ОСНОВНІ ТЕОРЕТИЧНІ КОНЦЕПЦІЇ АМЕРИКАНСЬКОЇ ІНДУСТРІАЛЬНОЇ СОЦІОЛОГІЇ

Назва	Автор розробки	Основні ідеї
Удосконалення інструментарію дослідження	В. Томас (1863—1947) Ф. Знанецький (1882—1958)	Запровадження ефективних інструментів вивчення соціальної дійсності. Аналіз документів і автобіографічних даних, кількісні оцінки соціальних явищ
Соціально-економічна теорія	Р. Парк (1864—1944) Е. Берджесс (1886—1966)	Соціальна мобільність, соціоекономічний статус, маргінальна особистість
Система раціоналізації праці та управ­ління виробництвом (менеджменту)	Ф. Тейлор (1856—1915)	Детальний аналіз трудових операцій з метою їх раціоналізації і регламентації, жорсткий контроль, диференціація обов’язків і зарплати, підбір і підготовка кадрів
Ощадливість робочих рухів	Ф. Джільберт (1868—1924)	Продуктивність праці залежить не тільки від самого робітника, необхідно пристосовувати до нього роботу, обладнання, інструмент
Адміністративна доктрина системи управління виробництвом	А. Файоль (1841—1925)	В організації виробництва вирізняється 6 груп функцій: адміністративні, технічні, комерційні, фінансові, охоронні, облікові. Адміністративна функція є лише однією з цих функцій, проте найскладнішою
Доктрина гармонії між виробництвом і споживанням	Г. Форд (1863—1947)	Виробництво породжує попит, попит підтримує виробництво. Науково-технічний прогрес — важливий стимул споживання і одночасно засіб його задоволення
Дванадцять принципів досягнення максимальної ефек­тивності будь-якої людської діяльності	Г. Емерсон (1853—1931)	Чітко визначені цілі, здоровий глузд, компетентне консультування, дисципліна, справедливість, чіткий облік, диспетчеризація, нормування, винагорода досягнень, нормалізація умов, чітке викладення інструкцій
Головний принцип управління	Г. Черч (1866—1936)	Поєднання аналізу і синтезу
Теорія «людських стосунків»	Е. Мейо (1880—1949)	Людина — це соціальна істота, орієнтована на групову поведінку. Жорстка ієрархія не сумісна з природою людини. Керівники мають орієнтуватися на людей, а потім уже на продукт їхньої діяльності. Важливі не тільки матеріальні, а й соціально-психологічні стимули
Групова динаміка	К. Левін (1890—1947)	Малі групи можуть бути описані як цілісні утворення. Закони, що характеризують процеси в малих групах, можна екстраполювати на динаміку розвитку великих груп
Мікросоціологічна концепція	Дж. Морено (1892—1974)	Приведення макроструктури у відповідність з мікроструктурою є вирішальним засобом подолання соціальних суперечностей у суспільстві
Система прийомів спілкування з людьми	Д. Карнегі (1888—1955)	Уміння правильно поводити себе з іншими людьми — це найважливіше з умінь для ділової людини. Освіченість — це лише вміння розв’язувати життєві ситуації. Мета освіти — не знання, а дія
Теорія потреб	А. Маслоу (1908—1970)	У задоволенні розмаїття потреб людей існує певна послідовність. Поведінка людини в певний момент визначається потребою, що в цей час актуалізувалася
Теорія «Х» та «Y»	Д. Макгрегор	Залежність стилю керівництва від стилю поведінки працівників, від конкретної ситуації
Теорія збагачення праці	Ф. Херцберг	Стимулювання через саму працю з використанням прагнення людини до самовираження як головного стимулу
Теорія соціального обміну	П. Блау	Структурні характеристики соціальних спільнот мають вплив на їх членів (індивідів); міжгрупові взаємини. Групова поведінка залежить від віку, статі, раси, соціоекономічного статусу суб’єктів
Теорія «постіндустріального суспільства»	Д. Белл	Всесвітня історія проходить доіндустріальну, індустріальну і постіндустріальну стадії. На кожній стадії домінує один фактор, відповідно — сіль­ськогосподарська праця, промисловість, інформація. На останній стадії сфера послуг починає домінувати над сферою виробництва
Теорія «революція менеджерів»	К. Реннер	Клас капіталістів витісняється класом службовців (керівників). Група людей, які не будучи власниками капіталу, виконують управлінські функції
Концепції «якості життя»	Дж. Гелбрейт	Орієнтація населення на постійно зростаюче споживання, поліпшення умов існування

 

2. Історичний розвиток соціології в українській традиції.

Визначальна риса соціологічної думки в Україні — тісний взаємозв'язок із суспільно-політичними проблемами, з завданнями утвердження національної державності, боротьбою за незалежність, національно-культурне відродження. Специфічною ознакою вітчизняної соціології було її самовизначення як одного з засобів державотворення, розвитку національної самосвідомості. А перші українські соціологи були передусім громадськими діячами, а вже потім науковцями.

Умовно в історії виникнення та розвитку соціологічної думки України можна виділити чотири етапи:

• перший етап протосоціологічний, найтриваліший в часі, розпочинається він з княжої доби (IX — XIII ст.) і завершується в 60-х рр. XIX ст. Це етап поступового виникнення соціального знання та ідей, елементів наукових поглядів на суспільство, державу, людину, релігію тощо. До нього входять:

— протосоціологія епохи становлення, розвитку та розпаду Київської Русі (праісторія, Київська держава, княжа доба, литовсько-польський період — V — кінець XV ст.);

— протосоціологічне знання козацької доби (від початків козацтва до зруйнування Січі — кінець XV — третя чверть XVIII ст.);

— протосоціологія доби відродження України (кінець XVIII — середина XIX ст.).

• другий етап розпочинається з 60-х рр. XIX ст. і продовжується до 20-х рр. XX ст. Він безпосередньо пов'язаний із виникненням на Заході соціології як окремої науки, ознайомлення з якою породжує в українських мислителів цього періоду певні способи бачення й моделі пізнавальної соціальної реальності, нові підходи і способи аналізу соціальних явищ і процесів. На цьому етапі відбувається становлення вітчизняної академічної соціології, її інституціоналізація;

• третій етап охоплює період з 20-х до 60-х рр. XX ст. Він характеризується, з одного боку, майже безплідністю соціологічних студій в межах марксистської теорії, а з другого боку, значним пожвавленням в 20-30-х рр. наукової і педагогічної діяльності українських соціологів, які опинились не за своєю волею в еміграції, знаходились під значним впливом західної соціології;

• четвертий, сучасний етап розвитку української соціології бере початок з 60-х рр. XX ст. - періоду політичної відлиги, коли соціологія починає відроджуватися, спочатку у вигляді конкретно-соціологічних досліджень, з кінця 80-х рр. як самостійна наука.

Елементи соціологічної думки містять праці найдавніших українських мислителів. Київський князь Володимир Мономах (правив у 1113—1125 pp.) у «Повчанні дітям» дає настанови на праведне життя, справедливий соціальний устрій, закликає долати міжусобиці заради єдності землі Руської, громадянського миру. Різноманітним історико-соціологічним матеріалом насичені літописи Київської Русі XI—XIII ст., найпомітніший серед яких «Повість минулих літ»,авторство якого належить ченцеві Києво-Печерського монастиря Несторові. Подієвий спектр увиразнює головну його ідею, яка полягає в обстоюванні єдності Руської землі та політичної незалежності. Вихід на історичну арену Галицько-Волинської держави засвідчив «Галицько-Волинський літопис» — важливе джерело інформації про соціальне життя на західноукраїнських теренах.

У середині XVI ст. ідеї природного права, суспільного договору розробляв Станіслав Оріховський-Роксолан (1513—1566), якого сучасники називали українським (рутенським) Демосфеном. Він обґрунтував положення, згідно з яким королівська (державна) влада дана не Богом, а виникла внаслідок договору між людьми, які підкоряються королю добровільно. Перед законом як гарантією розвитку та існування держави рівні всі, навіть королі. На думку С. Оріховського, природне право (закон) важливіше від законів, які регулюють відносини у суспільстві і які за необхідності можна змінити. Виникнення держави спричинене двома факторами: вродженим людським недоліком, який вимагає взаємної допомоги, і вродженою схильністю людей до зближення, яка ніби «клеїть» їх, в'яже одним вузлом. Обов'язок держави щодо громадянина — гарантувати кожному право на існування. Вона повинна дбати про освіту громадян, «адже ніхто нічого не зробить корисного навіть у самому незначному мистецтві, якщо не буде вчитися», сприяти розбудові нових шкіл. Обов'язки індивіда перед державою ще вищі, його діяльність має спрямовуватися передусім у руслі інтересів держави.

Суспільні погляди С. Оріховського відіграли етапну роль у розвитку вчення про державу від середньовічних концепцій до теорій держави і права XVII— XVIII ст. В Україні і Росії його ідеї розвивали діячі Києво-Могилянської академії, зокрема Феофан Прокопович (1681 — 1736).

Наприкінці XVI — на початку XVII ст. найпомітнішою постаттю в українському духовному житті був Іван Вишенський (між 1545(50) — після 1620), який у своїх полемічних творах обстоював ідею свободи, рівності, справедливості. У цей час центр освітнього, інтелектуального життя переміщується з Острозької академії до Києво-Могилянської, найпомітніші діячі якої Петро Могила, Стефан Яворський, Павло Величковський, Юліан Кониський, крім власне духовних літературних праць, приділяли увагу відносинам церкви і держави, церковній та світській владі.

Істотний внесок у розвиток соціологічних ідей зробив видатний український філософ, письменник Григорій Сковорода (1722—1794). Особливу цінність має його концепція спорідненої праці. Сковорода чи не першим із вчених нового часу висунув ідею перетворення праці із засобу до життя на найпершу життєву потребу та найвищу насолоду. Смисл людського буття він вбачав у праці, а справжнє щастя — у вільній праці за покликанням. Спорідненість, покликання і є справжнім Богом у людині. У такому контексті розглядає Сковорода й проблему соціальної нерівності, визнаючи тільки одну — нерівність обдаровань і покликань, тобто нерівність природного походження. Звідси його принцип «нерівної рівності».

Наприкінці XVIII ст. розпочинаються активні дослідження фольклору, етнографії, історії українського народу, набутки яких мають неабияке значення і для соціальних знань. Багато праць цього періоду, передусім «Опис весільних обрядів» Григорія Калиновського, «Землеописания о Малия России» М. Туранського, «Записки о Малороссии» Ярослава Маркевича, «Історія Малої Росії» Дмитра Бантиш-Каменського, «Історія русів» невідомого автора засвідчують появу системних українознавчих студій, в контексті яких досліджувалося і соціальне життя народу.

Подальший розвиток та якісно новий стан самоусвідомлення українства розпочинається з діяльності Кирило-Мефодіївського братства, ідейне ядро якого утворювали Микола Костомаров, Михайло Гулак, Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш, Володимир Білозерський, Олександр Маркевич. Своєрідним маніфестом Братства стала «Книга буття українського народу» М. Костомарова, в якій історія України розглядається у контексті світового історичного процесу, а соціософські міркування автора насичені ідеями всеслов'янського братства і відродження України.

Українська соціологія заявила про себе у 80-х роках XIX ст. дослідженнями Женевського гуртка українських учених, праці яких друкувалися найчастіше в тамтешньому журналі «Громада». Тодішні дослідження здебільшого трансформували ідеї О. Конта, Г. Спенсера, К. Маркса. Домінувало у тогочасній соціологічній думці звернення до соціально-культурних проблем. Водночас вона виявляла помітну зацікавленість соціально-політичними, економічними аспектами.

Так, у соціологічних студіях публіциста, економіста, соціолога Сергія Подолинського (1850—1891) сусідили марксистські і соціал-дарвіністські, «громадівські» погляди. Значну увагу він приділяв аналізу соціального становища різних груп, причин соціальної диференціації (їх він убачав у привласненні панівним класом додаткової вартості), соціальної мобільності (залежить від національності особи). Ці думки висловлював у праці «Ремесла і фабрики на Україні».

Михайло Драгоманов (1841—1895) вважав національне питання він одним з найважливіших. Основу для його вирішення вбачав передусім у демократизації суспільства, запровадженні політичних свобод (всенародного земського представництва з контролем за діями виконавчої влади, недоторканності свободи особи, слова, товариств). Драгоманов обґрунтував тезу, що справжньої політичної свободи не може бути за тогочасної централізації. М. Драгоманов критикував ідеологію російських народників П. Лаврова, П. Ткачова, Г. Плеханова та інших за те, що вони у своїх політичних програмах навіть не обіцяли автономій іншим народам у майбутньому. М. Драгоманову була близькою соціальна проблема у марксизмі, але не відкидав він і національних засад у розвитку людства, через які суспільство має засвоювати найпрогресивніші надбання. Він намагався наповнити ідею національності «всесвітньою правдою», яка допомагала б кожній нації рухатися шляхом історичного поступу. Національність не може бути причиною насилля над людьми, а права осіб будь-якої національності мають бути рівними. Розглядаючи соціологію як науку про суспільство, важливу роль відводив порівняльному методу досліджень, намагаючись піднести їх до світових зразків.

Один з найвідоміших тодішніх вітчизняних соціологів Максим Ковалевський (1851—1916) сповідував плюралістичний підхід до суспільства, намагався при вирішенні складних соціологічних проблем брати до уваги сукупність соціальних чинників та елементів. У двотомній праці «Соціологія» (1910) писав, що соціологія, на відміну, наприклад, від історії, відволікається від маси конкретних фактів і вказує лише на загальну їх тенденцію, не втрачаючи при цьому свого основного завдання — розкриття причин спокою чи руху людських суспільств у різні епохи. Тільки соціологія, стверджував він, може ставити собі за мету розкриття елементів, необхідних для блага суспільства, тобто для його порядку і прогресу, а також усіх різноманітних біосоціальних причин, від яких вони залежать. У ставленні до соціології як системи наукового знання Ковалевський дотримувався тієї ж класифікації наук, що й Конт, але психологію вважав галуззю не біології, а соціології. Конкретні науки (етнографія, статистика, політична економія та ін.) забезпечують соціологію необхідними даними. У свою чергу, ці науки повинні спиратися на загальні закони співіснування і розвитку, які покликана встановлювати соціологія як наука про порядок і прогрес людських суспільств. Однак соціологія має не запозичувати у конкретних дисциплін основні засади, а виробляти їх сама, беручи до уваги різноманітні людські відчуття і потреби. М. Ковалевський не вважав, що ідеї правлять світом, стверджував, що не існує єдиного визначального соціального чинника.

Відомий історик, етнограф, археолог Володимир Антонович (1834—1908) використовував свої знання для вивчення соціальної структури, психосоціальних типів, поведінки натовпу, чинників соціального розвитку. Він одним з перших вітчизняних дослідників пов'язував назву «Русь» зі слов'янським племенем полян і, всупереч польським націоналістичним історикам, а також російській великодержавно-шовіністичній історіографії, вказував на її генетичний зв'язок з історією Київської Русі. Саме Антонович запропонував для практичного вжитку термін «Україна-Русь», який, на його думку, мав не лише стверджувати наступність історичного минулого й сьогодення, а й певною мірою, самою згадкою про старі часи сприяти консолідації українського народу, територіально поділеного між Австро-Угорщиною та Росією.

Учень Антоновича, видатний історик, політичний діяч Михайло Грушевський (1866—1934) вважав, що соціальний прогрес однаковою мірою визначається біологічними, економічними та психологічними чинниками; Значне місце в його дослідженнях відведено вивченню історії України, історичного процесу взагалі, генезису східнослов'янських народів. На особливу увагу заслуговують погляди Грушевського щодо виникнення і розвитку української та російської народностей, становлення державності в Україні та Росії. М. Грушевський довів, що Київська держава, право, культура були утворені українсько-руською народністю. Під час вимушеної еміграції (1919—1924) Грушевський створив у Відні Український соціологічний інститут. Крім видання наукових праць, його співробітники проводили лекційну діяльність. Були видані соціологічні дослідження М. Грушевського, В. Липинського, В. Старосольського, П. Христюка, М. Шрага, М. Лозинського. Загалом під егідою Українського соціологічного інституту побачили світ 13 праць, присвячених різним аспектам минулого та сучасного життя України. Для українських емігрантів були організовані безплатні загальнодоступні курси із суспільних наук. Вони охоплювали різноманітні питання соціології, політології, політекономії, історії: початки громадського і державного життя, або генетична соціологія (М. Грушевський); соціальні підстави розвитку мистецтва (Д. Антонович); історія української революції (П. Христюк); теорія нації (В. Старосольський); держава і державне право (М. Шраг) та ін.

Помітно збагатив українську соціологічну думку кінця XIX — початку XX ст. Іван Франко (1856— 1916), який, аналізуючи «генезу творення людської спільності» і держави, роздумував над проблемами справедливості, нового соціального порядку, за якого торжествуватиме самоуправління народу, його праця задля власного розвитку. У громадсько-федеративному суспільному устрої він вбачав основу свободи особи і громади, об'єднання громад та народів, обстоюючи свободу та автономію громад як одиниць суспільного життя. Згодом його федералістичні погляди еволюціонували до визнання федеративних зв'язків між незалежними державами.

Видатний вчений-економіст Михайло Туган-Барановський (1865—1919) вважав соціологію однією з стрижневих суспільних наук. У більшості своїх праць він зосереджувався на обґрунтуванні ролі господарства у соціальному житті. Господарство розглядав як сукупність людських дій щодо зовнішнього світу задля створення матеріальних обставин, які задовольняли б людські потреби. Виробництво засобів до життя — нижча сходинка діяльності людей. На вищих сходинках господарська робота стає менш значимою. Отже, чим вищі потреби, тим меншу роль в їх задоволенні відіграє господарська праця. Тільки найбідніші борються за своє «чисте» існування, а більшість людей розглядає багатство як спосіб доступу до влади, а не навпаки.

Значний вплив на суспільну думку на початку XX ст. мали ідеї державності та історичного поступу України. Один з провідних тогочасних вчених, історик, політолог, соціолог В'ячеслав Липинський (1882— 1931), зосередившись на проблемах держави і права, стверджував, що життєвість кожної держави зумовлена особливістю взаємовідносин між провідними верствами суспільства і народом. Ці особливості реалізуються через різні типи державного устрою — класократію, демократію, охлократію. Найраціональнішою він вважав класократію, розуміючи під поняттям «клас» осіб, наділених однією суспільною функцією.

Історик, громадський і політичний діяч Дмитро Дорошенко (1882—1951), будучи під значним впливом ідей В. Липинського, вважав, що українську державу може збудувати провідна верства суспільства — аристократія. Розмірковуючи над процесом і наслідками демократичної революції в Україні, він дійшов висновку про доцільність творення не народної, а демократичної буржуазної республіки, аналоги якої існували в Європі.

Отже, у другій половині XIX — на початку XX ст. соціологічні проблеми хвилювали більшість провідних українських вчених: сформувалася українська соціологічна традиція, складався та оформлювався власне соціологічний апарат, була започаткована системна робота щодо методології і техніки досліджень.

 

Здобутки українських соціологів Г. Дворецька відображає у такій таблиці:

 

НАУКОВІ ІДЕЇ УКРАЇНСЬКИХ СОЦІОЛОГІВ ХІХ—початку ХХ ст.

Автор	Зміст
М. Максимович(1804—1873)	· Пізнання природи і суспільства має ґрунтуватись на результатах наукового досліду «…суворо аналітичного і обережно синтетичного, а тому позитивного»
Д. Журавський (1810 — 1856)	· Соціальні фактори детермінують емпіричний матеріал
Л. Яснопольський (1813—1857)	· Завдання соціології — аналіз соціальної структури суспільства, загальних потреб і прагнень індивідів, об’єднаних у соціальні групи, тенденцій їх розвитку
М. Костомаров (1817—1895)	· Припущення не можуть бути істиною, якщо не підтвердяться очевидними фактами. · Суспільство має поступальний розвиток і поворот історії назад неможливий. · Закономірністю поступального розвитку суспільства є зростання свободи особи
П. Куліш (1819—1897)	· Теорія хуторянства: — принцип подвійності людини, двох природ, двоякого єства. Душа, «серце» людини і «зовнішнє» єство перебувають у боротьбі між собою; — хуторянське життя — життя природне, і лише воно дає можливість відкинути все зайве, непотрібне
О. Стронін (1826—1889)	· Будь-яке суспільство (держава, організація, сім’я) має пірамідальну будову: на вершині — активна меншість — аристократія, внизу — більшість, демократія, у середині — тимократія. Така будова потрібна не лише для руху (подібно до того, як летить зграя пташок), але і для рівноваги порядку
О. Козлов (1831—1901)	· Прогрес не може привести людство до щастя. · Існування щастя без його протилежності — нещастя — пуста абстракція
В. Антонович (1834—1908)	· Позитивне в української нації — вважати за етичне все те, що справедливо, а політичним ідеалом — правду, громадську правдивість, рівноправність, яка притаманна для українських асоціацій (чумацтва, рибальства, чабанства). · Культура не в змозі знищити природжені схильності людини, вона має сприяти їх позитивному розвитку
О. Потебня (1835—1891)	· Мова — механізм, який породжує мислення. Кожний акт мовлення є творчим процесом. Думка проявляється через мову
В. Лесевич (1837—1905)	· Суспільні явища неминуче підпорядковані природним законам. · Методи соціологічного вивчення: спостереження, досвід, порівняння. · Галузями соціології є філософія, історія, політекономія, філософія історії. · Прогрес — прагнення до ідеалу, який виявляється у людяності. · Головним елементом прогресу є розумова діяльність, яка проходить етапи інстинкту, умоспоглядання і досвіду. · Необхідною умовою впровадження в життя результатів розумової діяльності є свобода
М. Хлєбніков (1840—1880)	· Людина живе в створеному нею ідеальному світі цивілізації. · Людська цивілізація не є розвитком розуму, а тільки нагромадженням знань
Ф. Вовк (1847—1918)	· Усі засоби для підтримання і збереження людського життя є наслідком удосконалення їх первісних форм. · Наука поступово розвивалася, починаючи від перших і випадкових спостережень первісного дикуна
Х. Алчевська (1841—1920)	· Методика вивчення інтересів суб’єктів діяльності на прикладі навчального процесу
В. Іконников (1841—1923)	· Соціальні науки вивчають людину не тільки як продукт природи, а і як витвір культури. Вони досліджують явища, що виникли внаслідок духовних прагнень людини, її здатності до цінування людських ідеалів
М. Драгоманов (1841—1895)	· Прогрес — якісна характеристика розвитку суспільства, в процесі якого життя людське покращується. · Першопричина прогресу — об’єктивний рух історії. · Економіка і соціальні відносини підлягають органічній еволюції, а політичні і державні форми еволюціонують від них. · Прогрес суспільних відносин — скасування неволі. · Потрібно широке використання історико-порівняльного методу в закладанні підвалин української соціології
П. Аландський (1844—1883)	· Люди, які живуть лише потребами дня, які не мають чіткої програми дій, не здатні до будь-якої суспільної організації, бо кожна людина думає на свій розсуд, діє так, як їй заманеться. · Для подолання розумової анархії необхідно створення позитивного, наукового знання і запровадження через виховання єдиного світогляду, практичних принципів дій та додержання їх у соціальній поведінці, трудовій діяльності
М. Ковалевський (1851—1916)	· Основний соціологічний закон — закон прогресу, сут­ність якого у зростанні солідарності (поліпшення суспільного порядку, розвиток інститутів, позитивні соціальні зрушення тощо)
С. Подолинський (1850—1891)	· Причина соціальної нерівності — додаткова вартість; у тому що основний виробник працює не на себе, а на свого господаря. Спільна праця і більш або менш однакова здатність людей до суспільно необхідної праці приведе до рівномірності в користуванні нагромадженими благами
І. Оршанський (1851—?)	· Згідно із законом трьох стадій розумового розвитку людства вирізняються три етапи життя людини: дитинство — фетишизм, юність — метафізика, зрілість — позитивізм. · Інтелектуальний розвиток уявляється як перехід від пасивного сприйняття через апріорну дедукцію до досвідної індукції
В. Данилевський (1852—1939)	· Суспільне життя розвивається за біологічними законами. · Людські якості і функції вищого порядку (розум) легше піддаються спотворенню і виродженню, ніж первинні (почуття)
М. Грот (1852—1899)	· Причина розвитку — взаємодія, а результат його — пристосування предметів один до одного. Три типи розвитку: прогрес, регрес, інгрес. Соціальний прогрес — це низка змін, що приводять до посилення й удосконалення способів дії енергії людини у взаємодії з природою, до зростання задоволення і зменшення страждань
І. Франко (1856—1916)	· Соціологія має як пізнавальне, так і практичне значення. Вона виступає як одна з форм просвітництва народу, допомагає йому зрозуміти свої інтереси і мету. · Соціологія має будуватися на фактах, спостереженнях, критиці. · Закони розвитку суспільства і природи однакові, хоча є специфіка їх вияву в суспільних явищах
Т. Зінківський (1861—1891)	· Коли не буде національностей-рабів — тоді люди зможуть спокійно займатися соціально-економічними справами
Є. Ерліх (1862—1922)	· У соціології необхідне безпосереднє спостереження значимої поведінки людей
М. Гредескул (1865—1908)	· Людські потреби мають психічну ідеальну природу, поділяються на два види: нижчі і вищі. · Задоволення нижчих потреб приводить до виникнення «економічного фактора»
М. Туган-Барановський (1865—1919)	· Основи суспільного ладу має визначати не виробництво, а «щось більш широке — господарство». · Господарство — це сукупність людських дій, спрямованих на зовнішній світ з метою створення матеріальної основи, необхідної для задоволення людських потреб
М. Грушевський (1866—1934)	· Соціологія має допомогти кожній людині зрозуміти суспільство, в якому вона живе. · Необхідність проектування і заснування УСІ
С. Дністрянський (1870—1935)	· Теорія соціального зв’язку: — соціальні зв’язки виникають з необхідності вдоволення людьми своїх потреб; — на ранніх етапах суспільного розвитку потреби є переважно економічними; — історично соціальні зв’язки розвиваються від найменш простих (родини) до найбільш складних (народу, держави); — умовою успішного функціонування соціальних зв’яз­ків є наявність норм; — вирізняються органічні соціальні зв’язки, що виникли самі собою, і соціальні, що утворилися на підставі добровільної угоди
В. Воровський (1871—1923)	· Загальний характер і основні особливості соціальних відносин визначаються економічною структурою суспільства, яка залежить від рівня розвитку продуктивних сил
С. Рудницький (1877—1937)	· Суспільно-економічна суть української держави має ґрунтуватися на селянстві
Д. Садинський	· Під впливом природного відбору в суспільстві діє три основні форми пристосування людей до навколишнього середовища: первинна — технічна, вторинна — економічна, третинна — ідеологічна. Вони є рушійною силою суспільного розвитку
В. Старосольський (1878—1942)	· Норми є схемою для людської поведінки. Пізнання дійсного життя (не норм), у тому числі й поведінки, що суперечить нормам, — завдання соціології
М. Шаповал (1882—1932)	· Суспільство — це таке гуртування людей, коли поведінка однієї чи кількох спричиняє поведінку іншої чи інших осіб. Індивіди на основі певної мети єднаються в групи, які виконують певні суспільні чи біологічні функції, вростають одна в одну, зв’язуються в агрегат, який називається суспільством. Вирізняють такі групи: — організовані (держава, сім’я), яким притаманний внутрішній поділ на керівників і підлеглих, і неорганізовані (мовні, вікові), в яких бракує сталої організованості; — прості (елементарні), в яких індивіди поєднані однією спільною ознакою (мовною), і складні (кумулятивні). Складною групою є суспільний клас, який об’єднується на основі багатьох ознак — майнових, професійних, правових
О. Мицюк (1883—1943)	· У суспільно-економічному процесі одні явища відбуваються стихійно, поза волею суб’єкта і не можуть бути раціоналізовані, а інші — згідно зі свідомою волею і підлягають раціоналізації. · Суспільний розвиток має тенденцію до все більшої раціоналізації
О. Назарук (1883—1940)	· Основними класами капіталістичного суспільства є бур­жуазія, яка володіє владою і капіталом, і пролетаріат, якому вона недоплачує і з того живе. Пролетаріат мусить продавати свою працю. Між ними постійно точиться боротьба
В. Винниченко (1880—1951)	· Законом усього існуючого є рух. Стримують його пануючі класи, пригноблені прагнуть просування вперед. Протилежні прагнення зумовлені різним соціальним становищем. Згідно з політико-соціальною концепцією «колектократії» для порозуміння, гармонійної співпраці, ліквідації експлуатації необхідно соціально-еконо­мічну структуру суспільства перебудувати на правдиво-кооперативну суспільну форму
В. Липинський (1882—1931)	· Населення країни поділяється на національну аристократію і громадянство, а громадянство на класи і стани, які перебувають у вічній боротьбі
М. Яворський (1884—1937)	· Соціологія досліджує основні закони історичного процесу, а історична наука вивчає виявлення цих діючих законів у конкретних історичних, географічних та економічних умовах
М. Хвильовий (1893—1933)	· Кожний народ переживає дитинство, культурний етап і цивілізаційний. · Цивілізаційний етап є останнім акордом усякої культури і початком її кінця. · Україна стане «оазисом азіатського ренесансу»
Д. Донцов (1883—1973)	· Головною рушійною силою людської діяльності є не розум, а воля. Головна прикмета волі: вона є ціль у собі. · Держава має три складові: землю, народ, владу (остання є найважливішою, від неї залежить доля держави). · Народ залежно від природних здібностей поділяється на вищі і нижчі касти. Ідеалом провідної касти є сильна влада, підвладної — «безначальство»
А. Звоницька (1897—1924)	· Основою людського життя є спілкування між індивідами, під час якого твориться «тканина» суспільства, формується культура, розвивається особистість. · Процес спілкування передбачає набуття індивідом відомостей (соціалізацію), узагальнення таких відомостей (особисту типологізацію), припущення про наявність подібних узагальнень в інших індивідів (очікування), узгодження спільної діяльності. · Традиція — регулюючий механізм збереження соціального зв’язку
О. Бочковський (1884—1939)	· Господарський розвиток і народне багатство залежить від природних умов країни. Однак «земля — це сцена, а народ — митець, що гірше чи краще творить свою історію»
В. Бойко (1893—1938)	· Марксистська соціологія, тобто історичний матеріалізм — єдина наукова соціологія. · Мистецтво є однією з надбудов, що розвивається на ґрунті суспільного виробництва, зокрема економічних відносин
К. Грушевська (1900—1943)	· На індивідів впливають соціальні фактори, тому вони перебувають у залежності від соціальної структури суспільства
Л. Олесневич (1921—1983)	· Необхідність соціального планування підприємств та регіонів

 

 

3. Соціологічні парадигми, школи та їх представники.

Будь-яка наука обумовлена парадигмою, тобто специфічною структурою, яка включає різні за характером і змістом варіації уяв­лень про предмет науки і основної теорії та специ­фічних методів дослідження. Парадигмальний статус науки характеризується наявністю однієї або кількох ясно і чітко вираже­них парадигм.

Парадигма (грец. paradeigma – приклад, зра­зок) – це загальне світобачення, розділяючи яке, розмежовані на початках учені утворюють згур­товану групу - наукову співдружність. «Парадигма» в соціології - це ціннісно-нормативний підхід, який визначає кут зору, крізь призму якого відстежуються, ана­лізуються і узагальнюються соціальні явища й процеси. У соціологічній парадигмі основним об’єктом соціології виступає соціальна реальність і її базові елементи. Трактування (інтерпретація) місця і взаємодії цих елементів у структурі об’єкта соціології є критерієм, що відділяє різні дослідницькі парадигми.

Залежно від того, який аспект соціальної реальності, соціального життя виступає предметом аналізу, основним початковим поняттям виступа­ють або суспільство або особа. Відповідно до цьо­го, можна сказати, що в соціології домінують дві основні парадигми:

- соціологічний реалізм (пред­мет дослідження - суспільство, соціальна структу­ра, соціальні інститути);

- соціологічний номіналізм (предмет дослідження - індивід, особа, людина). Ці дві орієнтації продовжують існувати в тій або ін­шій модифікації і сучасній науці. Вони в загальному відповідають максосоціологічному (соціологічний реалізм) та міксросоціологічному підходам (соціологічний номіналізм).

 

Соціологічний реалізм - один з двох протиборствуючих у соціальній філософії і соціоло­гії за­гальнотеоретичних і методологічних поглядів, відповідно до якого суспільство в цілому, так само як і окремі соціальні інститути (держава, сім’я і так далі), виступає як самостійна реаль­ність, не зводиться до взаємодії окремих індивідів; протистоїть соціологічному номіналізму, який заперечує самостійну реальність як суспільства, так і соціальних інститутів, вважаючи, що такою воло­діють лише окремі індивіди.

{Поняття «соціальний реалізм» утворено по аналогії з поняттям реалізму в середньовічній філософії, де воно було пов’язане з твердженням про реальне іс­нування абстрактно загальних понять незалежно від одиничних речей, які у такий спосіб опиняють­ся в щирій реальності. Точно в такий самий спосіб для соціального реалізму індивіди не є носіями со­ціальної реальності в справжньому сенсі – таким носієм прихильники соціального реалізму вв