Крім житла, внаслідок приватизації набувається право й на інше державне майно

Набуття права власності на майно шляхом приватизації. В процесі приватизації відбувається перетворення державної власності на приватну або набуття права приватної власності на об’єкти, які перебували на праві власності у держави. Щоб зразу зняти питання про те, яке відношення має приватизація до цивільних прав, приєднаємося до думки Ю.В. Алданова,згідно з якою на кожній стадії приватизаційного процесу мають місце дії суб’єктів приватизаційних відносин, спрямовані на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків, притаманними тільки їм рисам[274]. При цьому слід пам’ятати, що:

1) мається на увазі майно, яке належить державі, бо приватизація – це відчуження майна, що перебуває у державній власності (ст. 1 Закону України «Про приватизацію державного майна»). Аналогічна ситуація складається й при набутті права приватної власності на комунальне майно;

2) способами приватизації є: викуп, придбання на аукціоні, за конкурсом, шляхом акціонування – залежно від тієї чи іншої групи, до якої віднесено майно згідно з критеріями, встановленими в Державній програмі приватизації[275]. При всіх способах, крім акціонування, укладається договір, який слугує правовою формою зміни права власності на державне майно у процесі його приватизації. Це єдоговір купівлі-продажу, який пристосовано для продажу майна державних підприємств[276];

3) в будь-якому разі при приватизації державного майна здійснюються його інвентаризація та оцінка, а після проведення заходів, які вимагаються законодавством (конкурсу, аукціону, акціонування), складається акт передання-прийняття (ч. 6 ст. 23 Закону «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)»[277]. І в законодавстві йдеться про те, що майно передається покупцеві на підставі акта інвентаризації[278]. В літературі доводиться, що саме з моменту підписання акта передання-прийняття до набувача переходить право власності на приватизоване майно[279];

4) по завершенні процесу приватизації квартири або житлового будинку видається свідоцтво про право власності (ч. 5 ст. 8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду»), а при приватизації державного майна право власності на нього переходить до покупця з моменту сплати повної вартості придбаного об’єкта приватизації (ст. 22. Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію»);

5) у власність внаслідок цих процесів набувається єдиний майновий комплекс (ЄМК), але до його складу входять ті об’єкти, які потребують окремої державної реєстрації. Тому постає питання про те, підлягатиме державній реєстрації ЄМК чи окремі об’єкти нерухомості. Розглянемо його нижче.

Набуття права власності на єдині майнові комплекси. Передусім слід зазначити, що в ст. 191 ЦК врегульовує лише один вид єдиного майнового комплексу – підприємство, у той час, як існують й інші майнові комплекси – готельні та санаторні, парків-пам’ятників садово-паркового мистецтва, військових та академічних містечок, житлові комплекси об'єднань співвласників багатоквартирного будинку, який іноді називають «кондомініум», тощо[280]. Із самої назви «єдиний майновий комплекс» виходить, що він являє собою сукупність речей та майнових прав і обов’язків, поєднаних між собою призначенням цього майна. Так, призначенням підприємства є використання його в підприємницькій діяльності, а тому і склад майна (будинки, споруди, устаткування, сировина, інвентар, право на торговельну марку тощо) покликаний забезпечити досягнення мети – одержання прибутку внаслідок здійснення підприємницької діяльності.

Інше призначення у кондомініума – сприяти належному рівнію забезпечення прав та інтересів жителів будинку в його експлуатації для реалізації ними своїх прав як власників квартир[281]. Тому і склад кондомініума становить земельна ділянка в установлених межах з розміщеним на ній жилим багатоквартирним будинком або його частиною разом із спорудами та інженерними мережами[282].

Не зупиняючись на складових інших майнових комплексів, зазначимо, що їх склад досить розгалужений, але комплекс являє собою окремий об’єкт права. Г.Ф Шершеневич звертав увагу на дві ознаки комплексного об’єкта цивільних прав: а) наявність єдиного імені, яким позначається сукупність речей, та б) виступ в юридичних відносинах як єдине ціле[283].

Усвідомлення цієї єдності такого складного об’єкта, як майнові комплекси, важливе для розуміння набуття права власності на них, але ще ускладнює ступінь сприйняття єдності поняття підприємства, яке хоч і вказано як майно, утім навіть цивілісти іноді стверджують, що підприємство одночасно є об'єктом і суб’єктом, самостійним учасником цивільного обороту. Тоді вираз «продати підприємство» сприймається як продаж суб’єкта, що, як слушно відмітив В.В. Вітрянський, виявляється парадоксальним[284].

Дослідники позначають різні ракурси поняття «підприємство», зокрема як: діяльність підприємця; технічно відокремлене майно, яке може визначатися об’єктом прав; майно як об’єкт прав; майно, відділене від підприємця, яке набуло статусу суб’єкта прав; ідеальна юридична субстанція[285].

Можна наводити чимало аргументів, доводячи відсутність однозначності у розумінні змісту поняття «підприємство», хоча О.В. Дзера й стверджує протилежне[286]. Цілком очевидно лише одно: «підприємство за ЦК не суб’єкт, а об’єкт права»[287]. Тоді постає питання про те, як набувається право власності на нього.

Ясності щодо цього питання не існує. Так, С. А. Степанов та інші автори наполягають на вільній оборотоздатності підприємства[288]. Це робиться на підставі різних правочинів – як односторонніх (при спадкуванні), так і двосторонніх (договорів). Такі правочини не мають своїм предметом окремі майнові елементи, а поширюються, у принципі на підприємство як цілісний об’єкт[289]. В той же час не виключається особливий правовий режим складових єдиного майнового комплексу[290].

Така позиція випливає й з українського законодавства, оскільки ст.191 ЦК віднесла підприємство до об’єкта прав, а об’єкти прав є оборотоздатними, якщо не встановлено інше, а іншого стосовно підприємств не встановлено. Отже, виходить, що з підприємством можна вчиняти різні правочини. Разом із тим це натикається на непереборні труднощі.

По-перше, в зв’язку з тим, що ЦК України, на відміну від ЦК РФ, не містить окремого регулювання хоча б купівлі-продажу підприємств, що тягне за собою численні проблеми щодо складу підприємства як складної речі, майнового комплексу, із визначенням його ціни, в тому числі боргів. В РФ цьому питанню присвячено § 8 гл. 30, який містить і регулювання затвердження складу підприємства, що продається, і порядок передання підприємства та інші питання. Тому можна лише позаздрити нашим російським колегам, які мають справу з урегульованим в законі питанням, на відміну від нотаріусів України.

Підприємство є «плаваючим» об’єктом, склад якого не фіксується в кожний момент, оскільки триває виробництво, використовується сировина, виникає готова продукція – і все це входить до складу підприємства[291]. Та й взагалі, звичайно, зміст поняття нерухомості має розширюватися пропорційно вдосконаленню технічної інфраструктури сфери життєвого існування[292].

В літературі вказувалося, що попри неврегульованість в ЦК порядку набуття права власності на підприємство і, зокрема, визначення його складу, сторони мають це зробити для себе, а нотаріуси, які посвідчуватимуть договір відчуження підприємств, їх у цьому проконсультувати, порадивши звернутися до оцінника та аудитора і скласти звіт про склад підприємства та його оцінку[293].

Так, при неналежному визначенні складу підприємства (що тим більш можливо у відсутність чіткого регулювання цього питання в Україні) трапляються випадки позначення не в повному обсязі його боргів, що в подальшому ставить у невигідне становище покупця. Судова практика РФ при цьому сформувала такий підхід: у п. 4 Інформаційного листа Вищого арбітражного суду вказується, що в таких випадках покупець має право вимагати зменшення покупної ціни на суму боргів, які не були зазначені в договорі купівлі-продажу підприємства або передаточному акті, а не обмеження правонаступництва[294]. Така позиція явно працює на підтримку цивільного обороту, але безумовно негативно позначиться на правах покупця, який став власником майна внаслідок обману.

По-друге, за ст.182 ЦК права на нерухомість підлягають державній реєстрації, а підприємство є нерухомістю (ч. 3 ст. 191 ЦК). Однак положення про державну реєстрацію прав на нього чинним законодавством не врегульовані, як не врегульована й державна реєстрація договорів про їх відчуження з відчуженням інших нерухомих речей (земельних ділянок, житла тощо). Державна реєстрація прав на такі речі, які внаслідок свого правового значення законом віднесено до нерухомих (космічних об’єктів, суден та підприємств), визначає склад нерухомості в силу закону, а державна реєстрація прав і правочинів установлює належність цих об’єктів певному суб’єкту[295].

Звичайно, що правовий режим різних нерухомих речей не є однаковим[296]. Варто прислухатися до відомого цивіліста Р. Саватьє, який говорив, що не реєстрація повинна перетворювати майно на нерухомість, а навпаки, стабільність становища нерухомого майна дає змогу реєструвати його[297].

Набуття права власності на цінні папери українським законодавством врегульоване таким чином, що це дає багато підстав для спорів.

Так, ст. 197 ЦК має назву «Передання прав за цінним папером», що позначається на її змісті, який зводиться тільки до передання прав, втілених у цінному папері. Натомість, цінний папір сам по собі є об’єктом, на який існує право власності, більше того, він дорівнюється речам (ч.1 ст.177 ЦК) і тому такий підхід до його регулювання видається дещо однобічним.

Стаття 4 Закону України «Про цінні папери та фондовий ринок»[298] має майже аналогічну назву – «Передача прав за цінними паперами», хоча в її ч. 1 згадується й про право власності: «До особи, яка набула право власності на цінний папір, переходять усі посвідчені ним права».

На наш погляд, такий підхід до регулювання має істотні вади, оскільки не враховує, що цінні папери за ст. 177 ЦК є об’єктами цивільних прав (а отже, і права власності) і згідно з ст. 178 ЦК об’єктами оборотоздатними (за винятком певних цінних паперів). Тому не було логічним упускати із виду регулювання переходу права власності на них, обмежуючись лише переходом прав, засвідчених цінним папером. Крім того, це ж доводить і відома теорія «прав на папір» та «прав з паперу»[299], яка виходить з їх нерозривного зв’язку, але з одночасним розумінням кожного як окремих прав зі властивими їм проявами, механізмами реалізації, правомочностями і навіть правовідносинами, які при цьому складаються[300]. Слід зазначити, що цю теорію підтримали практично всі цивілісти, чого не часто трапляється. І тим більш дивно, що одностайність теоретиків не була сприйнята законодавцем.

Дивно сприймається й ч. 5 ст. 4 Закону «Про цінні папери та фондовий ринок»[301], в якій вказується, що особливості обліку та переходу права власності на цінні папери встановлюються законом, тобто виходить, що цей Закон свідомо не врегульовує дані питання, відсилаючи до якогось іншого закону. Який же це закон – невідомо, адже спеціальним законом і є Закон «Про цінні папери та фондовий ринок». Між тим існує регулювання обороту цінних паперів і в Законі «Про національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні»[302], яке не тільки має аналогічні вади, а й не надає регулювання набуття права власності на цінні папери. Інших же законів, які покликані були б регулювати ці питання, не прийнято та й навряд чи це доцільно.

У ЦК і у Законі «Про цінні папери та фондовий ринок» передання прав, посвідчених цінними паперами, залежить від того, чи вони є іменними, на пред’явника або ордерними, та їх форми.

Факт відчуження іменних цінних паперів має фіксуватися в реєстрі власників іменних цінних паперів згідно з однойменним Положенням[303]. При цьому така фіксація відбувається у вигляді запису про набуття права власності на цінний папір у реєстрі іменних акцій, що здійснюється на підставі відповідного договору та передавального розпорядження. Водночас цю дію і цей запис законодавець не дорівнює державній реєстрації, яка має місце для прав на нерухомість. При цьому не йдеться про державну реєстрацію, бо реєстрацію акцій здійснює реєстратор як приватна особа (фізична чи юридична), що діє на підставі ліцензії (статті 1, 12 Закону «Про національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні»).

За ст. 5 Закону «Про національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні» особа-набувач іменних цінних паперів з моменту внесення відповідного запису (змін) до реєстру набуває прав, наданих цим цінним папером. Такий вираз не встановлює однозначно те, чи набуває особа, яка придбала цінні папери, право власності на них з моменту внесення відповідного запису до реєстру. Адже права, що надаються цінним папером (або, за статтями 194, 195 ЦК), які ним засвідчуються, – це лише одна сторона цінного паперу як об’єкта права. Другою ж його стороною є право на цінний папір.

Стаття 5 Закону «Про національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні» викликала дискусію з приводу моменту виникнення права власності на іменні цінні папери – чи це буде внесення запису до реєстру, чи їх передання. Прибічники підходу, за яким з внесенням до реєстру запису виникає право власності на цінні папери, зазначають, що без здійснення прав, утілених в цінний папір, взагалі-то втрачається сенс у самих цінних паперах[304]. До цього висновку приводить теорія нероздільної єдності «прав на папір» та «прав з паперу». Дійсно, безглуздим буде набуття права власності на цінний папір, якщо одночасно цим «власником» не будуть набуті права, які надаються цим папером.

Навпаки, прихильники другого підходу ставляться до ст. 5 Закону формально, виходячи з буквального її змісту, незважаючи на те, що це приводить до роз’єднання моменту виникнення прав на іменні цінні папери і моменту виникнення прав, що втілені в них. За такого підходу до нового власника переходить нічого не значуща оболонка-папір, який не надає жодних можливостей його власникові – ні «з паперу», ні «на папір»[305]. Таке вихолощення сутності переходу права власності підтримати не можна.

Тому ч. 1 ст. 5 Закону «Про національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні» пропонується викласти в такій редакції:

«1. Іменні цінні папери, випущені в документарній формі (якщо умовами емісії спеціально не зазначено, що вони не підлягають передачі), передаються у порядку, встановленому для відступлення права вимоги (цесії).

Моментом набуття права власності на іменні цінні папери є внесення змін до реєстру власників іменних цінних паперів.

У разі відчуження знерухомлених іменних цінних паперів право власності переходить до нового власника з моменту зарахування їх на рахунок власника у зберігача».

Ситуація ще більше загострюється, якщо цінні папери випущені в бездокументарній формі. Слід розуміти, що навіть паперовий вигляд цінних паперів є свого роду символом тих прав, які в них втілені, і їх цінність полягає саме в цьому, бо вони являють собою по суті інформацію про права, закріплені цінним папером, зафіксовану особливим способом (за допомогою засобів електронно-обчислювальної техніки і под.) на спеціальному матеріальному носії[306].

Виходячи з існування емісійних (акції, облігації, казначейські зобов’язання, опціони тощо[307], які іноді називаються фондовими[308]) та неемісійних цінних паперів (векселі, товаророзпорядчі, ощадні сертифікати), треба вказати на те, що саме емісійні цінні папери найчастіше випускаються в бездокументарній формі. Від їх форми залежить і порядок набуття права власності на них, адже бездокументарний цінний папір неможливо ні вручити, ні фізично передати іншим шляхом. Взагалі-то наявність або відсутність цього символу (паперу) не впливає на права, що ним посвідчені, незалежно від того, випущений папір в документарній формі чи ні; був вручений набувачеві чи ні. Важливо, аби з цим переданням особа набула прав, які надаються цінним папером, на що й була спрямована його купівля-продаж.

Слід вказати й на те, що становить емісія цінних паперів і чи тягне вона за собою набуття права власності на них. Це питання також є цікавим, адже немає сумніву в тому, що завдяки емісії виникає новий об’єкт права – цінний папір (їх величезна кількість). Емісія бачиться правочином[309], що також наближує її до підстав виникнення права власності. Вона відбувається за рішенням відповідної особи про випуск цінних паперів (наприклад, акціонерного товариства – якщо йдеться про акції, іншої юридичної особи – якщо йдеться про облігації тощо), тобто це свідчить, що вона являє собою односторонній правочин.

Проте є й інша позиція. Наприклад, В.А. Барулін стверджує, що випуск бездокументарного цінного паперу має кваліфікуватися як юридичний вчинок, спрямований на створення нового об'єкта цивільних прав[310]. Аналогічну думку висловлює І. А. Полуяхтов стосовно дій з передання товаророзпорядчих цінних паперів першим набувачам прав на них, які він також пропонує кваліфікувати як юридичний вчинок, а не правочин[311].

На наш погляд, такий підхід обумовлений неоднозначністю в розумінні випуску або емісії цінних паперів і того, чи тягне вона за собою набуття права власності на емітовані цінні папери та їх відчуження (продаж, розповсюдження) як дії власника. Звичайно, випущені (емітовані) цінні папери продаються, для чого, власне, і відбувався їх випуск (емісія). Між тим чи є за великим рахунком емітент їх власником? Наприклад, акціонерне товариство продає свої акції, які воно емітувало, але само товариство власником не є. Незважаючи на це, набувачі акцій стають їх власниками, і при цьому немає сумніву в тому, що вони їх придбали в особи, яка мала право їх продавати.

Оформлення емісії регулюється численними нормативно-правовими актами, зокрема Положенням про порядок збільшення (зменшення) розміру статутного фонду акціонерного товариства, затвердженим рішенням ДКЦПФР від 22 лютого 2007 р. № 387[312], Положенням про порядок реєстрації випуску акцій, затвердженим рішенням ДКЦПФР від 26 квітня 2007 р. № 942[313], Положенням про порядок реєстрації випуску облігацій внутрішніх місцевих позик в редакції рішення ДКЦПФР № 2285 від 11 грудня 2007 р.[314], Положенням про реєстрацію випуску сертифікатів фонду операцій з нерухомістю, проспекту емісії, звіту про результати розміщення сертифікатів фонду операцій з нерухомістю, погашення сертифікатів фонду операцій з нерухомістю та скасування реєстрації випуску, затвердженим рішенням ДКЦПФР від 05 березня 2009 р. № 244[315]; Положенням про порядок реєстрації випуску іпотечних сертифікатів, що випускаються в бездокументарній формі, інформації про їх випуск та звіту про підсумки випуску іпотечних сертифікатів, затвердженим рішенням ДКЦПФР від 21 березня 2006 № 187[316].

Цінні папери на пред’явника [317] передаються простим врученням набувачеві. Зрозуміло, що такі цінні папери мають тільки паперову форму і фактично являють собою речі (ч.1 ст.177 ЦК), принаймні в обороті, тобто при їх відчуженні та відповідно набутті права власності на такі цінні папери, з ними поводяться як із звичайними речами.

Ордерні цінні папери передаються шляхом вчинення на цьому папері передавального напису (індосаменту) (ч. 5 ст. 197 ЦК, ч. 4 ст. 4 Закону «Про цінні папери та фондовий ринок»). Набуття права власності на векселі при їх обороті регулюється конвенцією, підписаною у Женеві 7 червня 1930 р., якою запроваджено Уніфікований Закон про переказні векселі та прості векселі[318], до якої Україна приєдналася 6 липня 1999 р.[319], ст. 9 Закону «Про обіг векселів в Україні»[320].

Разом із тим і стосовно передання прав, посвідчених іменним цінним папером, законодавець використовує термін «індосамент» (ч.4 ст.197 ЦК), тим самим немовби схиляючись до того, що й такі папери із ордерними цінними паперами також передаються за допомогою індосаменту.

Очевидно, такі формулювання проникли до ЦК із Закону «Про цінні папери та фондову біржу» (1991 р.), який втратив чинність на підставі Закону № 3480-IV від 23.02.2006 р., але в будь-якому разі слід термінологічно виправити ЦК, виходячи з різниці механізмів набуття/передання прав, посвідчених іменними та ордерними цінними паперами. Крім того, потребує опрацювання й співвідношення відступлення права вимоги (цесії) та індосаменту, які є схожими правовими інститутами.

Індосамент, будучи правочином і одночасно способом передання прав, учиняється тільки на цінному папері, а отже, на тих з них, які випускаються в документарній формі[321]. Він є одностороннім правочином. Цесія ж являє собою загальноправовий механізм відступлення прав[322], хоча й втілюється у форму договору, тобто є двостороннім правочином. Крім договору, при переході права власності на цінні папери оформляється передавальне розпорядження.

Окремо слід позначити на форму правонабуття, якщо йдеться про передання товоророзпорядчихцінних паперів. Останні засвідчують право власності на товар (п. 4 ч.1 ст. 195 ЦК, ч. 6 ст. 3 Закону «Про цінні папери та фондовий ринок»). З переданням коносаменту переходить і право власності на товар, хоча він може знаходитися далеко від набувача, рухаючись морським транспортом. Більше того, до фізичного одержання власником цього товару право власності на нього може переходити кілька разів[323].

Аналогічна ситуація виникає при переданні складського свідоцтва (статті 21, 22, 25 Закону України «Про сертифіковані товарні склади та прості і подвійні складські свідоцтва»[324], ст. 39 Закону України «Про зерно та ринок зерна в Україні»[325]). Як правило, складські свідоцтва засвідчують право власності на вказані в них товари та являють собою дієвий правовий інструмент, завдяки якому забезпечується циркуляційна здатність товару в цивільному обороті[326]. Саме тому їх, як і коносамент, відносять до товаророзпорядчих цінних паперів[327].

Особливістю цих цінних паперів є те, що вони засвідчують речове право на майно – право власності, а отже, з їх переданням переходить і право власності не тільки на папір, а й на товар. Тобто, одним актом передання породжується набуття двох прав власності – на папір і на товар (звичайно, взаємообумовлених і взаємопов’язаних один з одним). Це передання нічим не відрізняється від передання, про яке йшлося вище, і стосовно цінних паперів, і стосовно речей. В його підґрунті також лежить договір.

У зазначених випадках за наявності паперової форми цінного паперу існують такі юридично значущі дії: (а) передання цінного паперу; (б) перехід права власності на товар до набувача (власника) цінного паперу; (в) передання товару власникові цінного паперу.

Тобто, особа, яка стала власником товаророзпорядчого цінного паперу, стає одночасно власником майна. Передання ж їй цього майна відбудеться пізніше – коли товар прибуде до місця призначення.

Набуття права власності на корпоративні права. Враховуючи широке коло поглядів на корпоративні права, їх сутність та правове регулювання[328], виходитимемо з бачення цих прав як майнових прав учасників господарських товариств. При цьому не торкатимемося тих корпоративних прав, які втілені в акції (прав акціонерів). Корпоративні права (право на частку в статутному або складеному капіталі) може набуватися внаслідок: (а) створення товариства, коли особа виступає його засновником, (б) пізніше – при відчуженні учасником товариства своїх корпоративних прав іншій особі або (в) при збільшенні статутного капіталу.

В 90-х роках ХХ ст. цими питаннями практично не займалися, оформлюючи весь цей процес протоколом загальних зборів учасників та заявами учасника про відступлення ним прав іншій особі та відповідно цієї особи про її вступ до товариства. Після цього вносилися зміни до статуту та установчого договору і відбувалася їх державна реєстрація.

Пізніше стала зрозумілою хибність такого оформлення відносин, оскільки, безперечно, учасник господарського товариства та особа, яка бажає стати учасником, домовляються між собою, а це означає, що вони укладають договір. При оплатному відчуженні частки в статутному капіталі укладається договір купівлі-продажу, а при безоплатному – договір дарування. Не виключено й укладення договору довічного утримання (догляду), предметом якого може бути частка в статутному капіталі.

