Розвиток натурфілософських вчень: геліоцентризм, пантеїзм

 

Епоха Відродження також представлена розвитком натурфілософських вчень. Натурфілософія – це спроба пояснити й витлумачити оточуючий світ та природу, спираючись на результати наукових досліджень. Серед представників натурфілософського напрямку зараховують Леонардо да Вінчі, Миколу Коперніка та Галілео Галілея, Джордано Бруно та ін.

Корінний переворот в уявленнях про всесвіт, про рух планет, про Сонячну систему здійснив видатний польський астроном Микола Копернік (1473-1527) – творець геліоцентричного вчення («геліос» – від грец. сонце), що показало вузькість тогочасної теології. У 1543 році у своїй праці «Про оберти небесних сфер» М. Копернік встановив, що не Земля, а Сонце є центром нашої планетної системи і цілком відкинув птоломеївську теологічну концепцію як неспроможну.

Глибокі філософські роздуми стосовно походження природи, матеріальності світу, його об’єктивності, нескінченності та нестворенності, ми знаходимо у творчості видатного італійського вченого Джордано Бруно (1548-1600). Основні ідеї вчення Джордано Бруно: всесвіт єдиний, матеріальний, нескінченний і вічний. Те, що ми бачимо, – лише мала частина світу. Зірки – це сонця інших планетних систем. Земля – пилинка в безкрайніх просторах галактики. Основа всього існуючого – матеріальне начало. Воно породжує все із самого себе і є причиною всіх природних речей та явищ. Д. Бруно утверджував матеріальну єдність світу і його об’єктивність, продовжував розвивати матеріалістичні традиції античної філософії. У той же час він стверджував, що «природа – це Бог у речах», тобто стояв на позиціях пантеїзму.

Джордано Бруно – прихильник стихійної діалектики. Він високо цінував ідеї Геракліта про рух, зміни, суперечності. Д. Бруно зазначав «...знищення є не що іншим як виникненням, і виникнення є не що іншим як знищенням; любов є ненавистю, ненависть є любов’ю...». А також стверджував – «хто хоче пізнати найбільші таємниці природи, хай розглядає і спостерігає мінімуми та максимуми суперечностей і протилежностей». Уявлення про єдність протилежностей, про знищення одного і виникнення іншого, про суперечливість природних явищ було спробою Д. Бруно відродити стихійну діалектику античних філософів на основі геліоцентричного вчення. Це одна із характерних рис філософії Джордано Бруно.

Отже, представники натурфілософського напряму філософії епохи Відродження намагалися зрозуміти природу оточуючого світу, спираючись на наукові, емпірично доведені знання, а не на християнські релігійні доктрини, як це було в епоху Середньовіччя. Тому саме цей напрям найбільшою мірою стимулював бурхливий розвиток природничого знання, яке згодом визначатиме світоглядну основу Нового часу.

 

Питання для самоконтролю

 

1. Яка основна релігія домінує в період Середньовіччя? Поясніть чому?

2. Які фундаментальні філософські ідеї містились у Біблії?

3. Що таке апологетика та патристика? В чому полягає їх особливість?

4. Яка роль схоластики у розвитку освіти?

5. Як називається світоглядний принцип, відповідно до якого Бог визнається джерелом і основою всього сущого?

6. У чому полягає гуманізм філософії Відродження?

7. Поясніть в чому полягає сутність антропоцентризму філософії Ренесансу?

8. Назвіть представників епохи Відродження?

9. Назвіть причини падіння церковного авторитету в ХІV-ХV ст.?

 

Рекомендована література

Основна:

1. Історія філософії: Підручник / Ярошовець В.І., Бичко І.В., Бугров В.А. та ін..; за ред. В.І.Ярошовця. – К.: Вид. ПАРАПАН, 2002. – 774 с.

2. Вступ до філософії: Історико-філософська пропедевтика: Підручник / Г.І.Волинка, В.І.Гусєв, І.В.Огородник, Ю.О.Федів; За ред.. Г.І.Волинки. – К., 1999. – 624 с.

3. Бичко А.К., Бичко І.В., Табачковський В.Г. Історія філософії: Підручник. - К.: Либідь, 2001. - 408 с.

4. Кондзьолка В. В. Історія середньовічної філософії. – Львів, 2001.

5. Пашук А. Нариси з історії філософії Середніх віків: навчальний посібник. – Львів, 2007.

6. Татаркевич В. Історія філософії: В 3 т. – Львів, 1997.

Додаткова:

1. Августин А. Сповідь. – К., 1996.

2. Антология мировой философии: В 4 т. – М., 1969. – Т.1. – Ч.2.

3. Богословие в культуре Средневековья. – К., 1992.

4. Боецій. Розрада від філософії. – К., 2002.

5. Григорій Нісський. Життя Мойсея. – Львів, 2001.

6. Псевдо-Дионисий Ареопагит. Мистическое богословие. – К., 1991.

ТЕМА 5. ЄВРОПЕЙСЬКА КЛАСИЧНА ФІЛОСОФІЯ НОВОГО ЧАСУ ТА ЕПОХИ ПРОСВІТНИЦТВА (XVII-XVIII ст.)

 

План лекції

1. Особливості розвитку філософії Нового часу. Проблема наукового методу.

2. Емпірико-сенсуалістична філософія (Ф. Бекон, Дж. Локк). Суб’єктивний ідеалізм (Дж. Берклі, Д. Юм).

3. Філософський раціоналізм (Р. Декарт, Б. Спіноза, Г. Лейбніц).

4. Вчення про субстанцію (Б. Спіноза, Г. Лейбніц).

5. Філософія епохи Просвітництва (Вольтер, Ж.-Ж. Руссо). Французький матеріалізм ХVІІІ ст.

 

Основні поняття: механіцизм, матеріалізм, деїзм, емпіризм, раціоналізм, сенсуалізм, індукція, дедукція, монада.