ПРОТОСОЦІОЛОГІЯ

Філософ	Тези соціологічного знання
Демокріт (460—370 рр. до н. е.)	· Вирізняє два види пізнання навколишнього світу: чуттєві органи і мислення. · Концепція походження і розвитку людини через еволюцію матерії. · Порядність вимагає підкорення закону, владі й тим, хто має розумову перевагу. · Кожна людина має набиратися мудрості, бо вона не так дається природно, як сумлінним навчанням. · Суспільство виникає в лоні природи, людина наслідує природу. · Потреба — учителька життя, люди розвиваються саме завдяки прагненню задовольнити свої потреби
Геракліт (520—460 рр. до н. е.)	· Залежно від співвідношення в людях здорового глузду та потреб, вони поділяються на тих, у поведінці яких розум панує над потребами, і тих, хто є рабами своїх потреб
Платон (427—347 рр. до н. е.)	· Кожній людині притаманні розум, афекти, пристрасті, проте їх співвідношення у кожної людини різне. Перемога розуму над пристрастями досягається здебільшого навчанням і вихованням. · Головне зло суспільства — людський егоїзм, що породжується комерціоналізацією людських відносин. · Коли людина не може побороти свої пристрасті, то необхідними стають держава та закон. · Ідеальний тип держави — це такий, за якого узгоджується особиста доброчесність із суспільною справедливістю. · Найвищий щабель у структурі суспільства мають посідати верстви людей, у діях яких домінує розум, розсудливість. · У суспільстві діє закон гармонійного розмаїття пра­ці, згідно з яким розмаїттю потреб людей відповідає розмаїття схильностей до праці і розмаїття видів праці. · Спеціалізація праці є необхідною умовою поліп­шення якості продукту праці
Арістотель (384—322 рр. до н. е.)	· Сенс життя людини — в досягненні вищого блага через діяльність. Не самі якості роблять людину ліпшою, а їх розкриття в розумних діях. · Монархічна та аристократична форми державного устрою є правильними. · Спосіб життя значною мірою залежить від того, що людина розуміє під благом. · Людське життя і доброчинність — вищі цінності. · Людина — суспільна істота
Сократ (470—399 рр. до н. е.)	· Надзвичайне значення в житті людини має уміння спілкуватися. · Важливо не передавати знання співрозмовникові, а допомагати самостійно дійти істини
Конфуцій (551—479 рр. до н. е.)	· Людина за своєю природою доброчесна, її псують життєві обставини, а отже, необхідно навчати людей засобів внутрішнього вдосконалення
Сюнь-Цзі (298—238 рр. до н. е.)	· Людина від природи недобра, і позитивних якос­тей може набути через виховання
Августин Блажений (354—430 рр.)	· Людина догоджає своєму тілу, забуваючи про ліпшу свою частину — душу. · Існує два види любові: чуттєва (від тілесного людини), що віддаляє людину від Бога, і духовна (від душі), що наближає людину до нього. · І фізична, і розумова праця є однаково цінними
А. Данте (1265—1321) Ф. Петрарка (1304—1374)	· Людина як особистість є цінністю. · Принципи рівності, свободи та справедливості — це норми взаємовідносин між людьми
Т. Мор (1478—1535) Т. Кампанелла (1568—1639)	· Соціальна рівність, братерство, взаємодопомога можливі лише за умов суспільної власності
Т. Гоббс (1588—1679)	· Природний стан людини проявляється в її пристрастях — суперництві, підозрілості, користолюбстві, марнотратстві. Саме пристрасті роблять людей ворогами. · Свобода — це право робити все те, що не заборонено законом
Н. Макіавеллі (1469—1527)	· Суспільство розвивається не за волею Бога, а за природними принципами. · Матеріальний інтерес, спрямований на примноже­ння власності, є основним для людини, він переважає над її турботами про честь і гідність · Люди егоїстичні, більш схильні до зла, ніж до добра, яке вони роблять лише за необхідності. Тому потрібні закони для підтримки суспільного порядку. · Закони створюються правителями, від мудрості яких залежить порядок у суспільстві. Спочатку правителів вибирали з найбільш сильних і хоробрих, а пізніше — з мудрих і справедливих
Ф. Бекон (1561—1626)	· Людей об’єднує справедливість, яка полягає в тім, щоб не робити іншому того, чого не бажаєш собі. · Для захисту від несправедливості потрібні закони. · Коли закони загрожують інтересам більшості, більшість їх скасовує
Ж. Боден (1530—1596)	· Визначальним чинником розвитку суспільства є географічне положення, яке зумовлює навіть інтелектуальні якості
Б. Спіноза (1632—1677)	· Необхідність у державі і законах зумовлено суперечностями між пристрастями і розумом. · Людина тоді вільна та могутня, коли керується розумом. · Свобода — це пізнання, освідомлення необхідності
А. Сміт (1723—1790)	· Суспільна взаємозалежність людей зумовлена поділом праці та необхідністю обміну її результатами
П. Гольбах (1723—1789)	· Основні природні права людини — свобода, власність, безпека. · Шлях до звільнення людей — освіта
К. Гельвецій (1715—1771)	· Вирішальну роль у формуванні людини відіграє навколишнє середовище. · Суспільна система має будуватися на основі природної рівності людських розумових здібностей, природної доброти людини, взаємозалежності успіхів розуму і успіхів промисловості

Батьком наукової соціології вважають Огюста Конта (1798 — 1857 рр.) О. Конт став засновником не лише нової науки, але й справжнього соціологічного підходу до аналізу соціальних явищ і процесів. З появою праць О. Конта соціальна теорія набуває інституціонального статусу, одержує права громадянства в науковому світі. Французький мислитель запропонував термін "соціологія" і вперше використав його у 1824 р. в своїх листах. Алє широко відомим цей термін став після публікації О. Контом четвертого тому свого "Курсу позитивної філософії" (1838 р.). Заслуга О. Конта полягає насамперед в тому, що він обґрунтував необхідність наукового підходу до вивчення суспільства, виділення соціології в якості самостійної науки, базування цієї науки на спостереженні та експерименті, пізнання законів суспільного розвитку і практичного використання досягнень науки в цілях здійснення соціальних реформ на благо суспільства. Конт вважав, що соціологія є наукою особливою, яка відповідає новому соціальному порядку в індустріальній Європі, наукою, яка повинна використовувати прийоми спостереження, експерименту і порівняння. Науковий позитивізм Конта поєднувався з його еволюційним поглядом на суспільство і мислення. Мислення, на його думку, в своєму розвитку проходить три стадії: теологічну, метафізичну і позитивну. Людська думка прогресує по мірі того, як зменшується рівень узагальненості і зростає рівень складності. Суспільства в процесі еволюції проходять 3 основні стадії: примітивну, проміжну і наукову. Конт вважав, що суспільство стає також більш складним, диференційованим і спеціалізованим через поділ праці. Соціологія, яка є вершиною наук, за Контом, повинна розвиватись як аналіз соціальної динаміки і соціальної статики. Соціальна динаміка покликана розглядати загальні закони соціального розвитку, тоді як соціальна статика повинна зосередитись на "анатомії суспільства" і взаємодії його складових елементів. Конт досліджував соціальну роль соціальних інститутів (таких як сім'я, власність, держава) в підтриманні цілісності соціального порядку. Основні праці Конта: шеститомна праця "Курс позитивної філософії" (1830 — 1842 рр.) і чотиритомна праця "Система позитивної політики" (1851 — 1854 рр.).

Основний зміст соціологічних поглядів О. Конта можна звести до наступного:

• при вивченні соціального життя слід не покладатися на здогадки, а опиратися на спостереження, порівняльні методи;

• вивчення соціальних явищ не може бути абсолютним, а завжди є відносним, в залежності від нашої організації і нашого становища в соціальній сфері;

• наука соціологія повинна давати відповідь не лише на питання, що існує, але й на питання як відбувається явище, вміти передбачити і розв'язати проблеми, що виникають;

• все існуюче існує лише в тій мірі, в якій це буде доведено наукою; це можливо лише у тому випадку, якщо будуть вивчатися реальні факти суспільного життя;

• існує взаємозв'язок соціальних елементів, частин і підрозділів суспільства (людей, груп, спільнот та ін.)

Послідовником О. Конта був відомий англійський філософ, історик і економіст Джон Стюарт Мілль (1806 - 1873 рр.) - прихильник буржуазної демократії і ліберальних реформ. Особливе значення для соціології мала праця Дж. Мілля «Система логіки силогічної і індуктивної», в якій він виклав чотири методи дослідження, які використовуються й до цього часу.

• Метод схожості: якщо в декількох випадках при дослідженні будь-якого явища є лише одна спільна обставина, то вона і є причиною (або наслідком) даного явища.

• Метод відмінності: якщо у випадках, коли дане явище відбувається і не відбувається, всі обставини однакові крім однієї, то ця остання і є причиною (або наслідком) даного явища.

• Метод залишків: із явищ відокремлюються ті частини, причини яких відомі із попередніх індукцій. Факт, що залишився, є наслідком причини, що залишилась.

• Метод супроводжуючих змін: явище завжди змінюється за певною зміною іншого явища, зв'язаного з цим останнім причинним зв'язком.

Дж. Мілль розглядає суспільство як агрегат індивідів, мислення яких поступово змінюється і розвивається. Він вважав, що держава не повинна втручатися в економічну діяльність підприємств приватних власників. На відміну від Конта, який закликав до зміцнення держави і його функцій, Мілль переносив акцент на активність підприємців. В підприємництві, на його думку, могли б мати успіх всі народи.

До яскравої плеяди різнобічних дослідників відносять і англійського філософа і соціолога Герберта Спенсера (1820 — 1903 рр.) Він одержав технічну освіту і потім довгі роки займався науками: біологією, психологією, соціологією, етикою і т. д. Спенсер заснував органічний напрямок в соціології. Основу соціологічних поглядів Спенсера склав метод аналогії між біологічним організмом, його еволюцією і соціальним, надорганічним організмом і його еволюцією. Цей метод ґрунтувався на тому, що і там і там відбувається перехід від простого до складного. На думку Спенсера, соціальний організм складається з трьох основних систем: регулятивної, виробляючої засоби для життя і розподільчої. Джерелом класових відмінностей вважав завоювання: переможці утворюють панівний клас, переможені стають рабами. Головним для Спенсера було вивчення не суспільства в цілому, а його структурних одиниць, їх функцій та взаємозв'язку. Висунувши на перший план вивчення структури суспільства і функцій його структурних елементів, Спенсер заклав основи структурно-функціонального напрямку в соціології, сприяв виникненню функціоналізму, однак, лише частина його наукової спадщини актуальна для сучасної соціології. Головна його праця - «Основи соціології» (1896 р.), в якій він робить висновок: перемагає те суспільство, в якому більша кількість людей пристосовується до промислової праці, але при цьому владні структури поважають особисті потреби та інтереси.

Значна роль у визначенні предметної галузі соціологічної науки, її подальший розвиток належить таким мислителям, як Е. Дюркгейм, М. Вебер. Дж. Мід. В. Парето.

Французький соціолог Еміль Дюркгейм (1858 — 1917 рр.) одержав широке визнання як один із засновників сучасної соціології, який сприяв визначенню предмета і встановленню автономії соціології, яку викладав в університеті Бордо і в Сорбонні. Великий вплив на Дюркгейма справила французька інтелектуальна традиція Жан-Жака Руссо, Сен-Сімона, Огюста Конта. В своєму соціологічному аналізі Дюркгейм використовував колективістський підхід. Він заперечував, що утилітарна версія індивідуалізму може забезпечити основу побудови стабільного суспільства. Стверджував також, що соціологічний метод повинен мати справу з соціальними фактами. В своїй першій великій праці "Суспільний Поділ праці" (1893 р.) Дюркгейм, заперечуючи Спенсеру, стверджував, що невірно розуміти соціальний порядок в індустріальних суспільствах як результат договору між індивідами, що керуються лише власними інтересами. Досягнення власного інтересу веде лише до соціальної нестабільності, що проявляється в різних формах девіантності, і в першу чергу в самогубствах. Дюркгейм проводив різницю між формами соціального порядку в примітивних (традиційних) і сучасних суспільствах. Механічна солідарність в примітивних суспільствах була заснована на спільних переконаннях і консенсусі, які проявлялись в межах колективної совісті. З процесами індустріалізації, урбанізації і ускладнення суспільств все більший поділ праці руйнує механічну солідарність і моральну інтеграцію, роблячи, таким чином, проблематичним соціальний порядок. При написанні своїх праць Дюркгейм добре усвідомлював те, що індустріальні суспільства пов'язані з багатьма конфліктами. Вважав, що в розвинутих суспільствах повинна з'явитись нова форма соціального порядку, заснована на органічній солідарності. Дюркгейм вважав галуззю соціології дослідження соціальних фактів, а не індивідів. Говорив, що суспільства мають свої релігії, які не можна звести лише до дій і мотивів індивідів, і що індивіди формуються і обмежуються соціальним середовищем ("Правила соціологічного методу", 1895 р.). В "Самогубстві" (1897 р.) Дюркгейм пояснив, яким чином на рішення здійснити самогубство мають вплив різні форми соціальної солідарності в різних соціальних ситуаціях. Базуючись на вивченні статистики самогубств в різних суспільствах і різних групах в межах цих суспільств, Дюркгейм виявив чотири види самогубств: егоїстичні, аномічні, фаталістичні, альтруїстичні. В своїх працях з питань політики Дюркгейм виражав стурбованість в зв'язку з небезпекою для суспільства, яка йде від індивідів, які не відчувають, що соціальні норми с значимі для них, тобто тих, які знаходяться в стані аномії. Відомими також є його праці "Примітивна класифікація" (у співавт. з М. Моссом. 1903 р.), "Елементарні форми релігійного життя" (1912 р.).

З іменем німецького соціолога, соціального філософа і історика Макса Вебера (1864 — 1920 рр.) пов'язано перш за все виникнення розуміючої соціології і теорії соціальної дії. Викладав у Фрайбургському (1893 — 1896 рр.), Гейдельберзькому (1896 — 1898 рр., 1902 — 1919 рр.) і Мюнхенському (1919-1920 рр.) університетах. Вебера часто називають засновником сучасної соціології через наступне:

1) запропонував чіткий системний підхід до понятійного апарату соціологічного аналізу;

2) послідовно відстоював ідею соціальної науки, яка повинна приділяти увагу проблемам пояснення соціальної дії;

3) глибоко і тонко підмітив основні характеристики сучасної індустріальної цивілізації у великій кількості різноманітних галузей;

4) під час емпіричних досліджень сучасного суспільства він визначив ряд ключових питань, які набули значення центральних в соціологічних дискусіях;

5) його власне життя є переконливим прикладом відношення до соціології як до покликання.

М. Вебер зробив значний внесок в соціальну науку в таких галузях: 1) філософія соціальної науки; 2) раціоналізація; 3) вчення про роль протестантської етики; 4) відношення вченого до Маркса і марксизму; 5) аналіз сили політики стосовно німецького суспільства. Соціологія, на його думку, повинна прагнути до розуміння суті дії, виходячи з якої вона може просуватись в напрямку формування моделей або ідеальних типів дії на основі порівняльних — досліджень. Соціологічні поняття, такі, як "бюрократія", повинні мати такий же аналітичний статус, що і поняття економічні, такі, як "вільна конкуренція". Соціологія не виступає лише суб'єктивною інтерпретацією дії тому, що соціологи керуються певними нормами свого співтовариства (такими, як "ціннісна нейтральність"), а отримані ними дані повинні бути відкриті для наукового аналізу і критики. Під раціоналізацією Вебер розуміє процес, в ході якого кожна галузь людських відносин стає об'єктом розрахунків і управління. Вебер зробив також внесок в порівняльну соціологію релігії, соціологію міста, соціологію музики, економічну соціологію, соціологію права, аналіз стародавніх цивілізацій. Сьогодні український читач має змогу читати рідною мовою найвідомішу веберівську працю "Протестантська етика і дух капіталізму" (1905 р.). Вебер є також автор таких праць: «Об'єктивність» (1904 р.), «Про категорії розуміючої соціології» (1913 р.), «Господарська етика світових релігій» (1916 — 1919 рр.), «Політика як професія» (1919 р.), «Господарство і суспільство» (1921 р.) та ін.

Американський соціолог і соціальний психолог Джордж Мід (1863 — 1931 рр.) здійснив значний вплив на розвиток соціологічної науки, зокрема теорії символічного інтеракціонізму. Його лекції були посмертно видані у вигляді декількох книг — " Розум, самість і суспільство" (1934 р.), "Філософія дії" (1938 р.), "Філософія сучасного" (1959 р.). Згідно філософії Міда самість, встановлюється в процесі соціальної взаємодії з іншими. В його концепції соціального біхевіоризму соціально обумовлені реакції людей включають жести і прийняття ролей, що складає основу соціального життя. Жести і розмова є найважливішими рисами соціальної взаємодії, особливість якої полягає у тому, що індивід може уявити собі ефект впливу символічної комунікації на інших соціальних діячів. Діячі ніби ведуть "внутрішню розмову" з собою і попереджають реакцію інших. В своїй уяві ми приймаємо інші соціальні ролі і інтерналізуєм установки так званого "узагальненого іншого", тобто установки соціальної групи.

Італійський соціолог, інженер та економіст, Вільфредо Парето (1848 — 1923 рр.) виклав свою теоретичну концепцію в "Трактаті всезагальної соціології " (1916 р.). Зробив значний внесок в теорію еліт. Суспільство для Парето це система, яка знаходиться в стані динамічної рівноваги. Воно поділяється на еліту - "кращих", які керують, і не еліту, тобто тих, якими керують. Така соціальна гетерогенність обумовлюється біологічно, тобто наявністю певних біопсихологічних якостей індивіда. На його думку, такий поділ притаманний усім суспільствам, а циркуляція, зміна еліт, служить основою і рушійною силою всього історичного розвитку. Його теорія еліт послужила відправним пунктом для дослідження механізмів влади. Основні праці Парето: "Соціалістичні системи" (1901 — 1902 рр.), "Підручник політекономії" (1907 р.), "Трактат всезагальної соціології" (1916 р.), "Перетворення демократії" (1921 р.).

Соціологічні традиції, закладені О. Контом, Г. Спенсером, Е. Дюркгеймом, М. Вебером та іншими соціологами знайшли своє гідне продовження в працях Питирима Сорокіна (1889 — 1968 рр.). Народився він і одержав освіту в Росії, був висланий із країни у 1922 р., і в кінцевому результаті оселився у США. В 1930 р. став першим професором соціології в Гарвардському університеті. Представник інтегрального напрямку сучасної соціології, автор теорій соціальної стратифікації і соціальної мобільності. Значний внесок зробив в розробку проблем предмету і структури соціології, механізму і шляхів соціального розвитку, соціальної нерівності, соціальної структури суспільства, соціокультурної динаміки, конвергенції соціальних систем і т. д. Об'єднав в єдине ціле всі аспекти соціологічного вивчення суспільного життя, створив ту "інтегральну" соціологію, яка синтезувала все найкраще, що було досліджено до того часу в соціології. Основні праці Сорокіна: "Система соціології" (1920 р.), "Соціологія революції" (1925 р.)', "Соціальна мобільність" (1927 р.), "Сучасні соціологічні теорії" (1928 р.), "Соціальна і культурна динаміка" (1937 — 1941 рр.), "Соціокультурна причинність, простір і час" (1943 р.), "Американська сексуальна революція" (1956 р.), "Основні тенденції нашого часу" (1964 р.), "Соціологічні теорії сьогодні" (1966 р.). В праці «Система соціології» П. Сорокін проголосив такі основні принципи соціології:

• соціологія, як наука, повинна будуватися за типом природничих наук. Про жодне протиставлення «наук про природу», «наук про культуру» не може бути й мови;

• соціологія повинна вивчати світ таким, яким він є. Будь-який нормативізм, тобто суб'єктивне втручання в науку з позицій моральних та інших наук, є недопустимим;

• соціологія повинна бути «об'єктивною дисципліною», тобто вивчати реальні взаємодії людей, які є доступними об'єктивному виміру і вивченню;

* оскільки соціологія хоче бути дослідницькою і точною наукою, вона повинна позбутися усякого «філософствування», умоглядної, недоведеною наукою побудови;

• розрив з філософствуванням означає і розрив з ідеєю монізму, тобто зведення будь-якого явища до одного якого-небудь начала.

П. Сорокін ділив соціологію. на теоретичну і прикладну. Об'єктами вивчення його соціології є перш за все соціальна поведінка і діяльність людей, соціальні групи і структура суспільства в цілому, а також соціальні процеси, які в ньому відбуваються. Він розробив теорію цінностей і культурної динаміки.

Підводячи підсумок, можна говорити, що назва науки «соціологія», яку так вдало застосував О. Конт, пізніше було насичено науковим теоретичним змістом завдяки працям яскравої когорти мислителів. Саме в результаті їх зусиль соціологія перетворилась в науку, яка має свій предмет, свою теорію і можливості для емпіричних підтверджень різних аспектів цієї теорії.

Деякі здобутки вчених-соціологів західної (європейської традиції) відображено у наступній таблиці:

ОСНОВНІ ІДЕЇ ЗАХІДНО-ЄВРОПЕЙСЬКОЇ СОЦІОЛОГІЧНОЇ НАУКИ

Учений, роки життя, країна	Ідеї
О. Конт (1798—1857), Франція	· Запровадив термін «соціологія», обґрунтував необхід­ність виокремлення цієї науки в самостійну галузь знання, визначив її предмет (закони розвитку суспільства), струк­туру і методи · Уважав, що поділ праці: — є витоком існуючої підлеглості; — призводить до однобокої професіоналізації, спотворюючи особистість; — руйнує солідарність і злагоду в суспільстві
Г. Спенсер (1820—1903) Англія	· Суспільство подібне біологічному організму, кожний елемент його структури виконує свої функції. · Виробничі і розподільні інститути у взаємодії з іншими соціальними інститутами утворюють соціальну організацію — суспільство. · В індустріальному суспільстві індивіди існують за рахунок праці та інших видів діяльності, в яких виявляється їх підприємливість
Ф. Райцель (1844—1904) Німеччина	· Географічне середовище має визначальний вплив на людину. Землеробам притаманна слабкість, брак мужності та завзятості; просторова залежність народу породжує традиціоналізм; степи формують дух економії
Г. Бокль (1821—1862) Англія	· Природні явища впливають на розвиток людини, особливості її тілесної концепції, своєрідність мислення та духовності, рівень національного багатства країни. Спостерігається залежність між ландшафтом країни та інтелектуальними і психічними якостями народу. Особливості природних умов зумовлюють підкорення людини природі в одних регіонах і природи — людині в інших. Вони впливають на зростання «розумового» фактора і розподіл «розумової» діяльності
У. Самнер (1840—1910) США	· Усезагальність природного відбору і боротьби за існування. · Автоматичний і незаперечний характер соціальної революції
У. Беджгот (1826—1877) Англія	· Достеменно принцип природного відбору панує на ранній стадії розвитку людства, що виявляється в намаганні одних націй панувати над іншими
М. Гумплович (1838—1909) Австрія	· Соціологія — наука про соціальні групи та відносини між ними. · Основна характеристика міжгрупових відносин — безперервна боротьба. · Підставою для міжгрупових конфліктів є прагнення до задоволення матеріальних потреб
Г. Тард (1843—1904) Франція	· Суспільні процеси пояснюються дією механізму наслідування, на якому ґрунтуються людські стосунки. · Непоборне прагнення людей до наслідування є рушійною силою розвитку суспільства. · Усі явища в суспільстві відбуваються під впливом сили прикладу і наслідування звичаю, моди, покарання, навчання, виховання тощо
Г. Зіммель (1858—1918) Німеччина	· Предметом вивчення соціології є «чисті форми» (ідеальне, цінності), що фіксують у соціальних явищах найбільш стійкі, універсальні риси, а не емпіричне розмаїття соціальних фактів (формальна соціологія). · Соціологія насамперед є соціологічним дослідженням, вона не може вивчати все те, що підпадає під визначення «соці- альне». · На соціальну реальність, людську культуру надзвичайний вплив мають грошові відносини і поділ праці. · Відчуження праці
Ф. Тьонніс (1855—1936) Німеччина	· Представив соціологію як багаторівневу науку. · Науково обґрунтував поняття «прикладна соціологія»
Е. Дюркгейм (1858—1917) Франція	· Суспільство — соціальна реальність, що складається із сукупності соціальних фактів. · Соціологія має вивчати реальні соціальні явища (аномію, суїцид тощо), а не уявлення про них. · Головним у теорії суспільства є «соціологізм» (пояснення соціального виходячи із самого соціального). · Праця — соціальний процес інтеграції суспільства. · Економічний процес поділу праці має не лише соціальні наслідки, а й сам зумовлений соціальним станом суспільства
М. Вебер (1864—1920) Німеччина	· Соціологія має бути «розуміючою», вивчати сенс, який вкладає у свої дії суб’єкт. · Соціологія — наука не тільки про розуміння поведінки, а й про соціальну дію. · Поділ праці — спосіб соціально-економічної взаємодії суб’єктів; · У поділі праці переплітаються чотири фундаментальні чинники — технічний, економічний, соціальний та історичний
К. Маркс (1864—1920) Німеччина	· Завдання вчених — не лише розтлумачити соціальну дійсність, а й змінити її революційним шляхом. · Економічні відносини — основа всіх інших відносин (політичних, правових, соціальних). · Концепція відчуження праці. · Розробка анкети
В. Парето (1848—1923) Італія	· Соціологія та економіка — точні науки, з них необхідно виключати елементи ідеології і політики. В їхній основі мають бути методи природничих наук і математики

Серед здобутків представників американської соціологічної традиції Г. Дворецька виділяє наступні: