Осн. культуролог. школи і конц.

 

Народна архітектура українців багата типами споруд і ориґінальна за їх формами. Вона стала спадкоємницею традицій, що сформувались на українських землях протягом попередніх тисячоліть. Й хоча великий вплив на становлення народної архітектури, характер будівель та їхнє розміщення мали природні умови, будівельні матеріали та способи будування, українці зуміли створити ориґінальні й характерні типи селянської хати та християнського храму, що є спільними для усіх земель, заселених українцями (це стосується як етнічних земель, так і діаспорного розселення).

У одній із давніх українських колядок співається: "Церкву збудую з трема верхами, з трема віконці". І справді тип храму, найбільш поширеного серед українських культових споруд, є переважно триверхим. Більшість зразків дерев'яної церковної архітектури, що походять з XVI-XX століть є власне церквами, що складаються в своїй основі з трьох зрубів (веж), центрально урівноважених. Тобто вища і ширша вежа розміщувалась посередині між притвором ("бабинцем") і вівтарем. Кожна вежа має декілька заломів і завершується банею з ліхтарем і маківкою з хрестом. Дещо інший тип співвідношення розміру й висоти веж спостерігаємо в українських церквах Лемківщини. Квадратний зруб (вежа) із наметовим перекриттям (квадратним чи восьмикутним) є основою будівельної конструкції дерев'яної храмової архітектури українців. Якщо наметове перекриття є лише над середнім зрубом, то це однобанна (одноверха) церква, коли ж над всіма трьома зрубами - трибанна. Інколи до середнього зрубу з південного і північного боків долучено ще по одному зрубу - таким чином будується п'ятибанна церква. Коли ж у цій останній заповнювати зрубами западаючі кути, то утвориться дев'ятизрубна будова. У всіх варіантах над центральним зрубом верх найвищий, над бічними ж верхи нижчі, а над кутовими - ще нижчі. Донині збереглась лише одна така вертикально-центрична церква з дев'ятьма верхами - козацький дерев'яний собор XVIІІ століття у Новомосковську.

З другої половини XVI століття в дерев'яному будівництві України починають практикувати шести- та восьмикутні зруби, що помітно посилювало пластичну виразність будови. Тоді ж почали усталюватись естетичні засади храмобудування. Наприклад, головні точки церков часто вписуються у рівносторонній трикутник або ж рівнораменний хрест.

Зовні українські церкви зашальовувались дошками, покрівля ж була найчастіше з ґонту (дерев'яних дощечок). Вікна розташовувано довільно, але, як правило, досить високо над землею. Форма їх була прямокутна, квадратна чи кругла. Церкви не мали парадного фасаду. Будівлі вирішувались таким чином, щоб однаково естетично сприйматися з усіх боків. Більшість дерев'яних церков мають своєрідний дашок-опасання по периметру. Окремим архітектурно вагомим елементом було оформлення дверей, що вели безпосередньо до церкви, і надглавних хрестів, що прикрашалися вибагливим кованим орнаментом.

У внутрішньому просторі церков цікавою є одна характерна закономірність. На око українська церква завжди видається на 20 відсотків вищою від реальних розмірів. Такий зоровий ефект можливий завдяки спеціальному цілеспрямованому комбінуванню внутрішніх об'ємів зрубів і верхів (бань). Ця будівельна закономірність вперше науково обґрунтована і підтверджена математичними розрахунками професора В.Щербаківського (1913 р.). Вона досить активно використовувалась також народними майстрами в архітектурі іконостасів, як і в архітектурних принципах мурованих церков (власне того напрямку мурованого будівництва, що перейняв традиції народного дерев'яного будівництва (наприклад, Волоська церква і Каплиця трьох святителів у Львові).

Невід'ємною рисою церковного ансамблю в Україні були дзвіниці. Їх висота та форми залежать від архітектури церкви. Коли дзвіниця стоїть безпосередньо біля церкви, її форми безпосередньо повторюють форми веж церкви. Традиційно українські дзвіниці, як і церкви, бувають одно- чи багатоярусними, з ґалерейками і опасаннями дашком по периметру будівлі або ж без них (рідше), на зрубах чи каркасні (в Галичині), або ж на зрубі церкви над бабинцем (на Лемківщині).

Інтер'єри церков визначались іконостасами - з липового, добре висушеного дерева (до 30 років), наскрізь різьбленими й золоченими. Складалися іконостаси з 5, 6 і навіть 7 ярусів. Ікони ("образu") відділялись різьбленими колонками. Зрідка ікони були скульптурними різьбленими.

Іще однією характерною особливістю українських народних церков і церковних ансамблів є ритм, який відіграє тут таку саму роль, як і в музично-співочих композиціях. Усі об'єми, лінії конструкцій, деталі й оздоби церкви пов'язані єдиним ритмом й витворюють неповторну архітектурну симфонію.

Дуже поширеними будівлями були також каплиці, що їх ставили на роздоріжжях та узбіччях доріг. Вони мають прямокутну форму, дво- або чотирисхилі дахи. Вхід облаштовувався із причілкової (вужчої) стіни, перед ним часто було піддашшя, підтримуване двома стовпчиками.

Архітектурний характер житлових та господарських будівель багато у чому визначається природніми, кліматичними умовами місцевості і - відповідно - використовуваними будівельними матеріалами. У багатих лісом районах будівлі віддавна зводили з дерева, у степу - з глини, соломи і каменю, у зоні лісостепу - із глини, соломи, дерева. Але тип української хати є фактично єдиним на всіх територіях, заселених українцями (хоча в деталях існує ряд місцевих відмінностей). Повсюди панує тридільний тип хати із входом з поздовжньої південної сторони. Входять завжди у сіни. З одного боку сіней власне хата ("світлиця"), яку іноді перегороджують на хату і так звану кімнату, з другого боку - комора, що часом перетворюється на другу хату. Відділені від сіней перегороджуванням кімнати звуться "ванькир", а прибудовані до сіней - "хитя" чи "хитка". Складніші типи хат постають із тридільної засобом перегороджування.

Внутрішнє планування хати також є сталим практично для всієї території України. По один бік входу з сіней стоїть ніч, з другого боку дверей - "мисник", або "полиця" для посуду. Між піччю і причільною стіною - "піл" (дерев'яний поміст для спання) або ліжко. На покуті (кут між східним та південним вікнами) під образaми - стіл із лавами уздовж стін (на західноукраїнських землях часом - розкладне дерев'яне ліжко-лава: "бамбетель") та ослоном. У кутку при печі біля дверей стоять "кочерги" або "коцюби", біля мисника - відро ("зрізок") з водою. На покуті - на полицях чи на стінах - образu (домашні ікони), прикрашені квітами і зіллям, прибрані вишиваними рушниками, часом з лампадкою. При переділюванні на хату і кімнату над ліжком в головах у останній також вішали образu. До традиційних меблів також належали багато оздоблені скрині з майном дівчат і жінок, жердки над полом для розвішування одягу. Коли в хаті були немовлята, над полом підвішували колиску для дитини.

Двері в хатах - завжди одностулкові на металевих завісах, дах - чотирисхилий. Долівка - земляна, мазана глиною, або ж дерев'яна. Піч викладається з каміння, глини або кахлів (у гуцулів). Перед отвором печі буває припічок з глини або ж цегли, за піччю - запічок. Дим виводиться через комин, хоча в реґіоні Карпат збереглися також курні хати.

Плани садиб відрізняються залежно від місцевості. В Карпатах хата з господарськими будівлями об'єднувалась під одним дахом (у лемків і бойків - витягнені в ряд, а в гуцулів - замкнені у своєрідну твердиню "ґражду" (високу огорожу з дахом). Огорожі бувають плетені ("тин", "пліт", "ліса"), дерев'яні ("паркани", "частоколи") або ж викладені з каменю чи у вигляді валу, обсадженого терням (на південних землях). Окремо від хати ставились "комори", "стодоли", "клуні", "стайні", "хліви". На подвір'ї часто бувають "погребиці" чи "льохи". Великий сільськогосподарський реманент зберігають у "шопах", "возовнях", "колешнях".

Із традиційних господарських будівель в Україні особливий інтерес становлять водяні млини і вітряки. Перші з'явились на території України в ХІІ столітті і поділяються на наливні і підливні. Наливні набули в Україні більшого поширення. Млини стали популярним суб'єктом (як і мірошники, мука та ін.) народних прислів'їв, приказок, казок, леґенд, пісень.

У XVIII - XIX століттях на території України масового поширення набули й вітряки, з якими також пов'язано багато переказів, повір'їв та леґенд хліборобів-українців. Вітряки також бувають двох типів: кізлові ("стовпівки" - більш давній тип) та наметові (шатрові).

Осн. культуролог. школи і конц.

Основные культурологические школы:

1. Общественно-историческая школа - Она имеет наиболее давние, «классические» традиции и восходит

к Канту, Гегелю и Гумбольдту, группируя вокруг себя преимущественно историков и философов, в том числе и религиозных. Ее видными представителями в Западной Европе были Шпенглер и Тойнби, а в России - Н.Я. Данилевский.

2. Натуралистическая школа – представители (З.Фрейд, Г.Юнг, К.Лоренц, Б.Малиновский); Ее главная черта — стремление подчеркнуть биологическую обусловленность культуры, значительно преувеличивая ее. Это направление объединяет преимущественно медиков, психологов и биологов, которые пытаются объяснять культуру, отталкиваясь от психобиологической природы человека.

3. Социологическая школа – представители (Т.Элиот, П.Сорокин, А.Вебер, Т.Парсонс); Она объединяет тех ученых, которые ищут истоки и объяснение культуры не в истории и самопроизвольном, «божественном» развитии человеческого духа, не в психике и не в биологической предыстории человечества, а в его общественной природе и организации.

4. Символическая школа (Ф.Соссюр, Э.Кассирер, К.Леви-Стросс); Это, пожалуй, самая молодая и одна из самых влиятельных современных школ, сложившаяся в результате мощного развития средств массовой информации.

5. Антропологическая школа в культурологии, сложилась в Великобритании в 1860-е гг. (Э. Тэйлор, А. Ланг, Дж. Фрейзер, в России — Н. Ф. Сумцов, А. И. Кирпичников, А. Н. Веселовский), объясняла сходство материальной и духовной культуры.

Основные культурологические концепции:

Философия Гегеля как теория культуры, Гегель(1770-1831)-представитель классической немецкой философии, впервые поставил вопрос о соотношении культуры и человеческого разума. В философской системе Гегеля культура продолжала выступать как реализация разума, но не человеческого, а всемирного.

Философия культуры Шпенглера. Выдающийся немецкий философ, историк Освальд Шпенглер (1880-1936) развил учение о культуре как множество замкнутых "организмов" (египетского, китайского, индийского и др.), которые выражали "коллективную душу народа", как проходит определенный цикл жизни, который длится в течение тысячелетий.

Человек, творчество и культура в философии Бердяева. Выдающийся русский религиозный философ Николай Александрович Бердяев (1874-1948) был первым разником духовного драматизма переломной эпохи, когда старые культурные формы стали тесными для дальнейшего развития человечества, которое перешло к созданию новых форм и средств воплощения.

Культура и бессознательное начало в концепции Фрейда. Австрийский мыслитель, врач-психиатр и невропатолог Зигмунд Фрейд (1856-1939), проанализировав известные концепции культуры, решил сосредоточить свои исследования на самом человеке. Он создал новое направление в психологии и медицине, которое назвал психоанализом, принципы его распространил на различные области человеческой культуры - мифологию, фольклор, худ-ное творчество, религию и т.д.

Культура и коллективное бессознательное в концепции Юнга. Швейцарский психолог и философ Карл Густав Юнг (1875-1961), как и Фрейд, начинал работать врачом-психиатром. Однако он не остановился на сексуально-биологической трактовке бессознательного, а нашел, что типичные образы, которые появлялись его пациентам в сновидениях, совпадают с символами мировой культуры, о которых они не могли знать. Это явление Юнг объяснял как природную силу и определил как его коллективное бессознательное, а его первичные формы - архетипами коллективного бессознательного. Так, получалось, что коллективное бессознательное имеет культурное происхождение, но передается по наследству биологически.

"Вызов и Ответ" как движущая сила развития культуры в концепции А. Тойнби. Английский историк и социолог Арнольд Джозеф Тойнби (1889-1975) много произведений посвятил подробным описаниям различных культур и создал общую концепцию развития культуры. Как и Шпенглер, он исходил из того, что в большом количестве существующих культур заложена определенная истину, однако каждый из них Тойнби рассматривал не как замкнутый в себе организм, а как ступень на пути реализации человеком своего божественного предназначения. Считая, что человеческий путь не определяется божеством, он раскрыл альтернативы развития культуры.

Ценность как главный принцип культуры в концепции П.Сорокина. Выдающийся русский социолог и культуролог Питирим Александрович Сорокин (1889-1968), развивая концепции Шпенглера и Тойнби, признавал прогрессивное развитие современной западной культуры, но, определяя ее состояние как кризисное, оценивал ее как окончательный упадок, а как необходимое фазу становления новой цивилизации, что в конце концов объединит все человечество.

Культура как совокупность знаковых систем: структурализм К.Леви-Стросса, Мишель Фуко и др.. Заметное место в современной культуре занимает структурализм. Это - современное направление развития гуманитарного знания, связанный с использованием структурного метода моделирования, элементов семиотики, формализации и математики в лингвистике, литературоведении, этнографии, истории и др.. Объектом исследования структурализма является культура как совокупность знаковых систем (язык, наука, искусство, мифология, мода, реклама). Основа структурного метода заключается в выявлении структуры как относительно устойчивой совокупности отношений, признание методологического примата отношений над элементами системы.

Концепция игры (Й.Хейзинга, Х. Ортега-и-Гассет, Е.Финка). Распространенной сегодня среди культурологических концепций является концепция игровой культуры. Яркий ее представитель - голландский культуролог, историк и философ-идеалист Иоганн Хейзинга (1872-1945). Развитие культуры по его теории происходит в процессе игры. Вся культурное творчество - это игра: поэзия, музыка, художественное творчество, мораль и все возможные формы культуры. Анализ современного культурного состояния в аспекте теории игр совершил испанский философ Хосе Ортега-и-Гассет (1883-1955). Подвергая критике современную "массовую культуру", он противопоставляет ей "живую" культуру, является личным достоянием человека. Конкретные элементы такой культуры составляют элитарный пласт культурного процесса, что может противостоять "массовой культуре". Важным элементом человеческого бытия считает игру немецкий философ Е.Финка.