Форма державного правління: поняття та види

Форма правління чи спосіб організації верховної влади в державі, співвідношення вищих органів державної влади між собою та особливості їх формування є безумовно, провідним елементом форми держави. Зокрема, форма держави - це її апарат, що виражається в характері політичних взаємовідносин між людьми, між людьми й державою, між державою й людьми в процесі управління ними, в методах організації вищих органів державної влади і в адміністративно - територіальному поділі держави. В формі держави втілюється природа й організація публічної влади - система закладів, що управляють справами суспільства. Форма держави завжди має відповідне правове закріплення. Також, усі її елементи мають правову основу - вони фіксуються у конституції, законах, підзаконних актах. Хоча, варто зазначити, що закріплені у конституційних законах правила і реальна дійсність можуть не збігатись і не відповідати дійсному характеру існуючих відносин.

Взагалі, державне правління визначається як спосіб організації вищої державної влади. Отже,форма державного правління - це спосіб організації державної влади, зумовлений принципами взаємовідносин вищих органів держави[1]. Зазвичай, характер форми державного правління співвіднесений з конституційно-правовим статусом кожного з відповідних органів. Форма правління відображає конфігурацію вищих органів державної влади, відповідає на запитання про те, як загальні функції держави щодо управління суспільними справами розподіляються між ними, яким чином формуються вищі органи державної влади і через які інститути суверенна воля народу втілюється в життя.

Саме поняття «форма державного правління» формувалось у процесі суспільно-політичного розвитку й було втілено в результаті пізнавальної діяльності багатьох поколінь державознавців. Варто зазначити, що в науці конституційного права здійснювалось комплексне дослідження такого державно-правового явища. Так, зокрема, серед науковців точились суперечки щодо того, який термін правильно вживати – державне правління чи форма державного правління. Через те, що форма правління розглядається в контексті дослідження саме як політико-правова категорія, а її елементами виступають органи державної влади, то доречно застосовувати термін саме «форма державного правління». Певний прорив в уніфікації терміна «форма правління» зробила Швеція, де вперше на офіційному рівні у 1772 р. прийнято акт, який визначав організацію державного механізму на рівні найвищих ланок і мав відповідну назву. Також, про форму правління як характеристику владної системи держави йшлося у Конституції Норвегії (1814 р.), Португалії (1826 р.), Саксонії (1831 р.), Франції (1848 р.).

У ХІХ ст. на понятійно-дефініційному рівні форма правління майже не досліджувалась, адже вироблене визначення влаштовувало теоретиків. Після Жовтневої революції поняття форми правління визначалося за допомогою різних підходів, ідеологічно зумовлених. Так, у 60-80 рр. ХХ ст. радянські юристи визначились з поняттям «форми держави», котра складається з 3 компонентів — форми державного правління, форми державного устрою, форми політичного режиму. Вже у 80-х рр. визначення набуває чіткого значення: «форма правління — це організація верховної державної влади, порядок утворення її органів та їх взаємовідносин з населенням».

Варто зазначити, перші ідеї щодо форм державного правління були висловлені ще Платоном, Гераклітом, Піфагором, Аристотелем і Цицероном, Полібієм. Так, Платон, зокрема у творі «Політея», вирізняв три основні форми правління — монархію, аристократію і демократію, кожна з яких ділиться на дві форми. Зокрема, він вказував, що монархія — це правління одного і може бути законною (цар) або насильницькою (тиран), аристократія — правління небагатьох і може бути правлінням кращих і гірших (олігархія), демократія — правління всіх і може бути законною або незаконною, насильницькою[2]. Також Платон згадує про форму правління, зокрема саме «змішану» і у своїх творах. Оскільки Платон був ідеалістом і це значно вплинуло не тільки на його філософські, але й політико-правові погляди відносно сутності, так званої, «ідеальної держави», форм її устрою. Платон розглядав форму правління через призму вад і негараздів людської природи[3]. Геракліт з Піфагором використали два поняття: «аристократія» та «демократія». Принципово новим для підходів Піфагора і Геракліта був вибір ними інтелектуального критерію для визначення терміна «аристократ». Під ним вони розуміють «кращого», «благородного», а, відповідно, під аристократією — правління «найкращих», розумової, моральної, освіченої еліти, тобто «аристократію розуму, духу», а не «аристократію за кров'ю».[4]

Учень Платона – Арістотель, для класифікації форм держави запропонував одночасно декілька критеріїв: по-перше, залежно від кількості суб’єктів, що правлять, верховна влада в державі може бути владою одного, владою небагатьох або владою більшості; по-друге, залежно від мети та інтересів тих, хто править, форми правління бувають правильні й неправильні. За основу критерію «правильності» Арістотель використовував мету правління – всезагальне благо, суспільні інтереси. Коли одна людина або меншість, чи більшість правлять, керуючись суспільною користю, то, звичайно, такі види державного ладу є правильними. А коли метою правління є вигода однієї або небагатьох осіб, чи навіть їх більшості, – це є відхиленням. Монархічне правління, що має за мету загальну користь, є царською владою. Влада небагатьох, але більше, ніж одного – аристократія. Коли ж заради загальної користі править більшість, тоді вживається визначення, загальне для всіх видів державного ладу, – політія.[5] В той же час, цим формам правління відповідають три відхилення від царської влади (монархії) – тиранія, аристократії – олігархія, політії – демократія.

Полібій стверджував, що будь-яка держава, як живий організм, проходить стадії розвитку і занепаду. Розвиток держави починається з найпростішої форми — монархії. Монархія — управління, засноване на праві, змінюється тиранією — управлінням, заснованим на силі. Тиранія, у свою чергу, переходить в аристократію, яка обумовлює, за висловом Полібія, період розквіту держави. Потім настає демократії, яка змінюється олігархією. Остання, зазнавши занепаду, перетворюється в охлократію.[6]

Політичним ідеалом Цицерона щодо форми правління була аристократія. Він виділяв такі форми правління: царську владу — монархію (коли верховна влада знаходиться в руках однієї людини, яку називають царем, то такий державний лад є царською владою); владу оптиматів — аристократію (коли влада знаходиться в руках виборних осіб, то ця громадська община керується волею оптиматів); владу народу — демократію (народною ж, він вважав, є така община, де влада знаходиться в руках народу). Цицерон у своїй праці «Держава» визначав республіку так: «res publica — res populi», що дослівно означає «держава — справа народу. Отже він визначав республіку як державу. Далі цю думку у своїх працях продовжили Н.Макіавеллі, Ж.Боден. Так, варто зазначити, що найкращою формою правління Н. Макіавеллі вважав республіку, коли на чолі стоїть особа обрана на невизначений строк.

В подальшому, здобутки вище перелічених філософів і мислителів давнини використовувались іншими дослідниками окресленої проблеми. Так, зокрема, за доктриною Т. Гоббса (1588–1679 рр.), верховна влада є джерелом не тільки норм юридичних, а й моральних. Будь-яка форма правління, за Т. Гоббсом, є прийнятною настільки, наскільки вона забезпечує мир у державі. Відкидаючи олігархію, тиранію і змішану монархію як форми правління, Т. Гоббс зупиняється на монархії, демократії та аристократії. За демократії влада належить народу, за аристократії — оптиматам, за монархії — монарху. Але, як вважав Т. Гоббс, найкращою формою правління є абсолютна монархія, оскільки її переваги відносно інших підтверджуються хоча б тим, що навіть демократичні та аристократичні уряди в найбільш складній ситуації — під час війни, надають владу, як правило, одній особі.[7] Тоді, як англійський філософ — Д. Локк (1632–1704 рр.), автор праці „Два трактати про правління“(1690 р.), вважав, якщо владу здійснюють обрані більшістю народу, то це — демократія. Якщо законодавча влада перебуває в руках небагатьох обраних осіб — це олігархія. Якщо законодавча влада зосереджена в руках одного, то це — монархія. За філософсько-правовим обґрунтуванням Д. Локка, форма правління залежить від того, в чиїх руках перебуває законодавча влада.[8] Ш. Монтеск'є у трактаті „Про дух законів“ він визначав три форми правління — республіканську, монархічну і деспотичну. Республіканська форма правління — верховна влада перебуває в руках або всього народу, або його частини; монархічна — за якої править одна людина, але за допомогою встановлених і незмінних законів; деспотична — вся влада, поза всякими законами і правилами, здійснюється волею і свавіллям однієї особи.[9] Ж.-Ж. Руссо (1712–1778 рр.) вважав, що суспільства, які існують, не відповідають змісту справжнього суспільного договору. Він розробив учення про народний суверенітет. „Я стверджую, — зазначав Руссо, — що суверенітет, який є тільки здійсненням загальної волі, не може відчужуватися“. Принцип невідчужуваності суверенітету, дійшов висновку Руссо, заперечує представницьку форму правління.[10]

Німецький філософ І. Кант класифікуючи форми правління, він групував їх за двома ознаками: 1) чисельністю суб'єктів законодавчої влади і 2) характером реалізації принципу поділу влади. За найкращу І. Кант вважав найпростішу форму правління це автократія (абсолютна монархія), як найбільш проста форма. Тому за І. Кантом, демократія — найгірша форма правління, як найбільш складна.[11] За Г. В. Ф. Гегелем (1770–1831 рр.), у державі існують: законодавча влада, урядова влада і влада господаря. Він вважав, що положення про рівноправність гілок влади та їх взаємне обмеження є невірним, оскільки за такого підходу передбачається ворожість і протидія кожної з гілок влади щодо інших, їх побоювання одна одної. У цілому свій політичний ідеал він вбачав конституційну монархію.[12]

Взагалі, у науці можна зустріти такі типи державного правління за принципом поділу влади: 1) «м'який» (парламентський) - повноваження органів різних гілок (галузей) влади (зокрема, парламенту, уряду та глави держави) не чітко відмежовані одна від одної, між ними наявні занадто тісні функціональні відносини; провідну роль у здійсненні державного правління відіграє сформована та відповідальна перед парламентом виконавча влада (уряд) (британський тип); 2) «жорсткий» (президентський) - повноваження органів різних гілок (галузей) влади (зокрема, парламенту, уряду та глави держави) формально чітко відмежовані одна від одної, між ними немає тісних функціональних відносин; провідну роль у здійсненні державного правління відіграє обраний позапарламентським способом президент, котрий формує і очолює виконавчу владу, відповідальну тільки перед ним (американський тип); 3) «змішаний» (сегментарний) - об'єднує елементи "м'якого" і "жорсткого" типів державного правління; повноваження органів різних гілок (галузей) влади (зокрема, парламенту, уряду та глави держави) помірно поділені, а виконавча влада (уряд) формується за спільною участю президента і парламенту та несе відповідальність перед ними (французький тип та ін.).

Також, в науці можна зустріти думку, що характер форми правління залежить від типу суспільства. В суспільствах, які не мають економічного обміну, і вимушені об'єднуватися через централізовану державну владу, формою правління є монархія. Там, де форма правління не спряжена із системою феодальної власності на землю і її верховним власником в особі монарха, вона має вид деспотії. Для суспільств, що основані на обмінних стосунках між вільними, політично рівними суб'єктами - власниками, характерна республіканська форма правління.

Отже, за формами правління всі держави поділяють на дві великі групи: монархії та республіки. Республіки в свою чергу поділяються на президентські, парламентські, змішані, а монархії на абсолютні та конституційні, які в свою чергу діляться на парламентарні та дуалістичні. Так, коротко зупинимось на характеристиці цих форм. Зокрема, термін «монархія» походить від грецького слова “моно” і означає влада одного. Щоправда в історії не рідко бували випадки, коли водночас правили (чи співправили) два монархи, а в стародавньому Римі взагалі в певний період на імператорському троні їх сиділо аж п’ять. В стародавні часи монархія набувала переважно форми необмеженої деспотії, що особливо було характерним для країн Стародавнього Сходу. В період же феодалізму ситуація змінюється, й інститут монархії сформувався остаточно з усіма притаманними йому ознаками, бо цього вимагала наявність великого феодального землеволодіння, впливи процесів роздробленості і станово-представницьких зборів, що намагалися обмежити монархічну владу і доволі в жорстких формах. Періодом розквіту монархії можна вважати межу Нового часу. Саме тоді з усією чіткістю проявилася відмінність монархії від республіканської форми правління, з'явилися найважливіші її різновиди: монархія абсолютна, необмежена і монархія консти­ту­ці­й­на, обмежена вже загально­на­род­ним представництвом (парла­мен­т­о­м­)[13].

