Оплата праці

В умовах відходу від принципів військового комунізму в царині трудових відносин відродилася наймана праця. Основним джерелом доходів найманих працівників підприємств, установ та господарств стала заробітня платня.

Перед тим, як перейти до аналізу джерел та структури матеріального забезпечення різних верств суспільства в період НЕПУ, необхідно зауважити, що чітке осмислення цього питання неможливе без урахування та тлумачення значної кількості термінів. Наприклад, розрізняють номінальну та реальну заробітню платню. Номінальна заробітня платня – це сума грошей, яку одержав робітник за годину, день, тиждень, місяць. А реальна – це кількість товарів і послуг, яку може придбати працівник за отриману ним номінальну зарплатню [1].

Розгалужений понятійний апарат не можна назвати найбільшою проблемою вивчення цього періоду. Значні ускладнення при розгляді економічної ситуації періоду НЕПу загалом, та зокрема аспектів оплати праці, виникають через паралельне існування в той час різних справжніх та умовних грошових систем. Винагорода за виконану роботу могла бути обчислена в радянських знаках, червінцях, або в московських чи місцевих (товарних, бюджетних) карбованцях. Дві перші категорії домінували у готівкових масах відповідно до і після проведення у 1924 р. грошової реформи. Третя репрезентувала результат розрахунку, згідно з яким загальну суму номінальної заробітньої платні ділили на вартість бюджетного набору з 24 видів товарів (15 продуктів харчування та 9 промислових речей першої необхідності), що до війни на приватному ринку Москви коштували 10 крб. [2].

На початку 1920-х рр. заробітню платню виплачували радянськими грошовими знаками за курсом товарного карбованця, тож останні виконували роль своєрідної амортизації для заробітків населення. Вони були засобом збереження цієї частини доходу працівника від інфляції завдяки тому, що вираховувалися чотири рази на місяць та співвідносилися із постійною зміною цін.

Розглянемо загальні умови та способи отримання працюючим населенням Донбасу своїх заробітків у роки НЕПу. Структура заробітньої платні була неоднорідною. У першій половині 1923 р. в Донецькій губернії вона складалася з таких частин [3]: 1) грошова сума, що видавалася робітнику готівкою; 2) натуральна видача; 3) сума так званих «неявних виплат» – утримання платежів за квартиру, опалення та освітлення, різного роду пожертв та внесків (наприклад, до каси взаємодопомоги). Пересічний розподіл цих частин у вказаний період часу виглядав так: 60% заробітньої платні становила грошова винагорода, 20% - натуральні видачі та 20% – різного роду утримання [4]. Така практика була обумовлена конкретно–історичними умовами, мала свої плюси і мінуси.

Треба підкреслити, що двадцятивідсоткова натуралізація заробітку на початку 1923 р. свідчить про певне зниження тенденції видавати зароблене продуктами широкого попиту, яка була характерна для 1921-1923 рр. Наприклад, у листопаді 1922 р. робітники Донбасу отримували натурою 36% сукупного заробітку [5]. З одного боку, на початку 1920-х рр. ця практика дозволяла працівникам «втриматися на плаву» в умовах післявоєнної розрухи та голоду, з іншого – була скоріше екстреним кроком, який, звичайно, не міг задовольнити індивідуальних потреб кожного (а вони суттєво відрізнялися залежно від віку, складу родини, стану здоров’я і т.ін.). Труднощі та збитки, пов’язані з продажем непотрібної «натури», змушували робітника пристосовувати своє споживання до складу отриманого пайка.

Ще однією нетиповою для сучасності формою видачі заробітньої платні в першій половині 20-х рр. ХХ ст. були так звані «бони». Це штучний вид грошей, який можна було використати тільки в конкретних кооперативах, або в державних їдальнях. Останні почали більш-менш стабільно функціонувати в Донецькому регіоні з 1925 р. (в Луганську, Сталіно, Краматорську, Артемівську). Керівництво кооперативів та їдалень обмінювало накопичені «бони» на гроші в рудоуправліннях, крім того, керівництво їдалень могло розрахуватися ними за товари безпосередньо в кооперативах [6].

