Філософські ідеї патристики та схоластики. Номіналізм та реалізм

 

Епоху Середньовіччя історики датують, як правило, VI-XIV ст. Але середньовічна європейська філософія – це філософія християнська, виникає вона набагато раніше, ще за умов античності. Тому у середньовічній філософії виділяють такі періоди: період апологетики (III ст.); період патристики (IV-V ст.); період схоластики (VI-XIV ст.).

Початок середньовічного етапу розвитку філософсько-теологічних ідей поклали так звані апологети або захисники церкви і християнських ідей (від грец. «апологія» – захист). Апологети відстоювали християнські догми від нападів представників язичницьких релігій, від філософів – критиків християнства. Найвідоміші представники апологетики – Юстин Мученик (II ст.) та Квінт Тертулліан (ІІ-ІІІ ст.).

Християнське одкровення, вважав Тертулліан, скасовує «мудрість світу цього». Віра не потребує раціонального обґрунтування, більше того – віра несумісна з розумом. «Син Божий, прибитий цвяхами до хреста, не соромлюсь цього, оскільки не варто сорому. Син Божий помер – немає сумнівів у вірності цього, оскільки це безглуздо. Будучи похованим, він воскрес, – і це безсумнівно, тому що неможливо». Це висловлювання Тертулліана пізніше було викладено короткою формулою – «Вірую, бо це абсурдно».

Пропаганда і захист християнства Тертулліаном та іншими апологетами церкви здійснювалися ще в той час, коли християнство було релігією меншості населення Римської імперії. Але на початку IV ст. християнська церква стає державною в Римській імперії, Нікейський собор 325 року затверджує символ християнської віри. В той час перед християнськими мислителями постали інші завдання. Потрібно було систематизувати християнське віровчення, обґрунтувати його та роз’яснити віруючим офіційну догматику. Ці завдання вирішувалися «отцями церкви», видатними богословами, що жили і творили упродовж III-VIII ст. Твори святих отців церкви сформували так звану патристичну літературу (від лат. «pater» – батько), а період середньовічної філософії, в якій жили і творили отці церкви був названим періодом патристики. «Золотим століттям» патристики вважається IV поч. V ст.

Розрізняють східну (грецькомовну) і західну (латиномовну) патристику, традиції яких пізніше були продовжені візантійською та західноєвропейською схоластикою. На сході найбільш видатними представниками патристики стали Григорій Богослов, Василій Великий. Григорій Нісський (IV ст.), Ліонісій Ареопагіт (V-VI ст.), Іоан Лествічник (VII ст.), Максим Сповідник (IV-VII ст.). Західна патристика представлена іменами Амвросія, Іероніма й Аврелія Августина (IV ст.). Основну увагу отці церкви приділили богословським питанням (проблемі божественної Трійці, співвідношенню божественної і людської природи Христа, проблемам богопізнання тощо).

Найвідомішим серед отців західної церкви був Августин (354-430). За своє життя Августин пройшов значну духовну еволюцію від язичництва і філософських уявлень пізньої античності до християнства. Свій досвід духовних пошуків він виклав у відомому творі «Сповідь». Августин стає великим авторитетом західноєвропейської філософсько-теологічної думки. Спираючись на принципи платонізму та неоплатоніків, Августин систематизував християнський світогляд. Протиріччя людської душі, зв’язок людини з Богом, проблема добра і зла, історичного часу і вічності, сенсу історії – ось ці проблеми, які цікавили його понад усе. Основним змістом людського життя, за Августином, є прагнення до щастя, щастя ж полягає у богопізнанні. Пізнання Бога і самопізнання людини взаємопозв’язані у концепції Августина («пізнай Бога – через душу і душу – через Бога»), а звідси – особлива увага до внутрішнього духовного світу людини. Сутністю людської душі Августин вважав не розум, як це було за античних філософів, а волю, тобто здатність робити вільний вибір, а відтак – вільно віддавати своє серце, любити. Пізнати Бога можна тільки через любов до нього «Люби Бога – і тоді чини, що хочеш» – такою повинна бути основа моральності за Августином. У своєму творі «Про місто Боже» Августин зробив спробу створення філософсько-історичної концепції. Уся людська історія, на думку Августина, є боротьбою двох «царств» – «міста Божого» і «міста земного». «Місто Боже» – символічне визначення меншості праведних людей, «земне місто» – образ тих, що живуть без божественної благодаті.

Представники середньовічної патристики започаткували традицію осмислення і перегляду античної філософської спадщини з позиції християнського віровчення. Продовжує цю традицію середньовічна схоластика. Схоластика (від лат. – школа, навчання) – особливий тип філософування, підкорений теології й орієнтований на раціональне, формально-логічне обґрунтування основних догматів християнського віровчення. Схоласти розробили витончену техніку логічного міркування, спираючись на логіку Аристотеля. Якщо західна патристика орієнтувалася на філософію Платона й Августина, то схоластика повертається до Аристотеля. До основних представників західноєвропейської схоластики належали І.С. Еріугена (IX cт.), Ансельм Кентерберійський (ХІ-ХІІcт.), П’єр Абеляр (XII cт.), Тома Аквінський (ХІІІ cт.), І.Д. Скот (XIII cт.), Вільям Оккам (XIII-XIV ст.).

Центральною проблемою схоластичної філософії стає проблема співвідношення віри і розуму. «Мені здається ганебною недбайливістю, – писав з цього приводу Ансельм Кентерберійський, – якщо, утвердившись у вірі, ми не прагнемо зрозуміти те, у що віримо». Проблема співвідношення віри і розуму у середньовічній філософії мала три основних варіанти свого вирішення: представники першого варіанту стверджували абсолютну несумісність віри і розуму(апологети і містики); представники другого –намагалися примирити розум і віру раціональне пізнання і божественне одкровення (Августин, Тома Аквінському); представники третього – надавали вирішального значення розуму (мислителі пізньої схоластики).

У період зрілого середньовіччя (XII-XIII ст.) питання про знання і пізнання ще більше загострюється, бо саме в цей час у Європі спостерігається бурхливе зростання міст, виникають і розвиваються університети (об'єднання викладачів і студентів). Виникає дискусія між «номіналізмом» і «реалізмом», в основі якої було питання про природу загальних понять (універсалій). Реалісти (Йоан Скотт Еріугена, Ансельм Кентерберійський, Тома Аквінський), продовжуючи лінію Платона, твердили, що універсали існують реально як певні духовні сутності поза одиничними речами і незалежно від них. Раніше існує, наприклад, ідея людини як загальне поняття, а потім її породження – одиничні люди. На противагу цьому, номіналісти (Росцелін, П’єр Абеляр, Дунс Скот, Вільям Оккам) відстоювали думку, що реально існують лише одиничні тіла природи. Поняття вони зводили до означення назв (від лат. номіна – ім’я).

До представників поміркованого реалізму належав Тома Аквінський (1225-1274) – центральна постать схоластичної філософії Західної Європи. Основною справою його життя були розробка та викладення теології. Теологічна діяльність Томи полягала насамперед у перегляді вчення Аристотеля у дусі католицизму. Його внесок у католицьку теологію був настільки вагомим, що вже після смерті Аквінському був присвоєний титул «ангельського доктора», а його вчення отримало назву «томізм». Тома написав велику кількість творів, але найвідомішим залишається його «Сума теології».

Логічні доведення, за Томою Аквінським, допомагають краще зрозуміти ці догми і зміцнити віру людини. Він вважав, що можна довести буття Бога, і запропонував п’ять доказів існуванняБога, які стали класичними у західноєвропейській теології.

1) Бог існує на основі загальної причини. Аргументація: все у світі має свою причину, а це означає, що є «причина причин», нею є Бог.

2) На основі наявності руху. Аргументація: все у світі рухається, рух – невід’ємний атрибут природи. Це означає, що хтось зробив «перший поштовх», хтось дав «початок руху». Цей початок руху дав Бог.

3) На основі випадковості всіх конечних речей світу. Це означає, що за випадковістю стоїть необхідна істота. Цією необхідною істотою є Бог.

4) На основі недосконалості творінь людини робиться висновок, що є щось найдосконаліше, і цим найдосконалішим є Бог.

5) На основі доцільності і того порядку, котрий існує у Всесвіті. Ця існуюча доцільність лише підтверджує, що її може створити лише Бог.

Таким чином, епоха Середньовіччя підходила до завершення. Наукове знання все більш віддалялося від релігійного віровчення. На зміну релігійній вірі повільно приходить культ людини та її розуму.