Звичайно, монархія має як позитивні моменти, так і негативні. Вона є символом єдності нації, завдяки своїй надверстовності вона виконує роль символу суспільної стабільності, а в християнських державах монарх у деякому сенсі навіть є символом єдності Церкви. Також, незважаючи на деяку архаїчність цього інституту, він все ж набув певної гнучкості, щоб пристосуватися до нових умов сучасного суспільства. Так, у розвинених країнах монархія перетворилася на символ спадковості історичних традицій, втілення ідеї національної державної єдності, неперервності її існування. Монарх сьогодні – арбітр у державі, гарант її стабільності. Підтвердженням цьому можуть бути слова видатного російського мислителя Л.О.Тихомирова, який вважав, що суть монархії не у сваволі однієї людини, а в одноосібному вислові національного ідеалу: «...Ідея монархічної влади полягає не в тому, щоб відображати власну волю монарха, що базується на думці нації, а в тому, щоб відображати народний дух, народний ідеал, висловлювати те, що думала б нація і чого хотіла б нація, якби стояла на висоті своєї ідеї».[14]

Після другої світової війни кількість монархій значно зменшилася. Так, конституційним шляхом монархія була ліквідована в Iталії, Iндії, на Гаїті, в Пакистані, Нігерії, Кенії, Сієрі-Леоні. В результаті переворотів монархію було знищено в Єгипті, Iрані, Йємені, Афганістані, Ефіопії, а в результаті революцій – у Болгарії, В’єтнамі, Албанії, Югославії, Угорщині, Румунії. Звичайно, у наш час монархічна форма правління існує в багатьох країнах. Так, в Європі налічується 10 монархій: Бельгія, Велико­британія, Данія, Iспанія, Ліхтенштейн, Люксембург, Монако, Нідерланди, Норвегія, Швеція. На Американському континенті тепер 11 монархій: Канада, Антигуа і Барбуда, Багамські острови, Барбадос, Беліз, Бермудські острови, Гренада, Сент-Вінсент і Гренадіни, Сент-Кристофер і Невіс, Сент-Лучія і Ямайка. В Австралії і Океанії 6 монархій: Австралійський Союз, Західне Самоа, Нова Зеландія, Папуа Нова Гвінея, Соломонові острови і Фіджі. В Азії 13 монархій: Бахрейн, Бруней, Йорданія, Малайзія, Непал, Камбоджа, Кувейт, Катар, Оман, ОАЕ, Саудівська Аравія, Таїланд, Японія. I, нарешті, в Африці всього лише 4 монархії: Лесото, Маврікій, Свазіленд і Марокко. Також монархічна форма правління, хоча й з певними особливостями, притаманна державам-домініонам, що входять до співдружності націй і перебувають у відносинах персональної унії з Об’єднаним Королівством Великобританії і Північної Iрландії: Канада, Австралія, Ямайка, Нова Зеландія, Барбадос тощо[15].

Іншою формою правління, як вже було зазначено, є республіки, які існували з давніх-давен. На початку свого існування, республіками були стародавні грецькі міста-поліси, у тому числі ті, що існували на території сучасної України: Херсонес, Ольвія, Пантікапей. Республікою був і Рим часів свого становлення (VI–I ст. до н. е.). В епоху середньовіччя (V–XV ст.) численні міста-республіки існували на території Італії (Венеція, Генуя, Флоренція). У 1572 році утворилася Республіка Сполучених Провінцій у Нідерландах. Також республіканський лад панував і в Англії у часи революції (1649–1660). Проте, жодна із цих республік не були схожа на ті, які існують тепер. Власне республіку, як форму правління починають визначати тільки після буржуазних революцій. Тільки в цей час її розуміють як створену народом державу, соціальне призначення якої є забезпечення загальних інтересів. Отже, історично республіка виникла в античну епоху у Європі в ролі, так званого, антипода монархії, але найбільшого поширення отримала за періоду капіталізму. Перші ж республіки сучасного типу – тобто з президентом на чолі – з’явилися тільки в Новому Світі. Їх виникнення було пов’язане передусім із прагненнями молодих, енергійних і неупереджених колонізаторів позбутися пережитків монархічного ладу. Саме з цієї причини посада «глави держави» стала виборною, недовічною і, головне, обмеженою конституцією. Власне, на інститут президентства було покладено головне завдання республіканського ладу – гарантування конституції, а відтак і демократії. На відміну від монархії при республіканської форми правління єдиним джерелом влади за законом є народна більшість. [16]Як свідчить історичний досвід демократичних держав Західної Європи і Північної Америки, існує певна залежність між формою правління і демократичною стабільністю, а також успіхом політичних і економічних реформ. Особливості організації взаємовідносин законодавчої і виконавчої гілок влади часто знаходяться в центрі уваги громадської думки і є предметом наукових досліджень. Після розпаду Радянського Союзу і демократичних перетворень у ряді країн Центрально-Східної та Південної Європи, основні політологічні дискусії зосереджуються на виборі між парламентською і президентською формами правління.

Отже, варто зазначити, що на форму правління впливають співвідношення соціальних сил, рівень культури (передусім правовий), традиції країни, зарубіжний досвід, суб'єктивні фактори і т.д. Соціальні причини висуваються на перший план переважно у періоди революційних подій.[17] Власне, у ході цього історичного розвитку були і своєрідні зигзаги: республіка при фашизмі на чолі з фюрером, дуче, каудильйо мало чим по суті відрізнялася від монархії (хоча юридично форма була іншою), а республіки в соціалістичних країнах, країнах соціалістичної і капіталістичної орієнтації (переважно в Африці) з однопартійною системою та проголошеної конституціями керівною роллю однієї партії мало зберігали справді республіканських рис.

Поділ на монархії і республіки, а їх внутрішня класифікація на абсолютну, дуалістичну, парламентарну монархії, президентську та парламентарну республіки завжди мали і зараз мають досить жорсткий характер. Вони й нині зберігають своє значення, всі вони (крім виразно вираженою дуалістичної монархії) існують в різних державах світу. Але на їх базі і поряд з ними, шляхом сполучення і появи нових ознак створюються невідомі раніше форми, причому ця тенденція набирає силу: "чистих", традиційних форм залишається все менше, а форми правління знову виникають у державах (наприклад, при розпаді СРСР, Югославії, Чехословаччини), як правило, з'єднують різні риси.

Говорячи про змішані і "гібридні" форми правління, відзначається той факт, що втрачається жорсткість існуючих класифікацій і по юридичних ознаках: з'єднуються риси республіки і монархії (наприклад, в Малайзії), абсолютної і конституційної монархії (Кувейт), президентської та парламентської республіки (Колумбія по конституції 1991 р.). Вважається, що створення змішаних і "гібридних" форм покращує взаємодію органів держави, хоча це відбувається або за рахунок зменшення ролі парламенту або за рахунок скорочення повноважень президента, або шляхом встановлення підпорядкування уряду одночасно і парламенту, і президенту. Так звані "чисті" форми правління мають недоліки, наприклад, президентська республіка має тенденцію до президентського авторитаризму, про це виразно свідчить поява суперпрезидентських республік в Латинській Америці, а також президентсько-моністичних республік в Африці. Парламентській ж республіці іманентно властива нестабільність уряду, часті урядові кризи і відставки. Оскільки в парламентській республіці і парламентській монархії уряд залежить від парламентської більшості, то втрата такої підтримки веде до вотуму недовіри. Включення елементів президентської республіки в парламентарну, а парламентаризму - у президентську, застосування інших методів, допомагає подолати недоліки "чистих" форм.

 

1.2. Республіка, як форми державного правління: