Передача Криму Україні у 1954 р.

 

У 1954 р. святкувалося 300-річчя "возз’єднання" України з Росією, Ця подія відзначалася з великим розмахом. В усіх куточках республіки відбувалися урочисті збори, виставки й концерти, конкурси й фестивалі. До ювілею "приурочувалися" наукові дослідження, присвячені історії Хмельниччини (І.Крип’якевич, В.Голобуцький), питанням українського мовознавства й літературознавства (І.Свєнцицький, М.Возняк). З’явилося чимало нових музичних творів, зокре­ма опера С.Людкевича "Олекса Довбуш", поставлена Львівським театром опери та балету ім. І.Франка. Вийшли книжки Н.Рибака "Переяславська Рада", П.Панча "Гомоніла Україна", Ю.Мушкетика "Семен Палій", В.Кучера "Устим Кармелюк". У дні підготовки до святкування за рішенням уряду УРСР з Одеси до Львова перевели Російський драматичний театр Радянської армії, а зі Львова до Одеси — театр музичної комедії. На початку 1954 р. указом Президії Верховної Ради УРСР м. Проскурів перейменували в Хмельницький, а Кам’янець-Подільську область — у Хмельницьку.

Однак чи не головною подією, пов’язаною з відзначенням 300-річчя "возз’єднання" України з Росією, стала передача Криму до складу УРСР. 19 лютого 1954 р. Президія Верховної Ради СРСР ухвалила Указ "Про передачу Кримської області Із складу РРФСР у склад УРСР", враховуючи спільність економіки, територіальну близькість та тісні господарські й культурні зв’язки між Кримом і Україною. Це питання обговорювалося першою сесією Верховної Ради СРСР (четвертого скликання), на якій виступили депутати П.Тичина і М.Бажан. Вони говорили про те, що дана подія — вияв дружби і довір’я російського народу до українського, що це акт, котрий "прикра­сив наше велике національне торжество».

Від 1802 р. Крим існував у складі Таврійської губернії. На початку ХХ століття губернія складалася з п’яти кримських повітів (площею 25,6 тис. кв. км із 740 тис. мешканців) і трьох повітів Північної Таврії (площею 35,1 тис. кв. км із 1760 тис. мешканців). У материковій частині губернії українці складали більшість населення, але на півострові — меншість.

Зв’язки між Наддніпрянщиною й Кримом сягають у далеку давни­ну. Значний вилив у Криму мала Київська держава. Між цими землями підтримувалися постійні торговельні контакти, зокрема й судноплавним шляхом — із Києва до Сурожа (Судака), У мирному договорі 944 р. між князем Ігорем і Візантією говорилося, що князь не може добиватися володінь у "Корсунській страні". За угодою з візан­тійським Імператором Цимісхієм, князь Святослав обіцяв не нападати на цю землю. Але близько 988 чи 989 р. військо князя Володимира захопило Корсунь (Херсонес), оскільки імператор не виконував своїх зобов’язань. Після здобуття Царгорода хрестоносцями Візантія втра­тила свій контроль над півостровом, а його узбережжя потрапило під вплив венеціанців і генуезців. Уже в 1239 р. полчища монголів докоти­лися до північної степової частини Криму, поступово просуваючись углиб півострова. Саме за монголів він одержав назву "Кирим" або "Крим", протягом тривалого часу залишаючись улусом (провінцією) Золотої Орди. Лише після її розпаду в XV ст. утворилось окреме Кримське ханство зі столицею в м. Крим (потім — Кирк-Ер, Бахчиса­рай), до складу якого входили також Придніпров’я та Приазов’я.

Незабаром ханство потрапило в залежність від Туреччини, яка три­вала три століття. Від того часу розпочалися криваві напади татар на Київ, Поділля, Галичину, Волинь, Чернігівщину, інші землі. В свою чергу, на Крим не раз здійснювали походи запорозькі козаки, звільня­ючи з неволі тисячі синів і дочок України. Відомі такі походи в 1502, 1503,1523, 1545,1556 та подальших роках, морем — на Крим та Пе­рекоп — у 1601,1602,1605,1608 і пізніших роках. Проте найбільших успіхів у боротьбі з татарами запорожці добилися за гетьманування П.Конашевича-Сагайдачного, а також у часи кошового отамана І.Сірка. За словами видатного українського історика Д.Яворницького, "своїми несподіваними й хоробрими набігами вони зворохобили увесь Крим і Туреччину". В 1616 р., зібравши 2 тис. козаків, П.Сагайдачний вийшов у Чорне море й попрямував до Кафи — головного невільниць­кого ринку. В цій фортеці, що служила резиденцією намісника султана, знемагало чимало полонених християн. "Місто одразу ж було взяте на спис і спалене, — пише історик, — а всі невільники визволені і приєд­нані до козацької флотилії". Через кілька років гетьман відправив у Крим значний загін запорожців під орудою одного зі своїх сподвиж­ників, який напав на Перекоп і визволив з неволі багатьох українців. и Ще один морський похід на Кафу успішно відбувся в 1628 р. Його очолив гетьман М.Дорошенко, який, однак, під час бою за місто загинув. У середині XVII ст. козаки не раз вступали в союз із кримськими татарами, зокрема за гетьманування Б.Хмельницького, Але такі угоди були недовговічними, тому походи на Крим не припинялися. Серед них слід виділити похід 1675 р. під проводом кошового отамана І.Сірка. З великим військом, що налічувало 20 тис. козаків, він улітку перейшов Дніпро й попрямував на Крим. Через Сиваш запорожці переправилися в ханство, де вогнем і мечем знищили чимало селищ і міст, зокрема ханську столицю Бахчисарай. Під час походу козаки захопили велику здобич і вивели з неволі 7 тис. християн. Отаман запропонував землякам, за їхнім бажанням, іти в Україну або повернутися в Крим. З тис. захотіли рушити назад: у Криму вони мали хоч якесь майно і господарство. Цікавими є дані татарського історика Евлії Челебі, наведені академіком О.Пріцаком на І Міжнародному кон­гресі україністів. За переписом 1666 р. в Кримському ханстві прожива­ло 1 млн. 120 тис. чоловік, з них — 180 тис. татар і 920 тис. козаків, українців, зайнятих на різних роботах. Кінець походу кошового 1.Сірка склався надзвичайно драматично. Відпустивши частину християн у Крим, він наказав молодим козакам наздогнати їх і всіх порубати; щоб не лишилися "між бусурманами на наші християнські молодецькі голо­ви і на свою вічну без хрещення погибель".

У ХVІІ-ХVIII ст. значно загострилися стосунки між Росією й Туреччиною, виливаючись у відкриті воєнні сутички. Козаки брали участь у багатьох походах царської армії, зокрема очоленому князем В.Голіциним, що відбувся наприкінці XVII ст.; в російсько-турецьких війнах XVIII ст., котрі завершилися здобуттям Причорномор’я. У квітні 1783 р. Крим увійшов до складу Росії, а хан Шагін-Гірей "віддався милостям монархині", поселившись у Воронежі. Крим нале­жав до Таврійської області, згодом перетвореної в губернію, що вклю­чала три повіти південноукраїнських степів — Дніпровський, Бердянський та Мелітопольський. Царський уряд щедро роздавав ново-здобуті землі чиновникам, вищим сановникам імперії, офіцерам армії й флоту, а ті переселяли на даровані землі кріпосних селян із внутрішніх губерній. Крім того, до Криму було переселено чимало державних се­лян і звільнених у відставку солдатів. З 1783 до 1854 р. в Таврійську губернію прибуло 92,2 тис. переселенців, серед яких державні селяни становили 45,7 тис. або 50,6%. Абсолютну більшість переселенців становили українці та росіяни. З другого боку, Крим масово покидали корінні мешканці — татари, хоча точно визначити кількість населення, що емігрувало до Туреччини, немає змоги.

Радянські війська вперше оволоділи Кримом у березні 1918 року. Була проголошена Республіка Таврида, яка проіснувала близько місяця. Після укладеного у Брест-Литовську миру з УНР Крим окупували німецькі війська. На півострові з’явився крайовий уряд, очолений царським генералом С.Сулькевичем. Останній бажав зберегти Крим для білогвардійської Росії. Однак П.Скоропадський був переконаний, що Крим — це частина України. Коли Сулькевич заперечив, гетьман оголосив економічну блокаду і паралізував господарське життя півострова. Крайовий уряд капітулював, і восени 1918 року була досягнута домовленість щодо входження Криму до складу України на правах територіальної автономії. Падіння гетьманського режиму перешкодило її реалізації.

Після відступу німецької армії в Криму висадилися французькі і білогвардійські війська. Виник крайовий білогвардійський уряд, який існував недовго. У квітні 1919 року радянські війська знову прийшли на півострів. Уряд Кримської радянської республіки очолив брат В.Леніна Д.Ульянов. Республіка проіснувала близько двох місяців. Десантом з моря у червні 1919 року Кримом знову оволоділи білогвардійці, які протрималися тут до листопада наступного року.

Після розформування Південного фронту в грудні 1920 року М.Фрунзе став командуючим військами України і Криму. З самої назви цієї посади випливало, що Росія має намір залишити Крим за собою. Уперше план створення кримської автономії у складі РРФСР було оголошено на спільному засіданні Кримського обласного ревкому і обкому РКП(б) в січні 1921 року. Декрет про утворення Кримської автономної республіки В.Ленін і М.Калінін підписали 18 жовтня 1921 року.

Принципово важливим є питання про те, який характер мала кримська автономія — національний чи територіальний? Ленінський Раднарком спочатку створював автономії обох типів, але з часом залишилися тільки національні. Кримська АРСР стала унікальним автономним утворенням, яке й надалі зберігало територіальний характер. Разом з тим, заграваючи з кемалістською Туреччиною, на провідні посади в цій республіці Кремль висував здебільшого людей кримськотатарського походження. Складалося оманливе враження, що кримська автономія була, як і всі інші, національною, тобто кримськотатарською.

За всесоюзним переписом 1939 року росіяни у складі населення Криму становили 49,6 відсотка, кримські татари — 19,4, українці — 13,7, євреї — 5,8, німці — 4,6 відсотка. Під час війни загальна чисельність населення різко скоротилася, а його етнічний склад зазнав докорінних змін.

У серпні 1941 року чекісти здійснили першу депортацію за національною ознакою. Вони вивезли з Криму до 50 тис. німців, які оселилися тут здебільшого в часи Катерини ІІ. Формулювання звинувачення було на всіх одне: «пособництво гітлерівським загарбникам».

Під час окупації гітлерівці знищили 25 тис. євреїв. Загинули практично всі, хто не зміг або не побажав евакуюватися. Разом з євреями знищувалися люди унікальної малочисельної національності — кримчаки. Нацисти відносили їх до «єврейської раси», оскільки з давніх часів вони сповідували іудаїзм.

За постановами Державного Комітету Оборони від 11 травня і 2 червня 1944 року були виселені кримські татари, а також болгари, греки і вірмени. Сумарна кількість висланих на спецпоселення в Узбекистані становила 228 тис. осіб.

У складі населення стали переважати росіяни і українці. Якщо раніше були об’єктивні підстави для територіальної автономії Криму, то вони зникли. У 1945 році Кримська АРСР була перетворена в область у складі РРФСР.

Передача Криму Україні

Видатний український мислитель ХХ ст. І.Лисяк-Рудницький надрукував у 1956 році в журналі «Культура», що видавався польською мовою в Парижі, статтю «Новий Переяслав». Стаття присвячувалася аналізу курсу Кремля щодо України після смерті Сталіна. Лисяк-Рудницький назвав три обставини, які давали право твердити про радикальну зміну курсу. По-перше, керівні посади в республіці опинилися переважно в руках місцевих людей, а ЦК Компартії України став очолювати українець — О.Кириченко. По-друге, утворення раднаргоспів істотно розширило компетенцію місцевих управлінських апаратів, особливо в господарській і культурній сферах. По-третє, у зв’язку із святкуванням 300-ліття Переяславської ради Кримська область була прилучена до УРСР.

Американський професор українського походження був цілком правий, коли пов’язував указ президії Верховної Ради СРСР про передачу Криму Україні зі святкуванням ювілею «возз’єднання» України і Росії. Однак в самому тексті указу від 19 лютого 1954 року такого пов’язання немає. У пропагандистських кампаніях, що розгорталися у зв’язку з ювілеєм Переяславської ради і передачею Криму Україні, обігрувалася одна провідна теза — про «доленосне» для України значення її споконвічних зв’язків із Росією.

Роздумуючи над еволюцією кремлівського курсу у зв’язку з передачею Україні Криму, Лисяк-Рудницький піднявся до широких узагальнень. Зокрема, він зробив висновок, що вся попередня політика зводилася до спроби зламати опір українського народу засобами фізичного насильства, але зі смертю Сталіна можливості для здійснення такого курсу вичерпалися. Україну потрібно було утримувати в межах імперії, спираючись більше на пропагандистські, а не силові засоби.

Погоджуючись з такою інтерпретацією радикальної зміни політики щодо України, слід підкреслити її безпечність для нових володарів Кремля. Можливість діяти на головних напрямах національної політики за допомогою пропаганди, а не терору виникла внаслідок відсутності винищеної Сталіним опозиції. Як свідчать опубліковані останнім часом документи, ініціативу в лібералізації національної політики проявив навіть не М.Хрущов, а демонізований його пропагандистами Л.Берія. Між трьома основними спадкоємцями Сталіна (третім був Г.Маленков) розгорнулося справжнє змагання в лібералізмі. Переможцем виявився М.Хрущов.

З ініціативи Хрущова ЦК КПРС розпочав з кінця 1953 року пропагандистську кампанію у зв’язку з 300-річчям Переяславської ради. 18 січня 1954 року ювілей було урочисто відзначено, але пропагандистська кампанія не припинилася. Свого крещендо вона досягла у зв’язку з передачею Україні Кримської області.

За розробленим сценарієм перший крок зробила Президія Верховної Ради РРФСР. Маючи принципову згоду Президії Верховної Ради УРСР, вона розглянула це питання у присутності представників Кримської облради і Севастопольської міськради. Було прийнято позитивне рішення, на користь якого висувалися такі аргументи: спільність економіки, територіальна близькість, тісні господарські та культурні зв’язки Криму і України. Відповідна постанова пішла до Верховної Ради СРСР.

Через кілька днів це питання поставила на порядок денний Президія Верховної Ради УРСР. Акт передачі Криму вона розглядала як «нове яскраве виявлення безмежного довір’я і щирої любові російського народу, нове свідчення непорушної братерської дружби між російським і українським народами». Постанова з клопотанням про передачу також була направлена до Верховної Ради СРСР.

19 лютого 1954 року відбулося урочисте засідання Президії Верховної Ради СРСР за участю керівників законодавчих і урядових органів Росії та України, першого заступника голови виконкому Кримської облради П.Ляліна, а також голів виконкомів Сімферопольської і Севастопольської міськрад Н.Каткова та С.Сосницького. Першим виступив голова Президії Верховної Ради РРФСР М.Тарасов. Вказавши на те, що Крим є немовби природним продовженням південних степів України, він зробив такий висновок: «З географічних та економічних міркувань передача Кримської області до складу братньої Української республіки доцільна і відповідає загальним інтересам Радянської держави». Услід за ним виступив голова Президії Верховної Ради УРСР Д.Коротченко, а потім — О.Куусінен, Ш.Рашидов, М.Шверник та інші члени Президії Верховної Ради СРСР. Обговорення підсумував голова законодавчого органу К.Ворошилов. З’явилося рішення, оформлене відповідним указом. В його тексті буквально повторювалися аргументи з постанови Президії Верховної Ради РРФСР.

26 квітня 1954 року указ надійшов на затвердження сесії Верховної Ради СРСР. Остання прийняла закон із двох пунктів: затвердити указ від 19 лютого; внести відповідні зміни в статті Конституції СРСР. Передача області відбулася з додержанням усіх передбачених конституцією процедур.

Концепція «царського дарунку»

Успадкована від УНР територія УРСР розширювалася при радянській владі у західному і скорочувалася у східному напрямках. На заході Кремль турбувався про возз’єднання з УРСР західноукраїнських земель у складі Польщі, Румунії і Чехословаччини, а на сході відривав від УРСР і приєднував до Російської Федерації суміжні території, на яких за переписом 1926 року проживало понад 2 млн. українців.

Щоправда, й на заході УРСР втратила під час остаточного визначення польсько-радянського кордону споконвічні українські землі — Холмщину, Надсяння, Підляшшя, Лемківщину. У 1940 році вона втратила Придністров’я, коли утворена в її складі Молдавська автономна республіка стала союзною.

Різновекторність у формуванні території УРСР тривала від березня 1918 року, коли більшовики утворили поза межами радянської України Республіку Тавриду, і до 1954 року. Передача Криму зі складу Росії до складу України порушувала цю закономірність. Чим можна пояснити аномалію?

І.Лисяк-Рудницький у названій вище статті вказував, що Кремль нічого не втрачав від передачі Криму, тому що вся Україна 300 років підпорядковувалася імперії. Справді, ніхто не міг передбачити, що Крим коли-небудь відірветься від Росії разом з Україною. Компартійно-радянські вожді при розв’язанні українсько-російських територіальних питань завжди брали до уваги російські національні інтереси. Маючи всю Україну в своїй кишені, вони не цікавилися українськими національними інтересами. Власне, вони не сприймали саму категорію специфічно українських інтересів. Така специфіка ототожнювалася в політиці Кремля з «українським буржуазним націоналізмом».

Зі сказаного вище випливає, що вкинута у засоби масової інформації концепція «царського дарунку» М.Хрущова Україні позбавлена підстав. Представляти Хрущова як «агента впливу» поневоленої України в Кремлі просто безглуздо. М.Хрущов так само відстоював імперські, тобто російські національні інтереси, як його попередники В.Ленін і Й.Сталін. Його рішення в національній політиці, у тому числі епізод з Кримом, випливали з інтересів захисту імперії в обставинах, що змінилися.

Інша річ, що Хрущов спирався на політиків, яких добре знав, а це були, зрозуміло, політики з України. В кінці його правління Президія ЦК КПРС майже наполовину складалася з людей, пов’язаних із Україною народженням або роботою. Якраз ці політики, і передусім Л.Брежнєв, відіграли істотну роль в усуненні Хрущова від влади.

Кримська проблема

в українсько-російських відносинах

1 грудня 1991 року український народ на референдумі підтримав Акт проголошення незалежності України. Для російської правлячої еліти результати референдуму виявилися несподіваними. Прес-секретар президента РФ П.Вощанов заявив 3 грудня, що Росія залишає за собою право поставити нерозв’язану, на її думку, проблему кордонів з республіками, які проголосили незалежність. Адміністрація президента РФ після запиту МЗС України дезавуювала заяву. Та наступного дня по центральному телебаченню виступив мер Москви Г.Попов, який не тільки підтримав висунуту територіальну проблему, але й конкретизував її. Під сумнів ставився суверенітет України щодо Криму й Одеської області. Українська сторона відреагувала надзвичайно гостро, і Б.Єльцин негайно направив у Київ офіційну делегацію на чолі з віце-президентом О.Руцьким, щоб погасити конфлікт.

Проте переважна більшість росіян сприйняла те, що відпала Україна, з великим болем. Штампи типу «Донбас — всесоюзна кочегарка» або «Крим — всесоюзна оздоровниця» не могли бути швидко подолані. Свою ворожість щодо української незалежності російські політики-популісти часто демонстрували тільки тому, щоб піднести свій рейтинг.

Той же Руцькой 30 січня 1992 року у газеті «Правда» виступив зі статтею, в якій дозволив собі такі вирази: «Історична свідомість росіян не дозволить нікому провести механічне суміщення кордонів Росії і Російської Федерації, відмовившись від того, що становило славні сторінки російської історії… Демаркація кордонів і тільки демаркація кордонів розставить крапки над «і» та визначить Росію як державу, а не жебрака в межах СНД. І це буде зроблене неодмінно заради слави Росії, як би не намагалися політичні лідери націонал-кар’єризму ввігнати її в кордони ХІІ ст.»

Поважаючи волю населення Кримської області, висловлену на референдумі, Верховна Рада УРСР ухвалила в лютому 1991 року постанову про відновлення Кримської АРСР (після 24 серпня 1991 року — Автономної Республіки Крим, АРК). У травні 1992 року Верховна Рада РФ зробила офіційну заяву про те, що акти передачі Кримської області Україні не мають юридичної сили з моменту їх прийняття. За «доброзичливими» порадами з Москви Верховна Рада АРК 5 травня нинішнього року ухвалила Акт проголошення державної самостійності. Була прийнята конституція АРК, ключові положення якої суперечили Основному Закону України.

Поважаючи міжнародні угоди про непорушність кордонів, які склалися в Європі після Другої світової війни, а також досягнуті при ліквідації СРСР домовленості про перетворення адміністративних кордонів союзних республік на державні, Б.Єльцин не підтримав територіальних претензій російських законодавців до України. Разом із тим він переніс вістря кримського питання на проблему Чорноморського флоту. Президент РФ не прагнув швидкого її розв’язання, щоб мати привід для втручання у кримські справи на законних підставах. Адже існування військового флоту об’єктивно пов’язане з береговою інфраструктурою.

На зустрічах у червні й у вересні 1992 року Л.Кравчук і Б.Єльцин досягли домовленості про встановлення подвійного контролю над Чорноморським флотом на п’ятирічний період. Домовленість не розв’язала проблеми, але зменшила напруженість між двома країнами. Відповідно й кримські політики почали поводитися стриманіше. У вересні 1992 року Верховна Рада АРК привела у відповідність з Конституцією України конфліктні статті Конституції Криму.

Російських законодавців продовжувала турбувати кримська проблема, хоча в Україні Крим не розглядався як об’єкт українсько-російських відносин. З’їзд народних депутатів РФ у грудні 1992 року доручив Верховній Раді розглянути питання про статус Севастополя.

Севастополь з 1948 року мав статус міста республіканського підпорядкування. До 1954 року Кримська область і Севастополь підпорядковувалися Москві як столиці Російської Федерації. При передачі Криму зі складу Росії у склад України окремих рішень по Севастополю не приймалося. На цьому спробувала зіграти Верховна Рада РФ. У липні 1993 року вона прийняла популістське рішення про надання Севастополю статусу міста Російської Федерації.

Однак це рішення було юридично нікчемним. В радянському законодавстві міста республіканського підпорядкування розглядалися як інтегральна частина області, на території якої вони розташовані. Тому Севастополь з 1954 року автоматично став підпорядковуватися Києву як столиці УРСР. Це засвідчувало, наприклад, офіційне видання «СССР. Административно-территориальное деление союзных республик на 1 марта 1954 года». У ньому вказувалося, що Севастополь підпорядковувався Києву, а не Москві.

Президент РФ змушений був дезавуювати рішення свого законодавчого органу. 20 липня 1993 року у справу втрутилася Рада Безпеки ООН, яка кваліфікувала це рішення як юридично неспроможне. Винесення українсько-російських відносин на рівень ООН змусило російських політиків схаменутися. Вони відчули, що явно перебрали міру.

Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією, який мав враховувати факт розпаду СРСР, опрацьовувався багато років і з великими труднощами. Каменем спотикання у переговорах був пункт про взаємне визнання існуючих між двома країнами державних кордонів. Лише у квітні 1999 року договір був запроваджений у дію. Це стабілізувало українсько-російські відносини. Російські політики та їх прибічники в АРК визнали безперспективним далі розігрувати кримську карту.

У зв’язку з поверненням кримських татар на історичну батьківщину етнічна карта Криму знову почала мінятися. Між переписами населення 1989 і 2001 рр. питома вага росіян скоротилася з 65,6 до 58,3 відсотка, а українців — з 26,7 до 24,3 відсотка. Натомість частка кримських татар зросла з 1,9 до 12 відсотків. Україні доводиться самостійно розв’язувати економічні проблеми, що виникають у зв’язку з поверненням кримських татар з Узбекистану.

Хоч Крим є регіоном із надзвичайно гострими проблемами, розв’язання їх тепер можливе за участю російських партнерів. Врешті-решт усі в Україні розуміють економічну вигоду перетворення колишньої «всесоюзної оздоровниці» на «всеросійську оздоровницю». Але Крим залишатиметься українським.

 

3. Обставини та історичне значення відновлення автономії Криму (1991 р.)

 

З розпадом колишнього СРСР виникло питання визначення адміністративно-правового статусу Криму. 20 січня 1991 p., за ініціативи жителів Криму, відбувся загальнокримський референдум щодо поновлення автономії Криму. Більшість жителів Криму підтримала питання референдуму. За результатами загальнокримського референдуму Верховна Рада Української РСР прийняла Закон України "Про відновлення Кримської Автономної Радянської Соціалістичної Республіки" від 12 лютого 1991 p.. за яким Кримській області було надано статус автономної республіки, а Кримська обласна Рада народних депутатів набула статусу Верховної Ради Кримської Автономної Республіки.

Верховною Радою України були також внесені відповідні зміни до чинної на той час Конституції України (ст. 75) та прийнято 29 квітня 1992 р. Закон України "Про статус Автономної Республіки Крим". Ці документи законодавчо визначили новий конституційно-правовий статус Криму як автономної республіки у складі України.

Таке рішення було прийнято з урахуванням історичного і культурного розвитку населення на території Криму, його багатонаціональності та багатоконфесійності.

У 1995 році Верховна Рада України прийняла Закон України "Про Автономну Республіку Крим", яким до повноважень АРК були віднесені зокрема, такі питання, як прийняття, тлумачення законів АРК та контроль за їх дотриманням; вирішення питань територіального поділу АРК, встановлення і зміна меж районів, населених пунктів, віднесення населених пунктів до категорії міст, найменування і перейменування міст, районів, районів у містах, селищ міського типу, сіл; визначення повноважень і порядку діяльності республіканських органів та органів місцевого самоврядування, об'єднань громадян; визначення структури і пріоритетних напрямів розвитку економіки республіки, забезпечення науково-технічного процесу, створення й функціонування вільних економічних зон відповідно до законодавства України тощо.

Остаточне закріплення конституційного статусу АРК відбулося після прийняття 28 червня 1996 р. Конституції України, яка визначила, що АРК входить до системи адміністративно-територіального устрою України (ст. 133) і залишається невід'ємною часткою України (ст. 134) з наданням їй особливих повноважень порівняно з іншими адміністративно-територіальними одиницями.

 

Тема 6. Шістдесятники та дисиденти в Україні (60 – 80-ті рр. ХХ ст.)

4 год.

План

 

Заняття № 1

1. Шістдесятники та їхня роль у піднесенні української культури. та пожвавленні громадського життя.

2. Зародження політичного шістдесятництва.

3. Українські дисиденти, особливості цього руху.

Заняття № 2

1. Український самвидав.

2. Правозахисний рух. Українська Гельсінська група.

3. Політичні репресії 60 – 80-х рр. ХХ ст.