Становище української культури під час німецько-фашистської окупації. Значна частина української інтелігенції не встигла або не хотіла евакуюватися і з тих чи інших причин залишилася на окупованих гітлерівською армією

Значна частина української інтелігенції не встигла або не хотіла евакуюватися і з тих чи інших причин залишилася на окупованих гітлерівською армією територіях. Відомий український історик М.В. Коваль, аналізуючи роль інтелігенції у Великій Вітчизняній війні, зауважував, що переважною більшістю інтелігенції на тимчасово окупованій території України володіли аполітичні настрої і вона пішла на шлях пристосуванства. Причиною прийняття такого рішення була образа на радянську владу за тотальні репресії та переслідування у довоєнний період. Були, на його думку, й такі, що через співпрацю з окупантами планували влаштувати своє безтурботне життя. Інша частина інтелігенції зголосилася на співпрацю з гітлерівським режимом з метою «прислужитися співгромадянам» у важкий час. Водночас необхідно зауважити, що ставлення окупаційної влади до української інтелігенції України було однозначним: її потрібно було знищити.

Це справді був дуже важкий час. Інтелігенції, яка відображала настрої населення, необхідно було визначитись, з ким вона, тобто обрати для себе смерть від голоду та переслідувань або співпрацю з окупаційною владою.

Він же зазначає, що значна частина інтелігенції, яка плекала надії на німців як «культурну націю» і створення ними належних умов для розвитку культурного життя в Україні, діяльності провідних освітніх та культурних організацій та товариств, виявилася марною. Навіть ті осередки, які створювалися за сприяння та ініціативою «похідних груп» ОУН були тісно пов’язані з окупаційними пропагандистськими службами. Діяльність культурно-освітніх організацій, які стояли на позиції боротьби за права на українську самостійність, не обмежувалися лише освітянськими, культурницькими та соціальними заходами. Осередки «Просвіти» також намагалися здійснювати функції громадського представництва українців перед окупантами. Так уже 13 серпня 1941 р. на загальних зборах жінок м. Луцька було засновано повітовий відділ «ЖСУ» (Жіноча служба Україні). Начальник адміністративного відділу Луцької обласної управи 20 серпня 1941 р. запропонував «ЖСУ» в Луцьку об’єднатися з центральною «Просвітою» при обласній управі з метою «підсилення» «Просвіти».

Під час відступу Червоної армії на тимчасово окупованій німецькою армією території залишилася також велика кількість творчої та технічної інтелігенції, яка або не встигла своєчасно евакуюватися, або потрапила під час евакуації до оточення й повернулася додому. Були й такі, які свідомо уникнули евакуації і почали співпрацювати з окупаційною владою. Частина інтелігенції, яка не сприйняла «нову» владу, прирекла себе на смерть від голоду та переслідувань. Свідчення про тяжке життя інтелігенції в окупації ми маємо зі слів професора Харківського університету Гехтмана та із зустрічі письменника О. Толстого з представниками інтелігенції, яка відбулася 5 вересня 1943 р.

Українська інтелігенція й справді опинилася в надзвичайно складних умовах, коли на перший план вийшла проблема виживання, вона змушена була вирішувати питання про створення нормальних умов для праці науковців. За приблизними підрахунками «групи уповноважених», створених за ініціативою Київської міської управи на чолі з істориком О.Оглобліним для з’ясування академічних проблем, кількісного та якісного складу наукової інтелігенції в академічних містах, було встановлено, що на кінець 1942 р. тільки в Києві залишилося три академіки, 180 професорів, 253 доценти, 148 старших наукових співробітників, 69 молодших наукових співробітників, 80 асистентів. На думку І.Верби, можливо, одним з вагомих мотивів, що вплинув на рішення залишитись на окупованих територіях, стало важке життя під радянською владою і надія реалізувати власний науковий потенціал. Але, на жаль, навіть більшість розуміли, що навіть праця на користь української науки за умов окупації, буде неможливою без співпраці з окупаційною адміністрацією.

З приходом німців на територію України частина інтелігенції, задіяна раніше у видавництві преси, також продовжувала працювати з тією лише різницею, що тепер вона видавала друковану продукцію під пильним наглядом німецької адміністрації. Український дослідник Б.Грановський підрахував, що окупаційна влада дозволила видавати в Україні 239 одиниць періодичних видань. На території рейхскомісаріату «Україна» і військової зони виходили не менше 115 друкованих періодичних видань, що підлягали жорсткій цензурі.

При Дніпропетровськиій допоміжній міській управі з осені 1941 р. функціонував відділ мистецтв. Кількість художників. архітекторів, скульпторів, іконописців та інших митців становила 43 особи. Директорами кінотеатрів ставали також особи, яких призначала «нова» влада.

Незважаючи на те, що німецька армія нищила культурні цінності нашого народу, вона дала також дозвіл на функціонування театру, переслідуючи корисливі цілі пропаганди з його сцени.

Зокрема, актори окремих міських та обласних театрів з тих чи інших причини залишилися на окупованій території й повинні були якось існувати.

У свою чергу, в німецькій пропаганді серед населення театру відводилася надзвичайно важлива роль. Він був одним із впливових засобів агітації, який використовувало гітлерівське керівництво на окупованих територіях.

Виконуючи як окупаційну повинність обслуговування німецької армії, національний театр водночас спрямував свою духовну енергію на контакти з власним народом. Театр стає таким мистецьким засобом, який допомагає українському народу зберегти свої національні мистецькі традиції. Незважаючи на те, що на сцені українських театрів ставилися й німецькі вистави, українське театральне мистецтво несло ідеї патріотизму й протиставляло гітлерівському геноциду національні мистецькі пріоритети.

Як зазначає В.А. Нестеренко, архівні матеріали, зібрані на Сумщині, свідчать про розвиток театрального мистецтва у військовій зоні. З початком німецької окупації в містах Української СРСР - Львові, Києві, Дніпропетровську та інших - артисти, які не встигли евакуюватися або залишилися за власних переконань, добивалися від німецької влади дозволу на відкриття театрів. Так, наприклад, у Львові діяв оперний театр, у Дніпропетровську було відкрито «Штандарттеатр», у Маріуполі театр ім. Т.Г.Шевченка та ін.

Театрально-концертна діяльність в окремих областях окупованої України була достатньо активною. Театри діяли не лише в містах, а також і в обласних центрах. Так, наприклад, за один рік своєї діяльності тільки Маріупольський театр ім. Т.Г.Шевченка дав 138 спектаклів і 172 концерти, з них для військових - 109 концертів.

У Дніпропетровську також діяв театр «Вар’єте», Український драматичний театр, ляльковий театр, хорова капела ім. Лисенка. Більша частина цих театрів працювала не лише для військових частин вермахту, а також для місцевого населення і для «остарбайтерів» на території рейху. Репертуар хорової капели ім. Лисенка становили 100 номерів і переважно він складався з українських пісень у художній обробці. Німецькою мовою виконувалися тільки марш з оперети «Тангейзер» Вагнера.

Зрозуміло, що окупаційна влада свідомо поставила творчу інтелігенцію у принизливе становище, коли ті змушені були співпрацювати з німцями заради виживання.

Про те, наскільки окупаційна влада була зацікавлена у роботі театрів, свідчить той факт, що в листопаді-грудні 1941 р. з метою забезпечення театру здібними кадрами в багатьох містах, окупованих німецькою армією, була створена комісія для відбору бажаючих працювати в театрі. У багатьох театрах було створено концертні бригади, які обслуговували німецько-фашистські війська на фронті.

Не співпрацювати з окупаційною владою театральна інтелігенція не могла, можливо, тому, що їй необхідно було вижити, і зробити це вони могли лише за умов співпраці.

Співпраця частини української інтелігенції була також пов’язана з діяльністю відділів пропаганди при обласних, міських, районних допоміжних управах, робота яких у свою чергу контролювалася начальниками відділів пропаганди при генеральних комісаріатах.

Отже, що український театр використовував легітимне становище для найширшого спілкування з цивільним населенням і відтак став мистецьким механізмом самозбереження національних традицій не лише в мистецтві. Українські театри, що перебували в окупації, стали цілою системою національної театральної культури.

Не менш складним і важливим було життя письменників, що залишилися на окупованій території. Так надзвичайною звитягою відрізняються вірші поетів-воїнів УПА - Юрія Липи, Марка Воєслава та Петра Гетьманця. Їхня творчість, як і діяльність відомих поетів, таких як Марта Гай, Павло Євтушенко, Іван Хміль, Степан Хрін, у своїй сукупності є сторінками української літератури періоду окупації, які з повним правом можна назвати сторінками непокори та боротьби з гітлерівським окупаційним режимом.

Отже, значна частина української інтелігенції разом з робітниками і селянами опинилася на тимчасово окупованій німецькою армією території. Незалежно від причин перебування на окупованій території більшість змушена була примусово, а також за добровільним вибором заради виживання йти на співпрацю з гітлерівською адміністрацією. Важливу роль, на нашу думку, у виборі відігравали аполітичні настрої, які були спровоковані самим радянським режимом ще до початку війни. Частина інтелігенції, яка свідомо уникнула евакуації, одразу обрала шлях співпраці з німецькою владою. Інша частина, співпрацюючи з німецькою владою, все ж прагнула поставити свою діяльність на службу українському народу, намагаючись у своїх творах зберегти національні мистецькі традиції та ідеї патріотизму, протиставляючи їх гітлерівському режиму.