Філософський раціоналізм (Р. Декарт, Б. Спіноза, Г. Лейбніц).

Рене Декарт (1596-1650) французький філософ, фізик, математик. Найбільш відомими його творами є «Правила для керування розуму», «Міркування про метод», «Міркування про першу філософію», «Начала філософії».

Р. Декарт – автор ряду досліджень, що стосуються різних сфер пізнання. Його наукові пошуки приводять до закладення основ геометричної оптики. Він створює анатомічну схему людського ока. Саме Декарт висунув ідею умовного рефлексу та створює модель рефлекторної дуги нервової діяльності. Заслуги Декарта у створенні сучасної математики значні та добре відомі.

Декарт значну увагу приділяв математичним дослідженням, а як відомо, математика будується і розвивається насамперед у формі дедуктивної системи пізнання. Тому, визнаючи присутність вказаних Беконом «ідолів» («примар»), Декарт звертає увагу на проблему спрямованості емпіричного пізнання, індукції. Він знаходить докази тези, що здійснення індуктивного пізнання, експерименту відбувається тільки після попереднього планування дій. А попереднє планування дій у своєму кінцевому результаті має будуватися завдяки використанню загальних вихідних для думки положень, тобто шляхом дедукції. Отже, індукції без попередньо здійсненої дедукції бути не може. Однак дедуктивному мисленню завжди загрожують «ідоли». Дану проблему Декарт вирішує, запропонувавши «метод сумніву». Методологічний сумнів Декарта, або «критика усіх визначень», будується не як абсолютний скепсис, заперечення визначень взагалі, а як шлях, засіб уникнення помилок. Первинну форму істини Бекон вбачає у чуттях, в емпіричності. Для Декарта це – помилковий погляд, він перелічує випадки, коли чуття вводять людей в оману, і робить висновок, що неможливо вірити тим засобам пізнання, які «хоча б один раз обманювали нас».

Відкриті Ф. Беконом «ідоли» свідчать про присутність хиб у дедукції. Враховуючи цю обставину, Р. Декарт пропонує метод раціональної дедукції, який повинен узгоджуватися з чотирма правилами: 1) припускати як достовірні такі положення, які уявляються розумові чіткими та ясними, не викликають сумнівів у своїй істинності; 2) розділяти кожну складну проблему, задачу на складові частини, підпроблеми чи задачі; 3) поступово здійснювати перехід від доведеного до недоведеного; 4) не робити жодних прогалин у логічному ланцюжку дослідження.

Принцип методологічного сумніву та раціональна дедукція повинні допомогти у подоланні хиб простої дедукції, разом з цим вирішуючи проблему «першої індукції», яку без попередньої дедукції здійснити неможливо. Однак при цьому постає проблема «першої дедукції» – звідки взялися перші загальні поняття, якими користується думка? На це питання Декарт відповідає тезою про присутність вроджених ідей. Обґрунтування існування вроджених ідей Декарт знаходить у своїх фізіологічних дослідженнях. Здійснивши велику кількість дослідів експериментального характеру над різними тваринами, відкривши факт скорочення м’язів (найчастіше цей дослід повторюють на лапках жаби, капнувши кислотою на свіжий зріз) частини тіла, відокремленої від цілого, він робить висновок, що в кожному тілі є ідея руху самого по собі. Скорочення лапки тварини під час подразнення її кислотою припиняється через деякий час, що, на думку Декарта, свідчить про відокремлення ідеї від тіла. Вбита тварина – вже не жива, але ідея руху може в ній перебувати.

Відкриття можливості існування ідеї впродовж деякого часу у мертвому тілі та можливості зникнення ідеї з мертвого тіла за відсутності наочно фіксованих змін у ньому спрямували думку Декарта на шлях вчення про дуалізм душі і тіла. Розвиваючи цю тезу, він робить висновок про існування незалежних одна від одної двох субстанцій світу. Субстанція, що виявляє себе у різних просторових властивостях, називається матерією, а та субстанція, що не має просторових форм виявлення, – мисленням. Ці субстанції можуть єднатися, утворюючи живі організми, чи існувати окремо, утворюючи світ фізичних тіл та світ вільного духу, – божественний світ. Найдовершенішою формою буття є Бог, який існує сам із себе, є причиною самого себе. Одним з перших, хто піддав змістовній критиці раціоналізм Декарта, його вчення про «вродженні ідеї», був Джон Локк.

Раціоналізм, який сформувався в окремий напрям під впливом розповсюдження філософії Р. Декарта, після періоду послідовної критики сенсуалістами, переживав етап кризового стану. Філософія Бенедикта Спінози (1632-1677) стає відновленням раціоналістичної традиції з урахуванням традицій емпіризму. Трактат «Удосконалення розуму» (який не був повністю завершений) та книга «Засади філософії Декарта» Б. Спінози звертали увагу філософів на той факт, що поняття «субстанція» за своєю сутністю позначає ті властивості реальності, які не дані чуттям принципово. Спіноза робить висновок, що змістовно «субстанція» не відрізняється від поняття про Бога. З доказів, які належать до цього висновку, можна констатувати, що Спіноза ототожнює Бога із субстанцією.

Протяжність та мислення, які в філософії Декарта визнаються незалежними одна від одної субстанціями, зливаються у філософії Спінози в одну. Ці її властивості – лише два атрибути поряд з багатьма іншими атрибутами (атрибут – невід’ємна властивість). Усі атрибути мають властивість бути необмеженими сутностями, бо жодна окрема річ чи явище не можуть існувати без присутності усіх атрибутів. На протилежність субстанції та її атрибутам, які носять характер безмежності, для опису обмежених одиничних об’єктів Спіноза використовує поняття «модус» (те, що існує за рахунок зовнішніх причин). Існування модусів характеризується не тільки обмеженістю взагалі, а й мінливістю, рухомістю у межах атрибутів субстанції (часу і простору). Відношення між субстанцією і модусом становить собою відношення частини і цілого. Субстанція визначається здатністю творення, а модус – її продуктом, утворенням, витвором субстанції.

Вирішення Спінозою етичної проблематики не відокремлюється від поняття субстанції (Бога). У центрі його уваги – питання про можливість існування в абсолютно детермінованому світі свободи. У розумінні Спінози субстанція – єдина основа необхідності та свободи. Саме Бог (субстанція) – абсолютно вільний, бо все, що він здійснює, випливає з його власної необхідності, з творіння ним необхідності. Необхідність твориться, а не існує незалежно від акту творіння. Людина як модус особливого роду має обмеження своєї волі у зовнішніх обставинах. Однак у разі використання цих зовнішніх обставин для творіння, для досягнення людських цілей свобода і необхідність не суперечать одне одному, а стають основою взаємного існування. Без необхідності, без урахування законів буття неможливо людині виявити свою сутність. Сваволя обставин позбавляє людину свободи волі, лише необхідність протікання процесів буття дає змогу виявити власну волю щодо використання цієї необхідності людиною – свободу особистості. Таким чином, Спіноза робить висновок, що свобода полягає у пізнанні необхідності – свобода це пізнана необхідність.

Готфрід Вільгельм Лейбніц (1646-1716) уособлює завершений тип раціоналістичної філософії. У його вченні знайшла своє місце як раціоналістична, так і проблематика сенсуалістичного та емпіристичного напрямів. Ядром філософської концепції Лейбніца є вчення про «монади» – монадологія. Монада розглядається як проста неподільна духовна субстанція буття. Спираючись на відомі з античної філософії докази, Лейбніц заперечує можливість існування єдиної субстанції, про яку вчив Спіноза. Лейбніц стверджує, що поняття єдиної субстанції заперечує можливість існування руху, мінливості буття. Тому він звертається до нескінченної множини субстанцій – монад.

Монада – самодостатня одиниця буття, здатна до активності, саморуху, діяльності. Монада – це проста субстанція. Складна субстанція завжди залежна від простих, а тому складне утворення взагалі не можна визнати субстанцією. Тому монади не змінюються під впливом інших монад, кожна з них є самодостатньою, а отже, становить собою самодостатній світ, непорушну гармонію, яка є найсильнішою у світі. Як найдовершеніші гармонійні утворення монади між собою мають єдине відношення – «гармонію». У випадку, коли в світі існує дві однакових монади, слід визнати, що вони будуть тотожними. Отже, монади різняться за своїми якостями.

Монади мають три головні різновиди за ступенем свого розвитку. Нижча форма характеризується «перцепцією» (духовно пасивною здатністю сприйняття). Вищі монади здатні мати чуття та чіткі уявлення. Їх Лейбніц називає «монадами-душами». Монади найвищого ступеня здатні до «аперцепції» (свідомості), їх називають «монадами-духами». Монади не мають просторових (фізичних) властивостей, тому вони чуттєво не дані. Їх дано лише розумові. Чуттєво дані тіла є комбінаціями монад, які вирізняються тим, з яких монад вони складаються. Людина уособлює собою таку сукупність монад, у якій провідну роль відіграють монади, що здатні усвідомлювати.

Процес пізнання Лейбніц розглядає як розвиток здатності до створення та усвідомлення ідей. Він заперечує існування вроджених ідей, людина з народження має лише деякі вроджені принципи (інстинкти). Чуттєве пізнання ним розглядається як нижча ступінь раціонального пізнання. Відомий вираз «Немає нічого в розумі, що не пройшло раніше через чуття», Лейбніц доповнює положенням – «крім витворів самого розуму». Розум відкриває суттєве, необхідне, а чуття – випадкове, емпіричне. Тому й істини бувають різними: емпіричні – істини факту; розумові – істини теорії. До істин розуму Лейбніц відносить головні положення математики та логіки.

4. Вчення про субстанцію (Б. Спіноза, Г. Лейбніц).