Комунальне господарствоУ період НЕПу в умовах гострого дефіциту житла такі показники як комфортність побутування населення, забезпеченість комунальними вигодами, благоустрій міст, робітничих селищ та сіл не були першочерговими критеріями оцінки якості життя для сучасників. Але не можна заперечувати величезного впливу, який ці фактори справляли не тільки на устрій побуту та щоденні турботи кожного мешканця, але й загальний рівень міцності здоров’я чи, навпаки, захворюваності в регіоні. На початку 20-х рр. ХХ ст. жителі Донбасу практично не мали можливості задовольнити власні соціально-побутові потреби за допомогою служб комунального обслуговування чи результатів їхньої діяльності. Простіше кажучи, люди не тільки були позбавлені таких благ цивілізації як каналізація, але й відчували гострий дефіцит лазень, асенізаційних обозів, упорядкованих місць для вивозу сміття, тротуарів і, що є найбільш парадоксальним, – зелених насаджень. Подібні явища пояснюються досить просто. По-перше, це наслідки світової та громадянської воєн. По-друге, і до руїни воєнного часу переважна більшість індустріальних міст була лише крупними робітничими поселеннями, і влада не звертала уваги на те, в якому вони стані. Коли перед органами комунального господарства Донбасу постало питання відновлення роботи, вони опинилися в досить скрутному становищі. Про стан справ у травні 1922 р. свідчить фраза, яка характеризує не тільки Бахмут: „Донецьке губернське Комунальне Господарство, яке обслуговує м.Бахмут, з моменту взяття на себе обов’язків з благоустрою до сьогоднішнього дня через відсутність грошей майже нічого не зробило” [1]. Вагомою перешкодою розвитку побутового обслуговування населення на початку 1920-х рр. стало переведення підприємств комунального господарства на самоокупність, яке відбулося протягом вересня-листопада 1921 р. і позбавило їх фінансової підтримки з боку держави. У звіті відділів Старобільського повітового виконкому за квітень 1922р. зазначалося: «Цілковита відсутність матеріалів та грошей, які комунгосп не в змозі отримати згідно з встановленим доходним кошторисом, гальмує боротьбу з господарською руїною» [2]. Важливим аспектом житлового питання були умови проживання мешканців міст, рудників, селищ міського типу та залізничних селищ Донецької губернії. Найбільш інформативним джерелом для з’ясування комфортності побутування городян регіону на початковому етапі НЕПу можна вважати матеріали суцільного подвірного перепису Донецької губернії, який було проведено з 27 грудня 1922 р. по 15 лютого 1923 р. Розпочати характеристику побутових зручностей доречно з питання досяжності головного елементу забезпечення життєдіяльності людини – води. На початку 1923 р. тільки 2653 домоволодінь Донбасу (5,1%) від загальної кількості у 52 тисячі були забезпечені водогонами. Найбільше пощастило мешканцям міст Кам’янськ та Маріуполь, в яких нараховувалося відповідно 630 та 651 домоволодінь з водогоном [3]. Статистичні дані доводять, що навіть статус окружного міста не гарантував його мешканцям прерогативи мати воду в оселях. Так, у Таганрозі водоводом було охоплено лише дев’ять володінь з 7,7 тис., у Бахмуті – 112 з трьох тис., у Луганську – 121 з 5,1 тис. володінь [4]. Тобто, наявність питної води у квартирах завдяки роботі системи комунальних служб було скоріше винятковим явищем, ніж звичною деталлю побуту. Наступна діаграма відображає співвідношення кількості родин у містах та селищах міського типу Донецької губернії станом на січень – лютий 1923р., що мешкали у квартирах, забезпечених чи незабезпечених водогоном [5]. Діаграма 3.2
Порівнюючи дані, які демонструють можливості користування водоводом у володіннях та квартирах, відзначаємо, що і без того незначний відсоток (5,1%), що стосувався будівель, зменшився до 2,3% по відношенню до кількості квартир. Абсолютна більшість міського населення змушена була користуватися колодязями, яких в 1923 р. нараховувалося 7219. Тобто, доступність такого водозабезпечення також можна було сприймати як вигоду, бо за статистикою тільки одне з кожних семи володінь Донбасу мало криницю. Найкраще справа з колодязями була поставлена в Таганрозі (по одному на кожні п’ять володінь) та Луганську (по одному на кожні чотири володіння) [6]. Звернення до архівних документів підіймає формальну завісу статистики і відкриває реальні картини ажіотажу навколо найнеобхіднішого для життєдіяльності ресурсу. У 1921 р. головними джерелами води для населення Дебальцево служили залізничні крани, біля яких постійно стояли черги до глибокої ночі. Серед інших можливостей водозабезпечення були дві маловодні криниці на відстані 0,5 та 1 версти від міста. Населення відчувало гостру нестачу води[7]. Проблема полягала не тільки в ускладненні доступу та обмеженні обсягу, але й в загрозливо низькій якості води. Під час обстеження джерел водопостачання м.