За даними І.М.Дубинської в листопаді 1923 р. гірники Донеччини отримали «бонами» на кооперативи Союздонбасейну 18% свого заробітку, металісти – 9%, а хіміки – 29% [7]. В архівних матеріалах зафіксовані більш високі цифри. У документі «Доповідь по роботу тресту «Хімвугілля» в 1923/1924 р.» зауважено, що протягом поточного року близько 50% заробітньої платні виплачувалося у формі кредитування для кооперативів, а на деяких підприємствах цей показник досягав 75 % [8].

Насправді, це був ще один варіант натуралізації заробітку, оскільки він обмежував свободу витрат. Найбільше нарікань такий спосіб виплат викликав з боку сезонних робітників – вихідців з сільської місцевості. Так, влітку 1924 р. у політичному листі стосовно Горлівського кустпарткому зазначалося, що «питання з виплатою заробітньої платні всіх робітників перебуває у вкрай безнадійному становищі, особливо з будівельниками, яких не влаштовує кредитування через потребу відправлення коштів до родин у села» [9]. Хоча і ті, хто витрачав зароблене на місці, мали претензії до такої системи. Справа в тому, що необхідні товари не завжди були наявні в кооперативі, тому робітник змушений був купувати інші продукти та речі, щоб потім продавати чи обмінювати їх на ринку. Практика використання бонів була припинена тільки з 1925 р. [10].

Іншим проблемним моментом, який містився в самій структурі заробітної платні і дратував працюючих, були нескінченні відрахування. У 1922 р. всі витрати громадсько-політичного спрямування (допомога західноєвропейським робітникам, Червоній армії, внески до профспілок) та частина видатків культурно-освітнього характеру (виписка газет тощо) робилися не особисто, а шляхом механічного утримання певних сум із заробітку. Надзвичайна інтенсивність таких відрахувань змусила ІV-й губернський з’їзд профспілок у травні 1923 р. прийняти постанову, якою встановлювалася їх крайня межа у 5%. Однак, на практиці відрахування з робітників сягали 10-12 %, не дивлячись на те, що тепер вони сплачувалися добровільно за підписними листами (вірогідно, агітація та тиск низових профспілкових органів були завеликими). Тож наступний пленум у січні 1924 р. постановив обмежити ці видатки 4%, причому в цю цифру мали входити як відрахування регулярного характеру, так і ситуативні, пов’язані з проведенням різного роду кампаній [11].

Це питання насправді хвилювало працюючих і вимагало результативного вирішення. У лютому 1924 р. в журналі «Спутник партийного работника Донбасса» зазначалося: «Відрахування досягають таких розмірів, що робітникам, особливо нижчих розрядів, нічого отримувати, а інколи ще створюється заборгованість на наступні місяці» [12].

Мабуть, найбільш впливовим чинником, який погіршував матеріальне становище робітників та службовців Донбасу в період НЕПу, була затримка фактичних виплат заробітньої платні. В умовах швидкого зростання цін на початку 1920-х рр. населення зволікало з купівлею товарів та «розтягувало» наявні на більші терміни. До того ж інфляція просто «з’їдала» частину заробленого, знижуючи рівень фактичного доходу. Такі процеси спостерігалися влітку 1923 р., коли майже в усіх галузях народного господарства заробітня платня почала видаватися несвоєчасно. Наскільки це відобразилося на людях можемо судити з даних спілки металістів Донбасу, наведених у таблиці:

 

 

Таблиця 2.1

 

Зменшення розміру реальної заробітньої платні робітників та службовців металургійних підприємств Донбасу влітку 1923 р.

через несвоєчасну виплату [13]

Назва підприємства	% падіння реальної заробітньої платні
мінімальне падіння	максимальне падіння
Юзівський комбінат	6,2	38,9
Петровський завод	9,1	46,9
Маріупольський завод	3,2	29,2
Краматорський завод	2,6	23,7

 

Враховуючи, що в цей період заробіток більшості робітників Донецького регіону був дуже малим і складав у гірників – 29,6%, у металістів – 30,8 %, а у хіміків – 21,9 % довоєнних ставок [14], навіть найменші втрати грошей через затримку виплат, не кажучи вже про вагомі розміри цих втрат на Петровському заводі та Юзівському комбінаті, викликали обурення та протести.

Достатньо згадати, що абсолютна більшість страйків у Донбасі в першій половині 1920-х рр. була викликана саме затримкою заробітньої платні. Дослідниця соціальних конфліктів на підприємствах східного регіону К.М.Брага звернула увагу на те, що домінуючою причиною хвилі страйків 1923 р. стала нерегулярна видача грошей, і тільки в окремих випадках вони виникали на підставі виплати заробітньої платні сурогатами, збільшення норм виробітку та незадоволення розмірами зарплатні [15]. Цікаво, що в цій ситуації робітники вимагали видачі тільки заробітку і дуже рідко – виплати курсової різниці (за підрахунками Т.М.Філіпенко – лише у 3,7% страйків) [16].

Як з’ясувалося, збільшення реального розриву між заробленим та отриманим провокувалося не тільки часом та способом виплат, різновидом грошей, але й їх номіналом. З постанови Бюро Юзівського окружкому від 18 вересня 1923 р. можна дізнатися, що внаслідок видачі заробітку карбованцями великого номіналу робітники проводили 3-5 днів у чергах до відділів Держбанку, бо він мав розпорядження здійснювати розмін лише в індивідуальному порядку, або йшли на ринок. У першому випадку працівник нехтував робочим часом, у другому – втрачав частину коштів через неадекватний курс обміну. Окружком наполягав на тому, щоб губком вдався до таких заходів: 1) домігся санкції здійснювати розмін не особисто робітникам, а заводоуправлінням; 2) дозволив виконкому використовувати податкові надходження для розміну купюр через заводоуправління [17].

Але цим проблема не була вирішена, продовжувала дошкуляти як працівникам, так і керівникам підприємств. На 3-му пленумі райкому металістів, якій відбувся 10-13 квітня 1924 р., зазначалося: «Значних труднощів зазнають металісти через те, що зарплатня видається великими купюрами. На групу робітників видають папірець в 10 і навіть 25 карбованців. Їх розмінювання дуже складне і займає багато часу. Трапляється, що кошти прибувають на завод для розподілу між робітниками вже із запізненням, і все-таки доводиться затримувати виплату ще на 5-6 днів, щоб розміняти великі гроші» [18].

Цікаво, що в архівних документах місцевого походження факт розрахунків карбованцями фіксується до їх формального утвердження в якості твердої валюти. Донецька губернія стала першим регіоном в країні, у якому з початку 1923/1924 операційного року ще до офіційного проведення грошової реформи перейшли до нового способу обчислення заробітньої платні – в карбованцях[19]. Водночас Постановою СТО № 340 визначалося, що видаватися заробітня платня в твердій валюті мала тільки з 1 березня 1924 р. За цією постановою Донецька губернія була віднесена до 2-го територіального поясу впровадження реформи як район середнього рівня цін [20]. На практиці систематичні трудові конфлікти в Донбасі обумовили дострокове введення карбованця, що мало зменшити залежність реальної заробітньої платні від нерегулярності її виплат. Однак, знецінення радянських знаків відбувалося настільки швидко, що курс карбованця не встигав за ростом цін, і до самого проведення грошової реформи систематично знижувався. В результаті на 1 квітня 1924 р. карбованець зберіг тільки 67% своєї купівельної спроможності порівняно з жовтнем 1923 р. І тільки з вересня 1924 р. починається впевнена стабілізація курсу карбованця [21].

Треба підкреслити, що одночасне існування різних грошових систем на теренах Донбасу, як і всієї країни, поряд з іншими факторами створювало неабиякі проблеми. Вони викликали негативну реакцію не тільки звичайних робітників, а й господарського та партійного керівництва. Важлива інформація, яка характеризує стан справ в галузі фінансового забезпечення стимулів праці, міститься в доповіді під назвою «Про чергові питання заробітньої платні в Донбасі», що була представлена на засіданні VІ-го Пленуму Губкому 3 березня 1924р. Доповідач Радченко наголошував на існуванні великих розбіжностей між урядовими та профспілковими інстанціями в питаннях заробітньої платні. «Директива про втримання заробітньої платні на рівні листопада 1923 р. не виконана. Зарплатня фактично знизилася. Це відбулося внаслідок затримки виплати, бо господарчі органи у зв’язку з грошовою реформою не отримують грошей від держави [22]». Виходить, що достроковий перехід на обчислення заробітньої платні в карбованцях ще не гарантував їх регулярної появи в регіоні. У словах доповідача відчувається образа на центральні союзні органи влади за неувагу до Донбасу, віднесення його до 2-го територіального поясу: «У той час, як в Москві, Петрограді і Харкові робітники вже отримали заробітню платню в металевих знаках, т. Рухимович (представник Донвугілля) взагалі ще не знає, коли донецькі робітники отримають свій заробіток» [23].

Перейдемо до розгляду динаміки заробітньої платні робітників, сільськогосподарських робітників та службовців.

В умовах існування декількох систем обчислення заробітку робітників на першому етапі НЕПу, звернемо увагу не на абсолютні цифри доходів працівників різних виробничих груп, а на умовні показники їх матеріального становища, які можна співвіднести з чимось зрозумілим. Таким наочним індикатором є прожитковий мінімум. Використовуючи його у розрахунках заробітньої платні, можна дохідливо пояснити, чи вистачало робітникам та їх родинам заробітку.

Отже, для визначення реального значення заробітньої платні 1923-1924 рр. тобто для з’ясування, наскільки вона забезпечувала потреби робітників, порівняємо її з вартістю бюджетного набору того ж періоду. Результат зіставлення відображено в «Додатку Б», що характеризує розмір заробітків у відсотках по відношенню до прожиткового мінімуму. З аналізу даних цієї таблиці робимо наступні висновки:

а) пересічна заробітня платня робітників всіх виробничих груп в Донбасі зростала протягом 1923р. – першої половини 1924 р.;

б) першість в розмірах оплати праці належала таким галузям господарства, як поліграфічне виробництво, шкіряна промисловість, виготовлення вбрання;

в) найнижчі заробітки отримували робітники, що займалися обробкою деревини, виробництвом машин, інструментів та апаратів, видобутком та обробкою каміння, землі та глини (до цієї групи входять склярські, керамічні та цементні заводи);

г) в середньому заробітня платня робітника Донбасу тільки у першій половині 1924 р. перевищила відмітку двох прожиткових мінімумів. Враховуючи, що пересічно робітнича родина складалася з чотирьох осіб [24], винагорода за працю голови родини не була достатньою для забезпечення потреб всіх її членів.

Наочно відтворити різницю розмірів оплати праці представників різних виробничих груп Донбасу (знов-таки у відсотках до вартості бюджетного набору за той же період) допоможе графік, розміщений в «Додатку Б». Він був створений на основі попередньої таблиці. Значний відрив заробітків робітників поліграфічного виробництва, шкіряної промисловості та виготовлення вбрання від решти груп, який продемонстровано відповідними кривими графіку, обумовлено двома чинниками. По-перше, хаотичний підйом заробітньої платні в період перших років НЕПу призвів до того, що в галузях легкої промисловості, яка мала обігові кошти, зростання заробітків відбувалося дуже інтенсивно, а в галузях тяжкої індустрії, яка значною мірою працювала за допомогою державних дотацій, збільшення доходів працівників не було таким швидким [25]. По-друге, існувала відмінність в кваліфікації середньостатистичного робітника різних груп виробництв, що суттєво відбивалося на середній платні. Якщо пересічний шахтар чи металург мав найнижчу кваліфікацію, то «середній працівник поліграфічного виробництва є певною мірою майстром» [26].

