Методика и техника научных исследований.

Методика дослідження - це система правил використання методів, прийомів та способів для проведення будь-якого дослідження. Свідоме застосування науково обґрунтованих методів слід розглядати як найсуттєвішу умову отримання нових знань. Дослідник, який добре знає методи дослідження і можливості їх застосування, витрачає менше зусиль і працює успішніше, ніж той, хто у своєму дослідженні спирається лише на інтуїцію або діє за принципом «спроб і помилок». Звісно, що точні і правильні методи - не єдині компоненти, що забезпечують успішність наукового дослідження. Методи не можуть, наприклад, замінити творчу думку дослідника, його здібність аналізувати, робити висновки і передбачення. Але застосування правильних методів спрямовує хід думок дослідника, відкриває перед ним найкоротший шлях для досягнення мети і забезпечує таким чином можливість раціонально витрачати енергію і час науковця. Кожний метод наукового пізнання слід розглядати як систему регулятивних принципів практичної і теоретичної діяльності людини. Методів пізнання об´єктивної дійсності відомо дуже багато. Правильний вибір методів дослідження потребує знання їх класифікації.

Фундаментальним, узагальненим методом пізнання дійсності є діалектичний метод. Об´єктивну основу його утворюють найбільш узагальнені закони розвитку матеріального світу. Діалектичний підхід дає змогу обґрунтувати причинно-наслідкові зв´язки, процеси диференціації та інтеграції, постійну суперечність між сутністю і явищем, змістом і формою, об´єктивність в оцінюванні дійсності. Діалектика виступає як знаряддя пізнання у всіх галузях науки і на всіх етапах наукового дослідження. Вона визначає позиції дослідника, стає основою інтерпретації об´єкта та суб´єкта пізнання, процесу пізнання та його результатів.

Виходячи з того, що кожне наукове дослідження може відбуватись на двох рівнях: емпіричному (коли здійснюється процес накопичення фактів) і теоретичному (на якому здійснюється узагальнення знань), відповідно до цих рівнів загальні методи пізнання умовно ділять на три групи:

-методи емпіричного дослідження (спостереження, порівняння, вимірювання, експеримент);

-методи теоретичного дослідження (ідеалізація, формалізація, логічні й історичні методи);

-методи, що можуть бути застосовані на емпіричному і теоретичному рівнях (абстрагування, аналіз і синтез, індукція й дедукція, моделювання).

 

41.Сутність системного підходу як загальнонаукової методологічної програми.

Системный подход — направление методологии научного познания, в основе которого лежит рассмотрение объекта как системы: целостного комплекса взаимосвязанных элементов, совокупности взаимодействующих объектов, совокупности сущностей и отношений.

Суть СП: это не строгая теоретическая концепция, а совокупность познавательных процессов, кот. позволяет определенным образом видеть познаваемые объекты, конструировать пр-с познания, искать пути открытия новых знаний. В основе СП – рассмотрение объекта как системы.

42.Об’єкт і предмет дослідження. Мета і завдання в структурі наукового дослідження. Альтернативи (гіпотези) досягнення мети та їх оцінка.

Наукове дослідження — це процес дослідження певного об'єкта (предмета або явища) за допомогою наукових методів, яке має на меті встановлення закономірностей його виникнення, розвитку і перетворення в інтересах раціонального використання у практичній діяльності людей. Об'єкт і предмет дослідження

Об'єктом пізнання прийнято називати те, на що спрямована пізнавальна діяльність дослідника. Об'єктом наукового дослідження є навколишній матеріальний світ, та форми його відображення у свідомості людей, які існують незалежно від нашої свідомості, відбираються відповідно до мети дослідження. Досліджувати можна не тільки емпіричний об'єкт (якість продукції, собівартість виробів), а й теоретичний (дія закону вартості).

Предмет пізнання — це досліджувані з певною метою властивості, ставлення до об'єкта.

Прикладне дослідження має на меті одержання і використання знань для практичних цілей. В процесі опрацювання інформації формулюється мета дослідження. Вона становить собою опис того прогнозованого стану (проектованого нормативного результату), в якому дослідник хотів би бачити об'єкт дослідження у відповідності з соціальним замовленням. Мета повинна формулюватися коротко і максимально чітко, виражати те основне, що має намір зробити дослідник.

Поряд з метою дослідник повинен сформулювати завдання, в яких конкретизується і розвивається мета дослідження. В процесі дослідження з метою найкращого вирішення сформульованого завдання можуть висуватися декілька гіпотез. Як свідчить досвід, завдання, що їх ставить перед собою дослідник, завжди носять комплексний характер і націлені на уточнення та поглиблення знання щодо сутності, природи і структури досліджуваного об'єкта; аналіз його реального стану і внутрішніх суперечностей; розкриття шляхів і способів вирішення існуючої проблеми. Формулювання завдань наукового дослідження також має бути досить чітким, оскільки воно зводиться, як правило, до перерахування того, що має бути зроблено відповідно до мети дослідження.Формулювання завдання супроводжується формулюванням гіпотези, тобто наукового обґрунтованого припущення, передбачення про можливе існування якихось соціально-економічних явищ та причини їх виникнення. Прийнято розрізняти гіпотези описові, пояснюючі та описово-пояснюючі.

Описові гіпотези - це фактично припущення, догадка про існування того чи іншого соціально-економічного явища

Пояснюючі гіпотези розкривають причини існування того чи іншого явища. їх (причини) також можна розкрити тільки тоді, коли дослідник добре знає історію питання і застосує нові підходи та найновіші знання.

Описово-пояснюючі гіпотези - характеризуються рисами, притаманними обом попереднім групам гіпотез. В процесі дослідження з метою найкращого вирішення сформульованого завдання можуть висуватися декілька гіпотез.

Актуальность темы исследования - это степень ее важности в данный момент и в данной ситуации для решения данных проблем, вопроса или задачи' (Ситуационная, научная, практичская).

43.Методи емпіричного дослідження: спостереження, опис, вимірювання, експеримент.

Методи емпіричного дослідження

Спостереження - це систематичне цілеспрямоване, спеціально організоване сприймання предметів і явищ об’єктивної дійсності, які виступають об´єктами дослідження.

Спостереження мусить відповідати таким вимогам:

- передбачуваності заздалегідь

- планомірності

- цілеспрямованості

- вибірковості

- системності

Порівняння - це процес зіставлення предметів або явищ дійсності з метою установлення схожості чи відмінності між ними, а також знаходження загального, притаманного, що може бути властивим двом або кільком об´єктам дослідження.

Узагальнення - логічний процес переходу від одиничного до загального чи від менш загального до більш загального знання, а також продукт розумової діяльності, форма відображення загальних ознак і якостей об´єктивних явищ. Найпростіші узагальнення полягають в об´єднанні, групуванні об´єктів на основі окремої ознаки (синкретичні об´єднання). Складнішим є комплексне узагальнення, при якому група об´єктів з різними основами об´єднуються в єдине ціле.

Вимірювання - це процедура визначення числового значення певної величини за допомогою одиниці виміру. Цінність цієї процедури полягає в тому, що вона дає точні, кількісно визначені відомості про об´єкт. При вимірюванні необхідні такі основні елементи: об´єкт вимірювання, еталони, вимірювальні прилади, методи вимірювання.

Найважливішою складовою наукових досліджень є експеримент - апробація знання досліджуваних явищ в контрольованих або штучно створених умовах. Це такий метод вивчення об´єкта, коли дослідник активно і цілеспрямовано впливає на нього шляхом створення штучних умов чи застосування звичайних умов, необхідних для виявлення відповідних властивостей.

Опитування дає змогу отримати як фактичну інформацію, так і оцінні дані, проводиться в усній або письмовій формі. При створенні анкети або плану інтерв´ю важливо сформулювати запитання так, щоб вони відповідали поставленій меті. Анкета може включати декілька блоків запитань, пов´язаних не лише з рівнем періодичності використання тих чи інших засобів, а й оцінкою об´єкта дослідження.

Схема 9. Структура методології та техніки наукових досліджень.

44. Методи теоретичного дослідження: ідеалізація, формалізація, уявний експеримент, гіпотетико-дедуктивний метод, метод математичної гіпотези.

Ідеалізація – на формуванні мисленого уявлення про об’єкт шляхом виключення умови, необхідної для його реального існування.

Формалізація - це метод, за допомогою якого змістовне знання відображується у формалізованій мові. Формалізація основана на мисленні, що дозволяє відображати основні закономірності й процеси розвитку об'єктів навколишнього світу в знаковій формі за допомогою спеціальних знаків, символів, формул чи формалізованих мов. Формалізація - метод вивчення різноманітних об'єктів шляхом зображення їхньої структури у знаковій формі за допомогою штучних мов, наприклад мовою математики.

Мислений експеримент – на комбінації образів, матеріальна реалізація котрих є неможливою

Гіпотетико-дедуктивний метод – на створенні системи взаємопов’язаних гіпотез, з котрих дедуктивним методом виводяться твердження, котрі безпосередньо співставляються з дослідними даними.

Математична гіпотеза – на екстраполяції визначеної математичної структури з дослідженої області на недосліджену.

 

45. Обґрунтування результатів наукового дослідження. Види обґрунтування (доказ, підтвердження, інтерпретація, пояснення та ін.)

Научное исследование – процесс выработки новых научных знаний, один из видов познавательной деятельности. Одним из компонентов исследования является анализ и обобщение полученных результатов.

Далее рассмотрим важнейшие из методов, используемые при обосновании полученных знаний – доказательство, опровержение, подтверждение, объяснение, интерпретация, оправдание.

Доказательство – логическая процедура, при которой выражение с неизвестными значениями выводится из высказываний, истинность которых уже установлена.

Опровержение – устанавливает ложность тезиса. Существует две разновидности:

С помощью опровержения достигается отрицательный результат.

Подтверждение – это еще одна разновидность обоснования. Играет особую роль при наличии гипотез (положений, истинность которых нужно доказать). Подтверждение и доказательство отличаются тем, что при доказательстве устанавливается полная истинность доказываемого выражения, а при подтверждении теоретических положений– только частичная. Еще важно, чтобы подтверждаемое и подтверждающее находились на одном уровне познания. Этот метод не подходит, в случае подтверждения теоретических положений эмпирическими данными, т.к. разные уровни познания.

Объяснение – еще один из методов обоснования результатов исследования. Объяснения подразделяют на объектные и субъектные. Субъектное объяснение учитывает, что один и тот же факт может получить разное объяснение в зависимости от исторического контекста, деятельности, условий и т.д.

Интерпретация – приписывание некоторого содержательного смысла или значения символам и формулам формальной системы.

Оправдание – термин применяется по отношению к некоторому практическому действию (практическому или умственному)

 

46. Методологічне значення основних законів діалектики

Закон – отражает существенную, оьективную, повторяющеюся, необходимую связь между процесами и явлениями.

Существует три основных закона диалетики:

1)Закон перехода количественных изменений в качественные. (Суть: количественные изменения с необходимостью, после нарушения меры, переходят в коренные качественные, которые в свою очередь приводят к новым качественным изменениям. Переход количества в качества представляет собой скачок, главным признаком которого является не временное, а содержательно-коренное изменение качества.)

2. Закон единства и борьбы противоположностей. (Противоположность – форма различия, когда отдельные вещи начинают взаимоотрицать друг друга.

Борьба – активный характер противоречия.

Единство – отношение взаимного предполагания взаимоисключающих сторон.)

3) Закон отрицания отрицания – это закон противоречивого развертывания целостной сущности.

Каждое конечное является результатом и своего рода отрицанием предшествующего ему бесконечного процесса развития материи, всякое конечное может быть рождено только бесконечностью. В свою очередь последующее бесконечное развитие выступает в качестве отрицания этого конечного.

 

47. Категорії загального і особливого, цілого і частини, сутності і явища, абстрактного і конкретного, необхідності та випадковості, історичного та логічного; їх методологічне значення.

Категории — наиболее общие и фундаментальные понятия, отражающие существенные, всеобщие свойства и отношения явлений действительности и познания.

Первую систему категорий как основных родов бытия сущего и основных понятий о бытии сущего разработал Аристотель. Его система включает 10 категорий.

Кант рассматривал категории как основные априорные формы рассудка. Они являются определениями не вещей самих по себе, а познающего субъекта, структуры его мышления. Кантовская система, включающая 12 категорий, во многом сохраняет свое значение до настоящего времени.

Гегель разработал развивающуюся систему категорий, показал их диалектическую взаимосвязь и взаимопереходы.

В марксистской философии система категорий разработана на диалектико-материалистической основе. Категории трактуются как обобщение познавательного и практического опыта человечества. Для марксистской диалектики характерно использование парных категорий, отражающих противоположные стороны явлений: общее и особенное, целое и часть, сущность и явление, абстрактное и конкретное, необходимость и случайность, историческое и логическое и др.

Общее и особенное. Общее (всеобщее) — это форма существования всех особенных и единичных явлений в составе конкретного целого. В марксистской философии общее в мышлении понимается как форма отражения объективного единства многообразных явлений в сознании человека. Особенное — это предмет как целое в единстве его противоположных моментов — единичного и общего. Особенное выражает общее в его реальном, единичном воплощении, а единичное — в его единстве с общим. Единичное — это философская категория, выражающая обособленность, индивидуальность, неповторимость вещей, событий. Вместе с тем, в единичном всегда проявляется нечто общее, а общее существует во множестве единичных вещей.

Целое и часть. Эти категории, выражают отношение между множеством предметов (или элементов отдельного объекта) и их единством, которое обладает свойствами, отсутствующими у предметов в их разобщенности. Целое — это единство, по отношению к которому отдельные предметы выступают в качестве частей. Свойства целого несводимы к свойствам его частей: «целое больше суммы частей».

Сущность и явление. Сущность — это внутреннее содержание предмета, проявляющееся в единстве его многообразных и противоречивых форм; явление — это внешнее выражение сущности предмета. Категории сущности и явления неразрывно связаны: сущность выражается в явлении, явление есть выражение сущности.

Абстрактное и конкретное. Абстрактное (лат. abstractio = отвлечение) — форма познания, основанная на мысленном выделении существенных свойств и связей предмета и отвлечении от других его свойств и связей. Абстрактному противоположно конкретное (лат. concretus = сгущенный, уплотненный, сросшийся). Конкретное понимается в двух смыслах: как непосредственно данное, чувственно воспринимаемое целое и как система научных определений, показывающая существенные связи и отношения вещей. В диалектике восхождение от абстрактного к конкретному — это метод познания, состоящий в переходе от абстрактного и одностороннего знания к все более конкретному воспроизведению предмета в теоретическом мышлении.

 

48.Емпіричний і теоретичний рівні наукового пізнання, їх єдність та відмінність.

 

Головна опора, фундамент науки - це, звичайно, встановлені факти. Це - емпіричний, тобто досвідчений, базис науки. Кількість накопичених наукою фактів безперервно зростає. Природно, вони піддаються первинному емпіричному узагальнення, наводяться в різні системи та класифікації. На теоретичному ж рівні дослідження пов'язане з вивченням сутності об'єкта. На цьому рівні не працюють логічні способи дослідження.

Проводячи дослідження на емпіричному рівні, учений має справу безпосередньо з природними та соціальними об'єктами. Теорія ж оперує виключно з ідеалізованими об'єктами.

Теоретический уровень нельзя свести только к рациональному способу миропостижения, точно так же как нельзя свести эмпирический уровень только к чувственному, потому что и на эмпирическом, и на теоретическом уровнях познания присутствуют и мышление, и чувства.

 

49.Структура емпіричного дослідження.

Выделив эмпирический и теоретический уровни, мы получили лишь первичное и достаточно грубое представление об анатомии научного познания. Формирование же более детализированных представлений о структуре научной деятельности предполагает анализ строения каждого из уровней познания и выяснение их взаимосвязей.

Как эмпирический, так и теоретический уровни имеют достаточно сложную системную организацию.

В них можно выявить особые слои знания и соответственно порождающие эти знания познавательные процедуры.

Рассмотрим вначале внутреннюю структуру эмпирического уровня. Его образуют по меньшей мере два подуровня:

а) непосредственные наблюдения и эксперименты, результатом которых являются данные наблюдения;

б) познавательные процедуры, посредством которых осуществляется переход от данных наблюдения к эмпирическим зависимостям и фактам.

50. Факт як форма наукового пізнання.

Фактом (від лат.: factum -здійснене, зроблене) називають подію, явище, процес, які мають місце в об'єктивній дійсності і є об'єктом дослідження. Факт -це речення, що фіксує емпіричне знання.

Факт є результатом активної взаємодії суб'єкта і об'єкта. Залежність факта від теорії виявляється в тому, що теорія формує концептуальну основу фактів: виділяє досліджуваний аспект дійсності; задає мову, в якій описуються факти; детермінує засоби і методи експериментального дослідження. З іншого боку, одержані в результаті експерименту факти визначаються властивостями матеріальної дійсності і тому або підтверджують теорію, або суперечать їй. Отже, науковий факт, якому притаманне теоретичне навантаження, порівняно незалежний від теорії, оскільки в своєму підґрунті детермінується матеріальною дійсністю.

 

51.Поняття наукової теорії. Функції наукової теорії.

Науко́ва тео́рія — це система узагальненого знання, пояснення різнобічності подій, ситуацій, що відбуваються у природі чи суспільстві.

До основних функцій теорії можна віднести такі:

• синтетична функція - об'єднання окремих достовірних знань у єдину, цілісну систему;

• пояснювальна функція -виявлення причинних й інших залежностей, різноманіття зв'язків даного явища, його істотних характеристик, його походження та розвитку і т. п.

• методологічна функція - на базі теорії формулюються різноманітні методи, способи й прийоми дослідницької діяльності..

• прогностична - функція передбачення. На підставі теоретичних уявлень про "наявний" стан відомих явищ робляться висновки про існування невідомих раніше фактів, об'єктів або їхніх властивостей, зв'язків між явищами й т. д. Передбачення про майбутній стан явищ (на відміну від тих, які існують, але поки не виявлені) називають науковим передбаченням. • практична функція.

Кінцеве призначення будь-якої теорії - бути втіленою в практику, бути "керівництвом до дій" по зміні реальної дійсності. Тому цілком справедливе твердження про те, що немає нічого практичнішого, ніж гарна теорія".

Із зазначених особливостей і функцій зрозуміло, що саме наукова теорія займає центральне місце в системі знання як окремої людини, так і суспільства в цілому.

 

52. Проблема та гіпотеза як форми наукового пошуку і зростання знання.

Проблема – форма знания, содержанием которой является то, что еще не познано человеком, но что необходимо познать. це суб'єктивна форма відображення необхідності розвитку знання, яка відображає суперечність між знанням та дійсністю або суперечності в самому пізнанні. Одночасно вона є засобом досягнення і методом пошуку нових знань.

Гипотеза –это предполагаемое решение проблемы. Как правило, гипотеза является предварительным, условным знанием о закономерности в исследуемой предметной области или о существовании некоторого объекта. Гіпотеза є формою розвитку наукового пізнання, засобом переходу від невідомого до відомого, від незнання до знання, від неповного, неточного знання до більш повного, точного. Гіпотези висуваються в контексті розвитку науки для вирішення певної проблеми.

 

53. Наукова картина світу як характеристика предметно-онтологічних структур наукового дослідження.

Наукова картина світу (НКМ) - (одне з основоположних понять в природознавстві) особлива форма систематизації знань, якісне узагальнення та світоглядний синтез різних наукових теорій.

Наукова картина світу - система уявлень людини про властивості і закономірності дійсності (реально існуючого світу), побудована в результаті узагальнення та синтезу наукових понять і принципів. Використовує наукова мова для позначення об'єктів і явищ матерії.

 

54. Діяльнісний підхід у соціальних дослідженнях: принципи, категоріальний ряд та контекст дослідження.

Діяльнісний підхід у філософії - це філософська концепція, що надає діяльності більш фундаментальний онтологічний статус, ніж констатація існування окремих об'єктів-речей. Як пояснювальний принцип в епістемології цей підхід припускає, що сенс понять і людських уявлень породжується характером діяльності і являє собою результат її опредметнення.

Діяльнісний підхід грунтується на визнанні діяльності основою, засобом і вирішальною умовою розвитку особистості. Цей факт обумовлює необхідність реалізації в педагогічному дослідженні і практиці діяльнісного підходу, що тісно пов'язаний із особистісним.

 

Діяльнісний підхід вимагає спеціальних зусиль, спрямованих на відбір і організацію діяльності учня, на активізацію і переведення його в позицію суб'єкта пізнання, праці та спілкування, що, в свою чергу, передбачає вироблення умінь обирати ціль, планувати діяльність, організовувати, виконувати, регулювати, контролювати її, аналізувати і оцінювати її результати.

Вагомою складовою методології соціально-гуманітарних наук є діяльнісний підхід, розроблений у межах "теорії діяльності".

 

55.Загальна характеристика системного підходу. Основні властивості системи.

" Система " - слово греческое (systema), буквально означает целое, составленное из частей; совокупность элементов, находящихся в отношениях и связях между собой и образующих определенную целостность, единство.

3 основных свойства системы:

-гнесеологический подход( есть обьективные системы и системный подход)

-емерджентность( целосность,появление новых свойств,несводимость свойств системы к свойствам ее елементов)

-Одграниченость( связи внутри системы плотнее чем с внешней средой )

Существуют сложности в системе (петли,циклы,обратные связи)

Три стадии анализа системного подхода:

1)Морфологическая( елементы и компоненты,связи между елеметами и компонентами, профиль сруктуры)Процес(изумление состояния) и морфология(строение,рассмотрение иерархии)

2)Функциональная ( функции и дисфункции ). Етапы функционирования: внутрефункционирование(развитие и разрушение) и функционирование организма во внешней среде.

3)Генетическая. Етапы:

1. Становление генезиса(генетический(исследование от начала до конца) и ретроспективный от начала до конца,но может включат не все стадии);

2. Исследование перспективы и развитие тенденции.

 

56.Зворотні зв’язки, петлі та цикли системи. Когнітивне картування. Про що свідчить приклад траси № 24 у Лондоні.