Генезис інституту глави держави

 

Інститут глави держави виник одночасно з історією людства, саме з появою державних форм організації суспільного життя. Завжди організована людська спільнота мала керівника (правителя) визнаного або нав’язуваного, залежно від конкретних історичних умов. Тим більше держави, які являли собою великі колективи людей, об’єднані територією, розмежовану кордонами, мали у системі своєї політичної організації й інститут глави держави. Цей інститут зазнав еволюції стосовно форм, структур, повноважень, а також церемоніалів. Інститут глави держави знав і знає як одноособову форму, так і колегіальну. Ті, що обіймали цю високу державну посаду, в різні часи іменувалися й на сьогодні іменуються імператорами, королями, принцами, регентами, емірами, султанами, президентами тощо[46].

Власне, глава держави є одним з найважливіших елементів державного механізму. У конституційному законодавстві термін "глава держави" вперше був застосований у ст. 14 французької Конституційної хартії від 4 червня 1814 р., яка проголошувала, що "Король - верховний глава держави...", а також у проекті Вюртемберзької конституції (березень 1817 р.), де в §4 було зазначено, що "Король - глава держави.". У подальшому сентенція "Король - глава держави" була запозичена конституційним законодавством багатьох європейських держав.

Як вже зазначалось, глава держави і різних країнах, залежно від форми правління в державі називається по-різному. Так, ті, що обіймали цю високу державну посаду, в різні часи іменувалися й на сьогодні іменуються імператорами, королями, принцами, регентами, емірами, султанами, президентами тощо.Глава держави - це одноособовий орган державної влади, який займає центральне місце в системі органів державної влади та наділений функціями і повноваженнями, визначеними конституціями та окремими органічними законами.

Правовий статус глави держави і його реальна роль в процесі здійснення влади залежить від форми правління і характеру державного режиму. В країнах, де глава держави наділений одночасно широкою представницькою владою, він здійснює реальне керівництво державними справами, формує політичний курс і забезпечує його втілення в життя. На думку провідного російського вченого В.Е.Чиркіна, глава держави - це конституційний орган і водночас вища посадова особа держави, яка представляє державу ззовні і всередині країни, є символом державності народу.[47] Іншй вчений, Б.А.Страшун вважає, що глава держави - це посадова особа або орган, які займають вище місце в ієрархічній системі органів держави.[48] Провідний російський фахівець у галузі конституційного права В. В. Лазарєв під главою держави розуміє державний орган або посадову особу, яка займає вище місце в ієрархії інститутів влади.[49] Ю.М.Коломієць визначає главу держави як конституційний орган і одночасно вищу посадову особу держави, яка представляє державу зовні і всередині, є своєрідним символом державності народу.[50] Зокрема, главою держави прийнято називати офіційну особу, яка займає формально юридично вище місце в ієрархії державних інститутів і здійснює верховне представництво країни у внутрішньополітичному житті і у відносинах з іншими державами. [51]

Згідно ще однієї точки зору, яку можна зустріти у літературі, глава держави - це вищий орган державної влади (або офіційна особа), яка виступає в якості носія верховної виконавчої влади всередині країни, а також в якості вищого представника держави у всіх його міжнародних зносинах.[52] Власне аналіз вищезазначених точок зору дає змогу констатувати, що глава держави - це одноособовий орган державної влади, який займає центральне місце в системі органів державної влади та наділений функціями і повноваженнями, визначеними конституціями та окремими органічними законами.

Інститут глави держави у кожній державі залежно від форми її правління може набувати форми або інституту президента або інституту монарха, що дає можливість у конституційному праві розрізняти інститут президентства і інститут монархії. Інститут глави держави може бути також колегіальним, що зустрічається досить рідко, і, як правило, тимчасово (наприклад, регентська рада, яка виконує функції монарха до досягнення наступником повноліття). Як правило, має місце розподіл повноважень між колегіальним органом і його головою (наприклад, Уругвай, Ірак, Йемен). Колегіальна влада характерна і для Швейцарії, де влада здійснюється Федеральною радою, яка обирається парламентом.[53] В колишніх соціалістичних країнах роль глави держави також виконували постійно діючі колегіальні органи (президії) верховних представницьких органів державної влади. У переважній частині зарубіжних країн главою держави залишається монарх. Так, монархічна форма правління збереглася у Великобританії, Бельгії, Нідерландах, Данії, Швеції, Норвегії та інших країнах.

Взагальному, варто зазначити те, що вважається, що інститут глави держави своєю появою зобов'язаний абсолютній монархії, хоча є суто буржуазним. У тих зарубіжних країнах, де буржуазія у боротьбі за владу була достатньо організована, згуртована й сильна, де вона досягала перемоги над аристократичною феодальною знаттю, буржуазно-демократичні революції завершувалися, як правило, поваленням монархів, їх відправленням на ешафот, встановленням демократичнішої республіканської форми правління на чолі з главою держави, який обирався. Навпаки, у країнах, де буржуазії не вдавалося через свою слабкість остаточно перемогти феодальну аристократію, де вона була змушена йти на компроміс із силами, що прийшли до влади, цей компроміс завершувався збереженням старого феодального інститут – монарха (так було, наприклад, у Великобританії, Скандинавських країнах і т. ін.). Звичайно, сучасні монархії - далеко не ті, якими вони були за середньовіччя. У багатьох монархічних державах під впливом демократичних сил монархи згідно з нормами конституцій були позбавлені своїх великих прерогатив і за ними залишилися в основному представницькі та церемоніальні функції. Видатний фахівець правової системи Японії Цунео Інако у своїй праці зазначає: “Конституція Японії відводить імператору роль декоративної прикраси державного механізму. Імператор не є ані правителем Японії, ані главою держави”.

Як вже зазначалось раніше в роботі, “монархія” (“монос” – один, “архе” – влада) у перекладі з грецької “єдиновладдя” – це форма правління, за якої верховна влада в державі повністю або частково зосереджена в руках одноосібного, найчастіше наслідного, глави держави – монарха. Хоча бувають винятки. Так, у Спарті існувало два царі, Полібій називає владу двох консулів у Стародавньому Римі монархією, у Візантії у другій половині Х ст. правили одночасно два імператори – Василь і Костянтин, в Росії в другій половині ХVІІ ст. на престолі сиділи два царі: 10-річний царевич Петро і царевич Іван. Відомості про перші політичні об’єднання в Старода­вньо­м­у­ ­Єгипті датуються ще IV – III тисячоліттями до н.е., коли там утворилося “40 номів” (областей). На чолі кожного нома став “цар”, він же верховний жрець місцевого культу і володар титулу “начальника каналу “. Об’єднання цих 40 областей відбувалося не одразу. Спочатку виникли два окремі царства – Верхній Єгипет і Нижній Єгипет, які, ймовірно, в свою чергу об’єдналися насильно фараоном Нармером у період Раннього царства (ХХХ -ХХVIII ст. до н.е.).

Марксистські вчені вважали, що монархія найбільш характерна для рабовласницької та феодальної суспільно-економічних формацій, хоча й у ті часи існували в окремих країнах рес­пу­бліки (античні рабовласницькі міста-держави з респу­блі­канською формою правління, Новгородська республіка, Псковська республіка з XI ст., Венеція, Генуя тощо). До того ж, у добу розвиненого феодалізму з’являються, окрім абсолютних, і конституційні монархії (Велике князівство Литовське з 1566 р., коли II Литовським Статутом було затверджено існування Великого Вального сейму, Річ Посполита з 1569 р. та ін.). Проте, перехід до капіта­лістичного способу виробництва, що здійснювався завдяки буржуазній революції, нерідко супроводжувався ліквідацією монархії й установленням республіканської форми правління. Однак, все ж монархія зберігалася й за капіталістичного ладу, зрозуміло, з деякими суттєвими змінами і найчастіше за таких умов набувала форми конституційної монархії. При цьому влада монарха визначалася конституцією і у відповідності з останньою обме­жувалася представницьким органом – парламентом. Слід зауважити, що інколи монархія відновлювалася після того, як її скасували. Так сталося в Англії, коли Актом парламенту від 17 березня 1649 року після страти короля Карла I Стюарта 30 січня 1649 року королівська влада як “непотрібна, обтяжлива і небезпечна” була знищена, а 19 травня того ж року була проголошена Республіка. Проте вже 12 грудня 1653 р. “актом про зречення” парламент передав владу генералу Кромвелю, констатуючи кінець республіканської форми правління. А ще через сім років, 26 травня 1660 р., Карл II Стюарт на запрошення нового парламенту – Конвенту – урочисто в’їхав в Уайтхолл і став королем, а Англія – монархією. Iсторики та правознавці вважають, що це вже була не колишня монархія, де влада короля надавалася "милістю божою", а нова монархія – "милістю парламенту" ^[54]. Подібний приклад можна зустріти й у ХХ ст., зокрема в Iспанії впала монархія в 1931 р., а в 1947 р. диктатор Франко оголосив про її відновлення, проте реально король Хуан Карлос I зайняв свій престол тільки по смерті диктатора в 1975 р.[55]

Також варто зазачити, що існуючі й дотепер династії Кувейту, Бахрейну, Катару й еміратів ОАЕ з’явилися в умовах племінного ладу. Все населення цих країн було охоплене однією чи кількома федераціями племен. Племена, в свою чергу, підрозділялися на клани, роди, сімейства, найстаріші члени яких обирали племінних вождів, що вважалися “першими серед рівних”. Племінні вожді – шейхи поступово поширювали свій вплив за рамки свого племені і більш чи менш міцно закріплювали свою владу в межах конфе­де­рації племен.

У республіках глава держави іменується президентом. Зокрема, в перекладі з латини термін «президент» означає: «той, що попереду». Розвиток цього політичного інституту бере початок наприкінці XVIII століття, з формуванням перших демократичних режимів у країнах Нового і Старого Світу. Упродовж XVIII–XX століть інститут президентства став майже невіддільним атрибутом республіканської форми правління і однією з ознак демократичного ладу. Правильне визначення поняття інституту президентства, розуміння його місця в політичній системі суспільства має велике теоретичне і практичне значення. Але, перш ніж говорити про інститут президентства необхідно з'ясувати, що означає сам термін «інститут». В буденному слововживанні термін «інститут» використовується по-різному. В науці цьому терміну додається свій зміст. В політології, характеризуючи політичну систему, говорять про її інституційну сторону (держава, президентство, партія і інше). Серед різних понять «інститутів», інститут президентства є особливою формою правління політичної системи суспільства. Проблема інституту президентства вельми багатогранна. Її повне і всестороннє дослідження є предметом декількох суміжних наук: філософії, соціології, політології, правознавства, історії, етики, психології і ін. Поняття інституту президентства, як відомо, відноситься до числа ключових в політичній науці. Будучи по характеру інтеграційним, воно має величезне операційне значення при аналізі складних, багатопланових проблем, що дозволяли визначити єство і з'ясувати основні напрями еволюції політичної реальності. Проте, в політичній науці, як на Заході, так і на Сході відсутнє єдине загальноприйняте трактування цього терміну. Таке положення певною мірою залишає за фахівцями широку свободу вибору тих або інших дефініцій при дослідженні розвертання політичного процесу і особливостей виникнення і становлення інституту президентства в якій-небудь конкретній країні.[56]

Еволюція інституту президентства в передових країнах західної демократії дає можливість стверджувати, що його статус постійно змінювався. При цьому цікавим є той факт, що з кінця ХVІІІ ст. з проміжком у 80–90 років світова політико-правова теорія і практика дарували світові нову модель республіканської форми правління: 1787 рік – президентська республіка (США), 1875 рік – парламентська республіка (Франція), 1958 рік – напівпрезидентська республіка (Франція). Крім того, можна констатувати, що останні десятиліття позначилися розмаїттям унікальних форм правління. Нині фактично нема держав з тотожним правовим статусом глави держави, компетенція кожного з них відрізняється певними відмінностями навіть в межах кожної з трьох основних моделей республіканського правління. При цьому майже в усіх пострадянських державах гострої актуальності набуває проблема оптимізації правового статусу глави держави шляхом визначення необхідного обсягу повноважень. Власне, саме тому визначення «президент – глава держави» фактично нічого не прояснює у його правовому статусі і не дає можливості більш-менш чітко виявити його місце у системі вищих органів державної влади. Саме цим пояснюється той факт, що термін «глава держави» не зустрічається у переважній більшості конституцій розвинених демократичних країн. Виняток становлять Іспанія (ст.56 Конституції 1978 р.), Італія (ст.87 Конституції 947 р.) та Швеція (глава 5 «Форми правління», 1974 р.), хоча і в зазначених актах міститься деталізація правового статусу глави держави шляхом вказівки на його функції та повноваження. Ст.99 Конституції Аргентини 1853 р. (в редакції 1994 р.) проголошує президента главою нації і главою уряду. Єдине, що поєднує глав усіх держав світу – це право зовнішньо– та внутрішньополітичного представництва. Усі інші повноваження можуть суттєво відрізнятися у кожній з держав[57].

Інститут президентства був заснований в США. Творці американської Конституції створили сильну, одноособову президентську владу, сполучивши в одній особі повноваження і глави держави і глави уряду. Одночасно, для того, щоб запобігти перетворенню єдиної виконавчої влади в режим особистої влади, попередити виникнення диктатури і свавілля, “батьки-засновники” закріпили принцип поділу на законодавчу, виконавчу і судову влади, доповнили його системою взаємних “стримань і противаг” цих влад по відношенню одна до одної. На сьогодні три чверті всіх країн світу очолюють президенти. Наведемо хронологічні віхи в історії президентства в країнах Нового Світу: 1789 року першим президентом Сполучених Штатів Америки обраний Джордж Вашингтон; президенти очолили: 1807 року - Гаїті, 1814 року- Парагвай, 1816 року- Аргентину, 1817 року - Чилі, 1819 року - Колумбію, 1821 року- Коста-Ріка і Перу, 1824 року - Мексику, 1825 року- Болівію, 1830 року- Венесуелу, Еквадор та Уругвай,1835 року- Нікарагуа, 1839 року- Гватемалу, 1841 року- Гондурас і Сальвадор, 1844 року- Домініканську Республіку. Першими президентами - главами держав у Старому Світі - стали 1848 року дві особи: Луї Наполеон Бонапарт у Франції та Й. Фурер у Швейцарії. В Азії першим президентом став 1911 року Сунь Ятсен у Китаї, незабаром - 1923 року - Мустафа Кемаль, прозваний Ататюрком, у Туреччині. Що ж до Африки - то 1847 року перший президент очолив Ліберію, 1854 - Оранжеву Республіку (1910 року увійшла до складу нинішньої Південно-Африканської Республіки).

На думку російського вченого Б. П.Єлісєєва, інститут президента має складну внутрішню структуру, що включає чотири групи норм, які визначають: порядок виборів президента (в тому числі інагурацію); його статус в системі інших органів державної влади; його функції і повноваження; припинення виконання президентських повноважень.[58] Згідно із точкою зору представника української школи конституційного права Н.Т.Плахотнюка, інститут президентства - це сукупність правових норм, які регулюють суспільні відносини, змістом яких є діяльність президента України. Це передусім політико-правові відносини, які можуть носити як паритетний, так і субординаційний характер, вони врегульовані конституційним, адміністративним, кримінальним і цивільним правом. Автор виділяє наступні елементи інституту президентства: порядок виборів, вступ на посаду, відповідальність, припинення повноважень та компетенція. Під „елементами інституту президентства» Н. Г.Плахотнюк вбачає групу норм, що упорядковують суспільні відносини, учасником яких є Президент України.[59] На його думку, до підстав введення інституту президентства в Україні відносять наступні: 1) наявність в Україні історичних традицій республіканської форми правління; 2) наявність історичних традицій розподілу влад; 3) існування в політичній історії України створення інституту.президентства; 4) відображення в партійних документах початку XX ст. положень про організацію влади в Українській державі з можливістю включення в його органи посади президента; 5) недоцільність виконання президентських функцій „колегіальним главою держави» під час перебування УРСР в складі СРСР; 6) інституціоналізація поста президента СРСР в 1990 році і неможливість керівництва СРСР зупинити процес розпаду СРСР; 7) проголошення в УРСР в липні 1990р. принципу розподілу влад; 8) суб'єктивні підстави введення інституту президентства і обрання Президента України були пов'язані із зіткненням інтересів окремих політичних сил, котрі були не в змозі на початку 90-х років отримати більшість в парламенті, але мали можливість впливати на конкретну особу – президента.[60]

Наприклад, М. М. Сперанський у своїй науковій праці „Проекты и записки» перераховує умови, які послугували введенню інституту президентства в Україні. Зокрема, до них він відносить наступні: розпад СРСР, що поставило перед управлінською елітою України проблему пошуку нових шляхів і методів управління державою; зацікавленість управлінської еліти в людині, яка буде здійснювати її призначення і звільнення; соціально-економічні і політичні перетворення, які виникли в Україні після виходу із СРСР.

Інститут глави держави в Україні має також свій досить цікавий та тривалий шлях розвитку. І в його назві, і в реальному наповненні цього інституту владними повноваженнями відобразилася вся наша національна історія державотворення. Зародження демократичного суспільства розпочалося ще за часів козацтва, але бурхливий розвиток демократії та інституту президентства розпочався в10-х роках ХХ століття.Історичними джерелами інституту президента в Україні можна вважати «Пакти і Конституції законів і вільностей Війська Запорізького» гетьмана П.Орлика, прийняті 5 квітня 1710 року в результаті укладання договору між новообраним гетьманом і військом Запорізьким. Саме ця Конституційна модель була дуже схожа на президентську республіку.[61]

Перші ж теоретичні розробки проблеми інституту глави держави з'явились в середині XIX століття. Так, Г.Андрузський у своїй праці «Очерки Конституции Республики» охарактеризував ідею конфедерації, яка складається із семи штатів зі своїми президентами. В кінці XIX ст. представник політико-правової думки України М. Драгоманов розробив проект перебудови Російської імперії в децентралізовану федеративну державу. Він мав назву «Проект оснований устава украинского общества «Вольный союз» - «Вільна спілка». В п.25 цього документу зазначалося, що главою держави може бути як спадковий імператор, так і обраний на визначений термін глава всеросійського державного союзу. [62] За часів діяльності Центральної Ради було видано чотири Універсали (Укази), які мали покласти основу демократизації українського суспільства. Останнім Універсалом, від 22 січня 1918 року, Центральна Рада проголосила повну політичну незалежність України від Росії. Михайла Грушевського було обрано Президентом Української Народної Республіки. Відповідно до конституції УНР мала б стати парламентською республікою. Центральна Рада приймала конституцію як перспективний документ, як своєрідний заповіт, бо добре усвідомлювала свою приреченість; однак, сподіваючись на краще, прагнула зміцнити свої позиції. Саме для цього і був потрібен президент.[63] Проте, вже 29 квітня у Києві відбувся хліборобський з'їзд, організований з ініціативи "Союзу земельних власників", на якому генерала Павла Скоропадського було проголошено гетьманом України. У ніч з 29 на 30 квітня його прибічники захопили усі державні інституції йнайважливіші об'єкти. Місце УНР заступила Українська гетьманська держава. Деякі українські політичні сили запропонували розглядати гетьмана як "тимчасового президента" України. Слід визнати, що, незважаючи на деяку специфіку, наприклад, звернення "ясновельможний пан гетьман" та інші деталі, що мали символізувати традиції й національний характер Української держави, це означення досить точно характеризує сутність гетьманства.

Слід звернути увагу й на заяву Ради міністрів Української держави від 10 травня: "Гетьман не думає стати самодержцем. Назва Гетьман — це втілення в історичній національно-українській ідеї незалежної і вільної України". Поява гетьмана, підкреслювалося в цій заяві, «положила початок нової епохи в історії державного життя України». До певної міри це справді було саме так, оскільки парламентська республіка в особі Центральної Ради в тих екстремальних умовах показала свою неспроможність. Проте було б перебільшенням одразу ж ставити знак рівності між президентством і гетьманством. Режим Скоропадського можна розглядати лише як перший крок на шляху переходу до більш ефективної моделі організації влади. Декларована Скоропадським ідея сильної влади заради політичних і соціальних реформ втілилась у затверджених ним 29 квітня 1918 p. "Законах про тимчасовий державний устрій України". Так, виключно гетьману належала "влада управи" в усій Українській державі, він призначав "отамана Ради Міністрів", і за його поданням затверджував "Кабінет у повнім його складі". Так само він і "скасовував" його. Гетьман виступав також як "найвищий керівничий всіх зносин української держави з закордонними державами" і "верховний воєвода української армії і флоту", здійснював помилування. Більше того, гетьман уособлював не тільки виконавчу, а й законодавчу владу, адже саме він "стверджував закони і без його санкції ніякий закон не міг мати сили". Парламент же "Законами про тимчасовий державний устрій України" не передбачався. Через кілька місяців, 15 жовтня, було оприлюднено листа Скоропадського голові Ради Міністрів, в якому він, вказуючи на завершення "першого періоду будування Української держави", наголошував на тому, "що настав вже час приступити до вироблення закону, який має завершити нашу планомірну працю по будуванню державності, а саме до вироблення закону про вибори до Державного Сейму". Що стосується Ради Міністрів, то на неї покладалися "напрямок і об'єднання праці окремих секцій" (тобто відомств) по "прикметах як законодавства, так і найвищої державної управи". Раду Міністрів очолював Отаман-Міністр, а "керування" її справами покладалось на Генерального Секретаря і "підлягаючу йому державну Генеральну Канцелярію". Щоправда, через деякий час Отаман-Міністр став називатися традиційно — головою Ради Міністрів, а Генеральний Секретар — державним секретарем. [64]

Після закінчення гетьманщини на Україні інститут президентства не з’являвся аж до кінця ХХ століття. Тільки у далекому 1989 ще за часів Радянського Союзу в засобах масової інформації почала обговорюватися ідея про введення посади президента. Проте у 1989 p. ця пропозиція ще не сприймалася як така, що може бути здійсненою найближчим часом. На думку частини членів політбюро ЦК КПРС, більшості народних депутатів, президентство несумісне з принципом організації держави на базі Рад, з їх поєднанням законодавчої і виконавчої влади та принципом коллективного керівництва. Але після того, як М. Горбачов підтримав ідею президентства, його вчорашні опоненти зняли свої пропозиції. Значною мірою це пояснювалося тим, що були вирішені два питання: про спосіб обрання президента і про кандидатуру на цей пост. В країнах з президентською формою правління президент традиційно обирається громадянами, які мають право голосу. Саме такий порядок спочатку і був запропонований для включення в Конституцію СРСР. Однак напередодні III з'їзду народних депутатів СРСР (березень 1990 p.) була підготовлена пропозиція, щоб саме з'їзд, здійснивши зміни в Конституції, зробив виняток для першого президента і обрав його безпосередньо на з'їзді. Тоді будь-яких сумнівів щодо персональної кандидатури (М. Горбачова) не було.

Проти такої схеми виборів президента виступали, з одного боку, радикальні демократи, котрі вважали, що М. Горбачов сконцентрував у своїх руках занадто велику владу, а з іншого — старі партійно-комуністичні структури, які цю владу втрачали, тим більше, що вибори в органи влади союзних республік у ряді випадків уже не дали цим структурам "контрольного пакету". Взагалі, варто зазначити, що на початку 1990-х років Україна, як і всі пострадянські та постсоціалістичні країни, стала перед вибором, яку політичну модель доцільно розбудовувати в державі. Більшість науковців, політиків дійшли висновку, що інститут президентства історично виправдав себе в багатьох країнах світу. Саме тому становлення інституту Президента України було ключовим у реформуванні державної влади, пов'язаним з проголошенням незалежності України та зміною її конституційного ладу. Отже, політичні процеси, які відбувалися в центрі, неминуче впливали й на політичний розвиток України. В реформі політичної системи велику роль відіграв політичний плюралізм, який набув розвитку ще до заборони компартії. Досить радикальним кроком у реформуванні держапарату було прийняття 15 березня 1990 p. ІІІ з'їздом народних депутатів СРСР постанови про обрання М. Горбачова Президентом СРСР. Власне, М. Горбачов став президенто країни, одержавши лише 59,2% від списочного складу з'їзду народних депутатів СРСР. Запровадження інституту президентства в країні було логічним втіленням у практику державного будівництва теорії розподілу влади, що передбачало функціонування трьох самостійних гілок влади, в тому числі й виконавчої.

Пізніше, 1 грудня 1991 року на референдумі народ віддав свої голоси за проголошення незалежності України і обрав першого Президента вже нової Української держави - Леоніда Кравчука. Незалежність України відкрила широкі можливості для створення власного демократичного державного апарату, без втручання в цей процес сторонніх сил, з усуненням залишків командно-адміністративної системи управління. Вже у 1994 року відбулося цивілізоване і демократичне наступництво влади, якого в українській історії ніколи не було. Вперше на пострадянському просторі народ обрав наступного Президента не через те, що попередній помер, або став недієздатним, а це був альтернативний і демократичний вибір. Тоді президентом став Леонід Данилович Кучма. Взагалі пост глави держави (президента) в Україні був впроваджений незадовго до проголошення Верховною Радою Української РСР незалежності України Законом Української РСР «Про заснування поста Президента Української РСР і внесення змін та доповнень до Конституції (Основного Закону) Української РСР» від 5 липня 1991 року. Того ж дня, тобто 5 липня 1991 року, Верховною Радою Української РСР були прийняті Закони «Про Президента Української РСР» і «Про вибори Президента Української РСР». Зокрема, згідно з конституційними змінами Президент Української Радянської Соціалістичної республіки є найвищою посадовою особою Української держави і главою виконавчої влади. До повноважень Президента Української РСР, закріплених у статті 1145 Конституції української РСР, належало те, що він «очолює систему органів державного управління, забезпечує їх взаємодію з Верховною Радою Української РСР» (п.4). Конституція однозначно ідентифікувала Президента Української РСР з виконавчою владою. Законом України «Про внесення змін і доповнень до Конституції (Основного Закону) України» від 14 лютого 1992 року у статті 1141 Конституції України, Президент України визначався вже не як найвища посадова особа, а як глава держави: «Президент України є главою держави і главою виконавчої влади України».

Конституційним Договором між Верховною Радою України та Президентом України «Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України» від 8 червня 1995 року, Президент України був визнаний главою держави, главою виконавчої влади і главою уряду: «Президент України є главою держави і главою державної виконавчої влади. України Президент України як глава державної виконавчої влади здійснює цю владу через очолюваний ним Уряд - Кабінет Міністрів України - та систему центральних і місцевих органів державної виконавчої влади» (ч. 1, 3 ст. 19).

Отже, сучасна конституційна практика України містить багато прикладів політико-правового реформування інституту глави держави та безпосередньо його повноважень. Як правило, такі зміни були зумовлені об’єктивними процесами, що виникли внаслідок структуризації соціально організованого суспільства та формування нових політичних партій, що дотримувалися тих чи інших пріоритетів у внутрішній політиці України.

Подальшого закріплення інституту президентства в Україні набуло в проектах Конституції України. За участю народних депутатів було два офіційні проекти. Ці проекти було опубліковані з метою всенародного обговорення і відомі широкому загалу як проект Конституції України від 1 липня 1992 року та від 26 жовтня 1992 року. Окрім офіційних проектів, публікувалися “неофіційні“. Вони розробилися науковими інститутами, окремими фахівцями, громадськими організаціями та іншими зацікавленими сторонами державотворчого процесу. Таких проектів було близько п’ятнадцяти.[65] На той час виділяли два основні напрями розвитку української форми правління. Перший був зумовлений тим, що в Україні має бути президентська республіка, другий – напівпрезидентська. Проте, переважна більшість схилялася до того, що в Україні має бути один з різновидів напівпрезидентської республіки: або “президентсько-парламентська", або “парламентсько-президентська. У липні 1994 року Президентом України був обраний Леонід Кучма, здобувши у другому турі 52,2% голосів. Це був перший випадок на пострадянському просторі відбулося цивілізоване і демократичне наступництво влади. Найвиразнішого концептуального визначення інститут Президента, а за ним і вибір президентсько-парламентського устрою для України, набув у Конституційному Договорі від 8 червня 1995 року. У ст. 19 Конституційному Договору було визнано главу держави і главу виконавчої влади України. З прийняттям Конституції України 28 червня 1996 року цей специфічний для української правової системи політико-правовий документ втратив свою чинність. Конституція України суттєво обмежила повноваження Президента України. Відповідно до ст. 102 його було визнано виключно главою держави. Повноваження, які характеризували його як главу виконавчої влади, були передані Прем’єр-міністрові України. Нова Конституція України не пов’язує статус Президента України з виконавчою владою, хоча залишає за ним значні повноваження у сфері виконавчої влади, насамперед щодо формування і функціонування уряду. Згідно зі статтею 102 Конституції України «Президент України є главою держави і виступає від її імені. Президент України є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина».

Також наведемо еволюцію іменування глав Української держави в різнні періоди: 1) у Київській Русі – Великий Київський князь; 2) у Галицько-Волинському князівстві (королівстві) – Князь, пізніше Король; 3) у Козацькій державі Богдана Хмельницького – Гетьман. В «нові часи» (зокрема в ХХ ст.) главами українських держав були: президент – (в Українській Народній Республіці); голова Національної Ради (парламенту); президент – (в Карпатській Україні); президія Верховної Ради – (в Українській РСР (формально).

Так, еволюція президентів в Україні наступна: 1) Леонід Кравчук (1991- 1994 р.); 2) Леонід Кучма (1994 р.- 2004 р.); 3) Віктор Ющенко (грудень 2004 року – лютий 2010 року); 4) Віктор Янукович (лютий 2010 року – лютий 2014 року).

Як вже раніше згадувалось в роботі, на сьогодні в Україні скалалась ситуація, коли колишнього Президента України було усунуто з посади, відповідну постанову підтримала Верховна Рада 238 голосами. На даний момент, в Україні виконує обов’язки президента України О. Турчинов, оскільки відповідно до Конституції, якщо "Президента немає, то тоді обов'язки покладаються на голову Верховної Ради України". Також відбувається передвиборча агітація, підготовка до виборів нового президента.

Варто зазначити, що на думку Ю. М. Коломійця, введення в систему державної влади України поста Президента значно посилило увагу в нашому суспільстві до глави держави взагалі. На його думку, Україні необхідний дієвий інститут глави держави, який сприяв би оптимізації взаємодії всіх сфер життєдіяльності державного механізму. Тоді, як науковець С. Г. Серьогіна зазначає, що інститут президента в нашій державі є сучасником незалежної України і за ці роки зумів довести свою життєздатність і необхідність в державному механізмі[66].

 

.

 

 

3.2. Місце глави держави у системі органів державної влади: