Міністерство освіти і науки, МОЛОДІ ТА СПОРТУ України. Всі елементи політичної системи взаємодіють і утворюють політичну цілісність

Всі елементи політичної системи взаємодіють і утворюють політичну цілісність. Політична система взаємодіє із зовнішнім середовищем (суспільством), прагне забезпечити стабільність і розвиток цього середовища. Специфіка функціонування будь-якого суспільства виявляється через функції політичної системи:

1. Регулятивна – виражається в координації поведінки індивідів, груп, спільнот на основі введення політичних і правових норм, дотримання яких забезпечується виконавчою та судовою владою.

2. Інтеграційна – вироблення політичного курсу держави та визначення цілей і завдань розвитку суспільства; організація діяльності суспільства щодо виконання спільних завдань і програм.

3. Дистрибутивна (розподільницька) – передбачає розподіл системою матеріальних благ, соціальних статусів і привілеїв інститутам, групам і індивідам. Окремі соціальні галузі вимагають централізованого фінансового розподілу: кошти для покриття потреб армії, соціальної сфери і управління отримуються з економіки через оподаткування.

4. Реагування – відбивається у здатності системи сприймати імпульси, що надходять з зовнішнього середовища. Вони набувають форми вимог, що висуваються до влади різними соціальними групами.

5. Легітимізації – діяльність, спрямована на узаконення політичної системи, на досягнення в її межах взаємної відповідності політичного життя, офіційної політики і правових норм.

6. Політичної соціалізації – залучення людини до політичної діяльності суспільства.

7. Артикуляції інтересів – пред´явлення вимог до осіб, які виробляють політику.

8. Агрегування інтересів – узагальнення та впорядкування інтересів і потреб соціальних верств населення.

9. Політичної комунікації – припускає різні форми взаємодії та обміну інформацією між різними структурами політичної системи, лідерами і громадянами.

10. Стабілізації – забезпечення стабільності та стійкості розвитку суспільної системи загалом.

Головним для функціональності системи є забезпечення стану динамічної рівноваги шляхом адекватної переробки імпульсів.

 

102. Класифікація політ.системи за Сарторі

На сьогодні найбільшого поширення в теорії партійних систем набрала класифікація, запропонована американським політологом Дж. Сарторі. При класифікації партійних систем Дж. Сарторі оперує щонайменше двома змінними: кількість партій-суперниць та ідеологічна дистанція між ними. У результаті вчений запропонував семичленну класифікацію партійних систем:
1. Одно партійна система властива авторитарним і тоталітарним режимам, коли управління здійснюється однією партією, їй характерне конституційне закріплення керівної ролі однієї партії, зрощування партійного та державного апарату, заборона утворення інших партій. Прикладами існування такої партійної системи були Італія у 20—40-х роках XX століття, Німеччина у 30—40-х роках XX століття, а також СРСР у 20—80-х роках XX століття. Сьогодні одно партійна система існує в Лівії, на Кубі та деяких країнах Африки.
2. Партійна система з партією-гегемоном (гегемоністська система) характеризується наявністю декількох політичних сил і панівним становищем однієї партії за відсутності реальної партійної конкуренції. Усі інші партії мають організаційну автономію, але визнають керівну роль правлячої партії. "Квазібагато партійність"; також породжує тенденцію до поєднання партійного та державного апарату, хоча й не в такій мірі, як при "чистій" одно партійності. Будучи одним із варіантів одно партійної, така система не створює умов для реалізації різноманітних ідей та інтересів, що призводить до її кризи. Гегемоністська партійна система характерна для тоталітарних і авторитарних політичних режимів. Партійна система з партією-гегемоном була типовою для соціалістичних країн Східної Європи у 50—80-х роках XX ст. Зараз така система діє в Китайській Народній Республіці, де існують кілька мікроскопічних (за китайськими мірками) партій, які або взагалі не беруть участі в політичному житті країни, або функціонують відповідно до лінії Комуністичної партії Китаю.

3. Система з домінуючою партією (партійна система домінування). Система домінування передбачає існування кількох партій, одна з яких упродовж тривалого часу (понад 20 років) перемагає на виборах і одноосібно формує уряд. Система домінування характеризується демократичним політичним режимом, стабільністю одно партійного урядування і малоефективністю опозиції. Така система існувала, наприклад, у Японії з 1955 по 1995 рік, коли правлячою силою постійно була одна партія: Ліберально-демократична за назвою і консервативна за змістом діяльності.
4. Дво партійна система. Характерні риси біпартизму: демократичний політичний режим; наявність кількох політичних партій; існування двох партій, значно пріоритетніших за інші; формування складу уряду однією з двох партій, яка перемогла на виборах; впливовість опозиційної партії, яка програла вибори. Біпартизм дозволяє забезпечити відносну стабільність влади, оскільки створюється одно партійний уряд, який у своїх діях не обтяжений коаліційними угодами. Класична модель дво партійної системи склалася в США (Республіканська партія і Демократична партія) і Великобританії (Лейбористська партія і Консервативна партія).
5. Партійна система поміркованого (обмеженого) плюралізму. Ознаки: наявність у країні багатьох політичних партій; представництво в парламенті лише кількох партій; репрезентація в уряді деяких із представлених у парламенті партій; від сутність поза системної опозиції; демократичний політичний режим. У цій системі домінують доцентрові тенденції, що означає, що головний напрям конкуренції розміщується на відрізку лівоцентризм—правоцентризм. У результаті система набуває схильності до адаптації і консенсусного стилю здійснення політики. Тип систем поміркованого плюралізму охоплює країни із 3—5 конкурентними партіями. Наприклад, сучасні ФРН, Бельгія, Данія, Швеція.
6. Партійна система крайнього (поляризованого) плюралізму. Ознаки: демократичний політичний режим; наявність багатьох політичних партій; гострота ідеологічних розмежувань між ними; при сутність серед опозиційних партій поза системних; наявність двосторонньої деструктивної опозиції; функціонує декілька політичних партій, об'єднаних у два чи більше крупних блоки, які сприяють консолідації політичних сил, подоланню різкої роздробленості політичних сил; формування уряду партіями центру — лівого чи правого. Крайні партії, що виступають проти існуючої системи, не можуть прийняти участь в урядовій коаліції. Сучасну партійну систему України відносять до системи крайнього плюралізму.
7. Атомізована система. Для цього типу партійної системи характерними є: демократичний або авторитарний політичний режим; незначна впливовість усіх партій; при сутність серед опозиційних партій поза системних; формування уряду на поза партійній основі або на основі широкої коаліції; відцентрові тенденції суттєво домінують над доцентровими, що об'єктивно веде до слабкості політичного центру; наявність безвідповідальної опозиції, досить характерним є політика надмірних обіцянок. Атомізована система найменш стабільна та найменш ефективна з усіх партійних систем. Вона здатна до несподіваних стрибків як у бік стабільних партійних систем, так і в бік одно партійної диктатури. Атомізований тип партійної системи був характерний для багатьох постсоціалістичних держав з 1989 до середини 90-х років.

 

107. Функції політичної культури

Аналіз категорії політичної культури дозволяє сформулювати її функції. При цьому слід підкреслити певну незбіжність політичної культури суспільства та даної політичної системи. Інакше зникає методологічна підстава розмежування функціональних та дисфункціональних елементів культури по відношенню до конкретної політичної системи.

Як сутнісна ознака політичної системи і разом з тим певна передумова її формування, політична культура виконує перш за все інтегративну функцію, тобто досягнення на базі загальноприйнятих політико-культурних цінностей згоди в межах існуючої політичної системи та обраного суспільством політичного устрою. Політична культура формує таким чином стабілізуючу основу політичного життя та сприяє підвищенню ефективності управління.

Комунікативна функція політичної культури дозволяє встановити зв’язок між учасниками політичного процесу як “за горизонталлю”, так і “за вертикаллю” відповідно до ієрархії політичної системи, а також транслювати елементи політичної культури від покоління до покоління та накопичувати політичного досвіду.

З комунікативною функцією політичної культури тісно пов’язана функція забезпечення соціального прогресу. Це означає, що політична культура створює умови для ефективного розвитку політичної системи і суспільства в цілому.

Нормативно-регулятивна функція міститься у формуванні і закріпленні в суспільній свідомості необхідних політичних цінностей, установок, цілей, мотивів та норм поведінки. Як правило, вони відтворюються у нормативних політичних рішеннях держави і дозволяють більш ефективно регулювати відносини в межах політичної системи з боку державних інститутів і з боку громадянського суспільства.

Оскільки політична культура є реалізацією політичних знань, ціннісних орієнтацій, зразків поведінки соціального суб’єкта, то очевидна її виховна функція (або функція політичної соціалізації). Зрозуміло, що кожний, хто включається в систему культури, формує в собі або в ньому формують відповідні знання, орієнтації, здібності адаптуватись до встановлених зразків та інших реалій цивілізованого політичного буття.

Оскільки політична культура є засобом існування політичної системи, її якісним станом, то всі описані функції синтезуються у реалізації її захисної та адаптаційної ролей. Насправді, кожний з елементів політичної культури націлений на забезпечення функціонування владних інститутів та управління системою в інтересах пануючих соціальних груп або більшості громадян. Кожна з цінностей та норм слугує цілі інтеграції групи або суспільства в цілому на базі даної політичної системи. Політична культура не тільки охороняє дану систему від руйнування, вона надає їй динамізму, забезпечує її механізмами адаптації до змін у соціально-економічних, політичних та інших умовах існування.

 

108 Демократія як спосіб організації суспільно-політичного життя

Поняття „ демократія” використовується не тільки для характеристики історичних типів державно - політичного устрою, а й для характеристики політичного процесу з відповідними методами і процедурами, що забезпечують участь народу в управлінні державною, всіма суспільними справами. Вживається це поняття і стосовно організації та діяльності окремих політичних і соціальних структур у тих чи інших сферах суспільного життя.

Пряма (безпосередня) демократія – це порядок, за якого рішення ухвалюються на основі безпосереднього і конкретного виявлення волі та думки всіх громадян.

Представницька демократія – порядок розгляду і вирішення державних і громадських питань повноваженими представниками населення (виборними або призначеннями).

Однією з ключових характеристик демократії є політична рівність усіх без винятку громадян перед законом з його принципом „ одна людина – один голос”.

Головним критерієм демократичності суспільства є наявність фундаментальних прав і свобод людини.

Принципи демократії: Принцип більшості; Принцип плюралізму; Вибірність основних органів влади.

Основні властивості позитивних сторін демократії: 1. Забезпечення рівного права всіх громадян на участь в управлінні справами суспільства і держава; 2. Систематичну виборність основних органів влади; 3. Наявність механізмів, які забезпечують відносну перевагу більшості та повагу прав меншості; 4. Абсолютний пріоритет правових методів відправлення і зміни влади (конституціоналізм); 5. Професійний характер правління еліти; 6. Контроль громадської за прийняттям найважливіших політичних рішень; 7. Ідейний плюралізм і конкуренція позицій.

Негативні прояви демократії обумовлені внутрішніми протиріччями, а саме: 1. „ Невиконання обіцянок” демократії;

2. Перевага приватних, корпоративних інтересів над суспільними чи навпаки – забуття будь-яких приватних інтересів; 3. Незбігання політичних можливостей тих, хто має формальні права, і реальних ресурсів; 4. Функціональні протиріччя; 5. Протиріччя духовної сфери.

Передумови демократизації суспільства: Високий рівень економічного розвитку країни; Урбанізація; Розвиток масових комунікацій; Допомога і підтримка демократичних держав.

 

112. Світові ідейно-політичні доктрини

Політика як практична діяльність зі здобуття, використання та утримання влади завжди має ідеологічне обгрунтування, тобто здійснюється під впливом певної сукупності поглядів та ідей, що виражають інтереси тих чи інших соціальних спільностей людей, передусім суспільних класів. Особливо наочно зв'язок політики з ідеологією простежується з переходом від феодалізму до капіталізму; він проявляється в діяльності політичних партій, які за своєю природою є не тільки носіями влади, а й ідеологічними спільностями. За феодалізму, коли пануючою формою державного правління була абсолютна монархія і не існувало політичних партій у сучасному їх розумінні, політика не диференціювалась на різні типи за ідеологічною ознакою. З появою політичних партій, які виражають інтереси соціальних спільностей, виникають різні типи ідеологічного обгрунтування політики. Певні ідеї і погляди партій та інших політичних сил щодо керівництва та управління суспільством, здійснення влади стають ідейно-політичними доктринами (від лат. doctrina — вчення) і реалізуються в державній політиці, визначаючи той чи інший її тип.

Відмінності між різними типами ідеологічного обгрунтування політики й самої політики стосуються організації економічної та інших сфер суспільного життя, місця і ролі держави в суспільстві, взаємодії особи, суспільства й держави, шляхів та засобів суспільних перетворень і досягнення політичних цілей тощо. Відповідно до

таких відмінностей можна виокремити чотири основних Ідейно-політичних доктрини: лібералізм, консерватизм, комунізм і соціал-демократизм. Виникли вони не одночасно і чітко орієнтовані на обгрунтування інтересів певних суспільних класів.

 

113. Основні ознаи політичної влади

Основні ознаки політичної влади:

· суверенність;

· відображення загальних інтересів;

· застосування примушення та насильства;

· легітимність;

· привселюдність;

· джерело (у давній - род, у марксистів - клас, у демократії - народ).

Види влади.

Економічна влада - це контроль над економічними ресурсами, власність на різного роду матеріальні цінності.

Соціальна влада - передбачає розподіл положення у соціальній структурі.

Духовно-інформаційна влада - це влада над людьми, що здійснюється за допомогою наукових знань та інформації.

Примусова влада - спирається на силові ресурси та означає контроль за людьми за допомогою застосування фізичної сили.

В залежності від суб’єктів влади вона може розподіляться на державну, партійну, профспілкову, армійську, сімейну.

 

117.Політична ідеологія

Термін «ідеологія» був введений в науковий побут французьким дослідником Антуаном Дестют де Траси в кінці ХУШ століття і означав «науку про ідеї».
Ідеологія - система поглядів, уявлень, ідей, що виражають інтереси того або іншого суспільства або соціальної спільності.
Політична ідеологія концентрує свою увагу на політичних ідеях, теоріях, інтересах. Політичні ідеології виступають як раціонально-ціннісна форма мотивації політичної поведінки і складають світоглядну основу політики.
Кожна ідеологія має свою точку зору на хід політичного і соціально-економічного розвитку суспільства, свої методи і засоби рішення, що стоять перед суспільством задач. Тому основною функцією політичної ідеології є оволодіння суспільною свідомістю. Один з родоначальників ідеології К.Маркс вважав, що коли ідеї опановують масами, то вони стають матеріальною силою.
Будь-яка ідеологія носить політичний характер, але поняття політична ідеологія вживається в специфічному значенні - як сукупність поглядів соціальних груп на політичний устрій суспільства, на місце політики в суспільному житті.
Політична ідеологія, як ядро політичної свідомості, систематизована сукупність ідейних поглядів, що виражає інтереси різних соціальних груп з приводу влади, має такі форми прояву: політичні теорії; політичні концепції; політичні ідеї; соціально-політичні ідеали; політичні принципи; політичні гасла; політичні погляди.

Політична ідеологія виконує ряд функцій: вираз і захист інтересів певної соціальної спільності (групи, класу, нації); упровадження в суспільну свідомість своїх критеріїв оцінки політичних подій, політичної історії; інтеграція (об'єднання) людей на базі загальних оцінок, ціннісних орієнтацій, політичних уявлень; організація і регулювання поведінки людей на основі загально ідеологічних норм і цінностей; обгрунтовування мотивів політичної поведінки і мобілізація соціальних спільностей на реалізацію поставлених задач; легітимізація влади; раціональне обгрунтовування (виправдання) діяльності правлячої еліти. Необхідно відзначити, що ідеологія є духовним знаряддям еліт. Саме еліти розробляють (оновлюють) і упроваджують політичну ідеологію в широкі соціальні шари, намагаючись привернути на свій бік максимальне число прихильників своїх ідей. Природно, що ці еліти переслідують перш за все свою особисту мету і інтереси.

 

66=17

69=38

71=5

73=67

78=74

85=70

86=53

87=9

89=80

90=20

97=55

101=18

104=12

105=5

111=9

116=81

 

Міністерство освіти і науки, МОЛОДІ ТА СПОРТУ України