Сталіно у жовтні 1926 р. було виявлено значну присутність бактерій в питній воді, що пояснювалося зношеністю обладнання деяких колодязів та слабким захистом споруд від дощових вод [8]. Восени 1923 р. протяжність водогінної мережі Маріуполя складала 31 версту, Бахмуту – 10,5, Слов’янська – 4, Юзівки – 3 і Шахт – 2 версти. Крім названих міст, водоводами користувалися ще в 52 населених пунктах міського типу, переважно в колоніях рудників та заводів [9]. Маємо дані про потужність водогону міста Бахмут: у 1924 р. при мінімальній потребі особи в п’яти відрах води на добу мережа фактично забезпечувала лише 0,5 відра, що складало 10% від необхідної норми. [10]. Сталіно орендувало водопровід у Комбіната Південсталі, а мешканці Дмиртієвська користувалися водогоном Маккомбінату, але в обох містах рівень водозабезпечення городян був незадовільним. Тобто, мережі промислових районів були орієнтовані в першу чергу на виконання виробничих вимог, турбота про населення займала другорядні позиції. За даними Всесоюзного перепису 1926 р. частка городян окружних міст, які мешкали в будинках з діючим водоводом, була такою: в Артемівську – 15,8%, в Луганську – 6,2%, в Маріуполі – 37,4%, в Сталіно – 11,1%, в Старобільську – жодного, бо в місті не було водопроводу. Наведені дані свідчать, з одного боку, про певні успіхи в розширенні мережі порівняно з матеріалами перепису 1923 р., з іншого - про замалі темпи та географію цього розширення, бо середній показник по 41 окружному місту України в 1926 р. складав 45,7% [11]. Сільське водопостачання Донбасу здійснювалося переважно за рахунок 51722 шахтних колодязів та 159 водних свердловин. Крім того, селяни користувалися водою з 1300 ставків, причому вона не відповідала санітарним нормам [12]. Загальний дефіцит води для приготування їжі, господарських та технічних потреб був характерним для Донбасу протягом всього періоду НЕПу. За даними 1927 р. населення регіону споживало від 0,3 до 1,15 відра на душу населення за добу при найменшій санітарній нормі в 5 відер. До того ж, за відсутністю розгалуженої водопровідної магістралі, доставка води була або вкрай ускладненою (підноска за версту та більше), або надто дорогою (транспортування обходилося від 3 до 10 коп. за відро при вартості питної води 1 коп. за відро, технічної – 0,5 коп.) [13]. До активної роботи в галузі проектування нового потужного водоводу підштовхувала непридатність (висока жорсткість та кислотність) води, яка використовувалася для обслуговування технічних споруд регіону і прискорювала їх зношеність. Будівництво водної магістралі, через яку промислові та цивільні споживачі Донбасу могли долучитися до більш якісної води Сіверського Дінця, були започатковані наприкінці НЕПу, але перші результати цієї діяльності з’явилися в наступний період. Ще гіршими були справи із забезпеченням городян убиральнями. Під час перепису 1923 р. із загальної кількості родин у містах, міських поселеннях та рудниках Донбасу (159007) туалети були зареєстровані в помешканнях тільки 1 695 родин, що складає 1,1%. Вражає той факт, що у Старобільську, Лисичанську, Шахтах та Юзівці не було зафіксовано жодної родини, яка б мала вбиральню у квартирі [14]. Крім того, якщо звернути увагу на соціальне походження тієї мізерної частини міського населення, яке було наділено цим благом цивілізації, з’ясовується, що родини робітників займали у вказаному рейтингу найнижчу сходинку (загалом 284 пролетарські сім’ї мали дану житлову вигоду). На жаль, протягом всього періоду НЕПу далі констатації проблеми справа заходила рідко. У архівному документі „Звіт по Луганському відділу комунального господарства за 1928/1929 р.” зустрічаємо невтішну фразу: „Антисанітарні звички городян за браком каналізації не побороти. Тому місто намагається форсувати її облаштування починаючи з цього року.” [15]. Альтернативним рішенням цієї проблеми мала стати діяльність асенізації. Стартові умови після громадянської війни були наступними: більшість міст Донбасу (Бахмут, Таганрог, Маріуполь, Слов’янськ, Шахтинськ, Юзівка, Дебальцеве) мали у своєму розпорядженні по одному асенізаційному обозу, Луганськ – два, а Старобільськ – жодного [16]. Але наявність певної служби, якщо вона не забезпечена устаткуванням, не гарантує її ефективності. Зокрема, в Дебальцево у 1921 р. за умов відсутності діжок та коней асенізація здійснювалася лише на 10% від необхідного, що ставило під загрозу санітарний стан міста [17]. Типовою проблемою діяльності асенізаційних обозів у 1922 р. був брак транспортних засобів. У служб цього профілю в Маріуполі, Юзівці, Дебальцево та Гришино не було візків, а в Шахтинську – ані візків, ані коней. У середині 20-х років ХХ ст., незважаючи на вирішення питань післявоєнного дефіциту, забрудненість міст та селищ сміттям і нечистотами залишалася жахливою. У статті доктора Шатілова «Санітарна справа м.Сталіно в 1925 р.» автор зазначав, що крім домінуючої вивізної системи очистки існували інші. Так, широко розповсюдженим був метод заповнення відходами глибоких ям на території двору домоволодіння з подальшим закиданням землею. Це відбувалося доти, доки весь двір не перетворювався на суцільну приховану яму з нечистотами. Ще одним варіантом «прибирання» було перенесення нечистот до різноманітних провулків, тротуарів та глухих кутів. За підрахунками автора статті обсяг вивезених асобозами з м.Сталіно відходів в січні-квітні 1925 р. досягав лише 30% від необхідного [18]. Не дивно, що за таких умов інформація архівних документів про санітарний стан міст була схожою на хроніки середньовіччя: „так звані "брудні провулки" позаду домоволодінь, про ліквідацію яких неодноразово виходили постанови президії Міськради та Окрвиконкому, перетворені в смердючі звалища, з яких потоками на вулиці витікають рідкі нечистоти” [19]. Інколи неестетичному вигляду та антисанітарному стану вулиць сприяли упущення архітекторів. Наприклад, планування забудови колонії Сталінського заводу передбачала досить щільне розташування будинків і винесення на один бік вулиці убиралень, а на інший – ящиків для сміття [20]. Враховуючи несвоєчасний вивіз сміття асенізаційними обозами, незадовільну збереженість конструкцій туалетів та ящиків для сміття, облаштованих ще до Першої світової війни, можна уявити забрудненість не тільки цих споруд, але й всієї території вулиці. Цікаві особливості було з’ясовано під час обстеження подвір’їв міста Сталіно, проведеного в травні – червні 1925 р. Виявилося, що введення санітарних паспортів примусило господарів приватних домоволодінь опікуватися своєчасним вивозом нечистот і дбати про належний стан дворів через побоювання можливих штрафів. Набагато гірше виглядали двори націоналізованих домоволодінь, бо в них не було відповідальних осіб, які мали б нести за це покарання [21]. Ймовірно, ця ситуація була властивою всім містам регіону. Наступним показником благоустрою була електрифікаціяжитла. У 1923р. з 147,7 тис. квартир лише 34,2% мали електричне освітлення, при чому половина з них була розташована на рудниках, трохи більше третини – в групі „інші міські поселення”. Докладніше цю ситуацію окреслить наступна діаграма [22]:
Діаграма 3.3
Вирізняється особливість відсутності зв’язку між високим статусом населеного пункту та наданням більш повного переліку комунальних послуг. На противагу сучасності, у першій половині 20-х рр. ХХ ст. міста Донецької губернії нерідко не мали переваг водопостачання та електрифікації. Найбільш виразно цю тезу підтверджують дані з електрифікації Старобільська. Навпаки, у мешканців маленьких робітничих поселень було більше шансів скористатися ліпшими житловими умовами через близькість шахт і заводів, які інколи „ділилися” промисловими мережами водоводів та електричного освітлення з населенням. Але не треба забувати, що абсолютного забезпечення комунальними зручностями не мала жодна категорія поселень, скоріше воно було занадто скромним. Наведені в таблиці 3.2 узагальнені дані допомагають скласти вірне враження про рівень благоустрою помешкань Донбасу в першій половині 1920-х років.
