Початковий етап боротьби: проголошення Української держави 30 червня 1941 р. у Львові; похідні групи ОУН. Заснування Української Національної Ради у Києві.

Після поглинення Західної України Радянським Союзом Організація українських націоналістів утратила старого ворога, але здобула нового, більш грізного. Під час передвоєнної радянізації західних областей кадри ОУН зазнали істотних втрат. Натомість на землях колишньої Речі Посполитої, а тепер у Генеральному губернаторстві після 1939 р. як мельниківці, так і бандерівці отримали можливість легальної діяльності. У Кракові було утворено громадський комітет, під "дахом" якого оунівці розгорнули підготовчу роботу зі створення в Україні державних структур. Вони працювали над цим завданням відособлено: бандерівці - в "Державній комісії ОУН", мельниківці - в "Комісії державного планування". Як ті, так й інші були переконані, що союз Гітлера і Сталіна - це тактичний крок для обох сторін, який не триватиме довго. Радянсько-німецьку війну, яка здавалася неминучою, вони розглядали як шанс для здобуття незалежності України.

Керівник абверу адмірал В. Канаріс високо цінував досвід оунівських бойовиків та їх обізнаність із реаліями західноукраїнського регіону. Навесні 1941 р. він створив у складі спецпідрозділів абверу два українські батальйони. Абвер не приєднав ці батальйони до інших військових частин і присвоїв їм не порядковий номер, як будь-якій існуючій частині, а кодові назви - "Роланд" і "Нахтігаль".

В. Канаріс вбачав у них ефективну військову силу, спроможну виконувати поставлені його відомству завдання. Навпаки, С.Бандера їх сприймав як зародок майбутньої національної армії. Обидва батальйони він називав "Дружиною українських націоналістів" (ДУН). Вважалося, що ДУН у майбутньому поповнюватиметься за рахунок допоміжної української поліції, яку в Генеральному губернаторстві почали створювати з кінця 1940 р.

Керівник Українського центрального комітету в Кракові В.Кубійович і голова Українського національного об'єднання в Берліні Т.Омельченко, які належали до мельниківської ОУН, звернулися в рейхсканцелярію 11 червня 1941 р. з проханням передати в руки Гітлера їхній меморандум, в котрому йшлося про те, що найближчим часом починається війна з Радянським Союзом; українці будуть у цій війні на боці Німеччини, і просили його утворити на окупованих вермахтом землях самостійну Українську державу з кордонами від гирла Дунаю на заході до Волги на північному сході і до Головного Кавказького хребта - на південному сході. Політичний устрій Української самостійної соборної держави мав бути скопійований з устрою Третього рейху. На роль провідника української нації висувався Андрій Мельник.

Провід ОУН(Б) теж передав у рейхсканцелярію свій меморандум. На відміну від Мельника, який не мав за собою військової сили, а тому виступав у своїх документах прохачем, Бандера нічого не просив. Він розглядав українсько-німецькі відносини як союзні і попереджав: "Навіть якщо німецькі війська при вступі в Україну, звичайно, спочатку вітатимуть як визволителів, то незабаром ця ситуація може змінитися, якщо Німеччина прийде в Україну не з метою відновлення української держави і відповідними гаслами". Говорячи про те, що Німеччина вже утворила в Європі дві незалежні держави - Словаччину (1939 р.) і Хорватію (1941 р.), Бандера натякав на високий ступінь їх залежності від Третього рейху і зазначав, що подібна за статусом держава не задовольнила б українців.

Коли Бандера 23 червня передавав свій меморандум в рейхсканцелярію, його люди уже вирушали услід за вермахтом на територію України. Оперативні групи бандерівців чисельністю від 5 до 15 осіб намагалися співробітничати з тиловими командирами вермахту у встановленні громадського порядку шляхом створення міліції і цивільної адміністрації. Оперативні групи були первинними осередками трьох похідних груп - "Північ", "Центр" і "Південь". Група "Північ" мала опанувати Київську область, група "Південь" повинна була дістатися до Одеси і Криму, а група "Центр" - до Харківської області. Налагоджуючи управлінську мережу, бандерівці прагнули співробітничати з місцевими активістами, негайно включаючи їх у свої структури. Саме через це визначити точну чисельність похідних груп практично неможливо. Дослідники окреслюють цей діапазон від 3 до 8 тис. осіб.

Червона армія покинула Львів 29 червня після багатогодинних боїв з бандерівцями, які прийшли на допомогу наступаючим частинам вермахту. 30 червня вранці кілька німецьких частин, утому числі український батальйон "Нахтігаль", увійшли в місто. Разом з ними в місті опинилася оперативна група чисельністю в 15 осіб на чолі з Я.Стецьком, яка надвечір того ж дня скликала в будинку товариства "Просвіта" громадські збори. "Національні збори" проголосили Акт відновлення Української держави. На чолі державного правління ставав Я.Стецько. Уряд Я.Стецька встиг зробити дві передачі по радіо з повідомленням про утворення незалежної України - 30 червня ввечері і 1 липня вранці. На основі радіопередачі Український національний комітет у Кракові опублікував 1 липня інформаційний бюлетень. 2 липня міністерство закордонних справ Німеччини одержало лист від представника ОУН (Б) в Берліні В.Стахіва з повідомленням про створення українського уряду у Львові і призначення його, Стахіва, повноважним представником цього уряду в Німеччині.

Німці розцінили проголошення української самостійності як державний злочин, а ініціаторів львівської акції ЗО червня назвали узурпаторами. Виходячи з цього, керівники ОУН підлягали негайному розстрілу. Проте у них знайшлися захисники в гестапо і абвері. Абвсрівні розраховували використовувати українських націоналістів у радянському тилу, а гестапівці - на окупованій території. Врешті-решт було визнано за доцільне обмежитися домашнім арештом С.Бандери. Останній був перевезений у Берлін, де від нього почали вимагати, щоб він відкликав Акт ЗО червня 1941 р.

Бандера не погодився і заявив: "Державна самостійність України для обох сторін не підлягає дискусії". Коли німці зрозуміли, що українські націоналісти не відступлять від ідеї національної незалежності, Бандеру кинули в концтабір. Командування оперативним тилом вермахту в Україні отримало наказ заарештовувати "мандрівних пропагандистів групи Баядери". Українські батальйони "Нахтігаль" і "Роланд" були розформовані.

Тим часом наприкінці червня 1941 р. отаман Тарас Бульба-Боровець видав "Наказ № 1" про створення невеликих мобільних загонів. Метою цих загонів були диверсії в тилах Червоної армії і збирання розвідувальної інформації з передачею її німецьким частинам. Бульба-Боровець наказував своїм підлеглим захоплювати владу, організовувати міліцію і з синьо-жовтими прапорами урочисто зустрічати вермахт. На початку липня його призначили комендантом української поліції Сарненського району, а на початку серпня 1941 р. він домігся від штабу 213-ї дивізії вермахту дозволу на сформування збройного з'єднання чисельністю в тисячу бійців. Бульбівські загони діяли на Поліссі і отримали назву "Поліська січ". Оскільки отаман мріяв створити армію і на її основі відновити У HP, він назвав свої загони Українською повстанською армією - У ПА.