Зміни видатків

 

Матеріальне становище населення поряд із прибутками характеризують витратні статті бюджетів різних соціальних груп. Вивчення структури та розмірів видатків дозволяє відповісти на питання: що міг собі дозволити пересічний робітник чи селянин Донеччини, на які товари та послуги існував найбільший попит, а на які не вистачало ресурсів.

Як і в попередньому підрозділі, почнемо з розгляду бюджетів робітників. Вагому, а в багатьох випадках головну частину витрат цієї категорії населення в 1920-х рр. становили видатки на харчування. У розрахунку на одного їдця в листопаді 1923 р. ця стаття займала 31,3% усіх видатків[1], в 1925 р.– 47,8% [2]; у розрахунку на одне господарство – 45,7% в листопаді-грудні 1924 р. [3].

Судячи з даних діаграм (розміщені в «Додатку П»), які відображують розподіл витрат робітників деяких місцевостей УСРР та СРСР у листопаді-грудні 1924 р., можна впевнено казати, що пріоритетність придбання харчових продуктів була типовою для цієї соціальної групи. У цей період витрати на продовольство набагато перевищували інші окремі пункти та наближувалися до половини загальної суми бюджетних видатків (45,7% в Донбасі, 45,5% в Харківській губернії та на Уралі, 47,4% пересічно по УСРР, 44,5% в середньому по СРСР).

Але ці показники були нестабільними. Результати вивчення бюджету попереднього року демонстрували іншу тенденцію: у листопаді 1923 р. видатки робітників Донбасу на харчування (31,3%) посідали друге місце, на першому була купівля одягу та предметів туалету (35,6%) [4]. Подібна ситуація спостерігалася і в 1922 р., коли витрати на вбрання та взуття становили 35,1%, а купівля продовольства складала 33,7% сукупних витрат [5]. Порівняння даних елементів структури з пропорціями розходів робітників інших регіонів вказує на виокремлення Донеччини за цією ознакою у 1923 р. Так, на придбання одягу в листопаді 1923 р. донецькій робітник в абсолютних цифрах витратив більше, ніж московський, уральський та ленінградський робітники відповідно в 1,3, 1,6 та 2,6 разів [6].

Чим була обумовлена ця особливість? Відповідаючи на це питання, спочатку варто назвати фактори, які однаковою мірою впливали на розміри видатків на одяг в першій половині 1920-х рр. в різних місцевостях. Справа в тому, що в зазначений проміжок часу більшість робітничих бюджетів на теренах СРСР за статтею «витрати на гардероб» перевищували довоєнні показники, що становили в середньому 12-13% [7]. Це пояснювалося об’єктивними причинами. По-перше, підвищенням цін на одяг, яке найбільш відчутно далося взнаки восени 1923 р. Так звані «ножиці цін» у вересні 1923 р. характеризувалися знеціненням продуктів сільського господарства на 55% порівняно з довоєнним часом та підвищенням вартості предметів промислового виробництва, до яких належали вбрання та взуття, на 80% [8]. Виходить, справа була не стільки в коригуванні обсягів споживання продуктів, скільки в їх вартості.

По-друге, підвищені витрати на придбання одягу відповідали нагальній потребі відновлення елементарного гардеробу, який не поповнювався, а навпаки – зношувався, продавався, обмінювався протягом попередніх воєнних та голодних років. Крім того, незначну роль відіграла сезонність бюджетного обстеження, оскільки в районах, які не були традиційними осередками міської культури, а поєднували риси робітничого та селянського побутування (шахтарська праця та невеличке власне господарство), в осінній період після реалізації врожаю відбувалася закупівля одягу та взуття на зиму. З’ясувавши в попередньому параграфі обсяг прибутків робітників регіону від власного господарства зауважимо, що сезонність обстеження не могла істотно змінити картину видатків.

Що стосується чинників, які пояснюють завеликі розміри витрат на предмети одягу в листопаді 1923 р. у бюджетах саме донецьких робітників, головним був вимушений характер цих витрат. За умов виплати заробітної плати бонами та дуже обмеженому асортименті товарів в кооперативних лавках робітники часто купували не те, що їм було потрібно, а обирали найбільш прийнятне із запропонованого. Притримувати бону в очікуванні інших товарів було неможливо як через невисокий рівень заробітних плат, так і через її видачу в радянських знаках, які щодня знецінювалися. Тому робітники Донбасу у великих розмірах купували мануфактуру [9]. Тож, головна причина значних витрат на вбрання, які відрізняли донецькі робітничі бюджети від бюджетів працівників інших промислових районів, полягала у більш поширеній тут практиці виплати заробітної плати шахтарям, металургам та хімікам ордерами для кооперативних лавок. Повернемося до статті видатків «харчування», яка природньо лідирувала серед інших. У її першості ми ще раз можемо переконатися, розглянувши «Додаток Р», що відображає структуру витратного бюджету робітника Луганської округи в 1923-1927 рр. Охоплюючи тривалий проміжок часу, наведені дані на прикладі однієї округи допомагають усвідомити загальну картину розподілу витрат. Як бачимо, певна «аномалія» будови бюджету, тобто перевага витрат на одяг, білизну, взуття та мануфактуру (32,2% сукупних витрат) над продовольчими витратами (27,1% - на харчування вдома та 0,9% на харчування в їдальнях), спостерігалася лише в 1923 р.

У подальший період (з 1924 р. до 1927р.) розміри розходів на продукти в середньому у два рази перевищували розміри коштів, витрачених на придбання елементів гардеробу. При цьому абсолютна більшість робітників годувалася в домашніх умовах, відсоток оплати обідів в їдальнях був низьким і коливався в межах 0,1-1,3%.

Логічно, що витрати на харчування, як і багато інших розходів (купівля вбрання та взуття, витрати на лікування та гігієну, культурно-освітні потреби), в абсолютних показниках були прямо пропорційно пов’язані із розміром сукупного бюджетного доходу взагалі та рівнем заробітної плати чоловіка зокрема, а також мали протилежно пропорційний зв’язок із великою чисельністю родини працівника. Тобто, статистика, представлена в карбованцях, засвідчує, що можливість задовольнити потреби робітничої сім’ї за двома магістральними статтями бюджету (продовольство та одяг) зростала там, де голова родини отримував високу платню. Поряд з тим, обсяг видатків в розрахунку на одного їдця в багатодітних родинах поступався розміру витрат тих робітників, що мали невеликі сім’ї, хоча інтенсивність вимог у перших була більшою.

Розглянемо зміст категорії «харчування». Її наповнення стає більш зрозумілим завдяки діаграмі, яка характеризує обсяги витрат на ті чи інші продовольчі продукти в бюджетах робітників Луганської округи протягом 1923-1927 рр. [10]:

Діаграма 2.5

 

Отже, найбільше за статтею «харчування» працівник Луганської округи витрачав на хлібні продукти та м’ясо. Якщо лінія графіку, яка відображує рух розходів на хліб, нестабільна, то лінія, що відповідає за купівлю м’ясних продуктів, демонструє постійне зростання протягом 1923-1927 рр. від 5,4% загальних витрат до 15%. Третє місце серед продуктів харчування посідали овочі і фрукти. Всі інші складові раціону: молочні продукти, риба, цукор та солодощі, соняшникова олія і т. ін. забирали менше коштів.

Слід пам’ятати, що наведений графік змальовує співвідношення матеріальних ресурсів, витрачених на придбання різних продовольчих продуктів, але не дає уявлення про інтенсивність їх споживання. Іншими словами, першість певних показників може бути обумовлена не обсягами їх повсякденного включення до меню, а високою ціною. Щоб об’єктивно оцінити склад продовольчого кошика, необхідно порівняти вартість його елементів із обсягом, який він займав у раціоні робітника. У результаті отримаємо графік, що одночасно має дві шкали даних: у кілограмах та карбованцях.

Такий приклад, створений на основі норм місячного споживання харчових продуктів у листопаді 1927 р. шахтарями та металургами Сталінської округи, можна побачити в «Додатку С». Найбільш цікавим у ньому є майже дзеркально протилежне розташування позицій, що відповідають вживанню овочів та м’ясних продуктів. Овочі, в першу чергу картопля, складали основу раціону робітничої родини, але коштували недорого. Про це свідчить той факт, що за місяць кожен робітник або член його родини з’їв приблизно 18 кг. городини (картоплі, капусти свіжої та квашеної, цибулі, часнику, буряку, моркви, солоних огірків та інших овочів), на що кожен витратив 1 крб. 04 коп. М’ясо навпаки коштувало дорого, тому його купували не так часто, як овочі, хлібні вироби та муку. Так, протягом листопада 1927 р. робітник Сталінської округи спожив трохи більше 6 кг. м’ясних продуктів (переважно яловичини та свинини), за що заплатив 4 крб. 03 коп.

У той же час, як ми бачили на прикладі Луганської округи в Діаграмі 2.5, купівля м’ясних продуктів вимагала помітних витрат загальної суми прибутку. Велику частку в раціоні робітників займали різні види борошна та хлібних продуктів. Якщо у бюджетах робітників Сталінської округи рахувати їх разом як споріднені категорії продовольства, виходить, що одна особа робітничої родини в місяць споживала більше 17 кг. хліба та борошна, на що витрачалося 2 крб. 80 коп. Тобто, ці продукти поряд із овочами переважали у повсякденному меню робітників, займаючи майже паритетні позиції, але хліб та борошно обходилися у два рази дорожче.

Більш детальний аналіз особливостей харчування робітників регіону в період НЕПу вимагає порівняння його кількісних і якісних характеристик із аналогічними даними інших соціальних верств Донбасу. Зрозуміло, що для цього необхідно оперувати статистичними відомостями стосовно раціону всіх соціальних груп у Донбасі в 1921-1928 рр. На жаль, в джерелах не було знайдено такого масиву даних. Проте, в журналі «Статистичний бюлетень Маріупільщини» у квітні-травні 1927 р. були опубліковані результати вибіркового обстеження добових норм споживання продовольчих продуктів сільським населенням у червні 1925 р., лютому 1926 р., жовтні 1926 р. та березні 1927 р., у якому взяли участь 75 господарств різної потужності: бідняцькі, середняцькі та заможні. Крім того, у лютому 1927 р. відбулося вибіркове обстеження харчування городян м. Маріуполя за участю 50 господарств робітників, службовців, ремісників, торговців та осіб вільних професій.

Підрахунок та поєднання відомостей про міське населення за лютий та про сільське – за березень 1927 р. відображені в наступній діаграмі [11]:

Діаграма 2.6

 

Як бачимо, пропорції харчових продуктів, які щодня споживалися різними категоріями городян та селянами, різнилися. Робітники не займали головних позицій з жодної категорії продовольства. Найбільше хліба, борошна, круп, овочів, чаю та кави споживали селяни, максимальний обсяг олії, цукру, солодощів та фруктів був присутній в раціоні службовців, а в меню ремісників, торгівців та осіб вільних професій частіше, ніж в решти, з’являлися м’ясні та молочні продукти.

Якщо порівнювати показники кожної групи з середнім значенням, виходить, що харчування робітників Маріуполя майже відповідало середнім даним, окрім замалого споживання молочних продуктів (у 1,8 разів менше), олії та солодощів (у 1,5 рази менше за середнє). Раціон селян вирізнявся найнижчим вмістом м’ясних продуктів, яких було у 3 рази менше, ніж в середньому в меню решти груп. Парадоксально, але ремісники, торговці та особи вільних професій щодня споживали більше молочних продуктів (масла) та яєць, ніж селяни.

Порівняння тих самих показників без дроблення на окремі види продуктів можна побачити в «Додатку У». Там розміщено графік, в якому за двома шкалами описано загальні обсяги та калорійність добового харчування робітників, службовців, інших городян та селян, але в розрахунку не на одну душу населення, а на одного дорослого їдця. Він дозволяє не тільки простежити співвідношення раціонів різних соціальних верств, але й порівняти обсяг та поживність харчування в межах кожної верстви. Так, найнижчий рівень споживання за обома параметрами мали робітники, у яких на дорослого їдця за добу витрачалося 1кг. 828 гр. харчів із 3093 калоріями, а найвищий – селяни, у яких на дорослого їдця припадало 2 кг 30 гр. продуктів, що містили 3556 калорій. Приблизно на одному рівні, що збігався з середнім, знаходилися службовці, ремісники, торговці та особи вільних професій (1 кг 929 гр. та 3211 калорій у службовців, 1 кг 903 гр. та 3254 калорій у інших городян).

В цілому, середні показники поживності (3278 калорій) відповідали нормам енергоємності добового харчового раціону, що були визначені фахівцями статистики в 1919 р. Для дорослої людини за середньої тяжкості праці норма становила 2900 калорій, за напруженої праці – 3300-3500 калорій[12]. Тільки харчування робітників, які, безперечно, виконували свою роботу із постійним напруженням фізичних сил, не забезпечувало їх необхідною кількістю калорій.

Отже, видатки на харчування становили найбільшу частину витрат робітників та їх родин. За даними другої половини 1920-х рр., раціон робітників складався переважно з хлібних продуктів, борошна, овочів та м’ясних продуктів.

Повернемося до структури витрат робітників. Третю за розміром статтю видатків робітників Донбасу в 1920-х рр. становили витрати на опалення та освітлення. В бюджетах робітників станом на листопад-грудень 1924 р. в середньому на 1 господарство вони становили 11,3% (див. «Додаток П»). Цей показник був доволі типовим для території УСРР і, як помітно з діаграми, значно поступався першим двом статтям (у Донбасі в даний відрізок часу працівники витрачали на опалення у чотири рази менше, ніж на харчування та в два рази менше, ніж на купівлю вбрання та взуття). У той же час, потреба в опаленні помешкань задовольнялася в повному обсязі, особливо у шахтарів регіону, які користувалися паливом безкоштовно (вугілля було складовою натуральної форми видачі заробітної плати).

Решта витратних статей (оплата приміщення, споживання алкогольних напоїв та тютюнових виробів, витрати на господарські речі, прання та гігієну, лікування, на власне господарство, культурно-освітні та громадсько-політичні потреби, допомога відсутнім членам родини) не потребувала вагомих матеріальних ресурсів, тож займала менш помітне місце в структурі бюджету робітника.

Оплата помешкання не залежала від будови розходів працівників, оскільки пролетаріат користувався у цьому питанні певними привілеями. Значна частина донецьких робітників мешкала в рудничних та заводських квартирах (а частіше в кімнатах), які надавалися підприємствами. Тим робітникам, яких не могли заселити у таке житло через обмеженість житлового фонду, підприємства виплачували компенсацію, розмір якої був обумовлений колективною угодою[13]. Також від працівника не залежав розмір громадсько-політичних витрат, що реалізувалися шляхом членських внесків до профспілок.

Матеріали «Додатку Р» демонструють особливості робітничих бюджетів в Луганській окрузі: у 1927/1928 р. з’являється нова стаття «витрати на будівництво», що складає 2% сукупних витрат. Насправді вона увійшла до схеми видатків ще в 1926 р., але із показником 0,3% залишилася непоміченою. Маються на увазі намагання (в тому числі фінансові) шляхом індивідуального чи кооперативного будування вирішити житлове питання. Поряд з тим наприкінці періоду НЕПу збільшувалися показники інших статей, що також свідчило про певне зростання рівня життя населення порівняно з початком 1920-х рр. Так, у 1927/1928 р. до 4% збільшилися витрати на допомогу відсутнім членам родини та купівлю господарських речей.

Таким чином, витрати робітників регіону в роки НЕПу були спрямовані переважно на задоволення потреб у харчуванні та одязі. Ці статті займали приблизно 2/3 матеріальних ресурсів робітничих родин.

Перейдемо до аналізу бюджетів іншої важливої соціальної групи – селян. За браком статистичних даних, які б охоплювали всі округи Донбасу протягом НЕПу, використовуватимемо для розгляду інформацію про розподіл видатків селянина Луганської округи в 1923-1927 рр. Хронологічно та територіально ці дані відповідають відомостям про робітничі бюджети, тож дають можливість порівнювати стан забезпечення їх потреб.

Звернемо увагу на «Додаток Х». З першого погляду ми також знаходимо в селянських бюджетах дві домінуючі статті витрат, але це не харчування та вбрання як у робітників, а окремі елементи наповнення гардеробу: «взуття та шкіра» і «мануфактура та галантерея». Перша група вимагала від 24,7% до 15% загальних витрат у 1923/1924 р. та 1927/1928 р., друга відповідно від 15% до 23%. Тобто, разом у зазначений період селянин Луганської округи на ці статті витрачав 39,7% - 38% всіх коштів. Звернемо увагу, що названі пункти розходів охоплювали переважно купівлю матеріалів (тканини та шкіри), з яких селяни потім самі шили собі вбрання, або платили за роботу кустарям. Але в бюджеті значиться ще одна стаття, що має відношення до гардеробу – «одяг», на яку в середньому в 1923-1927 рр. витрачалося біля 8,4% всіх видатків.

Отже, найбільшу частку у витратах селянства Луганської округи займала купівля мануфактури, шкіри, взуття та готового вбрання, яка в цілому становила у 1923/1924 р. 48% бюджету, у 1924/1925 р.- 50,6%, а в 1927/1928 р.– 46%. При цьому в першій половині 1920-х рр. трохи більше купували взуття, а в другій половині 1920-х рр. – одягу.

Що стосується витрат на харчові продукти, у селян вони були набагато меншими, ніж у робітників, і цей факт є цілком логічним. Меню сільського мешканця наповнювалося, в першу чергу, завдяки результатам ведення власного господарства і лише в окремих випадках (якщо власного продовольства було недостатньо, або за потреби поповнити запас тих видів продуктів, які не виготовлялися власними силами: наприклад, цукор) шляхом купівлі продуктів на ринку та в лавках. Середній показник таких витрат селян за три операційні роки дорівнював 11,8%, в той час, коли середній показник видатків на продовольство робітників Луганської округи у 1923-1927 рр. складав 40,8% (див. «Додаток Р»).

Розміри розходів селян на харчування були майже ідентичними витратам на придбання машин та інвентарю, які дорівнювали 11,6% загальної суми видатків. Останні були необхідні для забезпечення селян елементарними та більш складними знаряддями праці.

Решта витратних статей займала менш помітне місце, але цікава своїм змістом. Так, близько 5% селянського бюджету у 1923-1927 рр. витрачалося на придбання будівельних матеріалів, що перевищувало розходи робітників Луганської округи, у яких видатки на будівництво зафіксовано лише наприкінці НЕПу, і становили вони 2% бюджетів пролетарів.

Цікаво, що на потурання шкідливим звичкам селяни виділяли більше коштів, ніж на гігієну. В цілому у зазначений період придбання алкогольних напоїв займало 3,8% селянських витрат, паління – 4,7%, а купівля мила та парфумів – 3,3%. Найменш вагомими були статті, які відповідали купівлі посуду (2%) та меблів (0,3%).

Звернемо увагу на те, що відтворений за матеріалами Держархіву Луганської області бюджет селянина Луганської області позбавлений однієї дуже важливої категорії видатків: сплати податків. Без неї структура витрат залишається незавершеною. Заповнення цієї прогалини можливе завдяки використанню архівних даних стосовно сільського населення іншої округи Донбасу – Артемівської. Загальна картина середнього розходу селян цієї місцевості восени 1926 р. у розрахунку на одне господарство, оформлена цифровим матеріалом в «Додатку Ц», мала такий вигляд [14]:

Діаграма 2.7

Відразу слід зауважити, що Діаграма 2.7 суттєво відрізняється від діаграми, представленої в «Додатку Х». Різниця не тільки у появі пункту «податки», вся будова селянського бюджету в Луганській та Артемівській окрузі сконструйована за різними принципами, і це дещо дезорієнтує дослідника. Видатки селянина Артемівської округи розподілені за іншими критеріями, що унеможливлює порівняння та виведення певних закономірностей за обома прикладами для всього регіону періоду НЕПу. Так, найбільше коштів сільський мешканець Артемівської округи восени 1926 р. витратив на купівлю хатнього майна (в середньому 35,6% за два місяці). Враховуючи те, що за даними обстеження селян Луганської округи провідні позиції в їх бюджетах належали витратам на вбрання та взуття, а також той факт, що подібна стаття в Діаграмі 2.7 взагалі відсутня, зробимо припущення про включення розходів на одяг та взуття до пункту «хатнє майно».

Другою за розміром статтею видатків селян Артемівщини була сплата податків державі, що займало 22,3-19,8%% всіх витрат в жовтні-листопаді 1926р. Досить складно визначити, яке місце займає купівля харчових продуктів. У розпорошеному вигляді, який представлено в таблиці (див. «Додаток Ц») та в Діаграмі 2.7, витрати на харчування нібито незначні, але сума видатків на продукти рільництва, городництва, тваринництва, на купівлю худоби та птиці, а також бакалійних товарів і алкогольних напоїв становила за два місяця 12,5%. Зрозуміло, що ця цифра є приблизною, бо не всі перелічені пункти були спрямовані на те, щоб поповнювати запаси продовольства, деякі призначалися для розширення власного господарства.

Наступними за обсягом були пункти «купівля інвентарю та ремонт будівель» із середнім показником 8,95% загальних витрат, «виплачено за кредитом» - 7,9% та «наймання робочої сили» - 7,2%. Остання стаття є доволі цікавою і доречною, адже відомо, що послугами батраків користувалися не тільки радгоспи, кінні заводи та лісництва, але й індивідуальні селянські господарства. Зменшення витрат на оплату праці батраків з 9,7% у жовтні до 4,7% у листопаді 1926 р. обумовлене сезонним зменшенням потреби у допомозі після завершення збору та переробки врожаю.

Як і у випадку з прибутками, характер та обсяг витрат сільської родини залежали від того, наскільки потужним було їх одноосібне господарство. Розглянемо абсолютні («Додаток Ш») і відносні («Додаток Щ») показники видатків одного селянського господарства Артемівської округи в 1925-1926 рр. за посівними групами. Це розходи, кошти на які залишилися після сплати єдиного сільськогосподарського податку. По-перше, треба відзначити глибину різниці між трьома групами господарств, яка стає зрозумілою з колонки під назвою «решта» (див. «Додаток Ш»). У ній відображений залишок від загального річного прибутку одного господарства після здійснення річних витрат на придбання продуктів землеробства, тваринництва та промислових товарів. Залишок витрачався на задоволення культурно-освітніх потреб, утримання сільських рад, установ культури і т. ін. [15]. Так от, в господарствах з посівом до трьох десятин на такі потреби лишалося 12 крб. 94 коп. на рік, з посівом від трьох до дев’яти десятин – 50 крб. 06 коп., з посівом більше дев’яти десятин – 155 крб. 49 коп. І це при тому, що загальна сума річних витрат кожної групи також суттєво відрізнялася: відповідно 302 крб. 42 коп., 434 крб. 82 коп. та 555 крб. 61 коп.

Діаграма, розміщена в «Додатку Щ», переконливо демонструє, що представники всіх трьох категорій господарств віддавали перевагу придбанню промислових товарів. Серед сільськогосподарської продукції великим попитом користувалися продукти тваринництва, але у найменш міцних господарствах він майже збігався з потребою у продуктах землеробства.

 

Отже:

1. Структура видатків робітників та селян Донбасу в період НЕПу була різною. Родини робітників в першу чергу переймалися потребами у продовольстві та вбранні, а сільські мешканці – купівлею хатнього майна, одягу, сплатою єдиного сільськогосподарського податку.

2. В основі життєдіяльності кожної соціальної групи лежить харчування. У другій половині 1920-х рр. раціон робітників, службовців, ремісників, торговців та селян складався переважно з хліба, борошна та овочів (картоплі).

3. Найбільші обсяги споживання харчових продуктів були у селян, а різноманітність (помітна присутність в меню м’ясних та молочних продуктів) – у ремісників, торговців та службовців.

* * *

 

Розгляд закономірностей та особливостей виплат заробітньої платні, аналіз прибуткових та витратних статей бюджетів мешканців регіону приводить до наступних висновків:

1. Матеріальне становище населення Донбасу в період НЕПу залежало від багатьох факторів: рівня зарплатні, співвідношення цін на продукти сільського господарства та промисловості, форм та термінів видач заробітньої платні, етапу грошової реформи.

2. У першій половині 1920-х рр. всі категорії населення «оговтувались» від розрухи та злиднів воєнного та революційного часу, намагаючись поступово відновлювати ресурси вбрання, господарських речей і т. ін. Робити це в умовах низького рівня заробітньої платні та загрози безробіття було вкрай важко.

3. Тільки наприкінці НЕПу вдалося досягти рівня матеріальної забезпеченості, характерної для довоєнного часу.