Таблиця 3.2 Загальні показники забезпечення комунальними вигодами міського та фабрично-заводського населення Донецької губернії у 1923 році [23]
Як бачимо, рівень доступності житлових вигод був вкрай низьким. Більш-менш поширеним було електричне освітлення, яким користувалося 34,7% родин, в той час, коли випадки забезпечення водогоном та вбиральнями зустрічалися нечасто – їх мали у своїх квартирах відповідно 2,3% та 1,07% родин. Восени 1923 р. енергопостачанням користувалися мешканці дванадцяти міст, двох селищ міського типу та майже всіх рудників та заводів, але потужність електростанцій не задовольняла потреб населення [24]. У 1926 р. всі окружні міста Донбасу, включаючи Старобільськ, мали власні електростанції. Частка жителів, оселі яких освітлювалися електрикою, складала 55,8% в Сталіно, 44,7% в Артемівську, 39,1% в Луганську, 32,6% в Маріуполі та 13,1% в Старобільську. Окрім «приватної» користі, що приносила ця комунальна послуга, була ще «суспільна» – освітлення вулиць. На перше жовтня 1927 р. в Артемівську було зареєстровано 184 вуличних ліхтарів, в Луганську – 285, в Маріуполі – 238, в Сталіно – 84 і в Старобільську – 65 [25]. Примітно, що увага цьому питанню почала приділятися переважно у другій половині 1920-х років, бо на початку 1927 р. в Луганську нараховувалося 264 вуличні електролампи, з яких 127 (або 48%) було встановлено в 1926 році [26]. За умов обмеженого водопостачання мешканці Донбасу відчували гостру потребу в таких підприємствах комунального обслуговування, як лазні. Однак їх бракувало, що погіршувало і без того неідеальну епідемічну ситуацію в регіоні. Навесні 1921 р. під час існування епідемії тифу показники захворюваності в регіоні були вищими серед цивільного населення через те, що лазнями, включаючи навіть банно-пральні поїзди, забезпечувалися в першу чергу військові. Водночас, «населення продовжувало перебувати у забутті, не маючи ані бань, ані мила» [27]. Причому, мешканці рудничних поселень певною мірою ще мали доступ до бань, а от для городян ця послуга залишалися майже недосяжною [28]. У період, який розглядається, дуже модними були різноманітні кампанії у вигляді місячників, тижнів і т.д. Вражає, але від формату нетривалого агітаційного заходу не були звільнені необхідні для життя людей буденні справи, тому зі сторінок архівних документів дізнаємося про масштабні акції „тижнів чистоти”, які складалися із надання населенню мила, вивезення сміття, ремонтування колодязів. Та навіть вони не завжди були добре організованими. У травні 1921 р. перешкодою вдалому проведенню «лазневого тижня» в Лисичанську послужив гострий дефіцит вугілля та мила [29]. У червні того ж року в Таганрозі подібний захід не відбувся через ремонт бані та повну відсутність вугілля, тому всі купалися тільки в морі, в Слов’янську єдина баня комгоспу також була закрита на ремонт, а в Маріуполі працювала лише п’ять днів [30]. З 15 по 22 березня 1922 р. в губернії відбулася ще одна кампанія з дотримання правил особистої гігієни - „Тиждень боротьби з вошивістю”. Його суть полягала у виділенні та розподілі 200 пудів мила по районам губернії [31]. Населенню видавалося в середньому по 1/8 фунта мила та можливість відвідати лазню [32]. Про обмеженість успіхів комунального господарства в банній сфері свідчить те, що робітники у 1922 р. не виявляли інтересу до лекцій з питань гігієни, заявляючи, що їм необхідна білизна, баня, мило і таке інше [33]. Для того, щоб отримати уявлення про ступінь відкритості та ефективність діяльності закладів побутового обслуговування громадян, розглянемо наступну таблицю[34], яка характеризує роботу функціонуючих підприємств комунального господарства Донецької губернії в травні 1922 р.: Таблиця 3.3
Зауважимо, що наведені цифри вказують скоріше не на відсутність комунальних лазень як таких у більшості міст, а на їх бездіяльність. Хоча на перший погляд здається, що нерозвиненість мережі комунальних бань в Донбасі повинна була компенсуватися чисельністю «відомчих» служб такого профілю, але це було не зовсім так. На територіях шахт і заводів насправді існували лазні, але вони мали різну місткість (від 10 до сотень осіб), призначалися лише для робітників даного промислового підприємства. Що стосується робітничих селищ, тільки в 35% з них розташовувалися «шахтні» лазні тресту «Донвугілля» для робітників і в 25% – «закриті» бані для контингенту соціальних закладів (лікарень, дитячих будинків і т. ін.) [35]. Сільське населення користувалося банями нечасто, бо власних майже не було, а за відвідування комунальних лазень в містах потрібно було платити. У доповіді «Про санітарний стан Сталінської округи» за 1926р. зазначалося, що поряд з проведенням широкої санітарно-просвітньої роботи необхідно подбати про заснування лазневої справи в сільській місцевості. Наголошувалося, що зусилля з впровадження найпростіших форм здорового селянського побуту повинні прикладати не тільки Окрздрав, але й Окрвиконком, оскільки на будівництво бані потрібні кошти. У деяких округах України на той час вже практикувалося фінансування цього будівництва за так званими «профілактичними фондами», а в Сталінському окрузі це тільки обговорювалося [36]. За даними статистики кожне окружне місто Донбасу обслуговувалося у 1926/1927 р. однією комунальною лазнею. За цей період їх відвідало в Артемівську – 34 тис. осіб, в Луганську – 30 тис. осіб, в Маріуполі – 22 тис. осіб, в Сталіно – 37 тис. осіб і в Старобільську – 7 тис. осіб [37]. Як і на початку 20-х рр. ХХ ст. в діяльності підприємств комунального обслуговування траплялися великі перерви. Наприклад, більшу частину 1927 р. лазня Сталіно була зачинена на ремонт [38], в січні 1927 р. міську лазню Луганська спіткала така ж доля через руйнування стелі, хоча попередній ремонт закінчився у 1925р. [39]. Зовнішній вигляд міст та селищ залежав у тому числі від стану вулиць. Слід визнати, що упорядкування тротуарів, майданів та бруківок не займало перших місць в планах комунальних господарств. Більше того, в документації Луганського відділу комунального господарства зазначалося, що «до 1928/1929р. в сенсі благоустрою м. Луганська майже нічого не було зроблено» [40]. Ця заява була підкріплена фактами: бруківка не ремонтувалася і не замінювалася з довоєнного часу, тільки 8,2% вулиць було замощено (в Сталіно цей показник у 1927 р. становив 12% [41]), що гальмувало розвиток автобусного сполучення між підприємствами та робітничими околицями. Справа з тротуарами була це гіршою, оскільки до війни кожен господар будинку самостійно опікувався їх влаштуванням. Наприкінці 1920-х рр. ходіння по таких тротуарах на роботу являло собою «стрибки з перешкодами», тому люди змушені були їх уникати. Отже, якщо бруківка потребувала ремонту, то хідники – абсолютної заміни. Не складно уявити, що в такому разі відбувалося у селищах. За обстеженням 1921 р. в 212 рудничних селищах Донбасу вулиці були незабруковані, у 111 вони взагалі були відсутніми, лише в 11 – замощені та в 6 – засипані шлаком [42]. Можемо припустити, що останній варіант на довгі роки став популярним, бо не потребував витрат на матеріал та роботу. Окрім об’єктивних причин, які заважали населенню користуватися послугами комунальних служб та насолоджуватись естетичним виглядом вулиць і будинків, існували також суб’єктивні, такі як неохайність та хуліганство самих мешканців. Тому влада вдавалася до запобіжних заходів. Так, обов’язковою постановою Донецького виконкому № 25 від 3 квітня 1924 р. органам міліції надавалося право накладати штраф у розмірі до 5 крб. золотом на порушників порядку та благоустрою в містах і міських поселеннях за наступні дії: § пошкодження дерев на вулицях, у скверах і в громадських садах; § забруднення вулиць помиями, камінням, сміттям; § невиконання вимог міліції щодо прибирання тротуарів та вулиць; § дозвіл на ходіння по тротуарах худоби; § недбальство та забруднення колодязів і т. ін.[43]. У випадку відмови сплачувати штраф його стягували примусовим порядком з майна оштрафованого. Таким чином намагалися зберегти хоча б той рівень упорядкування, який існував. Іншими мотивами (поліпшити зовнішній вигляд населених пунктів, не витрачаючи на це коштів) керувалася місцева влада, приймаючи наступні адміністративні рішення: o зобов’язати усіх володарів та орендарів будинків м. Бахмут, держустанови, колективи мешканців посадити не менше 6 дерев навпроти будинку, який вони займають. Особи, які цього не виконали до 15 жовтня 1923р., або хоча б не підготували ями під саджанці, підлягали штрафу до 300 крб. золотом, після чого посадкою займався губкомгосп (обов’язкова постанова Донецького виконкому № 19 від 16 вересня 1922 р.) [44]; o від усіх мешканців і закладів м. Сталіно та м. Дмітрієвська, які займали приміщення під установи та квартири, вимагалося у двотижневий термін упорядкувати тротуари та частину вулиці, що належали до домоволодінь; все сміття, гній з вулиць, тротуарів, дворів вони повинні були терміново вивезти на міські звалища; заборонялося викидати сміття та лити помиї на вулиці чи двори і т.д. (обов’язкова постанова Сталінського окрвиконкому №23 від 9 квітня 1926 р.) [45]; o залучити населення до процесу ремонту та будови тротуарів шляхом стягнення з усіх орендарів та житлокоопів міст Сталіно та Дмітрієвська вартості цих робіт в 1927 р. [46]. Упорядкуванням сільської місцевості займалися комісії з благоустрою та санітарії при селищних радах. У їх функції входило: спостереження за чистотою повітря на селі шляхом недопущення накопичення гною на вулицях і площах, а також біля колодязів, річок та інших джерел водопостачання; зусилля зі збереження в чистоті природних та штучних водоймищ, захищаючи від потрапляння в них гною та ін. [47]. Викликає сумнів ефективність цих комісій через те, що в якості головного методу усунення порушень вони використовували умовляння, і тільки після триразового попередження складали акт, за яким інша комісія мала право притягувати до відповідальності. Отже, розглянувши питання про комунальне господарство населених пунктів Донбасу в період НЕПу, можемо зробити наступні висновки: 1. на початку 20-х років ХХ ст. існували дуже низькі стартові умови розвитку комунальних закладів; 2. першочергова увага приділялася облаштуванню міст окружного значення, в останню – селам; 3. відчувався брак коштів на відбудову чи створення соціально-побутової інфраструктури, особливо протягом першої половини 20-х років ХХ ст. Проведення планової роботи, яка мала принести перші серйозні зрушення у багатьох площинах діяльності комунгоспів, почалося тільки в 1927 р.; 4. місцева влада намагалася не тільки викорінювати шкідливі звички населення, які негативно впливали на санітарний та естетичний стан населених пунктів, але й адміністративними методами залучала громадян до безкоштовної праці з метою благоустрою вулиць та кварталів силами самих мешканців, а також до фінансування деяких видів робіт (ремонт та нове замощення тротуарів).
|
