Іслам і мусульм. культ.

Исла́м — монотеистическая мировая религия. Слово «ислам» переводится как «предание себя Богу», «покорность», «подчинение» (законам Аллаха). В арабском языке слово «ислам» — отглагольное существительное, образованное от глагола, который означает «быть благополучным», «спасаться», «сохраняться», «быть свободным». В шариатской терминологии ислам — это полное, абсолютное единобожие, подчинение Аллаху, Его приказам и запретам, отстранение от многобожия. Приверженцев ислама называют мусульманами. Главная священная книга ислама — Коран. Язык богослужения — классический арабский. В окончательном виде ислам был сформулирован в проповедях пророка Мухаммеда в VII веке.

Согласно хадисам пророка Мухаммеда, ко всем народам отправлялись пророки и посланники (всего около 124 000 пророков), которые вели их по монотеистическому пути, но со временем люди отходили в сторону заблуждений, а некоторые стали искажать веру, внося в Священные Писания свои собственные взгляды. В череде всех пророков, посланных на Землю, пророк Мухаммед считается последним, после которого не будет других пророков.

Ислам — сравнительно молодая религия. В момент своего возникновения, с точки зрения ряда европейских и американских учёных, он был синкретической религией, впитавшей в себя элементы доисламских древних верований и культов арабов, ханифизм, иудаизм, христианство и маздеизм.

Согласно сборнику хадисов имама аль-Бухари, в месяц Рамадан 610 года, когда пророку Мухаммеду было 40 лет, во время уединения в пещере Хира к нему явился ангел Джабраил и продиктовал ему первые пять аятов Корана. Этот (610-й) год можно считать годом возникновения ислама.

В течение трёх лет после начала посланнической миссии пророк Мухаммед вёл тайную проповедь среди друзей и близких. В этот период ислам приняли около 40 человек, среди которых были жена Мухаммеда Хадиджа, Али ибн Абу Талиб, Абу Бакр и другие. В 613 году Мухаммед выступил в Мекке публично как пророк. Правящие круги Мекки отнеслись к Мухаммеду враждебно, его положение в Мекке стало рискованным, и в 622 году он был вынужден совершить переселение (хиджра) в Медину. Населявшие Медину племена ауса и хазрадж, перейдя в ислам, стали основной группой приверженцев Мухаммеда. К концу жизни Мухаммеда образовалось исламское теократическое государство, занимавшее весь Аравийский полуостров — Арабский халифат.

В 30-х годах VII века халифат нанёс своим главным противникам — Византии и персидскому государству Сасанидов — сокрушительное поражение. В 639 году начался поход арабов в Египет, завершившийся полным его завоеванием. После убийства двоюродного брата и зятя Мухаммеда халифа Али в 661 году трон халифата заняла династия Омейядов и столица халифата была перенесена в Дамаск.

В результате дальнейших арабских завоеваний ислам распространился на Среднем и Ближнем Востоке, позднее — в некоторых странах Дальнего Востока, Юго-Восточной Азии, Африки. В 711 году арабы вторглись на Пиренейский полуостров, однако при дальнейшем продвижении по Европе на север они в 732 году потерпели поражение под Пуатье и остановили своё продвижение вглубь Европы.

В VIII—IX веке в исламе возникло мистическое течение — суфизм.

В начале IX века арабы вторглись в Сицилию и владели ей, пока в конце XI века не были изгнаны норманнами.

К началу X века от Арабского халифата откололись Северная Африка, Пиренейский полуостров и восточные территории от Ирана до Индии.

Тяжелые испытания выпали на долю ислама в XIII веке в связи с монгольским нашествием, разрушившим среднеазиатские мусульманские государства и положившим конец существованию Арабского халифата. Но монгольские завоеватели уже во второй половине XIII века приняли ислам, а в XIV веке их держава прекратила существование.

В XV веке реконкиста привела к падению мусульманских государств на Пиринейском полуострове, но в то же время возникла могущественная Османская империя, под влиянием которой в период расцвета в XVI—XVII веках оказалась территория включающая Малую Азию (Анатолию), Ближний Восток, Северную Африку, Балканский полуостров и прилегающие к нему с севера земли Европы.

К концу XIX века в исламе наметились две тенденции — консервативная и модернистская. Консерваторы призывали возвратить ислам к его исходному основанию, вернуться к буквальному пониманию священных текстов и завещанной пророком теократической власти. Модернисты стремились приблизить отдельные положения ислама к реалиям современного мира.

К концу XIX в. почти все мусульманские страны были превращены либо в колонии европейских стран, либо в зависимые от них государства. Борьба против колониализма привела к небывалой политизации ислама, процесс которой занял почти весь ХХ век. Возник политический ислам (исламизм). Он укрепил свои позиции после исламской революции 1978—1979 гг. в Иране. Радикализация мусульман привела к появлению исламистского терроризма.

По словам Самюэля Хантингтона, в настоящее время ислам является «наиболее быстро растущей религией в мире». Общее количество мусульман составляет, по разным оценкам, от 1,2 млрд до 1,57 млрд. Быстрыми темпами растёт мусульманское население традиционно христианских регионов — Западной Европы и Северной Америки. С 1950 по 2000 год доля мусульман в населении Западной Европы утроилась, а в американском — выросла в 14 раз. Сейчас в Западной Европе, по разным данным, насчитывается от 14 млн до 20 млн мусульман, то есть от 4 до 6% населения. Продолжается экспансия ислама и в Африке, например, очень заметно растёт число мусульман на традиционно христианском юге Нигерии.

Увеличение численности мусульман в Западной Европе происходит в основном за счёт иммиграции и естественного прироста мусульманского населения. Но также происходит обращение в ислам немусульман. Французские статистические органы склонны считать, что в Европе каждый год обращается в ислам не меньше 50 тыс. человек. В США число новообращенных в ислам растёт гораздо быстрее при более скромных масштабах мусульманской иммиграции. По данным Американского мусульманского альянса, ежегодно в ислам обращается 135 тыс. человек, в основном афроамериканцы.

В середньовічну добу постала і набула розквіту не тільки християнська, але й мусульманська культура з відповідними етичними засадами. Формування етичних поглядів арабського світу в цю добу відбувалося в межах ісламу. Іслам виник в першій половині VІІ ст. Його родоначальником був Мухаммед (Магомет) – головний пророк Аллаха. У мить озаріння йому з’явився ангел Джебраїл, який оголосив волю Аллаха щодо його призначення і показав йому письмена на світку. Ці тексти згодом стали основою Корану – головної священної книги ісламу. Після цієї події Мухаммед зробився пророком-проповідником, який закликав до покірності волі Аллаха. Покірність – основа віри в Аллаха, визначальна риса і моральна настанова віруючих цієї релігії. Мусульманин перекладається як «покірний». Мухаммед проповідував певний спосіб життя, встановив етичні норми, дотримання яких вимагає від мусульман Аллах. Аллах – найвища цінність арабської культури. Він все створив, все передбачив і наперед визначив долю кожної людини. Абсолютне божественне передбачення виключає для людини будь-яку свободу волі. Така позиція, яка є різновидом релігійного фаталізму, відіграє велику роль в житті як ісламських суспільств, так і кожного віруючого, є основою громадської і особистісної моралі в ісламському середовищі. Ті мусульмани, які вірно служили Аллаху, терпіли, молилися, давали подаяння, поклали життя у боротьбі за іслам, їх чекає рай – сади вічності.

Джерелом етичних засад є священні тексти, записані в Корані, Сунні і Шаріаті. Згідно з релігійно-етичними приписами всі мусульмани є рівними перед Аллахом і кожен покірний волі Аллаха є воїном ісламу. Священні книги відобразили багатовіковий досвід розвитку моральних стосунків. Це знайшло вираз у таких правилах, як вшанування старших і батьків, заборона азартних ігор і вживання вина, суворе засудження брехні і крадіжок. Священними є родинні зв’язки, гостинність і обв’язок допомогати мандрівникам і убогим. Чітко прописані права жінок, що обмежує свавілля у подружніх стосунках. Головна моральна чеснота жінки є терпіння і покора чоловікові. Чоловік повинен шляхетно поводитися з дружиною.

Втілення сили Аллаха відбувається в уммі – мусульманській громаді, яка контролює життя, мислення, мораль й побут кожного індивіда. Поза уммою неможливе благочестиве моральне життя і спасіння.

Мусульманська етика виключає встановлену згори соціальну нерівнясть, закритість і недоторканість привілеїв окремих прошарків суспільства. Всіляко заохочується і теологічно обгрунтовується активність, підприємливість, соціальна мобільність. Таланти, сміливість, ризик, випадок – все це праведні моральні шляхи, що можуть допомогти людині досягти успіху в житті, зробити її щасливою.

Значний доробок у розробку етичних засад мусульманського суспільства здійснили видатні філософи середньовічної ісламської кільтури: Авіценна, Аверроес, Аль-Фарабі.

Аль-Фарабі (810-950 рр.) вважав, що головною метою людської діяльності є щастя, яке неможливе без пізнання. Умовами досягнення щастя є воля та її свобода. Воля з необхідністю пов’язана з чуттєвим пізнанням, її свобода – з логічним міркуванням, які і відкривають можливість того чи іншого вибору. Проте досягнення щастя, як вважав, слідуючи в цьому за Арістотелем, Аль-Фарабі, можливо лише у людській спільноті. Він створив соціально-етичну теорію, надавши їй виразної етичної спрямованості і виклав її у «Трактаті про погляди мешканців доброчесного міста». В своїх міркуваннях про ідеальне високоморальне місто арабський мислитель віходив з етичних ідей Арістотеля і Платона.

Ібн-Сіна (Авіценна – 980-1037 рр.) був видатним вченим і лікарем свого часу. Його з повагою називали «Князем вчених». Був добре обізнаний з працями Арістотеля, творчо розвинув ідеї Стагірита. Він створив енциклопедичне вчення про структуру знання і буття; це вчення мало епохальний та енциклопедичний характер. Авіценна прагнув сцілювати не лише тіла, але й душі. Класифікуючи науки, Ібн-Сіна загалом наслідує Арістотеля. Серед наук зустрічається етика як наука про поведінку окремої людини. Практичною етика вважається через те, що її предмет повністю визначається людськими діями. Авіценна вважав, що в земному житті моральність втілена у великих пророках, які знають мислиме без допомоги вчителів і грамоти, тільки через здогадку і через посередництво зв’язку із світом ангелів. Вони здатні осмислити і унаочнити положення тайного світу через свій розум і отримують одкровення. Життя і діяльність пророків є моральним ідеалом для звичайних людей і прикладом для наслідування.