Згідно з графіком депортації, вона мала розпочатися рано вранці 18 травня. Проте в деяких місцях акція розпочалася вже 17 травня.
Перш за все, треба звернути увагу на те, як кримським татарам оголошувалося, що вони з цього моменту – люди поза законом. Тобто про те, що з ними можна робити все, що завгодно без суду і слідства, що вони втрачають право жити у своєму домі, на своїй землі. Суть такого вироку, при всій його жахливості ще можна було б осмислити, якби жертвам роз’яснювали нормальними людськими словами сенс того, що відбувається. Але в тому то і справа, що вирок промовлявся злобним, загрозливим тоном, однією-двома уривчастими фразами, після чого на питання вже не відповідали, поспішаючи перейти до справи. Ось як згадує ці страшні хвилини свого життя Халіде Чуб: “Я дуже добре пам’ятаю ті страшні дні депортації, тому що забути це неможливо. Пам’ятаю все: як прийшли вранці солдати і вивели нас, нічого не розуміючих, як везли нас в брудних вагонах, як худобу. Пам’ятаю, як ми мучились від голоду, як помирали люди”.
Навіть зараз важко уявити собі все це безумство: якби сьогодні (тобто в нормальному житті, а не після багатомісячної окупації) людину підняли з ліжка озброєні до зубів солдати, які невідомо звідки і чому опинилися у домі – що вона могла б відчути?! А ці солдати, що вривалися в будинки сплячих людей, яких деінде прийняли за бандитів, пробурмотівши, кілька незрозумілих слів (як це було для більшості кримських татар), починали кричати: “Давай, давай!”, наставляючи автомати то на батьків, то на дітей – якою мала бути реакція жертв депортації?
У цій ситуації повного хаосу навряд чи комусь вдалося повністю відключитися від цього галасу, якомога спокійніше і зосередженіше подумати, які речі і продукти складати в першу чергу, що знадобиться в дорозі старшим, а що – малюкам. І не на день, не на два, а на невизначений термін. Хто тоді міг подумати, що треба буде для побуту в умовах голоду і страшної спраги, серед бруду і вошей, усілякої зарази. Хто міг це передбачити, хто міг вгадати найближче майбутнє? Ніхто!
Пізніше були моменти і страшніші, але ось це приголомшення нічного вторгнення, безпам’яцтво нічого не тямлячих, напівсонних жінок і старих коштувало багатьом з них життя, а тим хто вцілів – гірких докорів сумління і самокатування.
Були випадки, коли у цій метушні люди вирушали у невідомість, не взявши із собою жодних документів. У багатьох вже в місцях заслання не було паспортів, трудових книжок, свідоцтв про народження дітей. Найгірше було дітям, навіть досить великим, батьки яких були цієї ночі відсутні, або сиротам. Що міг підказати їм дитячий досвід в ситуації, коли і дорослі губилися до нестями.
Червоноармійці не обмежувались криками та погрозами, у хід ішли кулаки, чоботи і приклади. Про побиття із серйозними пошкодженнями розповідають мешканці Ельбузена (Судацький район), Стилі (Бахчисарайський район) та інших сіл.
Час, відведений на збирання, кожний старший групи відміряв за власним розумінням. Про нормальну людську совість і мови не може бути, оскільки приписані дві години не були відпущені нікому і ніде. За звичай давалося п’ятнадцять хвилин, а от менше п’ятнадцяти хвилин на збирання давалося дуже часто. Так, у Стилі посадка почалася вже за 10 хвилин; у Ак-Баші – за 7 хвилин, лише 5-6 хвилин давали мешканцям Бахчисараю, у Біюк-Муском’ї. Врешті-решт були випадки, як у Червоному Теречку (Кіровський район) або Янджі (Коккозький район), коли виганяли з дому одразу, не давши оговтатись ні на хвилину.
Льодяна жорстокість карателів навряд чи була санкціонована згори. Скоріше за все, вона була ініціативою безпосередніх виконавців. Адже за свідченнями очевидців були окремі випадки, коли солдати допомагали збирати і вантажити речі, навіть деколи дозволялося повернутися з майдану збору за забутими речами. Але це були поодинокі випадки. Солдати ці не боялися покарання за свої людяні вчинки, вони явно не порушували жодного наказу: якби вони діяли потайки, це було б помітно.
Основною проблемою під час депортації було матеріальне забезпечення всієї цієї маси народу під час її перевезення, а також у перший період життя на новому місці. Було зрозуміло, що в місцях заслання ніхто не створить навіть подоби залишеного в Криму налагодженого побуту, із сотнями господарських та інших дрібничок. Цього не варто було чекати хоча б з тієї причини, що ішла війна. Бідувала вся країна, і кожна родина рятувалась практично поодинці. Тому, навіть, небагаті мали взяти з дому максимальну кількість одягу, предметів побутового і господарського облаштування і, звичайно, абсолютно всі продукти.
Постанова ДКО СРСР “Про кримських татар” від 11.05.1944 р. дозволяла “спецпереселенцям узяти із собою особисті речі, одяг, побутовий реманент, посуд і продовольство в кількості до 500 кг. на сім’ю”. Це не дуже багато, а втім суворе виконання Постанови розв’язало б найгостріші проблеми, в тому числі проблеми простого виживання для десятків тисяч людей.
Цей пункт Постанови не був виконаний ніде і жодного разу. Можливо Сталін та інші керівники ДКО заздалегідь запланували його невиконання. Можна припустити, що такі рішення ухвалювались у розрахунку на пропагандистський вплив, на виправдання геноциду піклуванням про все ж таки радянських громадян. Можливо цим було досягнуто ще однієї мети – приховати справжній масштаб катастрофи. Проте невиконання цього і деяких схожих пунктів можна пояснити і власною ініціативою безпосередніх виконавців.
Більшість свідків тих подій стверджують, що НКВСники не дозволяли людям брати з собою продукти навіть в малих кількостях: “Вони нам не дозволили нічого брати і сказали: “Вам там дадуть””. Зрозуміло, що людина була не в змозі взяти з собою дозволені півтони вантажу, але ж карателі відбирали й 5-10 кілограмові мішечки; були випадки, коли продукти відбиралися повністю, до останнього грама. Але в деяких місцях солдати дозволяли брати стільки продуктів, скільки людина могла взяти з собою.
Особливу увагу треба звернути на свідоме знущання карателів. Найстрашнішими з них були безсудні страти мирних жителів – татар. Багато сучасників депортації свідчать про те, що до ешелонів не були доставлені важкохворі кримські татари – їх ліквідовували на місцях. Поки що не вдалося встановити об’єм і подробиці проведення цієї акції, але, проте, що вона могла охопити всі кримські лікарні говорить і повна відсутність санітарних вагонів у ешелонах зі спецпереселенцями. Всіх хто знайшов в собі мужність опиратися депортації, також розстрілювали. Однак, страта загрожувала й тим, хто без слів підпорядковувався. Деінде очікування страти стало жорстоким моральним випробовуванням. Так було в Ханишкої. Машини, забиті кримськими татарами їхали на Бахчисарай. В одному місці людей змусили злізти з машин і вишукували біля провалля. Було встановлено декілька кулеметів, солдати вдавали, ніби збираються стріляти в жінок, дітей та старих. “Це тривало 5, а може 10 хвилин, важко вказати точну тривалість цього випробовування”, – згадувала одна з свідків цієї акції. Після цього людей знову посадили в машини і вони продовжили свій шлях. І це були не поодинокі випадки. Це варварське знущання з кримських татар, не можливо пояснити логікою нормальних людей. Важко також сказати, чого хотіли досягти карателі психологічним тиском на цих людей.
В іншому місці “людей зігнали на цвинтар, який зі всіх боків був оточений кулеметами. Стали відділяти дітей від батьків, і говорили, що старших розстріляють, а дітей віддадуть у дитячі притулки”. Так їх тримали 3-3,5 години. За цей час деякі з матерів ледь не збожеволіли. Одна з таких, у якої було троє дітей (старша мала 11 років), перев’язала руки своїх дітей, щоб вони потрапили в один дитячий притулок.
Проте, не всюди такі акції карателів закінчувалися жартами. В окремих випадках людей насправді розстрілювали. Так, наприклад, в Капсихорі місцевих татар “зігнали на одне місце, і хтось з солдатів вирішив подивитися, як люди будуть падати від куль автомату. Таким чином убили чотирьох людей”.
Були й інші види знущань: у кримського татарина-фронтовика Муртази Асанова, який нещодавно повернувся додому, в селі Янджи Коккозського району, солдати відібрали і розкидали милиці. В Гурзуфі дівчину-татарку солдати побили до безтями лише за те, що вона молила віддати її швейну машинку.
Над вірою також знущались. Солдати забирали Корани виключно для того, щоб на очах старих кидати священні книги до убиралень і реготати над сльозами віруючих. У згадуваній Постанові від 11.05.1944 року місцевій владі у пункті 2 приписувалося прийняти у депортованих “залишені на місці майно, будинки, надвірні споруди, меблі та присадибні ділянки, всю продуктивну молочну худобу”. До того ж у пункті 5-ому виконкомівцям і сільрадникам пропонувалося виписувати кримським татарам “обмінні квитанції”, з тим, щоб уже на місцях поселення проводити “видачу спецпереселенцям борошна, крупи та овочів протягом липня-серпня 1944 року... безкоштовно як розрахунок за прийняту на місцях виселення сільгосппродукцію та худобу”.
Цей пункт було не те що порушено – його просто ігнорували. До цього ще треба додати, що автори Постанови якось “забули” про компенсацію за згадану в ній нерухомість, меблі, реманент. Що спецпереселенці мали робити з папірцями про прийом цього майна у Постанові взагалі жодного слова не було. Куди ж поділося все це багатство, яке кримські татари наживали все життя? Це народне надбання було свідомо передане владою в руки солдатів, сусідів та інших. Ці дії радянської влади як злочин, наслідки якого відчуваються і в наші дні, і які ніхто не збирається виправляти вже понад півстоліття.
Після того як червоноармійці виганяли господарів до машин, вони починали грабувати кримськотатарські будинки й цілі квартали. Проте, інколи не витримуючи до від’їзду машин і не соромлячись господарів, вони починали грабувати в них на очах. Вони забирали все; іноді, навіть, обшукували збожеволілих від горя, безпомічних людей у пошуках якихось цінностей.
Після карателів до справи взялися десятки тисяч сусідів. У Стилі та Кореїзі худобу виводили з подвір’їв, не чекаючи від'їзду господарів. Те саме спостерігалося в Унгуті, причому одночасно з худобою виносили меблі та інші речі.
В інших місцях теж не сиділи, склавши руки. Сусіди виносили з домів депортованих дорогі речі. Так у Ханишкої маленькій дівчині дозволили від машин збігати додому по забуті речі. Коли вона увійшла в дім, то побачила, що там “все було перевернуте догори ногами і, вже крім ліжок, стола, шаф (тобто окрім того, що не можна було винести одразу в руках) нічого не було, все розтягли”.
Відразу ж після депортації почалося переселення сусідів в найкращі кримськотатарські будинки. Нові господарі займали гарні садиби селян татар, у містах спорожнілі квартири також були нарозхват.
Все це – і захоплення житла, й особливо відверте мародерство найпростіше пояснити заразою користолюбства і жадібністю людей. Однак сама манера нахабного грабунку прямо на очах і без того пригнічених страшною бідою корінних мешканців корінних міст і сіл, скоріше за все, було проявом ворожості до кримських татар.
Ставлення нетатарського населення до депортованих було різним: дехто щиро співчував їм і допомагав чим міг, інші зберігали льодяну байдужість. В деяких місцях люди виявили своє ставлення ще яскравіше: у машини, що йшли до залізниць, у переляканих дітей, пригнічених горем старих і жінок летіло каміння.
З тих, хто відверто співчував вигнанцям були й ті, які незважаючи на ризик одержати 5 років ув’язнення, безкорисливо приймали в себе кримських татар, які інколи “незаконно” опинялися в Криму. Набагато більше було тих, хто допомагав татарам знайти одне одного після депортації: це робилося через переписку.
Посадка вигнанців в ешелони теж проходила дуже “цікаво” й мала свої особливості. Ця акція не завжди відбувалася чітко у стислий термін. Через нестачу поїздів люди змушені були проводити під відкритим небом, на майданах своїх селищ, під наглядом конвоїв добу, а то й дві. Що ж стосується того відрізку шляху, що лежав між порогом рідного дому і дверима вагона, то всі свідки одностайно називають найтрагічнішим насильницьке розривання родин. І це було зовсім не випадково, що підтверджується не лише частотою таких випадків, але й досить відвертим прагненням карателів штучно перемішати і переплутати людей.
“Наше населення було ретельно підготовлене таким чином, щоб навіть сусіди і родичі не потрапили в одне місце призначення. Так вже підчас посадки у вантажівки та на залізничній станції у вагони всіх ретельно перемішували з різними селами. Це робилося для того, щоб близькі не мали змогу надати одне одному допомогу”. Розміщення в іншому навіть сусідньому вагоні, могло практично означати розлуку з близькими назавжди: ешелони в дорозі переформовувались, а після прибуття до місць заслання вагони відчіплювали по одному на різних станціях вздовж маршруту прямування.
В деяких місцях подавали по три машини зараз: “Батьки потрапляють на одну машину з речами, діти на іншу, або навпаки. Ці три машини рушають разом, але коли заїжджають у Бахчисарай, то там стоять регулювальники з прапорцями і відправляють дві машини у місто, одну на станцію в Сюйрень. Коли машини одна від одної відходять, починаються крики, діти кличуть своїх матерів, але дарма, тому що ешелони в різних місцях… коли під’їжджають до станції, одну машину – на однин ешелон, другу – на інший, знову крики. Батьки хочуть приєднатися до дітей, тут вже солдати цих прикладами в спину вертають у свій вагон. Тому з одного села потрапили в різні краї: Урал, Сибір, Узбекистан, Казахстан… навіть був випадок – півмашини вантажать, вагон повний, півмашини на інший вагон ешелону, тому сім’ї на дві-три частини діляться”.
Як бачимо, діяло жорстке правило: батьків усіма заходами намагались відділити від дітей. Саме з цієї причини люди довгі роки шукали одне одного. Є такі, що досі невідомо про їхню долю. “Моя двоюрідна сестра з Алушти була з немовлям, чоловік був на війні. Про їхню долю досі ніхто не знає”, – згадує Хатідже Гадол-Ресулова. Ось як згадувала процес посадки в ешелони Лейля Белялова з Сімферополю: “В степу стояли товарні вагони, поряд – солдати з автоматами та вівчарки... брудно лаючись, солдати і офіцери стали всіх заганяти у вагони. У метушні губилися діти, солдати хапали їх і вантажили у вагони, не розбираючись чи там їхня мати, аби тільки швидше закінчити посадку”.
Згідно з пунктом 2 (г) Постанови від 11.05.1944 року ешелони зі спецпереселенцями в дорозі повинні були постачатися “щодня гарячим харчуванням і кип’ятком”. Крім того, кожний поїзд мали супроводжувати лікар і дві медсестри, які мали “забезпечити медичне й санітарне обслуговування спецпереселенців в дорозі”.
Звичайно, на практиці нічого такого не було. Вагони понабивали понад усякі санітарні норми, “так, що багатьом доводилося стояти, а потім у дорозі, сиділи по черзі”. З самого початку двері вагонів були закриті і люди опинилися відрізаними від навколишнього світу.
Травень 1944 року був спекотним, тому зараз важко собі уявити, що ж мало діятися у переповнених товарних вагонах з вузькими віконцями під самим дахом та ще й без води. А були такі вагони, двері яких не відкривалися протягом кількох тижнів. Відповідно стільки ж часу люди не одержували води та їжі. “Наш вагон не відкривали 18 днів. Слава Богу, – згадує Наріман Гафаров, – в даху були дірки від куль, через них у дощ потрапляла вода, і ми її збирали”.
До середини першого ж дня температура повітря у вагоні піднялась до п'ятдесяти градусів, туалетів не було. Від задухи, що ставала ще щільнішою, втрачали свідомість старі й діти. Але скоро саме від спеки і спертого повітря стали помирати не лише вони, а й зовсім здорові і молоді люди. Це вбивство задушенням і спрагою почалося ще в Криму, до того, як ешелони вийшли за Перекоп. А попереду лежав увесь шлях, далекий і довгий – від трьох тижнів до сорока днів.
У кожному вагоні мав призначатися староста відповідальний за порядок і справедливий розподіл їжі та води. Але останнє звучало як пряме знущання: тривалий час у вагони не давали ніякої їжі чи води – як вже згадувалось, у багатьох ешелонах двері вперше відчинили лише за два тижні. Виникає зрозуміле запитання: а що ж взагалі люди пили? Щоб не загинути від елементарної спраги, доводилось ризикувати найдорожчим – життям власних дітей. На зупинках худеньких хлопчиків або дівчат обережно проштовхували у віконця. Саме вони і врятували своїх молодших братів і сестер, а також дорослих від неминучої загибелі. Якби не вони смертей було б набагато більше.
“Сильно мучила спрага, – згадує Суваде Алієва з Бахчисарайського району, – на одній зі станцій, вже після Казахстану, ми, діти, вилізли у вікно і побігли шукати воду. Принесли раз, побігли ще, а коли збирались бігти в третій раз, мама попросила мене не ходити. Як би я знала, що бачу її в останній раз... Але люди дуже хотіли пити, я не витримала, знову вилізла у віконце, а коли поверталася з водою, поїзд вже рушив. Я залишилась зовсім сама. У відчаї я впала на рейки і почала кричати...”. Ось так трагічно закінчувались деколи такі “походи по воду”.
Ці знущання з людей з боку комендантів ешелонів, скоріше за все, були їх особистою ініціативою. Цей висновок закономірний тому, що є відомості про кілька ешелонів, де з першого дня двері тримали відкритими, відповідно не було проблеми з водою. Про те, що ці знущання були лише ініціативою самих комендантів свідчать ці спогади: “По дорозі ми дуже голодували. Одного дня конвоїри принесли на обід оселедця. Дорослі, нічого не підозрюючи, віддали рибу дітям. Через деякий час ми захотіли пити. На прохання дорослих набрати води на зупинках, конвоїри відмовили. Раніше такої відмови з їхнього боку не було. Спрага мучила нас – молодші діти почали голосно плакати. На черговій зупинці я виглянула у віконечко вагону. Я не могла знати, де зупинився наш ешелон. На платформі було декілька жінок. Я не знала російської мови і тому закричала: “Сув! Сув!” (“Води! Води!”). Жінки здивовано переглянулися між собою, хтось із дорослих підказав мені: “Скажи пити”. Я повторила, одна із жінок зайшла в приміщення і вийшла з чайником води. Коли вона підійшла до вагона ми кинулися до дверей, чекаючи, що конвоїри їх відчинять. Однак, вони щось сказали їй російською мовою і ми почули звук вилитої води”.
Крім того, відомі ще й факти зловживань із боку спецконвою: так, в одному з ешелонів конвоїри зібрали зі спецпереселенців 50 тисяч карбованців начебто для покращення харчування, хоча ніякого додаткового харчування кримські татари так і не одержали.
Точна кількість смертей кримських татар у дорозі поки що не встановлена і навряд чи колись буде відома, тому доводиться обмежитись даними про середню по вагонну смертність, хоча й вони можуть бути приблизними, середніми. Є декілька учасників цього шляху, які згадують, що в їхньому вагоні не було жодної смерті взагалі,тоді як інші твердять, що з їх вагону виносили 10-15 померлих.
У телеграмі № 1476 адресованій Берії від 8 червня 1944 року вказувалося, що по дорозі в усіх ешелонах померла 191 особа. Ця офіційна кількість померлих викликає значні сумніви. Однак якими не були б реальні цифри, ніяка статистика не спроможна виміряти “алгеброю” шок пережитий людьми за ті декілька тижнів етапування до місць заслання. Зрозуміло, що власні переживання людей, їх страх і відчай залишилися по за межами документування органів нагляду.
Основною причиною смертей в дорозі були задуха, голод, спрага. Друга причина – різноманітні хвороби, які розповсюджувались особливо швидко. Звичайно, цьому сприяли і жорстокий голод, і нестача води як для пиття, так і для підтримання якоїсь подоби звичайної чистоти. Їжі, взятої з дому, не вистачало, більшість її взагалі не мали через вже вказану причину. Приписаного “гарячого харчування” мало хто бачив, у більшості ешелонів “якийсь дивний суп дали лише через 2 тижні дороги”, це було перше й останнє забезпечення харчуванням.
Зрештою, третя причина смертей у дорозі важко піддається точному визначенню. Мабуть, найзагальніший діагноз звучав би як найбільше стресове напруження, яке досить закономірно скувало людей, що пережили окупацію, неймовірний жах відриву від рідних місць, насильницький розрив із сім¢єю, тотальне пограбування, інсценування розстрілів, ймовірність швидкої і неминучої смерті від голоду найближчих у світі і найдорожчих людей. І ті, які були не в змозі витримати таке напруження, вмирали.
Після смерті чергового страждальця виникала проблема його останнього шляху. Труп у кращому разі вдавалося залишити на якомусь полустанку, поклавши жменю землі на закриті очі. Але відомі й гірші фінали, це коли двері вагонів не відчиняли тиждень за тижнем. Доводилося тоді виштовхувати трупи крізь згадані віконця під дахом – можна собі уявити, що відчували при цьому близькі покійного. Декому довелося випробувати ще один варіант таких “похорон”: якщо депортація продовжувалась водним шляхом (наприклад, в Маарійську АРСР), то небіжчиків змушували кидати прямо у воду, на поживу рибам.
Втім, у вагонах не лише помирали, там ще і діти народжувались. З моменту появи нової людини на світ виникало відразу декілька проблем, які як правило, неможливо було вирішити: не було молока в матерів, що голодували, не було, звичайно, штучного харчування, не було ні води, ні вогню. До речі, ось ще одна цікава реалія побуту на колесах: товарні вагони не мають підніжок; для того, щоб добути і якусь їжу, на зупинках доводилося стрибати з висоти всім, у тому числі й вагітним жінкам, а потім дертися нагору. Ці різки поштовхи і незвичайні навантаження майже неминуче призводили до викиднів: „З нашого села молода жінка була вагітна першою дитиною, чоловіка після визволення забрали до трудової армії... вона викинула дитину. Маленьке тільце дитини залишили на пероні, батько тієї жінки як міг, голими руками відкопав ямку, поховав, називається”.
Сходити на зупинках було необхідно ще й тому, що це була єдина можливість приготувати гарячу їжу для дітей. Саме приготування їжі було неабиякою проблемою: „Спочатку ми, в основному, харчувалися самі, хто що взяв. Наприклад, зупиниться потяг, хто біжить по дрова, хто розпалює вогонь, хто несе воду і ставить каструлю або чайник. Треба було під час зупинки зварити суп. Були випадки, коли поїзд рушав, а обід був неготовий, його вже доварювали на наступній зупинці”.
Багато комендантів ешелонів не дозволяли готувати на зупинках їжу – це була, в їхніх очах, шкідлива самодіяльність, непередбачена інструкцією. Тому конвоїрам давався наказ топтати багаття і перевертати каструлі. При цьому знаходились такого „гумористичного складу” конвоїри, які терпляче чекали, коли їжа звариться, і лише тоді перевертали каструльку.
В ешелонах зі спецпереселенцями перебував не весь кримськотатарський народ. Значна частина його билася і гинула на фронті, але кримські татари-військовослужбовці повною мірою розділили долю своїх співвітчизників. Хоча і не одразу, а після нетривалої відстрочки. Наприклад, у частинах, що залишилися після перемоги на території Угорщини, кримських татар лише в серпні 1945 року було ізольовано і під конвоєм пішим ходом відправлено у Вінницьку область. Тут їх помістили за дріт таборів і, коли їх назбиралося досить багато, залізницею відправили до Ташкенту.
У Австрії щойно стихли останні постріли, у військових частинах провели арешти кримських татар. Це відбувалося приблизно, як згадує Аблаєв Зекер’я: на плацу вишукували його полк і скомандували: „Кримські татари три кроки вперед”! Після чого „з шеренги вийшли кілька чоловік. Командир привселюдно назвав нас зрадниками і продажними шкурами і наказав солдатам зривати з нас погони, забрати нагороди, документи. Солдати виконали наказ. Після цього нас відвезли в табір до Польщі. Через пару місяців видали консерви та сухарі і сказали, щоб ми їхали до Узбекистану”.
Деінде через „недогляд” кримськотатарських військовослужбовців демобілізували на загальних підставах, як і їхніх бойових товаришів, тобто відпускали на всі „чотири сторони”. Але коли вони поверталися на батьківщину (це було і в 1944, і на рік-два пізніше), то місцева влада „пропонувала їм у 24 години залишити Крим”. Як попереджали в таких випадках, порушення цього наказу означало арешт і засудження на 15 років.
Як бачимо, кримськотатарських військовослужбовців, які всю війну билися з фашистами на боці Радянського Союзу, теж звинуватили у зрадництві. Як можна виправдати дії радянської влади проти цих людей, які кілька років боролися з німцями, проливали свою кров на фронтах, захищаючи громадян СРСР? Я думаю, що цього не можна зробити.
Розглядаючи процес депортації треба обов’язково звернути увагу й на події, що відбулися на Арабатській стрілці. Арабатська стрілка – це вузька смуга суходолу майже стокілометрової довжини біля Азовського моря. Тут з давніх часів жили кримські татари – рибалки, промисловці. При проведені депортації, як це не дивно, цей район був забутий владою. Про те, що невелика частина кримських татар залишилася на кримській землі попри всі постанови, влада згадала у 1945 році. Відразу ж було повідомлено Кобулова, що там лишилися декілька десятків вцілілих сімей. І Кобулов, довго не думаючи, наказав очистити Арабатську стрілку за дві години, причому вибір засобів залишив своїм підлеглим.
Як розповідали учасники цієї неординарної, навіть, у ті часи операції, „протягом доби всіх татар зібрали на одному з причалів, повантажили їх у трюм старої баржі і відбуксували її до середини Азовського моря. Потім відкрили кінгстони. Верхні люки були закриті”.
Після цього поверхню моря декілька годин борознили катери конвою, про всяк випадок – чи не випливе хтось.
Хоча Сталін і компанія намагалися очистити Крим від татар повністю, це їм не вдалося. Дехто з корінних мешканців Криму залишився тут невипадково, а свідомо. Це були ті, хто знайшов в собі мужність втекти під час висилки, щоб залишитися на землі предків, попри явну приреченість такої спроби. Скільки їх було, точно поки що невідомо, а приблизно – декілька сотень.
Таким чином, в результаті великомасштабної операції кримськотатарський народ був виселений з рідних домівок та приречений на страждання в місцях заслання. Радянська влада більш ніж на півстоліття позбавила кримських татар своєї Батьківщини.
