Формування УПА та її боротьба з німецькими окупантами.

Німецька цивільна адміністрація, яка прийшла на зміну військовій у листопаді 1941 p., не допускала існування самостійних національних формувань. Ті, хто бажав служити рейху, повинні були вступити в українську допоміжну поліцію під німецьким керівництвом. Бульба-Боровець був проти цього, а тому розпустив свої загони.

З весни 1942 р. органи безпеки генерального округу " Волинь-Поділля" посилили репресії проти населення, яке чинило опір поставкам продовольства, вивезенню молоді в рейх і передачі найбільш родючих орних земель німецьким колоністам. Репресії спрямовувалися у першу чергу проти бульбівців, котрі мали досвід збройної боротьби, а часто-густо й саму зброю. В цій ситуації Т.Бульба-Боровець прийняв рішення відродити свою армію. Починаючи з квітня, вона розгорнула боротьбу з німецькими гарнізонами в обороні місцевого населення. Бульбівці перешкоджали мобілізації українського населення на роботу в Німеччину, відбирали і повертали селянам реквізоване продовольство, грабували німецькі склади. Але вони підкреслено відмовлялися фізично знищувати німців.

Тим часом у Поліссі і на Волині почали формуватися групи самооборони, або, як їх називали, - боївки ОУН(Б). З осені 1941 р. бандерівські осередки готувалися до майбутнього повстання проти німців - збирали зброю, провадили військове навчання, заготовляли продовольство. Провід ОУН рішуче забороняв боївкам вступати в збройні сутички з німцями. Бандерівці не поспішали демонструвати готовність до збройного протистояння з німецькими окупантами, сподіваючись на зміну їх політики під впливом невдач на фронті. Однак довго відтягувати збройне повстання націоналістів проти окупантів виявилося неможливим. Дії гітлерівців проти місцевого населення були настільки брутальними, що стихійні спалахи народного гніву проявлялися повсюдно. На Волині - основній території, де розміщувалися націоналістичні сили, нацисти спалили за 1941-1944 рр. 97 населених пунктів - більше, ніж у будь-якому іншому регіоні України.

УПА, керована бандерівським проводом, постала навесні 1943 р. На той час замість С.Бандери, який перебував у німецькому концтаборі, організацією націоналістів став керувати тріумвірат у складі Р.Шухевича, Д.Маївського і З.Матли.

Ініціативу в організації дивізії "СС-Галичина" виявив губернатор Східної Галичини (дистрикту "Галичина") О.Вехтер. 28 квітня 1943 р. він видав відповідний декрет. До організації дивізії активно підключився Український центральний комітет на чолі з В.Кубійовичем і К.Паньківським. Через багато років після війни Кубійович так обґрунтовував свої тогочасні мотиви: "Тільки в складі німецьких збройних сил могло постати регулярне, добре вишколене і озброєне велике українське з'єднання, яке при сприятливій для нас ситуації могло стати зародком української національної армії, без якої не могла б існувати українська держава. Можна було мати надію, що цією сприятливою ситуацією буде хаос, що постане на українських землях після поразки німців".

Тим часом дуже обережна тактика бандерівського проводу ОУН щодо німців з часом трансформувалася в тактику двофронтової боротьби проти німців і радянських партизанів. У лютому і квітні 1943 р. відбулися дві зустрічі бандерівців і бульбівців, на яких ішлося про об'єднання сил у боротьбі проти радянських партизанів і німців. Учасники переговорів дійшли висновку, що усі формування бандерівців і бульбівців мають бути об'єднані в Українську повстанську армію. Впродовж березня-квітня 1943 р. від радянських партизанів надходили повідомлення до ЦК КП(Б)У і УШПР про збройні сутички з німцями загонів української допоміжної поліції та перехід її на бік ОУН (Б).

В "низах" обох ОУН було зроблено спробу порозумітися через голови "верхів". 13 травня 1943 р. у Кремінецькому районі Тернопільської області зустрілися командири партизанських загонів бандерівського і мельників-ського спрямування. Зустріч відбувалася за участі групи старшин Армії УНР, які опинилися по різні боки барикад. Командири бандерівських і мельниківських загонів висловилися за негайне припинення сутичок між собою, вирішили діяти спільно. Однак далі заяв справа примирення двох фракцій Організації українських націоналістів не пішла.

20 травня 1943 р. головна команда УПА поширила прокламацію "Українці!". Відозва закликала вступати в лави УПА, щоб знищувати "агентів більшовицького і німецького імперіалізмі!}". Повідомлялося, що "український народ висилає на боротьбу за Українську самостійну соборну державу тверді лави бійців - Українську повстанську армію (УПА)". Ворогами такої боротьби називалися "різні отаманчики-анархісти", "недобитки всяких політичних партій, так звані мельниківці". Вони кваліфікувалися головною командою УПА як агенти НКВС і гестапо. Пропагандистська війна між бандерівцями та іншими течіями всередині національно-визвольного руху тривала місяць-півтора. У липні-серпні раптовими ударами основні мельниківські і бульбівські формування були роззброєні.

4 квітня 1943 р. українці, які працювали в адміністративних органах рейхскомісаріату і в поліції на Волині, одержали таке попередження: "У зв'язку з тим, що останнім часом німці своєю політичною поведінкою довели українську інтелігенцію до межі повного знищення, ОУН наказує всім вам негайно покинути свою службу у німців, надалі зв'язати свою долю з ОУН та перейти у збройне підпілля. Хто до 15 квітня ц. р. не залишить своєї посади і не вступить у контакт з ОУН, буде відданий до революційного трибуналу".

У травні 1943 р. поблизу спаленого німцями села Кортеліси загинув шеф спецвідділів СА генерал В.Лютце. Після цього німці виділили великі сили і три місяці поспіль намагалися знищити повстанців. Коли ця воєнна кампанія зазнала невдачі, між ворогами склалося неофіційне і дуже хитке перемир'я. Причиною було небажання втрачати людей перед появою в Україні головного для обох сторін ворога - Червоної армії.

Тим часом кероване лондонським еміграційним урядом на чолі з генералом В.Сікорським польське підпілля не збиралося, подібно до бандерівців, кинути виклик німецьким окупаційним властям. Спираючись на допомогу англо-американців, польський уряд розраховував після переможного завершення Другої світової війни відновити державність польського народу, зруйновану спільними зусиллями Сталіна і Гітлера у вересні 1939 р. У поляків була перспектива, вони дивилися на майбутнє оптимістично і не бажали витрачати свої сили на боротьбу з німецькими військами безпосередньо на окупованій території. Вони могли собі дозволити воювати з вермахтом у більш вигідних умовах - разом з арміями західних союзників. Щоб означити військову присутність у західних областях України, Сікорський розпорядився тримати тут у бездіяльному стані формування Армії Крайової (АК). Вони повинні були підняти повстання і заволодіти територією під час відступу німців. На Волині АК створила на початку 1943 р. близько 100 самооборонних баз. Коли українська допоміжна поліція пішла в ліс, німецька окупаційна адміністрація замінила українців у поліцейських формуваннях поляками.

Восени 1942 - навесні 1943 р. на Волинь були перекинуті партизанські загони під командуванням С.Ковпака, О.Сабурова, О.Федорова, С.Руднєва, а пізніше - диверсійно-розвідувальна група на чолі з полковником НКВС Д.Медведєвим. Вони мобілізували не менше 5 тис. бійців з числа місцевих поляків.

21-22 квітня 1943 р. частини Першої групи УПА під командуванням Дубового (І.Литвинчука) винищили жителів польського села Іванова

Долина Костопільського району Рівненської області. У травні ці самі частини здійснили ще шість акцій проти поляків. У звітах про "бойові успіхи" вказувалося, що були ліквідовані польські колонії, які співпрацювали з більшовиками і німцями.

Польські збройні сили не залишалися в боргу, хоч вони були явно слабшими на Волині, ніж дислоковані тут частини УПА, які діяли синхронно з силами самооборони українських сіл. В радіограмах радянських партизанських загонів, які надходили до ЦК КП(б)У, повідомлялося, що впродовж травня-червня 1943 р. польська поліція спільно з німцями знищила майже чверть українського населення Люд ви польського району на Рівненщині, включаючи людей похилого віку, жінок і дітей.

У липні 1943 р. бандерівці поставили вимогу перед кожним польським селом, щоб Його мешканці "за 48 годин вибралися за Буг або Сян - інакше смерть!" Польське підпілля видало наказ: "Сидіти на місці, бо Польща втратить Волинь". 11 липня відбулися напади бандерівських, мельниківських і бульбівських загонів одночасно на 167 польських поселень. Польські загони самооборони відповідали нескоординованими поодинокими нападами на українські поселення. Викликана війною бруталізація населення накладалася на одвічну побутову ворожість. Ворожнеча українців і поляків була дарунком долі для нацистів. "Нам треба домогтися, - повчав своїх підлеглих Е.Кох, - щоб поляк при зустрічі з українцем хотів би його вбити, щоб українець, побачивши поляка, теж палав бажанням його вбити".

У кожного з мешканців Волині була своя правда: у тих, хто тут жив завжди, у тих, чиї предки прийшли з Польщі у XVI ст., і навіть у тих, кому Польська держава за безсумнівні заслуги перед нею дала ділянку землі, щоб підтримати "польськість кресів". Соціальні фактори конфлікту були не менш вибуховими, ніж релігійні і національні. Але не слід забувати, що соціальна напруженість штучно створювалася відповідною національною політикою всіх урядів Другої Речі посполитої. Не слід забувати також, що переслідування українців за релігійною ознакою на "східних кресах" здійснювалися не тільки екстремістськими елементами, а й місцевою адміністрацією при бездіяльності або й потуранні центрального уряду довоєнної Польщі.