Філософські ідеї Й. Фіхте та Ф. Шеллінга

Іоганн Готліб Фіхте відмовляється від кантівського дуалізму «розуму» і «волі», свободи і необхідності, свідомості і «речі в собі». Той, хто виходить з незалежного існування зовнішнього об’єкта, є, за Фіхте, «догматиком», а хто, навпаки, виходить з суб’єкта – ідеалістом.

Фіхте стає на позицію ідеалізму. Свідомість повинна пояснити весь свій зміст з самого себе, не вдаючись ні до яких зовнішніх обставин; «філософія вчить відшукувати все в Я», – стверджував він. Йдеться про «чисте», загальнолюдське, загальне «Я». Саме в його абстрагованості, загальності і відповідних цьому об’єкту методах дослідження Фіхте бачить можливість встановлення принципів, основоположень філософії як наукового вчення. Для Фіхте процедура входження в світ загального «Я» дозволяє в ньому і через нього розкрити важливі структури пізнання як процеси теоретичного і практичного мислення «Не-Я», його «виходу» зі світу «Я» в «тілесні даності», природу, несвободу. Фіхте визнає, що він створює нову форму ідеалістичного розуміння зв’язку людини і світу.

У термінології Фіхте «Я» протистоїть «Не-Я» як межа його діяльності, людині протистоїть світ. «Не-Я» існує не субстанційно, а лише тією мірою і тоді, коли «Я» не діє або зупиняється в своїй діяльності. Субстанційність діяльності суб’єкта, його активність є домінантою філософського вчення Фіхте.

Абсолютно непізнавана «річ у собі» втрачає своє значення. Вона є лише продуктом припущення суб’єкта: «річ на мене діє – означає: я мислю про діючу на мене річ». «Я» повинне, врешті-решт, зрозуміти, що напрацьоване ним «Не-Я», тобто об’єкт, є продуктом його власної діяльності; коли ми мислимо, то разом з цим творимо собі власний світ. Цей процес Фіхте назвав «прагматичною історією людського духу».

У філософській еволюції Фрідріха Шеллінга можна виділити періоди: «філософії природи» (натурфілософії – 90-ті рр. XVIII ст.), «трансцендентального ідеалізму» (1800 р.), «філософії тотожності» (10-ті роки ХIХ ст.) і «філософії одкровення» (від 10-х рр. до кінця життя).

За словами Шеллінга, для Фіхте світ природи є тим, що не існує, але повинне існувати як необхідна перешкода для «Я», яка підлягає знищенню і служить засобом затвердження свободи. Для Шеллінга природа – єдиний організм, цілісність якого обумовлюється поняттям «світової душі», що йде з традицій неоплатонізму. Початок речей – у продуктивній, виробляючій (але не мислячої) діяльності. На основі природно-наукових відкриттів XVIII ст. Шеллінг у своїй «Філософії природи» розглядає природу як силову динамічну єдність протилежностей, що розвивається певними щаблями, на одному з яких з’являється людина, його свідомість.

Розвиваючи ідеї німецького романтизму, Шеллінг зближує інтелектуальну інтуїцію з естетичним спогляданням. Суб’єктом такої інтуїції є геній як несвідомо-свідома діяльність «Я», вільне здійснення якої стає насолодою для свідомості. У цьому Шеллінг, наслідуючи Канта і Фіхте, виходить за межі їх навчання. Паралелі теоретичного і практичного розуму, які перетинаються у Канта і Фіхте десь у нескінченності, у Шеллінга «зустрічаються» в «Я» художника, що створює естетичну реальність – світ, в якому урівноважені привабність мислення і привабність волі. Сам витвір мистецтва є не просто втіленням гармонії, а головне – це досконалий вираз питання і відповіді, точніше питання, що містить у собі рішення, яке зможе сформувати філософське мислення. Мистецтво у Шеллінга стає першоосновою і завершенням світового життя, а естетика – не тільки завершенням філософії, але й вершиною знання взагалі.

За Шеллінгом, якщо інтелектуальна інтуїція направлена на Абсолют, то і дух, що переживає цю інтуїцію, є функцією і явищем цього Абсолюту. Звідси витікає тотожність суб’єкта й об’єкта в абсолютному розумі: він є досконалою і невиразною їх єдністю. Така концепція абсолютної тотожності у філософії Шеллінга стає естетичним пантеїзмом, що перетворює весь світ у живе, неподільне ціле та свідчить про абсолютний збіг істини і краси. Це вже не об’єктивний, грубо речовинний світ з його нетямущими і жахливими соціальними катаклізмами, а видима, чутна музика космічного розуму.

У такому світі істина і краса – сутність одного і того ж, бо вони не містять у собі нічого іншого, окрім ідеї в явищі. І в цьому значенні вони є синтезом природного і духовного, плотського і надчуттєвого, кінцевого і нескінченного, видимого і невидимого, чутного і нечутного. Саме тут знаходиться коріння феноменологічних філософських ідей Гегеля. Витоки інтенсивно розробляються в мистецтві і філософії XX століття постмодерністських ідей про світ як тотальність музики. Роздуми Шеллінга завершуються «Філософією одкровення», де він разом з історико-критичним аналізом релігії все більше занурюється в містику, як «особливий досвід» недоступний розуму.