До парадигм соціологічного реалізму можна віднести позитивістську, натуралістичну та еволюціоністську; до парадигм соціологічного номіналізму – психологістську.

На початку розвитку соціології як науки основним напрямком її розробки був позитивізм. Пізніші течії напрямки та школи або продовжують окреслену ним традицію, або заперечують її.

Можна виділити в позитивізмі два етапи:

• перший етап або ранній позитивізм охоплює період 30-х рр. XIX ст. до початку XX ст. Він пов'язаний з іменами О. Конта, Г. Спенсера та багатьох їх послідовників. Це, зокрема, представники географічної, расово-антропологічної, біоорганічної та соціал — дарвіністської шкіл соціології, а також так званих соціологів-механіцистів. Так, прихильники географічного детермінізму у соціології (Ф. Ратцель, К. Рігтер, Ю. Челен, Е. Хантінгтон та ін.) зосереджують увагу на вивченні впливу різних чинників навколишнього середовища (рельєфу, клімату, ландшафтів, географічного розташування та ін.) на культуру і суспільне життя. Теоретики расово-антропологічного напряму (А. Гобіно, X. С. Чемберлен, Ж. Де Лянуж, О. Аммон) прагнуть виявити зв'язок між соціальною поведінкою людей та їх біологічною спадковістю. Найбільш повно органіцистські ідеї Конта і Спенсера знайшли своє втілення у працях соціологів біоорганіцистської школи — А. Шеффле, Р. Вормса, А. Фуль'є, А. Еспінаса та ін., які при поясненні суспільних явищ вдавалися до прямих уподіблень їх біологічним явищам і процесам (концепції суспільного організму, суспільного тіла, суспільної тканини тощо). Значного поширення у соціології кінця минулого сторіччя набули ідеї соціального дарвінізму. їх активно відстоювали У. Бержгот, Л. Гумплович, Г. Рагценхофер, А. Смолл, У. Самнер. Суспільні явища ці мислителі розглядали насамперед під кутом зору боротьби за існування між різними спільнотами. Соціальне життя у такому випадку виявлялось не чим іншим, як безперервною низкою конфліктів між етносами, націями, класами.

• другий етап в розвитку позитивізму починається приблизно з 20-х рр. ХХ ст. і продовжується до даного часу. Цей період представлений різними школами і напрямками соціології. Цей етап можна назвати етапом інституціоналізації соціології, перетворення її в академічну дисципліну, яка здобула визнання і авторитет в науковому середовищі.

Західна соціологія цього періоду розвивалася під впливом двох основних концепцій, органічно пов'язаних з позитивізмом, — еволюції та натуралізму. Теоретична соціологія прагнула реконструювати головні фази історичної еволюції, описавши одночасно структуру суспільства. Розвиток суспільства соціологи-позитивісти розглядали як прямолінійну еволюцію, а його структуру зводили до механічного підпорядкування різних елементів. Залежно від того, що вони висували на передній план — природні чинники, рушійні сили соціального розвитку, методологічні зразки певної природничої науки, формувалися певні натуралістичні школи в соціології.

Географічна школа. Вона охоплювала натуралістичні вчення, які головну роль у розвитку суспільств, народів відводили їх географічному положенню і природним умовам. Розгорнуту соціологічну систему в руслі географічної школи створив англійський історик Томас Бокль (1821—1862), який обґрунтовував механічний географічний детермінізм, проповідував майже повну зумовленість діяльності людини природним середовищем.

Школа німецької геополітики. Найяскравіший її представник — Карл Хаусхофер (1869—1946). Визначальними вважала суто природні причини, географічно детерміновані тенденції політичного розвитку та експансії держав-організмів. З арсеналу геополітики були почерпнуті сумнозвісні аргументи щодо дефіциту «життєвого простору» і неприродності політичних кордонів Німеччини для виправдання фашистської агресії. За сучасних умов поняття «геополітика» має і позитивне тлумачення. Це — міждисциплінарний напрям, що вивчає залежність зовнішньої політики держав, міжнародних відносин від системи політичних, економічних, військових взаємозв'язків, зумовлених географічним положенням країн, кліматом, природними ресурсами, розселенням тощо. Геополітика у такому розумінні передбачає вироблення геостратегії держави, основних напрямів її зовнішньополітичної діяльності.

Расово-антропологічна школа. Її представники інтерпретували суспільний розвиток у поняттях спадковості, «расового добору», боротьби «вищих» і «нижчих» рас. Зародження її пов'язане з іменем Жозефа-Артюра де Гобіно (1816—1882), французького філософа, письменника, дипломата, одного із засновників ідеології расизму.

Органічна школа. Розглядала суспільство як живий організм, а соціальну диференціацію суспільства — аналогічно до розподілу функцій між різними органами. Скажімо, німецький соціолог Альберт Шеффле (1831—1903) економічне життя суспільства ототожнював з обміном речовин в організмі.

Соціал-дарвіністська школа. Започаткована наприкінці XIX ст., спиралась на вчення Г. Спенсера, зводячи закономірності розвитку людського суспільства до закономірностей біологічної еволюції і принципів природного добору, боротьби за існування і виживання найбільш пристосованих організмів. Відповідні детер-мінантні чинники застосовувались і щодо суспільного життя. Найвідомішим представником цієї школи вважають польсько-австрійського соціолога Людвіга Гумпловича (1838—1909).

Спроби звести соціальне до біологічного, властиві позитивістській соціології, виявлялись неспроможними. А наприкінці XIX ст. призвели до кризи біолого-натуралістичних теорій, посилення психологічних тенденцій у соціології. Внаслідок злиття цих двох зустрічних рухів і склався ще один напрям у соціології — психологічний.

Психологічна соціологія не була єдиним цілим. Основне, на чому вона трималася, — прагнення зводити соціальне до психологічного. Але ці спроби реалізовувалися не однаково, та й розуміння психологічного було різним. У психологічній соціології помітними є такі концепції:

— психологічний еволюціонізм;

— інстинктивізм. Видатним представником інстинктивізму вважається англійський психолог Вільям Мак-Дугал (1871 — 1938), який останні 17 років життя працював у США. Кожне суспільне явище він розглядав як певний інстинкт чи низку інстинктів. Так, війни пояснював схильністю людей до забіякуватості, а нагромадження суспільного багатства — скупістю й корисливістю. Найбільшого соціального значення Мак-Дугал надав стадному інстинкту, який утримує людей разом і є в основі більшості інстинктів суспільства.

— «психологія народів» (тісно пов'язана з етнографією);

— інтеракціонізм. В центрі її уваги — процес взаємодії індивідів (звідси і назва). Але сама особистість, будучи суб'єктом цієї взаємодії, усвідомлюється не як абстрактний індивід, а як соціальна істота, що належить до певних соціальних груп і виконує певні соціальні ролі.

Найбільшого поширення психолого-еволюціоністська соціологія, пов'язана з позитивістською традицією, набула в США. Засновник психологічного напряму в американській соціології Лестер-Френк Уорд (1841 — 1913).

	ТЕОРЕТИЧНА СОЦІОЛОГІЯ
МАКРОСОЦІОЛОГІЯ		МІКРОСОЦІОЛОГІЯ
			Теорія соціального обміну (Дж. Хоманс, П. Блау, Р. Емерсон)
Структурний функціоналізм (Т.Парсонс,Р. Мертон)
			Психоаналітичні теорії (З. Фройд, Е. Фромм)
Теорія соціального конфлікту (К. Маркс, Г. Зіммель, Л. Козер, Р. Дарендорф)		Символічний інтеракціонізм (Дж.-Г. Мід, Г. Блумер, А. Роуз, Г. Стоун)
		Феноменологічна соціологія (А.Щюц)
		Етнометодологія (Г. Гарфінкель)

 

Існують й інші класифікації соціологічних парадигм.

 

Так, згідно з американським соціологом Джор­жем Рітцером, існує п’ять основних парадигм – початкових концептуальних схем, пояснюваль­них моделей, на які спираються різні концеп­ції. Вони розрізняються залежно від того, як ав­тори розуміють соціальну реальність.

= Парадигма соціальних фактів зводить соціаль­ну реальність до двох груп соціальних фактів - со­ціальних структур і соціальних інститутів, які розглядаються як реальні речі.

{Її виникнення пов’язане з ім’ям Е. Дюркгейма і школою функ­ціоналізму. В рамках цієї парадигми виділяються два протилежні теоретичні напрями – структурно-функціональний аналіз (функціоналізм) (Толкотт Парсонс, Роберт Мертон) і теорії конфлікту (Ральф Дарендорф)}.

= Парадигма соціальних дефініцій зобов’язана сво­їм виникненням роботам М. Вебера. Тут соціальна реальність розглядається крізь призму розуміння її суб’єктами соціальної дії - індивідами. У відпо­відності з М. Вебером, основу будь-якої дії складає розуміння, і соціолог повинен «докопатися» до ньо­го, осягнути раціональні мотиви «актора». Надалі розвиток цієї парадигми привів до появи таких на­прямів, як феноменологічна соціологія Альфреда Шюца, етнометодологія Гарольда Гарфінкля, сим­волічний інтеракціонізм Томаса Лукмана і Джор­жа Міда.

{Джорж Мід і його учні вважають центральною категорією науки «соціальний процес», або «соці­альний акт», який ототожнюється з безперервною, постійною зміною і розвитком. Змістом соціальних процесів є взаємодія індивідів у групі і суспільстві. Все інше, що існує в соціальному просторі, є на­слідком соціального процесу взаємодії - і соціаль­ний світ, тобто суспільство в цілому, і середовище соціальної діяльності, і сам індивід. Тому можна зробити висновок, що базисна гіпо­теза цієї парадигми полягає в тому, що будь-який соціальний феномен повинен розумітися як резуль­тат нашарування індивідуальних дій }.

= Парадигма соціальної поведінки спирається на психологічну орієнтацію в американській соціоло­гії і виражається в біхевіористській соціології Бер­реса Скіннера і теорії соціального обміну Джорджа Хоманса і Пітера Блау.

{На думку Дж. Хоманса, інститути і людське сус­пільство в цілому складаються тільки з дій люди­ни, вони можуть тому аналізуватися в термінах індивідуальних дій і можуть бути пояснені на осно­ві принципів індивідуальної поведінки. Тому іс­тотним елементом соціології Дж. Хоманса стала його теорія соціальної поведінки. Нове розуміння природної суті соціальної поведінки пояснювалося у такий спосіб: «Соціальна поведінка являє собою обмін цінностями (як матеріальними, так і нема­теріальними, наприклад знаками або схвалення престижу). Люди, які отримують багато чого від ін­ших, випробують зі всіх сторін вплив, направлений на те, щоб останні могли отримати багато чого від перших. Такий процес надання впливу має тенден­цію до забезпечення або рівноваги балансу між об­мінами» [9, с. 6]. Сутність даної парадигми полягає в розумінні поведінки людини як відповідної реакції на певні зовнішні стимули. Особлива увага акцентується на проблемі винагороди очікуваної і покарання неба­ жаної соціальної поведінки [2, с. 66]}.

 

= Парадигма психологічного детермінізму сформу­валася на стику соціології і психології на основі психоаналітичної концепції 3ігмунда Фрейда, від­повідно до якої внутрішнє життя будь-якого інди­віда визначається змістом несвідомого рівня його психіки. У даній парадигмі соціальна реальність розуміється як продукт боротьби, яка не припиня­ється, індивідуального (інстинктивного) початку і гнітючого його суспільства.

{Цією боротьбою пояс­нюються походження культури, мистецтва, вчинки індивідів, виникнення і масовий успіх ідеологій, спрямованість політики держав. Згодом з підходу Зігмунда Фрейда, розвинулися фрейдо-марксизм Герберта Маркузе, Фердинанда Райха і неофрей­дізм Еріха Фромма, Девида Рісмена }.

 

= Парадигма соціально-історичного детермінізму пов’язана з роботами класиків марксизму.

{У цій парадигмі соціальна реальність розгля­дається як сукупність відносин між людьми, які складаються в процесі їх спільної діяльності. У фокусі її уваги - соціальні структури, які, взаємо­діючи один з одним, породжують соціальний про­цес. Фактичне усунення з пояснювальної схеми реальної людини, приписування провідній ролі в суспільному розвитку виробничо-економічним чинникам дають підставу визначити цю парадигму точніше як економічний детермінізм }.

 

Російський соціолог В. П. Култигін представив класифікацію соціологічних парадигм за методологічним критерієм. Тут виокремлюються парадигми - натуралістична, інтерпретуюча і оці­ночна.

= Натуралістична парадигма суміщає соціо­логічні напрями, засновані на методах до­слідження, які наближаються до методу при­родничих наук. Типовими представниками цієї парадигми є, наприклад, О. Конт, Г. Спенсер. В її рамках досліджуються тільки об’єктивні факти, практикуються математичні і емпіричні методи.

= Інтерпретуюча парадигма ґрунтується на визна­нні принципової розбіжності між предметом і мето­дами природничих і соціальних наук. Звідси витікає необхідність для соціології не констатувати і ви­вчати об’єктивні факти соціального життя, а орієн­туватися на розуміння суб’єктивного миру акторів, їх мотивів і спонукань. Це «розуміюча соціологія» М. Вебера, яка успадкувала ті ж методи етномето­дології і феноменологічної соціології [1, с. 29].

= Оцінююча парадигма припускає з’єднання чисто дослідницької діяльності соціолога з соціально-критичною і, можливо, соціально перетворюючою. В рамках цієї парадигми соціологічні концепції мають критичний потенціал, що перетворюються, і пов’язаний з оцінкою соціальної реальності. Пред­ставниками оцінюючої соціології є Карл Маркс, Карл Поппер, Амітай Етционі, Чарльз Міллз.

 

За поданням Н. Черниш, сучасна західна соціологія поділяється на ряд пануючих парадигм та належних до них напрямів і шкіл, що може бути представленим у такій схемі: