Внесок українських письменників, акторів, художників, кінематографістів у перемогу над Німеччиною та її союзниками в період Другої світової війни.

"Вогненні сорокові" — так закарбувалося у пам'яті поколінь воєнне лихоліття. Зухвалий напад потужно озброєного, повністю мобілізованого німецького вермахту, що мав значний досвід воєнних дій у Європі, — Це був титанічний розлом епохи, дев'ятий океанський вал, що загрожував змести все на своєму шляху. Фанатично засліплена ідеями світового панування, расової зверхності, невблаганно жорстока й невибаглива у засобах ворожа павала являла страшну і реальну небезпеку для поневолених країн і народів, їхньої екзистенції, самого фізичного існування.

Ця очевидна істина була усвідомлена жертвами агресії глибинним, внутрішнім чуттям народів. Україна, Київ з перших хвилин війни зазнали вторгнення і повітряних ударів. Миттєвою, на перший погляд імпульсивною, була її реакція — захист батьківщини, рішуча відсіч нападнику. Черги добровольців біля військкоматів — не ідеологічний міф, а вражаюча реальність тієї грізної доби.

Перед лицем ворожої навали здійнялась могутня хвиля патріотичного поривання, прийшло високе розуміння єдності, консолідації суспільства, згуртування сил. В їх основі — усе багатовікове надбання української культури, душевна причетність до звитяжних подвигів далеких пращурів, мужніх захисників української землі.

Україна одягла солдатську шинель. Вистояти і перемогти — головна об'єднавча ідея народу в той час, вона й сформувала особливу ментальність цієї доби. Для культури, особливо художньої, провідною темою стала українська людина на війні, у широкому розумінні — людина і зброя, трагедія і жертовний подвиг, варварство нищення і місія гуманізму й людяності.

Українські митці були зі своїм народом-воїном, мистецтво промовляло й тоді, коли гриміли гармати. За пайвимогливішими мірками, це теж був громадянський подвиг, вагомий внесок худоясньої культури у майбутню перемогу. В діючих арміях, на фронтах великої війни перебували письмсппики О. Гончар, А. Малишко, М. Бажай, М. Стельмах, Л, Псрвомайський, О. Десняк, кінорежисери О. Довженко, Т. Левчук, мистецтвознавець Г. Лотвин, багато інших діячів художньої культури.

Реалії того часу по-своєму розпорядилися долями українських митців: 10. Збанацький і П. Всршигора стали партизанськими командирами, П. Воронько був мінером партизанського з'єднання; Олена Теліга, О. Ольжич, У. Самчук, В. Бирчак активво діяли в русі опору; А. Патрус-Карпатський став офіцером Чехословацького корпусу, І. Багряний, О. Вишня, Зінаїда Тулуб, Б. Антоненко-Да-видович перебували у політичпому ув'язненні.

Першого ж дня війни загинули письменники О. Гаврилюк і С. Ту-дор. І того ж дня Україна слухала натхненне звучання поетичної "Клятви" М. Бажана. Пружні слова, карбований ритм віршованих рядків, заклична суворість рефрену: "Ніколи, ніколи не буде Вкраїна рабою німецьких катів" — були почуті й сприйняті людськими серцями. Актуальність твору, його художня цінність виявилися тривкими. Того ж віроломного 1941 р. "Клятва" стала піснею композитора Г. Верьовки, кантатою 10. Мейтуса, а в повоєнний час — основою однієї з частин ораторії К. Даньксвича "Жовтень".

Невичерпну тему війни, подвигу й страждань мистецьки освоювали насамперед мобільні художні жанри — поезія, нарис, репортаж, кінохроніка, плакат. У жанрі плаката художнім явищем стали графічні роботи В. Касіяна "На бій, слов'яни" та "Вражою злою кров'ю волю окропіте" — оригінальна серія плакатів на тексти Т. Шевченка. Серію плакатів "Шляхами війни" виконав О. Довгаль, фронтові замальовки 1941—1945 рр. здійснив Л. Каплан, плакати "Україна вільна" та "Дунайська рапсодія" створив В. Литвинепко,

B. Фальчук паписав нлакат "Слава радянським партизанам". Літопис війни творили кінооператори-документалісти. Зняті ними кадри відображали фронтові будні, але їх духовна вартість із плином часу зростає, набуває значення живих свідчень епохальної події. Фронтові кінооператори нерідко ціною життя вихоплювали з полум'я війни образи людей, фрагменти, епізоди бойових дій. М. Пойченко, C. Гольбріх, І. Гольдштейп, багато інших стали операторами й режисерами власних фільмів про події війни.

На фронті О. Довженко пише сценарій фільму "Україна в огні". Це спроба художника збагнути трагедію 1941 р., причини воєнних невдач і поразок, крах ілюзій про легку перемогу малою кров'ю. Справжню вартість цієї перемоги великий режисер розкриває у фільмах "Битва за пашу Радянську Україну" та "Перемога на Правобережній Україні".

Резонансною виявилася п'єса "Фронт" О. Корнійчука, опублікована газетою "Правда". Драматург намагався осмислити ту саму проблему — поразку Червоної Армії у боях 1941 р., трагічні наслідки цього. Він вбачає причини у конфлікті поколінь військових керівників, старого і нового генералітету. Це була нормативна правда, вигідна політичній верхівці, оскільки реабілітувала її прорахун-ки. І все ж вопа була моментом істини у цілому комплексі обставин, що вплинули на несприятливий перебіг подій першого етапу війни. За сценаріями О. Корнійчука 1943 р. знято художні фільми "Фронт" та "Партизани в степах України".

Музичною рефлексією війни, її драматизму стали Перша симфонія А. Штогарснка "Україно моя" на слова А. Малишка і М. Риль ського, ораторія М. Скорульського "Голос матері".

Різні аспекти фронтової дійсності передають українські живописці: М. Глущенко — картина "Київ після визволення", Т. Хитро-ва — "Концерт у шпиталі", М. Гончарук — "Зустріч переможців", О. Шовкуненко — портрет С. Ковпака, А. Борецький — "Зустріч гуцулами Червоної Армії", А. Іовлєв — "Від Галича до Праги".

 

54. Відбудова матеріальної бази культури та ідеологізація культурного життя України у післявоєнний період (друга половина 40-х перша половина 50-х рр. ХХ ст.)

У складних умовах працювали діячі літератури і мистецтва, але всупереч обставинам, у 40-50-і роки було створено чимало творів, що залишили помітний слід у художній культурі українського народу.

Особливу популярність у повоєнні роки здобула творчість О.Гончара, автора трилогії «Прапороносці»,повісті «Земля гуде». Плідно творили також прозаїки В.Козаченко, В.Совко, письменник і режисер О.Довженко,гуморист Остап Вишня (П.Губенко), поети М.Рильський, П.Тичина, В.Сосюра, А.Малишко. Л.Первомайський.

Переможне завершення війни сприяло зміцненню особистого авторитету Й.Сталіна. Але реалії повоєнного життя потребували зміцнення ідеологічного забезпечення сталінського режиму. Усвідомлюючи себе переможцем, народ хотів кращого, заможнішого і вільного життя.Все частіше стали проявлятися вільнодумство і національні почуття, виразниками яких була в першу чергу інтелігенція. Саме проти неї і було спрямоване вістря сталінських репресій.

Повоєнний період заслужено асоціюється з відомим сталінським тостом «за великий російський народ». У ньому виявилося прагнення Й. Сталіна сполучити комуністичну ідеологію з ідеєю виняткової ролі росіян у світовій історії. На кожний винахід західного вченого радянські пропагандисти знаходили росіянина, який висловив цю ідею раніше, на кожного видатного західного автора був кращий за нього російський автор, а на кожного видатного державного діяча Заходу знаходився російський зі ще більш видатними досягненнями.

Це нове ідеологічне підґрунтя сталінського режиму мало особливо негативні наслідки для українців. У 1950 р. Й.Сталін висунув тезу, що російська, українська і білоруська нації є результатом розгалуження «єдиної давньоруської народності». Цю «єдину давньоруську народність» прийнято було тлумачити якдавньоросійську, і в жодному випадку не як давньоукраїнську.

Так у СРСР виникло явище, яке дістало назву за іменем його головного провідника, офіційного теоретика і організатора А.Жданова.

«Ждановщина» (1946-1949 рр.) означала посилення втручання сталінського режиму в сферу ідеології, культури, науки, літератури, мистецтва з метою встановлення жорсткого контролю над духовним розвитком радянського суспільства.

Була розгорнута боротьба проти «безідейності, безпринциповості, формалізму, космополітизму й низькопоклонства перед гнилим Заходом», проти «буржуазного націоналізму». За період з 1946 по 1951 р. було прийнято 12 партійних постанов з ідеологічних питань. Першими були постанови ЦК ВКП(б) «Про журнали «Звезда» і «Ленинград» (спрямовані проти творчості А.Ахматової і М.Зощенка), «Про кінофільм «Большаяжизнь» та ін.

За встановленим шаблоном, цього ж 1946 р. ЦК КП(б)У теж ухвалив кілька постанов: «Про перекручення і помилки у висвітленні української літератури в «Нарисі історії української літератури», «Про журнал сатири і гумору «Перець». «Про журнал «Вітчизна», «Про репертуар драматичних і інших театрів України» та ін.