 

Наступним етапом вилучення та аналізу інформації про винагороду за працю робітників в 1923-1924 рр. стало створення графіку («Додаток В»), за допомогою якого можна простежити динаміку змін заробітньої платні у Донбасі. Механізм розрахунків виглядає так: відсотковий показник кожної групи за січень-березень 1923 р. приймається за одиницю. Показники наступних відрізків часу цих же дванадцяти категорій діляться на відсоткові значення першої колонки. Отримуємо відповідь, наскільки значними були падіння та підвищення винагороди за виконану роботу для кожної групи протягом 1923-1924 рр. Такий графік не дозволяє побачити загальну картину розташування галузей промисловості на різних щаблях відповідно до розміру заробітків їх працівників (цю функцію виконує попередній графік), його призначення – встановити темпи змін в кожній окремій групі.

Отже, можемо констатувати, що найбільш інтенсивно зростала заробітня платня хіміків. З початку 1923 р. до середини 1924 р. вона збільшилася у 1,8 рази, хоча в абсолютному рейтингу займала лише четверту сходинку. Масштаби виплат винагороди за працю в машинобудівній, шкіряній, деревообробній промисловості та в галузі видобутку та обробки каміння, землі та глини демонстрували дуже аритмічний розвиток з великими сплесками зростання в 1,5 –1,7 рази, але влітку 1924 р. збільшилися порівняно з точкою відліку лише в 1,3 рази. Стабільне регулювання оплати праці, спрямоване на поступове її зростання, спостерігалося в групах металообробки, виробництва та передачі електроенергії, водопостачання, виробництва харчових продуктів та напоїв, виробництва вбрання. У спокійному ритмі врешті-решт доходи в цих галузях перевищили початкові у 1,1–1,3 рази. Цікаво, що поліграфічне виробництво, яке за даними попереднього графіку було одним з найбільш високооплачуваних (робітники цієї галузі забезпечували собі від трьох до трьох з половиною прожиткових мінімумів на місяць), майже зовсім не відчувало змін оплати праці і наприкінці періоду, що розглядається пропонувало працівникам рівно стільки ж, скільки на початку розгляду (тобто одиницю). Єдина галузь, в якій протягом січня-березня 1924 р. відбувалося падіння до позначки 0,9 було виробництво з обробки змішаних волокнистих речовин, але й там ситуація стабілізувалася на рівні підвищення у 1,3 рази влітку 1924 р.

 

Таким чином, на основі аналізу обох графіків можемо стверджувати, що навіть різке збільшення розмірів заробітньої платні певної групи (наприклад, хіміків), інтенсивність якого випереджала всі інші групи, не гарантувала лідерства рівня оплати робітників хімічної промисловості серед інших категорій працівників Донбасу. Тобто, пересічне матеріальне становище працівників різних виробництв більше залежало не від політики «вирівнювання» та регулювання фінансових стимулів праці державою, партією та профспілками, а від стартових умов, конкретно-історичних обставин та рівня кваліфікації працюючих.

 

Повертаючись до загальної картини розподілу підприємств Донбасу різних напрямків за рівнем матеріального добробуту співробітників, звернемо увагу на розміри заробітньої платні службовців. Маємо в розпорядженні дані, за якими можна не тільки охарактеризувати фінансове забезпечення службовців, а й порівняти його з платнею робітників. У Діаграмі 2.1 відображене зіставлення середнього річного заробітку робітників та службовців індустріальних спілок Донбасу в 1924 р. [27].

 

 

Діаграма 2.1

 

 

Зупинимося докладніше на елементах діаграми. Найвища середня зарплатня службовців у 1924 р. належала чинбарям, друкарям та текстильникам; найнижча– гірникам. Що стосується співвідношення між заробітком робітників та службовців, то найбільший розрив спостерігався у текстильників (пересічно службовець отримував вдвічі більше, ніж робітник), металістів (службовці заробляли на 89,7% більше, ніж робітники) та будівельників (на 87,7% більше). Найменша різниця між середнім заробітком робітників та службовців існувала у швачок і складала 17,7%.

Не слід забувати, що це узагальнені цифри, які характеризують головні тенденції. В окремих випадках показники можуть суттєво відрізнятися від середніх цифр. Так, якщо виокремити серед маси службовців промисловості інженерів, слід визнати, що звичний для них розмір заробітку не відповідав пересічному. За даними Донецького губернського міжспілкового бюро інженерів у 1924 р. заробітна плата спеціалістів-техників в Донбасі коливалася від 50 до 175 крб.; найбільш кваліфіковані спеціалісти отримували 250-400 крб. щомісячно (тобто 3 000–4 800 крб. щорічно) і на додаток премію. Крім того, вони безкоштовно користувалися квартирою, опаленням, освітленням, транспортними засобами (останні надавалися тільки спеціалістам найвищої кваліфікації)[28]. Це приклад застосування «буржуазного» методу залучення технічної інтелігенції до соціалістичного будівництва. Проте дослідниця С.П.Гнітько зауважує, що «період НЕПу був часом неоднозначних зрушень в її матеріально-побутовому становищі. З одного боку, воно поступово покращувалося у порівнянні з роками розрухи, з іншого - залишалось набагато гіршим у порівнянні з дореволюційними часами… Соціальна політика держави була ще одним засобом підкорення інтелігенції» [29].

Огляд розмірів оплати праці службовців треба доповнити інформацією про матеріальний стан членів спілки розумової праці. Ця група давала значне зниження абсолютних показників заробітку порівняно з співробітниками промислових підприємств. Середній річний заробіток радпрацівників складав 614,22 крб., а членів спілки медикосантруд – тільки 383,20 крб. Тобто, винагорода за працю радпрацівників була на 23,71% нижче заробітку індустріальних службовців; середня оплата праці спілки медикосантруд взагалі була на 14,6% нижче, ніж середній заробіток робітника. Остання ситуація пояснюється тим, що серед співробітників медичних установ певну частку становив некваліфікований персонал – санітари, няні [30].

Що стосується заробітньої платні вчителів, з архівних даних вилучаємо приклад Юзівської округи, в якому на початку 1924 р. весь кадровий склад шкіл отримував винагороду за працю з коштів місцевого бюджету. В сільських школах середній заробіток вчителя дорівнював 27,18 крб., техперсоналу – 9,09 крб. У школах організованого пролетаріату вчитель отримував 31,41 крб., а техперсонал – 13,41 крб. [31].

Через відсутність синхронних даних стосовно оплати праці робітників та службовців Донбасу у другій половині 1920-х рр. для з’ясування провідних тенденцій будемо використовувати приклад Сталінської округи, з якої така інформація існує. Отже, звернемо увагу на «Додаток Г». У індустріальній групі, як і в попередній період, збереглася та навіть збільшилася відстань між розмірами оплати робітників та службовців. Так, якщо в 1924 р. службовці отримували в середньому у 1,8 разів більше, ніж робітники, то в 1926/1927 р. заробляли вже у два рази більше.

Найвища заробітня платня серед робітників Сталінської округи належала друкарям (91,23 крб. в місяць), найнижча – працівникам цементної та керамічної галузі (відповідно 51,63 та 56,08 крб. в місяць). Серед службовців за рівнем оплати праці лідирували представники металургійної, поліграфічної та машинобудівельної груп (149,53 крб., 144,92 крб., 142.6 крб.), а найменше отримували співробітники цементної, харчової та керамічної галузі (відповідно 106,45 крб., 107,72 крб. та 109,97 крб.) Найбільша розбіжність між заробітками робітників та службовців існувала у металургів, де прибутки службовців у 2,1 рази перевищували заробітки робітників, а найменша спостерігалася у виробників шкіряного взуття, де співробітники отримували тільки в 1,5 рази більше, ніж робітники.

Знов-таки по Сталінській окрузі маємо відомості про норми оплати праці працівників освіти («Додаток Д»). Завдяки однаковим територіальним та часовим межам цього документу з наведеними вище даними про заробітки робітників та службовців в промисловості маємо змогу найбільш ефективно та точно провести порівняння матеріального забезпечення цих категорій працюючих.

Як і раніше, розміри заробітньої платні освітян у 1927р. значно поступалися рівню оплати індустріальних службовців, та навіть не дотягували до середньої зарплатні робітників (за виключенням освітян, які займали посади завідуючих семирічками, та профшкіл 1-ї та 2-ї категорій). Винагорода за працю міських вчителів була трохи вагомішою, ніж оплата їхніх колег в сільській місцевості та промислових районах, що займала паритетні позиції.

З’ясувати деталі матеріального становища мешканців сільської місцевості в період НЕПу видається більш складним завданням. По-перше, ця тема була менш популярною, а через те менше згадуваною у джерелах порівняно із сюжетом рівня добробуту робітників, по-друге, заробітню платню отримували виключно наймані працівники, які становили незначну частку сільського населення (зокрема, батраки, сільська інтелігенція, службовці тощо).

Почнемо з характеристики рівня доходів сільськогосподарських робітників. Послугами батраків користувалися радгоспи, лісництва, сільські товариства та одноосібні господарства, причому найбільше їх потребували останні. Так, протягом 1925 р. у Маріупольському окрузі в сільськогосподарських підприємствах працювало від 200 до 400 батраків, у той час, як в одноосібних господарствах – 4.500 [32].

Використання найманої праці на селі поширювалося з плином часу. Так, у 1926 р. в Луганській окрузі було 1769 селянських господарств, які постійно або тимчасово використовували працю найманих робітників, загалом в них працювало 3 684 батрака. У 1927 р. було зареєстровано вже 3684 господарства та 6 627 батраків[33].

Матеріали трудових договорів, що були укладені в Донецькій губернії у 1924 р., засвідчують, що серед форм оплати праці наймитів домінувала грошова (50,5%), друге місце займала натуральна (35,5%), третє – змішана форма (14%) [34].

Розмір винагороди за працю залежав не тільки від досвіду, віку та фаху особи, а й від пори року та географічного розташування місця роботи. В окремих округах середній заробіток був різним: в Луганській окрузі він сягав відмітки у 27 крб. 99 коп., а в Старобільській падав до 8 крб.20 коп. [35]. В цілому по губернії заробітня платня батрака у 1924 р. становила 17 крб. Коливання цієї суми в межах різних спеціалізацій та вікових груп відображує наступна таблиця:

Таблиця 2.2

Співвідношення середньої заробітньої платні сільськогосподарських пра-цівників Донецької губернії різних професій та вікових груп у 1924 р. [36]

вікова категорія	пастухи	польові сільсько-господарські робітники	городні робітники	хатні робітники	няні	за всіма категоріями
дорослі	22,76 крб. (100%)	13,53 крб. (100%)	14,00 крб.(100%)	10,87 крб. (100%)	7,47 крб. (100%)	17,00 крб.(100%)
підлітки	41,9%	63,3%	90,2%	83,0%	119,4%	49,8%
малолітні	27,0%	74,2%	88,9%	79,2%	91,8%	42,3%

 

Як бачимо, рівень оплати праці був дуже строкатим. Найбільший середньомісячний заробіток (чабана) перевищував найменший (няні) у три рази. Суттєва відмінність спостерігається між можливостями дорослих, підлітків та малолітніх забезпечити себе доходом. Навіть враховуючи першість рівня оплати підлітків у сфері догляду за малечею (119%), в цілому неповнолітні та діти отримували вдвічі менше, ніж дорослі працівники. Разом з тим, за висновком сучасного дослідника В.М.Смирнова, саме Донбас вирізнявся найвищими зарплатнями сільських найманих робітників у республіці [37].

У кращому становищі були батраки, які працювали в радгоспах, лісництвах, та на кінних заводах. У 1924 р. ця категорія в середньому отримувала 19 крб. 25 коп. щомісячно. Це трохи менше, ніж заробіток чабана, але більше доходів всіх інших категорій сільськогосподарських робітників. Водночас, службовці радгоспів та кінних заводів, як і слід було очікувати, заробляли значно більше – в середньому 50 крб.52 коп. [38].

Поступово розміри заробітньої платні батраків, як й інших робітників республіки, зростали. Покращення матеріального становища сільськогосподарських робітників можна розглянути за допомогою таблиці, представленою в «Додатку Е», що демонструє динаміку заробітків в Луганській окрузі. Заробіток дорослих батраків у 1927 р. порівняно із 1926р. зріс на 23%, неповнолітніх – на 28,6%, пастухів – на 17,3%, підпасків – на 35,3%, робітників радгоспів – на 14,8%.

Для більш чіткого розуміння темпів зростання доходів цих категорій робітників протягом другої половини 1920-х рр., створимо графік, в якому за браком однорідних даних використаємо загально губернські показники 1924-го року та характеристики Луганської округи 1926-1927 рр. Результат можна побачити в «Додатку Ж». Через відсутність ідентичних показників маємо змогу порівняти матеріальний рівень тільки окремих груп батраків. Лінії графіку засвідчують, що заробітки робітників радгоспів та підпасків зростали абсолютно синхронно на першому етапі вивчення (1924-1926 рр.), так само, як доходи робітників радгоспів та пастухів на другому етапі (1926-1927 рр.). Дещо зашвидке підвищення заробітньої платні пастухів (воно у 1,7 разів випереджало темпи росту доходів інших двох груп) спостерігалося на першому відрізку. Взагалі, у другій половині 1920-х рр. чабани зберегли за собою першість в оплаті праці порівняно з іншими категоріями найманих сільськогосподарських робітників.

Враховуючи, що батраки мали свою профспілку і їх зарплатня поступово зростала, ситуація з механізмами оплати праці навіть у другій половині 1926 р. залишалася неврегульованою. Серед найбільших негараздів цієї сфери в «Інформаційному звіті Луганського окрпарткому за квітень-вересень 1926 р.» називалися:

1. здійснення оплати обробкою землі;

2. натуралізація заробітньої платні, до того ж якість продуктів не підлягала обговоренню;

3. при підписанні трудових угод не враховувався прожитковий мінімум, в результаті чого батрак не забезпечував себе на зимовий період;

4. батраки майже не користувалися вихідними, особливо пастухи[39].

Крім того, саме профспілці «Всеробземліс» належали успіхи в пом’якшенні побутових умов чабанів. У 1928 р. при підписанні трудових договорів у Донбасі вдалося обумовити надання кожному пастуху харчування та нічлігу за рахунок громади. До того побутувала практика, коли пастухи по черзі ходили їсти та спати [40].

Таким чином, розгляд питання про оплату праці приводить до наступних висновків:

1. Головним джерелом доходу працюючого населення Донбасу в період НЕПу була заробітня платня. ЇЇ отримували всі верстви самодіяльного населення, які були найманими працівниками (робітники всіх груп виробництва, службовці індустріальної, освітньої, медичної сфери, батраки). До цих категорій не входили селяни, які вели власне господарство і жили з продажу та споживання продуктів власного виробництва;

2. Заробітня платня в зазначений період часу набула дуже складних характеристик. Вона мала декілька систем обчислення, складну структуру та нерівномірну динаміку стосовно конкретних груп працівників. Поступово відбувалося підвищення її абсолютних показників. Наскільки воно було реальним і як відображувалося на можливості найманих робітників різних галузей забезпечити власні потреби, побачимо при аналізі статей бюджетів населення.