Ступінь наукової розробки теми

 

 

У вивченні аспектів теми можна умовно виокремити три періоди, протягом яких в науковій літературі домінувало різне бачення соціально-економічних процесів періоду НЕПу:

1) перший період – 1921р. – перша половина 1950-х рр. – характеризується постановкою наукових проблем, які входять до складу більш широкого поняття «соціальна політика», та початок їх вивчення;

2) другий період – друга половина 1950-х рр. – 1980-ті рр. – формування грунтовної теоретичної та фактичної бази окремих напрямків, які досліджуються;

3) третій період – з кінця 1980-х рр. до сьогодні – сучасний етап, типовими рисами якого є певні зміни методологічних засад конструювання минулого, в тому числі поява нових концепцій, які можна використати для вивчення зазначеної теми.

Історіографію теми умовно можна поділити на декілька груп.

Першу групу становлять дослідження, у яких розробляються теоретичні питання зазначеної проблематики. Складові обох підгруп відносяться, переважно, до історіографічного доробку пострадянського періоду.

До першої підгрупи належать праці, які містять дефініцію поняття «соціальна політика».

За висновком російського вченого О.С.Кармазина [2] термін «соціальна політика», як сукупність конкретних заходів, спрямованих на забезпечення життєдіяльності суспільства, увійшов до вітчизняної термінології гуманітарних наук відносно недавно – у середині 1960-х рр. У 20-х рр. ХХ ст. цього поняття не існувало. У той час мало місце здійснення окремих кроків, покликаних забезпечити соціальний розвиток суспільства в царині трудових відносин, в сфері охорони здоров’я, освіти, соціального та пенсійного забезпечення, формування соціальної структури тощо.

Сьогодні єдиного визначення поняття «соціальна політика», як і стандартного набору питань, що складають зміст цього терміну. В радянській історіографії ця дефініція «еволюціонувала від допомоги непрацездатним до всебічного перетворення всіх суспільних сфер на засадах соціалізму і, у перспективі, створення безстанового суспільства та виховання нового типу особи» [3].

Однак, не слід забувати, що вивчення різних аспектів суспільного розвитку має міждисциплінарний характер, тож фахівці різних галузей знань виокремлюють неоднакові за кількістю та сутністю напрями реалізації соціальної стратегії. Російський дослідник О.І.Шестак стверджує: «Соціологи розуміють під соціальною політикою заходи держави у сфері трудових відносин, соціального захисту населення, перерозподілу доходів; правознавці – політику в галузі охорони здоров’я, науки, освіти, культури, соціального забезпечення та страхування, при цьому вони відносять зміни в царині зайнятості та матеріального добробуту до суто економічних питань; в свою чергу, економісти взагалі не виокремлюють соціальну політику, визнаючи її органічною частиною економічної діяльності держави»[4].

В останні роки російська історіографія поповнилась дисертаційними дослідженнями, що присвячені впровадженню комплексу соціально- орієнтованих заходів в різних регіонах у радянський період. При цьому кожен науковець визначив власну кількість та спрямованість визначень, які у сукупності складають соціальну політику. На думку В.В.Орлова, її зміст у Чувашії в 20-х рр. ХХ ст. полягав у подоланні наслідків голоду та ліквідації неписьменності серед населення [5]. Дослідниця І.В.Орлова на матеріалах Іркутської та Єнісейської губерній розглянула ширше коло питань: становище головних груп суспільства, розвиток народної освіти та медичного обслуговування населення, соціального захисту інвалідів та сиріт, боротьба з безробіттям [6]. Близький до останнього є підхід О.В.Лихолета, що присвятив дисертацію розгляду соціальної політики радянської влади в Нижньому Поволжі. Він звернув свою увагу на рівень життя робітників, службовців, селян та мисливців, а також на становлення систем охорони здоров’я та народної освіти, боротьбу державних, партійних та суспільних організацій з безробіттям та бездоглядністю в регіоні [7].

Тобто, єдиного плану висвітлення стратегії розвитку суспільства не дотримувалися ні в радянській, ні в сучасній історіографії. Науковці різних галузей знань, звертаючись до цієї теми, змушені пропонувати власне бачення засад та змісту соціальної політики.

До другої підгрупи зараховують роботи, присвячені розробці принципів, підходів та методів вивчення соціальної політики взагалі, та зокрема соціальних проектів і програм радянської держави в період НЕПу.

Пошуком концептуальних засад цієї теми займалися, в першу чергу, соціологи. Серед сучасних досліджень слід назвати публікацію Л.В.Константинової та монографію О.О.Яременка. Російська дослідниця Л.В.Константинова [8] вважає, що найбільш вдала модель соціальної політики виглядає як система співробітництва соціальної держави та соціального суспільства з діючим механізмом оптимального розподілу відповідальності між ними, що в кінцевому результаті має мінімізувати вакуум соціальної відповідальності. При цьому між суб’єктами політики можуть складатися різні форми взаємодії, наприклад: паритетна взаємодія, конкуренція, партнерство, керівництво-підкорення, обоюдне стимулювання активності.

Вітчизняний науковець О.О.Яременко [9] запропонував ряд власних підходів до оцінки ефективності соціальної політики, оскільки процес оцінювання є невід’ємною умовою оптимізації формування соціальних програм та їх реалізації. На його думку, найкращим підходом для вибору критеріїв ефективності є теорія Т.Парсона. Вона визначає життєздатність соціальної системи за чотирма функціональними проблеми: адаптації, досягнення цілей, інтеграції та підтримання цінностей. З огляду на це до комплексних критеріїв оцінювання доцільно відносити: ступінь узгодженості основних напрямів соціальної політики з іншими елементами соціального життя; внутрішня її несуперечливість; позитивність наслідків реалізації соціальної політики для всіх соціальних груп населення (мова йде про ті з них, що не мають асоціальної спрямованості); якісний рівень системи соціального захисту громадян; задоволеність громадян рівнем своєї соціальної захищеності; закріплення в суспільній свідомості соціально схвалюваної системи цінностей [10]. Не дивлячись на те, що наведена методика використовується у соціологічній науці для вимірювання ефективності сучасної соціальної політики різних суб’єктів, її елементи можуть стати у пригоді при розгляді історичних прикладів.

Історики також займалися розробкою методики вивчення теми. Так, один з авторів цієї монографії, В.М.Нікольський запропонував впроваджувати математичні методи обробки даних при вивченні соціальної політики 1920-х рр. на прикладі матеріалів Донбасу [11]. У роботах російських дослідників О.К.Соколова [12] та Ю.О.Полякова [13] простежується новий підхід до соціальної історії радянського періоду, в якому «головні» та «другорядні» події міняються місцями. О.К.Соколов зауважив: «У житті людей набагато більше місця, ніж ми вважали, займали проблеми взаємовідносин, родини, шлюбу, народження та виховання дітей, освіти, матеріального добробуту, відпочинку тощо. Велике значення мала соціальна мотивація поведінки, різні громадські установи, покликані підтримувати щоденні основи існування, моральне та психічне здоров’я суспільства» [14]. Тож, науковці пропонують зосереджувати увагу не на політичних подіях, а на повсякденному житті населення, взаємодії різних соціальних груп між собою та з представниками владних структур і т.ін.

Публікація О.В.Стяжкіної під назвою «Правильна біографія» пересічної людини 1920-тих років: способи конструювання минулого (на матеріалах Донбасу)» [15] є не стільки методологічною роботою, скільки прикладом практичного втілення нових методологічних засад. Дослідивши автобіографії працівників судових органів та органів прокуратури, розкриваючи в них технології конструювання потрібного соціального походження та становища громадян, авторка ставить під сумнів апріорну пролетарськість Донбасу, принаймні, її міцність, тривалість та остаточність у свідомості населення регіону.

Зміна пріоритетності тем у вивченні соціальних трансформацій 20-х рр. ХХ ст. відповідає магістральним напрямкам сучасних теоретичних концепцій, що будуть більш докладно розглянуті у підрозділі, присвяченому методологічним засадам дослідження.

Друга група наукової літератури вміщує роботи, присвячені історії формування, впровадження, наслідкам соціальної політики радянської держави.

Перша підгрупа тут складається з комплексних праць з історії 1920-х рр., у яких поряд з іншими питаннями розглядаються окремі напрями соціальної політики. Такими є багатотомні узагальнюючі роботи з історії СРСР, УРСР та Донбасу [16]. Вони репрезентують другий історіографічний період вивчення теми, характеризуються концентрацією багатого фактологічного та статистичного матеріалу, але не позбавлені ідеологічних штампів. Враховуючи, що в дослідженнях цього етапу загальні оцінки та висновки відповідали офіційному державному курсу, не можна залишати їх поза увагою, оскільки ці наукові роботи написані на базі широкого кола різноманітних джерел.

У новітній період, якій розпочався з проголошення незалежності України, в результаті перегляду традиційних положень радянської історіографії, у вітчизняній історичній науці з’явилися узагальнюючі праці з історії 1920-х рр., в яких водночас розглядається історія соціальної політики. Це роботи таких дослідників, як С.В.Кульчицький, В.М.Литвин, О.А.Пиріг [17]. На республіканських матеріалах вони реконструюють політичні події, та в ракурсі цих подій побіжно торкаються взаємовідносин міста і села, рівня життя окремих груп населення, діяльності профспілок та причин страйків робітників, питань кооперації і тощо

Вивченням регіональної специфіки НЕПу займаються В.М.Нікольський та В.І.Ізюмов [18]. У праці «НЭП в Донбассе. Историческое исследование» автори детально, залучаючи значний пласт місцевих джерел, вимальовують сюжети, які впливали на реалізацію соціальних програм. Пропонуючи не тільки офіційну точку зору (з позиції органів влади), але й неофіційну (реакція населення на певну подію), дослідники інформують читача про особливості проведення грошової реформи та формування податкової системи, діяльність кооперативів та страйковий рух шахтарів.

Своєрідним індикатором стану дослідження соціальної політики періоду НЕПу російськими істориками став вихід у 2007 р. видання «Советская социальная политика 1920-х – 1930-х годов. Идеология и повседневность» [19]. Статті цього збірника, охоплюючи період від 1917 р. до 1941 р., зорієнтовані на один з трьох напрямків: історія соціальної політики, соціальна історія та культура радянського повсякдення. Для нас найбільший інтерес мають публікації Н.Б.Лебіної, П.В.Романова, О.Р.Ярської-Смирнової, А.В.Морозова, Ю.В.Градськової. Так, Н.Б.Лебіна (доктор історичних наук, професор), П.В.Романов (доктор соціологічних наук, професор) та О.Р.Ярська-Смирнова (доктор соціологічних наук, професор) зробили огляд головних трансформацій соціальної політики в Радянській Росії з 1917 р. до початку Другої світової війни. Наводиться характеристика переліку заходів, за допомогою яких влада намагалася завоювати лояльність населення в умовах жорсткої обмеженості ресурсів і тяжких наслідків війни. У дослідженні А.В.Морозова розглянута повсякденність безробітних на прикладі казанської біржі праці та її клієнтів. Стає помітною різниця між гаслами та практикою впровадження програм, формами контролю над безробітними тощо. Увагу Ю.В.Градськової привернув досвід батьківства та догляду немовлят, представлені в публікаціях перших післяреволюційних десятиліть.

До другої підгрупи належать праці, у яких розглядається соціальна політика щодо окремих верств суспільства – робітників, службовців, селян, інтелігенції, партійно-державної номенклатури.

Робітники опинилися в центрі уваги дослідників ще у 1920-х рр. Використовуючи матеріали обстеження матеріально-фінансового і побутового становища робітників та їх родин, проведеного в 1925, 1926 та 1927 роках, І.Н.Дубинська підготувала працю «Бюджеты робочих семей на Украине в 1925-1927 гг. Данные текущего обследования» [20]. У роботі були розглянуті розміри та структура бюджетів, обсяги харчування, можливості купівлі одягу та взуття, рух цін та рівень життя трудящих. Автор не виділяє регіональну специфіку, весь аналіз відбувається на базі загальних результатів обстежень. Але певною мірою вони стосуються і ситуації в Донбасі, оскільки до складу обстежених входили гірники і металурги рудників та заводів Донецького регіону, хіміки заводу «Донсода».

Подібне спрямування мали публікації тієї ж І.Дубинської, а також Г.Полляка, Є.Степанова та інших авторів в союзних, республіканських та місцевих статистичних журналах 1920-х рр. [21]. Названі статті є прикладами професійного вивчення матеріального становища радянських робітників спеціалістами-сучасниками. У них докладно аналізуються бюджети робітничих родин, рівень і складові заробітної плати. Окрім щільного наповнення статистичними відомостями, ці роботи вирізняються наведенням аналогічних даних по різних регіонах Радянського Союзу, що надає можливість виокремлювати загальні та специфічні риси рівня життя населення тієї чи іншої місцевості.

Серед економічної літератури важливе місце займає науковий спадок С.Г.Струмиліна. Найбільш повно його розробки репрезентовані у праці «Проблемы экономики труда» [22], яка вийшла друком в 1982 р. і є доповненим і переробленим видання 1925 р. «Проблемы экономики труда. Очерки и этюды». Серед питань, які привернули увагу дослідника, були не тільки умови праці в різні періоди радянської історії, але й побут працівників СРСР, що вивчався за допомогою детального обстеження та аналізу бюджету часу окремих соціальних груп. Безумовною перевагою праці є те, що її автор здійснював не лише теоретичне осмислення, а й практичне регулювання механізмів матеріального забезпечення населення. С.Г.Струмилін особисто брав участь у введенні в систему розрахунків та коригуванні поняття «бюджетний індекс». На його думку, прожитковий мінімум та мінімальна зарплата в складних умовах першого десятиріччя радянської влади повинні були мати не лише фінансову форму, але й бути еквівалентом певної кількості продуктів та речей першої необхідності.

За визначенням фахівця з питань історіографії соціального та політичного розвитку України в 1920-30-х рр. В.П.Коцура, саме робітники були пріоритетною соціальною групою, історію якої вивчали в першу чергу. Водночас доробок радянської історіографії з цієї теми виглядає найбільш заідеологізованим і не відповідає реальному історичному процесу. «Своє завдання дослідники вбачали в тому, щоб на конкретних прикладах підтвердити доктрину авангардної ролі робітників у всіх сферах суспільного життя» [23].

На підтвердження популярності робітничої тематики в історіографії радянського періоду треба згадати фундаментальні узагальнюючі дослідження, такі як «История советского рабочего класса: В 6-ти т.», «Історія робітничого класу Української РСР: У 2-х т.», «История рабочих Донбасса: В 2 т.» [24]. Останнє видання заслуговує на особливу увагу завдяки регіональній приналежності сконцентрованих у ньому фактичних матеріалів, присвячених таким питанням, як матеріальне становище, подолання безробіття, житлове питання, медичне обслуговування, освітній рівень та побут робітників. Демонстративна оптимістичність оцінок діяльності партії та уряду в сфері забезпечення достатнього рівня життя робітників Донбасу простежується в кожному структурному підрозділі тому. Слід зауважити, що зміщення акцентів на успіхи в справі зростання добробуту робітників та їх родин, уникання негативних прикладів є загальними рисами названих досліджень.

Важливе значення для теми, яка вивчається, має праця Н.К.Бойка «Рабочий класс Украины в период социалистического строительства: (Анализ массовых статистических источников 20-30-х гг.)» [25]. У монографії на основі комплексного аналізу статистичних та інших матеріалів періоду 20-30-х рр. ХХ ст. подається всебічна характеристика робітників провідних галузей господарства: за соціальним походженням, кваліфікацією, виробничим стажем тощо. Найбільшу увагу привертає глава ІV, в якій, характеризуючи матеріальне становище та культурний рівень робітників, автор торкнувся питань заробфтньої платні, цін, бюджетів. При цьому він використовує не тільки методи історичного, а й джерелознавчого вивчення, слушно застерігає істориків від можливих помилок при використані різноманітних статистичних джерел 1920-х рр. (матеріалів бюджетних обстежень [26], даних про рівень заробітної плати тощо). Отже, монографія Н.К.Бойка є ґрунтовною працею історичного та джерелознавчого характеру, вивчення якої допомагає уникнути помилок у використанні масових статистичних відомостей в якості джерела вивчення матеріально-побутового становища робітників.

Значна частина сучасних розробок російських дослідників у галузі робітничої історії сконцентрована в періодичному виданні Центра економічної історії при історичному факультеті МГУ ім. М.В.Ломоносова під назвою «Экономическая история. Обозрение». У ньому публікуються статті, повідомлення, матеріали круглих столів з питань економічної історії Росії ХІХ–ХХ ст. Найбільш цікавими є складові проекту «Еволюція мотивації праці в російській промисловості. 1861–2000 рр.», в рамках якого вийшли друком статті О.К.Соколова, Л.І.Бородкіна, Є.І.Сафонової, А.В.Мірясова [27]. Ці публікації присвячені радянській політиці в сфері мотивації та стимулювання праці у 20-х рр. ХХ ст., левову частку якої займали матеріальні стимули (в першу чергу, заробітня платня).

Радянська історіографія соціальної історії селянства періоду НЕПу також була започаткована дослідниками-сучасниками подій. Матеріальне становище селян Донецької губернії в першій половині 1920-х рр., а саме його харчування, розглянуто в статті О.Веригіна [28].

Доля цієї верстви суспільства знайшла своє відображення в узагальнюючій праці «Історія селянства Української РСР» [29].

У новітній період суспільно-політичним та економічним перетворенням в українському селі в період НЕПу присвячена монографія В.М.Смирнова [30]. Автор розглядає як теоретичні питання (ідейно-політичні дискусії стосовно реформ), так і аспекти діяльності конкретних організацій (КНС та СТВ).

Аналізом умов та регулювання найманої праці в сільському господарстві України займається С.Р.Лях [31]. У його монографії увага приділена чисельності, соціальному складу батраків, охороні праці, а головне – її оплаті.

У зарубіжній історіографії є цікава робота «The Great Soviet Peasant War. Bolsheviks and Peasants, 1917–1933» [32], яка висвітлює становище селянства та взаємини цієї верстви з владою. Її автор – Андреа Граціозі – доктор філософії, професор сучасної історії Університету Неаполю, координатор міжнародного проекту «Джерела з вивчення Радянської держави та суспільства». Парадоксом та особливістю суспільного розвитку післяреволюційного періоду дослідник вважає той факт, що новонародженій радянський державі протистояла більшість її власного населення – селяни. На думку Андреа Граціозі, це протистояння було визначальним процесом передвоєнної радянської історії, тому він називав його «найбільшою селянською війною в Європі».

Суспільне становище та привілеї партійно-державної номенклатури висвітлені в роботах М.О.Фролова, М.Метьюза та С.В.Кульчицького [33].

Подією для вітчизняного історичного наукового середовища стала поява новітнього колективного дослідження Інституту історії НАН України «Нариси повсякденного життя Радянської України в добу НЕПу (1921—1928 рр.)» [34]. В двох частинах цієї монографії комплексно відображено повсякденне життя основних класів, соціально-професійних верств та етнічних спільнот українського суспільства. Після аналізу методологічних засад вивчення повсякдення, визначення широких можливостей використання зарубіжного досвіду конструювання щоденних практик, в роботі окремими блоками розглядаються місце і роль селян, робітників, партійних функціонерів, вчителів, студентів, священиків, непманів в соціальному бутті 1920-х т.. Єдиним зауваженням до цієї монографії є різний обсяг, а головне – структура розділів (тематичних блоків). Це обумовлено тим фактом, що кожен розділ, а подекуди і його частини, написані окремими авторами, які відповідно до своїх цілей та завдань структурували власне дослідження.

Ш.Фіцпатрик у статті «Классы и проблемы классовой принадлежности в Советской России 20-х годов» охарактеризувала класову структуру суспільства в період нової економічної політики, соціальне походження та становище окремих верств населення.

Третю підгрупу становлять роботи про політику держави в соціально-побутовій сфері.

Серед праць-піонерів, присвячених житловому питанню в період НЕПу, відзначимо колективну монографію Я.Местецького, Б.Сигала, Г.Георгієвського «Жилищное хозяйство Украины» [35]. Плюс цієї роботи в тому, що автори не просто аналізують стан та географічний розподіл наявного житлового масиву, ступінь його благоустрою, потребу та реалізацію нового житлового будівництва, але й постійно наводять статистичні приклади, що дозволяє наочно побачити динаміку змін у цій сфері.

Для історіографії радянського періоду з питань житлового забезпечення робітничого населення України 20-х рр. ХХ ст. була характерною теза про постійне зростання життєвого рівня трудящих, переваги соціально-побутової сфери СРСР порівняно з капіталістичними країнами [36].

Значний інтерес викликають новітні дослідження житлової проблеми 1920-х рр. А.І. Черних у своїй публікації класифікує політику більшовиків у цій сфері як «революційний житловий перерозподіл» [37].

Виразні та неординарні висновки були зроблені М.Г.Меєровичем у монографії «Наказание жилищем: жилищная политика в СССР как средство управления людьми (1917-1937 годы)» [38]. На його думку, головною причиною житлової кризи в країні була державна політика. Влада використовувала житло, як засіб прикріплення людини до місця роботи та змушення дотримуватися певного способу життя. Тобто, влада була зацікавлена в постійному дефіциті житла для населення.

Різні аспекти історії українських міст у 20-ті рр. ХХ ст., розвиток соціальної сфери та комунального господарства знайшли висвітлення у працях таких сучасних вітчизняних авторів, як Н.І.Коцур [39] та О.І.Кокорська [40]. Перша дослідниця приділила увагу становищу міського населення в умовах НЕПу в загальнореспубліканському масштабі. У дисертаційному дослідженні О.І.Кокорської розглядається Донбас в другій половині 20-х рр. ХХ ст. Особливий інтерес викликає третій розділ роботи під назвою «Зміни в соціальному складі населення та міському соціокультурному середовищі», в якому дослідниця дійшла важливого висновку стосовно стану інфраструктури міських поселень Донбасу в середині 20-х рр. ХХ ст. Так, О.І.Кокорська відзначила її невідповідність навіть мінімальним потребам населення і занедбаність порівняно з іншими містами України (навіть показник кількості квадратних метрів житла на одного мешканця в містах регіону був нижчим середнього по країні). Крім того, в роботі було доведено, що характерною рисою міського соціуму Донбасу ставала «барачна» субкультура через кількісне домінування у містах колишніх селян, городян у першому поколінні, які зазнали складних соціальних трансформацій.

Чіткістю, ґрунтовністю та значною кількістю вивчених аспектів вирізняється публікація О.М.Мовчан «Житлово-побутові умови та комунальне обслуговування робітників УСРР. 1920-ті рр.» [41]. Авторці вдалося з’ясувати якими були житлові умови робітників у зазначений період, які відбувалися зміни з тарифами квартплати, навести приклади механізмів покращення житлових умов робітників (враховуючи державне, кооперативне та індивідуальне будівництво) і охарактеризувати доступність та вартість комунальних послуг. На такому ж високому рівні виконане дослідження І.В.Ткаченко «Санітарний стан та боротьба з епідеміями в радянській Україні. 1920-ті рр.» [42]. Поряд із медичною тематикою, яка простежується навіть в назві статті, І.В.Ткаченко докладно розглянула питання водопостачання населення, видалення нечистот, функціонування та доступності комунальних лазень, при цьому об’єктом вивчення виступали не тільки міста та робітничі селища, а й села.

Із появою спочатку статей, а потім дисертаційного дослідження та монографії М.В.Борисенка [43], можна говорити про формування у вітчизняній історіографії нового напрямку, присвяченого житловій, побутовій та повсякденній історії городян 1920-х рр. У його книзі «Житло та побут міського населення України у 20-30-х роках ХХ ст.» розкриваються питання функціонування комунального господарства, норм та засобів житлового забезпечення, практики буденного співмешкання громадян в комунальних квартирах тощо. Ця праця дозволяє сформувати уявлення про урбанізаційні процеси в міжвоєнний період. Особливо цінним для теми, яка досліджується, є порівняння житлових умов промислових міст Донбасу з умовами інших регіонів. На противагу усталеній в історіографії думці М.В.Борисенко вважає, що НЕП не супроводжувався серйозним покращенням показників комунального обслуговування, зусиль влади вистачило тільки на уповільнення руйнівних процесів в міській інфраструктурі, але подолати їх не вдалося.

Однією з небагатьох робіт, в якій розглядаються житлові умови та побутове забезпечення селян у період НЕПу, є монографія І.В.Рибака «Соціально-побутова інфраструктура українського села» [44]. У першому розділі цієї праці аналізуються параметри житлового фонду села, рівень його благоустрою, а також побутове обслуговування сільського населення. Науковець дійшов висновку, що попри проголошений радянською владою курс на подолання відмінностей між селом та містом, на практиці в 20-х рр. ХХ ст. виявилась тенденція до поглиблення відставання сільської соціальної інфраструктури. Таке становище було наочним та зрозумілим аргументом в агітації за якнайшвидше створення колгоспної системи.

Наукова діяльність О.М Лукашевича [45] присвячена вивченню побуту та дозвілля сільського населення України в 20-30-х роках ХХ ст. Автор висвітив такі аспекти повсякдення селян, як рівень матеріальної забезпеченості, якість будівель та стан санітарно-гігієнічної ситуації. Дослідник вважає, що у міжвоєнний період умови життя українських селян не зазнали значних змін, порівняно з дореволюційними часами. Житловий фонд характеризувався низькою якістю, оскільки більша його частина була створена з дешевих матеріалів, мала завеликий термін експлуатації та оновлювалася дуже кволо. О.М Лукашевич називає Україну 1920-30-х років солом’яною, оскільки 81,4% усіх селянських дахів були солом’яні. Невідповідність санітарно-гігієнічним нормам, побутова необлаштованість будівель призводили до швидкого розповсюдження інфекційних хвороб та інших соціальних проблем.

Окремою темою цього блоку є історіографія охорони здоров’я населення Донбасу в 1920-х рр. Комплексно та тематично вона була висвітлена такими дослідниками – сучасниками подій, як Д.П.Граєвський, В.Бондаренко, Д.І.Єфімов, Є.Я.Беліцька [46].

Другий історіографічний період характеризується появою праць, у яких було узагальнено великий масив фактологічного матеріалу в масштабах всього Союзу. Такою є робота «50 лет советского здравоохранения» [47], в якій поступове відновлення та формування нових елементів мережі медичних закладів за різними напрямками в 1920-х рр. проголошується результатом соціальної політики Комуністичної партії та радянського уряду.

Серед новітніх досліджень періоду незалежності варто назвати публікацію О.В.Отземко [48], в якій подається аналіз медичного обслуговування Донбасу в першій половині 20-х років ХХ ст., статтю О.М.Мовчан [49], присвячену охороні здоров’я робітників УСРР 1920-х рр., та вже названу роботу І.В.Ткаченко.

Комплексну характеристику медичного обслуговування мешканців регіону періоду НЕПу представлено в дисертаційній роботі Ю.В. Барабаш «Розвиток інфраструктури охорони здоров’я в Донбасі у 20-х рр. ХХ ст.: історичний аспект» [50]. Авторкою розглянуто питання формування системи медичних установ Донбасу, кадрове забезпечення лікарень, становлення медичної освіти, санітарно-епідемічний стан та протиепідемічна діяльність, медико-профілактична допомога населенню, а також медичне обслуговування робітників промислових підприємств. Інформація з приводу конкретної діяльності в сфері надання послуг розміщена в третьому розділі « Посилення ролі медичних установ в охороні здоров’я населення Донецького регіону». Причому диспропорційний розподіл матеріалу обумовив нерівноцінність його викладу. Найбільш ґрунтовно та докладно проаналізовано перебіг епідемій тифу, холери, малярії, дизентерії в Донбасі й боротьба з ними. Другий підрозділ репрезентує історію більшої частини напрямків медичного обслуговування: боротьби з туберкульозом, венеричними захворюваннями, алкоголізмом, охорони материнства і дитинства, стоматологічної, неврологічної, травматологічної, урологічної допомоги, фармацевтичного забезпечення. Охоплення надто широкого кола проблем не дозволило Ю.В.Барабаш детально розглянути всі анонсовані аспекти. Відзначаючи наукову новизну зазначеного дослідження, слід зауважити, що воно не позбавлене деяких недоліків. Насиченість запропонованої теми, по-перше, унеможливлює однаково якісне вивчення всіх складових, по-друге, обумовлює певну його схематичність, коли увага приділяється тільки офіційним постановам (як відправному пункту прийняття рішення на державному рівні) та статистичним даним (як кількісним характеристикам впровадження цих рішень). Проте майже не висвітлені особливості сприйняття державного курсу керівниками місцевих лікувальних закладів та пошук найбільш ефективних способів його реалізації, замало прикладів ілюструють розвиток спеціальних видів допомоги в сільській місцевості. Тобто, питання охорони здоров’я Донбасу в період НЕПу, навіть враховуючи появу дисертації з цієї теми, не можна вважати остаточно з’ясованим.

До четвертої підгрупи належить історіографія окремих соціальних проблем, вирішення яких мало пріоритетне значення для держави в період НЕПу (безробіття, дитяча безпритульність, соціальний захист).

Всебічний аналіз причин, особливостей, методів протидії явищу безробіття в СРСР міститься у монографії Л.С.Рогачевської [51]. Функції та діяльність бірж праці розглядаються у публікації І.М.Атаяна [52].

Проблема незайнятості періоду НЕПу на регіональному рівні знайшла висвітлення у статтях З.Г.Лихолобової та В.М.Нікольського [53]. Використовуючи республіканські та місцеві матеріали, автори дослідили державні заходи, що були спрямовані на боротьбу з безробіттям у Донбасі в період НЕПу.

Сплеск інтересу науковців до історії дитячої безпритульності, який спостерігається з початку 1990-х рр., пояснюється тим, що ця соціальна проблема повернулася і вкоренилася в життя нашого суспільства. Досвід діяльності державних та громадських організацій у подоланні дитячої безпритульності в Україні у 20-х рр. ХХ ст. аналізується в брошурі А.Г.Зінченко [54]. Авторка дає визначення поняття дитячої безпритульності як соціального явища, розглядає причини його виникнення.

Поряд з іншими найбільш поширеними соціальними аномаліями непівської доби бездоглядність неповнолітніх розглядається дослідниками В.В.Іваненко та І.В.Іщенко у монографії «Україна непівська: аналіз соціальних аномалій південного регіону» [55].

За роки незалежності з’явилась низка дисертаційних робіт з питань боротьби з цим явищем. Так, предметом вивчення В.Є.Виноградової-Бондаренко [56] стало виховання безпритульних в Україні у 1920-х рр. У її роботі проведено порівняльний аналіз причин та характеру безпритульності в 1920-х та 1990-х рр.

О.Ю.Ільченко[57] визначила етапи соціального виховання та домінуючий контингент безпритульних дітей на Полтавщині, які можна вважати типовими для всієї території республіки. За роки НЕПу в цій сфері відбулися наступні зміни: до літа 1921 р. надавалася первинна допомога «дітям війни» й усім нужденним дітям та підліткам; протягом літа 1921 - 1923 рр. відбувалося становлення попереджувально-профілактичної й виховної роботи серед «дітей голоду»; а з 1924 р. до першої половини 1929 р. – перевиховання «дітей непу» та виховання «пролетарської дитини».

Темою дослідження О.І.Анатольєвої [58] стало правове регулювання боротьби з безпритульністю, бездоглядністю та правопорушеннями неповнолітніх в УСРР у 20-х роках ХХ ст.

Що стосується теми соціального захисту населення, в радянській історіографії вона була найповніше представлена матеріалами конференції «50 лет советского социального обеспечения» [59]. У сучасний період вийшла друком монографія В.Г.Шарпатого «Соціальне забезпечення в УРСР (20-30-ті роки ХХ ст.)» [60]. Автор проаналізував особливості здійснення матеріально-побутового забезпечення інвалідів війни, червоноармійців та їхніх родин, біженців, «жертв контрреволюції», організаційні засади впровадження державних форм соціального страхування, розвиток громадської взаємодопомоги та кооперації інвалідів.

Діяльності республіканських селянських товариств взаємодопомоги присвячена праця І.В.Рибака «Селянська взаємодопомога в Україні (1921-1932 рр.)» [61], регіональних – стаття Е.І.Насирова [62].

Особливості соціального забезпечення в Донбасі за часів НЕПу, зокрема пенсійного забезпечення, дослідила О.В.Отземко [63].

 

Отже, історіографічна база вивчення соціальної політики радянської держави та її реалізації в період НЕПу є значною й різноплановою. Розгляд складових різних тематичних груп дозволяє зробити такі висновки:

1. Починаючи з 1920-х рр. створювався великий масив історичної та економічної літератури, в якій розглядалися окремі питання матеріального, побутового, медичного та соціокультурного забезпечення різних соціальних груп. Праці радянського періоду ґрунтуються на широкому колі джерел та містять значний фактичний матеріал, проте його подача відповідає завданню доводити планомірний поступ суспільного розвитку та соціально-економічного становища населення з моменту перемоги соціалістичної революції;

2. В сучасних умовах державна політика у сфері реалізації суспільних програм в період НЕПу потребує осмислення з залученням нового методологічного інструментарію;

3. Більше за те, не всі напрямки впровадження соціальної політики на місцях були вивчені достатньою мірою. Тому необхідність створення регіонального дослідження із зазначеної теми є безсумнівною, що і визначає актуальність нашого дослідження.