це найбільш сильні. Крім того, альтруїзм є не що інше, як егоїзм, але тільки егоїзм слабкий. Не бачить Ніцше яких-небудь достоїнств і біля принципу милосердя - воно є марна трата енергії на слабких і народжуваних. Вимогою життя є не порятунок і навіть не допомога слабким. Гаслом, гідним справжньому життю, має бути: "Падаючого підштовхни!".

То ж і у випадку з принципом суспільного блага – тільки великі індивідуальності мають цінність.

"Книга для всіх і ні для кого" - так звучить підзаголовок "Заратустри" Ніцше. Такий коло справжніх читачів Ніцше й усього про нього.

"По ранках я піднімався по південній гарній гористій дорозі, у напрямку до Зоагли. Тут мені спало на думку весь початок Заратустри, навіть більш того - Заратустра сам, як тип, з'явився мені..."

У десять тижнів він закінчує свою поему. Це було нове й, якщо додержуватися генезису його думки, - захоплюючий витвір; без сумніву, їм був задуманий ліричний священний витвір, основна частина якого повинна була дати ідею "Вічного повернення". У першій частині Заратустри думка про "Вічне повернення" ще не попадається; у ній Ніцше переслідує зовсім іншу думку, думку про Надлюдину, символ сьогодення, що визначає всі явища прогресу, обіцянці можливого звільнення від випадку й долі.

Заратустра є ознакою Надлюдини; це пророк благої звістки. У своїй самітності він відкрив обіцянку щастя й несе цю обіцянку людям; із благодійною й м'якою силою він пророкує людям велике майбутнє в нагороду за велику працю; іншим часом Ніцше змусить його тримати більше суворі мовлення. Читаючи цю першу частину книги, не треба змішувати його з тими, які з'являться потім: тоді тільки можна оцінити весь задум книги й всю м'якість його мови. Чому Ніцше залишив думки про "Вічне повернення"? Він зрозумів всю неможливість свідомого й розумного настрою своєї гіпотези. Але це анітрошки не зменшувало її ліричної цінності, для якої через рік він зробив гарне застосування; але це, звичайно, не може пояснити появу зовсім протилежної ідеї. У глибині самого себе він не переставав відчувати всю силу своїх колишніх думок, але, не могти переносити всю жорстокість свого символу, він не міг цілком щиро запропонувати його людям і замінив його іншим - Надлюдиною.

"Я не хочу починати життя спочатку. Звідки найшлися б у мене сили винести це? Створюючи Надлюдину й спрямовуючи на нього свої погляди, чуючи, як він говорить "Так" життя, я, на жаль, сам пробував сказати так!"

Він хоче вірити і йому вдається ввірувати в Надлюдину. Йому хочеться затвердитися в цій надії; вона дуже підходить до змісту його витвору. Ніцше хоче у своїй книзі показати людство, пробуджене до нового життя прославлянням своєї власної істоти, чеснотами добровільного обраних меншостей, що очищає й обновляє свою кров. Чи вичерпується на цьому все його завдання? Звичайно, немає. Корінь думок у Ніцше завжди мають важливе й віддалене походження. Остання його воля полягає в тім, що він хоче визначити й направити діяльність людей: він хоче заснувати нові вдачі, указати підлеглим їхнього обов'язку, сильним їхній борг й обсяг влади й вести все людство до вищого майбутнього.

Його більше не задовольняє думка про "Вічне повернення"; він не хоче жити бранцем сліпої природи, його, навпаки, скоряє ідея про Надлюдину; у ньому він бачить принцип дії, надію порятунку.

У чому полягає зміст цієї ідеї? Це символ або реальна дійсність? Ілюзія або надія? Важко відповісти на ці питання. У Ніцше надзвичайно рухливий і сприйнятливий розум; потужний порив його натхнення не дає йому ні часу, ні сили доводити свою думку до кінця; і він іноді не може ясно осмислити хвилюючих його ідей, і сам тлумачить їх по різному. Іноді Надлюдина представляється йому цілком можливою дійсністю, але іноді здається, що він зневажає всяким точним викладом своєї думки і його ідея робиться тоді тільки ліричною фантазією, якою він бавиться для того, щоб збудити нижчі шари людства. Але це ілюзія й ілюзія корисна, доброчинна. Він тоді любив часто повторювати виречення Шіллера: "Май сміливість мріяти й брехати". Нам здається, що, головним чином, Надлюдина мрійлива неправда поета - лірика. Кожен існуючий вид має свої границі, яких він не може переступити; Ніцше знає це й пише саме про це.

Робота дуже важка; Ніцше мало був пристосований до сприйняття якої-небудь певної надії, і часто душа його обурювалася тим завданням, що він собі ставив. Під враженням туги й озлоблення він писав сторінки, які потім йому доводилося уважно перечитувати, виправляти або зовсім викреслювати. Він ненавидів ці годинники, коли злість доводила його до запаморочення й затемнювала в його свідомості кращої його думки. Тоді він призивав свого героя, Заратустру, цього завжди ясного, шляхетного пророка й шукав біля нього підтримки й допомоги. На багатьох сторінках його книги видні сліди цих припадків розпачу. Заратустра говорив йому:

Боротьба із самим собою була як і раніше жорстокої, але Ніцше ні на хвилину не залишав своєї роботи. Він кінчає поему, що є тільки початком іншої, більше великої поеми. Повернувшись у рідні гори, Заратустра пішов від людей, два рази йому треба ще спуститися до них і продиктувати їм скрижалі свого закону, але його слів було досить для того, щоб можна було передбачати основні форми людства, покірного своїм обранцям. Людство розділяється на три касти: нижню з них становив простий народ, якому залишається його жалюгідна віра, над ним коштує каста начальників, організаторів і воїнів, ще вище коштує священна каста поетів, творців ілюзій і визначальних цінностей.

Взагалі книга робить незвичайно ясне враження і є самою прекрасною перемогою генія Ніцше. Він придушив у собі свій смуток, книга його дихає силою, але не брутальністю, але не несамовитістю.

Наприкінці лютого 1882 року Ніцше написав наступні останні сторінки своєї поеми, які, може бути, представляються самими прекрасними, самими релігійними, які коли або були створені натуралістичною думкою:

Ніцше критикує всі моральні підвалини, що підтримували колишнє людство: він хоче знищити колишню мораль й установити свою. Чи довідаємося, нарешті, цей новий Закон? Ніцше бариться відкрити нам його. "Властивості Заратустри стають усе більше й більше видимими." Ніцше опановує різкий і бурхливий настрій, що вихваляє їм чеснота, що ні чим не замаскована сила, це дикий запал, що моральні принципи завжди прагнули послабити, змінити або назавжди перемогти. Ніцше віддається у владу цієї захопливої його сили. Насправді навіть зло має своє майбутнє. "Ваша душа так далека від розуміння великого, що Надлюдина з його добротою буде для вас жахливий."

У цих словах є багато пихатості, слова скоріше гарні, чим сильні, може бути, такий прийом доводить нам, що Ніцше трохи стиснуто у вираженні своєї думки, він не наполягає на прийнятті цього Євангелія зла й воліє відстрочити той скрутний момент, коли пророк проголосить свій закон. Заратустра спочатку повинен закінчити справа служителя правосуддя - знищити все слабке. Але якою зброєю він повинен завдати удару? Ніцше повертається до вигнаного їм з першої частини "Вічному поверненню", і трохи змінює його зміст і застосування. Це вже більше не вправа розумового життя, не спроба внутрішньої побудови; це молот, зброя морального тероризму, символ, що руйнує всі мрії.

Витвір цей великий по своєму задумі, це буде Євангеліє, що змусить забути Євангеліє Христа. Від 1875 року до 1881 Ф.Ніцше досліджував всі навчання моральності й указав на їхню ілюзорну підставу, вона висловив своє розуміння світу: це сліпий механізм безупинно й безцільно, що вертиться колесо, але тим часом, він хоче бути й пророком, хоче вчити про чесноти й про цілях життя.

Але які закони, які скрижалі хоче диктувати Ніцше? Які цінності він підніме, які знецінить? Є чи в нього право обирати й будувати будинок краси й чесноти якщо в природі панує механічний порядок? Це, звичайно, право поета, геній якого, творець ілюзій, пропонує уяві людей ту або іншу любов або ненависть, те або інше Добро й Зло.

Нехай з'єднають воєдино дух і доброту всіх великих душ: і сукупно не були б вони в стані вимовити хоча б одне мовлення Заратустри. Великі ті сходи, по якій він піднімається й спускається, він далі бачив, далі хотів, далі міг, чим який би те не була інша людина. Він суперечить кожним словом, цей самий стверджуючий із всіх розумів, у ньому всі протилежності зв'язані в нову єдність. Самі вищі й самі нижчі сили людської натури, саме солодке, саме легковажне й найстрашніше з безсмертною впевненістю струменіють у нього з єдиного джерела. До нього не знали, що таке глибина, що таке висота, ще менше знали, що таке істина. Немає жодного миті в цьому одкровенні істини, що було б уже передбачене, вгадано ким-небудь із найбільших. Не було мудрості, не було дослідження душі, не було мистецтва говорити до Заратустри; найближче, саме повсякденне говорить тут про нечувані речі. Саме могутня сила образів, яка коли-небудь, існувала, є злиденністю й іграшкою в порівнянні із цим поверненням мови до природи образності. Тут у миті переборюється людина, поняття "Надлюдин" стає тут вищою реальністю, - у нескінченній далечіні лежить тут усе, що називалося великим у людині лежить нижче його. Про сполучення злості й легкодумства й про усім, що взагалі типово для типу Заратустри, ніколи ніхто ще не мріяв як про істотний елемент величі. Заратустра саме в цій широчіні простору, у цій доступності протиріччям почуває себе найвищим проявом усього сущого, і коли почує як він це визначає, відмовляться від пошуків йому рівного.

"Падаючого - штовхни." Ніцше насамперед мав на увазі критикові християнства, що вважав релігією слабких, принижених рабів. Християнська релігія заперечує волю мислення, самостійність дій людини. Людина вільна, а смиренність є окови, які надягає на людей лицемірна каста жерців заради досягнення власної влади.

Висновок Ніцше: «не скинення будуючи, що породжує несвободу, а відродження ідеалу сильної й вільної особистості - ідеалу античності й відродження, відмова від культу слабості й приниженості, покаяння, жертви й самопожертва, нав'язаної релігією лицемірства.»

Фашистська інтерпретація ідей Ніцше до крайності спотворювала його думки, перетворювала мислителя в шовініста й людиноненависника, яким він не був. Провини філософа в такій інтерпретації його праць ні, читач може переконатися в цьому, уважно прочитавши переклад "Антихристиянина". Нацизм у свій час схопив за ці міркування Ніцше, витлумачивши їх на свій лад й оголосивши війну "слабким, а саме тим, кого варто було б поневолити або знищити заради процвітання вищої раси.

Людина має мету усередині себе; його ціль - це життя. От ця ідея абсолютної цінності людського життя власне кажучи з'явилася тим гаслом, що поєднує всю творчість Ніцше. Із цим гаслом зв'язаний і Ніцшеанський ідеал людини - Надлюдина. Цей ідеал, за задумом Ніцше може бути реалізований лише за умови, якщо людство повернеться до джерел своєї історії, коли бал життя будуть правити люди вищої раси - "хазяї", люди, що представляють собою досконалість насамперед у біологічному відношенні. Вони не будуть обтяжені ні побутовими, ні соціальними, ні релігійними обмеженнями й забобонами й тому будуть абсолютно вільні.

Біологічно обумовленим, уважає Ніцше, є все, що в людському гуртожитку вважається добром, що становить для людей цінність, включаючи й цінність моральну. Відповідно, немає й бути не може об'єктивно обумовленої моралі. Кожний має таку мораль, що у найбільшій мері відповідає вимогам його життя: мораль одного виправдує всі, до чого він прагне; мораль іншого робить його умиротвореним; мораль третього призиває до помсти ворогам і т.д. Люди навіть можуть не усвідомлювати, який насправді джерело їхніх моральних переконань і подань, але це не міняє справи. Всякий має той тип моралі, що найбільше відповідає його природі.

Найбільш істотне розходження між людьми, на думку Ніцше, полягає в тому, що деякі з них від природи слабкі, інші сильні знов-таки по природі. Відповідно розрізняється і їхня мораль. Сильні ("хазяї", по термінології Ніцше) цінують особисте достоїнство, рішучість, наполегливість, самовпевненість, непохитну волю й невичерпну енергію в досягненні поставленої мети. Слабкі ("раби" по тій же термінології) цінують те, що в більшій мері виражається в їхній слабості – співчуття, м'якосердя, альтруїзм, і розважливість і т.п.

Ніколи хазяї панували в житті. У них була своя мораль, свої поняття й подання про добро й зло. Але згодом їх здолали раби, але перемогли вони не силою, а числом. Добром стало визнаватися те, що в більшій мері відповідає їхнім інтересам; м'якосердя, любов до ближнього, покірність, доброта - всі ці і їм подібні якості підняті до рівня чесноти. В епоху після повстання рабів пануючої стало й продовжує залишатися рабська мораль.

В оцінці пануючої моралі Ніцше хотів зайняти безсторонню, науково обґрунтовану, натуралістичну поезію. Він відзначав, що все йде так, як і повинне йти в умовах, коли раби приймають мораль рабів. Одне отут погано: навіть хазяї починають підкорятися цієї моралі. Однак Ніцше не міг утриматися на цій об'єктивній, безсторонній позиції, тому що відчував себе приналежної до раси хазяїв і визнавав їхню мораль не тільки більше високої, але і єдино гідної цієї назви. Релятивістська етика з її тезою: "кожний має той тип моралі, що підходить йому" виявляється тільки зовнішньою видимістю. У її підставі лежить етика абсолютизму, відповідно до якого правильної є тільки одна мораль - мораль хазяїв.

Якщо спробувати підсумувати різні розрізнені оцінки, дані Ніцше пануючої моралі, те, імовірно їх можна звести до деякого загального знаменника й виразити у вигляді наступних трьох претензій. Пануюча мораль, на думку Ніцше, своєю підставою має припущення, по-перше, про загальну рівність; по-друге, про волю - кожний повинен бути вільний у тій мері, у якій він не зазіхає на волю інших; по-третє, про абсолютності моральної цінності, що нібито не вимагає ніяких доказів, оскільки вона не засіб, а ціль.

Заснована на цих припущеннях мораль цілком закономірно містить у собі принципи справедливості, альтруїзму або любові до ближнього, жалю, милосердя, переваги духовних цінностей над матеріальними, перевага суспільного блага перед особистим і т.п.

Власна моральна позиція Ніцше, позиція хазяїна майже прямо протилежна пануючої в суспільстві моралі. Її наріжними каменями служать: по-перше, цінність життя в її біологічному змісті - тільки життя має абсолютну цінність і породжує все те, що має цінність; по-друге, воля сильного - воля належить тільки тому, хто має досить сили, щоб завоювати й відстояти неї; по-третє, нерівність - люди не рівні, вони лише краще або гірше, залежно від того, скільки життєвої сили укладена в кожному з них. Природно, цим підвалинам відповідають і принципи моралі. Справедливість у тім виді, як неї розуміє пануюча мораль є неправду. Щира справедливість, вважає Ніцше, заснована аж ніяк не на рівності - кожен має стільки, скільки заслуговує, а заслуги його виміряються кількістю життя. Рівність - це ознака занепаду. Помилковим є й принцип корисності - призначення життя складається не в збільшенні добра. Саме життя є вище й найбільше добро, і тільки це має значення. Неправдою є й принцип альтруїзму: якщо й може в кого-небудь бути велика мета, то вона напевно важливіше благополуччя ближнього. Справа не в любові до ближнього; поваги й поклоніння гідні лише кращі, а кращі - це найбільш сильні. Крім того, альтруїзм є не що інше, як егоїзм, але тільки егоїзм слабкого. Не бачить Ніцше яких-небудь достоїнств й у принципу милосердя - воно є порожня витрата енергії на слабкі й що вироджуються. Вимогою життя є не порятунок і навіть не допомога слабким. Гаслом, гідним справжнього життя, повинен бути: "Падаючого підштовхни!". Те ж й у випадку із принципом суспільного блага - тільки великі індивідуальності мають цінність. Що стосується маси, то вона може становити інтерес або як копія великого, або як сила, що пручається йому, або як знаряддя в його руках.

Крім усього іншого, пануюча мораль, уважає Ніцше, базується на помилковій психології, а це значить, вона не почитає й не може почитати природних інстинктів, прирікаючи тим самим людей на проходження принципам, несумісним з їхньою природою. Вона говорить про альтруїстичні вчинки, волю волі, моральному порядку, але на ділі нічого подібного немає й бути не може. Є тільки неправда. але найбільша шкода пануючої моралі полягає в тому, що вона культивує посередність і тим самим руйнує єдине коштовне - життя.

Своєю головною заслугою Ніцше вважає те, що він почав і здійснив переоцінку всіх цінностей: все те, що звичайно зізнається коштовним, насправді не має нічого загального зі справжньою цінністю. Потрібно все поставити на свої місця - на місце цінностей мнимих поставити щирі цінності. У цій переоцінці цінностей, власне кажучи своєму складової властиво філософію Ніцше, він прагне встати "по ту сторону добра й зла". Звичайна мораль, скільки б не була вона розвитий і складної, завжди укладена в рамки, протилежні сторони якої складають уявлення про добро й зло. Їхніми межами вичерпуються всі форми існуючих моральних відносин. Що стосується Ніцше, те відповідно до його думки мораль, обмежена цими рамками є неправда. Справжня людина повинен будувати все своє життя в просторі, границі якого пролягають не там, де перебуває добро й зло пануючої моралі. Саме в цьому змісті Ніцше називає себе імморалістом.

Однак чи можлива в принципі точка зору абсолютного імморалізму? Зрозуміло, мова йде не про окремі вчинки, що суперечать вимогам суспільної моралі, не про злочинців у звичайному змісті, а про моралі як системі поглядів, подань, приписань, вимог і т.п. Із цього погляду те, що проголошує Ніцше, так сказати, зрушені, поставлені на незвичне місце ці самі рамки. Точніше кажучи, у нього прийнятий інший критерій добра й зла.

Отже, у порівнянні з попередньою традицією позиція Ніцше характеризується тим, що якщо вся європейська філософська традиція претендувала на створення або перебудову етики, не зазіхаючи при цьому на саме мораль, те Ніцше претендує на створення не тільки нової або підновленої системи етики, але й нової моралі. Жоден з філософів минулого - ні Платон, ні Аристотель, ні Августин Блаженний, ні Фома Аквінський, ні Кант - не заходив настільки далеко: кожний з них претендував на створення нової етики як філософії моралі, але не самої моралі. Іншими словами вони прагнули концептувати мораль свого часу, виявити її основні риси, фундаментальні основоположення й показати наслідку, що випливають із них.

Проголошена Ніцше мораль своїм фундаментом має життя як першу й абсолютну цінність. Відповідно її рушійний механізм включає не тільки міркування й осмислення, скільки інстинктивні реакції. Інстинкти цього роду в найбільшій мері розвинені в Надлюдини - створеного філософією Ніцше ідеалу людини. Його ще немає в реальності. Станом його появи служать ті одиниці, начебто самого Ніцше, які живуть життям провісників.