На підтвердження права на частку в статутному капіталі господарського товариства та її розміру учасникам, що повністю внесли свої вклади, мають бути видані свідоцтва (ст. 52 Закону України «Про господарські товариства»[329]), які не є цінними паперами. До речі, вони не завжди видаються учасникам товариства з обмеженою відповідальністю, а в повних та командитних товариствах таких свідоцтв навіть не передбачено.

Між тим про права учасників усіх господарських товариств зазвичай можна дізнатися із їх установчих документів – засновницького договору (для повних та командитних товариств) або статуту (для товариств з обмеженою відповідальністю).

При відчуженні учасником своєї частки та відповідному набутті її іншою особою важливим є момент, з якого особа набуває прав за договором (а отже, і прав на частку, і прав учасника, тобто корпоративних прав). Судова практика виходить з того, що цей момент має визначатися в договорі, який укладається з приводу відчуження частки. Ним може бути день укладення договору або день проведення розрахунків, тобто виконання договору. В будь-якому разі це не залежить від рішення загальних зборів ТОВ/ТДВ або інших учасників повного та командитного товариств про прийняття особи, яка придбала частку, до складу учасників. Не пов’язується набуття прав учасника цією особою і з державною реєстрацією змін до статуту.

Втім, слід враховувати те, що, по-перше, зміни до установчих документів юридичних осіб підлягають обов’язковій державній реєстрації згідно з ч. 3 ст. 4 Закону «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців»[330]. По-друге, відповідно до ч. 2 ст. 12 цього Закону в Єдиному державному реєстрі містяться такі відомості щодо юридичної особи: перелік засновників (учасників) юридичної особи, дані про розмір статутного фонду (статутного або складеного капіталу), в тому числі частки кожного із засновників (учасників). По-третє, згідно з ч. 1 зазначеного Закону, якщо відомості, що підлягають внесенню до Єдиного державного реєстру, були внесені до нього, то вони вважаються достовірними. Крім того, треба враховувати те, що учасник ТОВ має відчужувати належну йому частку в статутному капіталі з додержанням вимог ч.ч. 1 та 2 ст. 147 ЦК про переважне право інших учасників на придбання цієї частки і на відсутність заборон продавати частку третім особам, тобто повинно бути письмове звернення до всіх учасників товариства. Крім того, слід внести відповідні зміни до статуту про новий склад учасників, що здійснюється загальними зборами (ч. 4 ст. 145 ЦК) з їх наступною реєстрацією. Отже, під час, коли частка продана, але не внесені зміни до статуту та/або до Єдиного державного реєстру, новий учасник ТОВ перебуває у такому становищі: він набув усіх прав учасника; має правовстановлювальний документ на підтвердження набуття ним прав (договір), але оформлення його прав не завершено з причин, які від нього не залежать. У такому разі, звичайно, сама ця особа має бути зацікавленою, аби довести процедуру оформлення своїх прав до кінця, звернувшись, якщо це потрібно, до суду. І якщо вона намагатиметься продати частку, яку набула і відомості про те ще не були внесені до статуту та Єдиного державного реєстру, то хоча заборони щодо цього закон не містить, але їй це буде неможливо зробити внаслідок того, що вона не зможе надати нотаріусу відповідних документів.Підтвердження цьому – ч. 3 ст. 18 Закону «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців», згідно з якою, якщо відомості, які підлягають внесенню до Єдиного державного реєстру, не були до нього внесені, вони не можуть бути використані в спорі з третьою особою.

При продажі майна з публічних торгів (конфіскованого або відчужуваного в процесі банкрутства) договір не укладається, а складається акт. Ним є не акт передання-прийняття, а акт про проведений аукціону, що складається державним виконавцем на підставі протоколу (п. 4.9 Порядку реалізації арештованого майна, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 15 липня 1999 р. № 42/5[331]), п.6.1 Тимчасового положення про порядок проведення публічних торгів по реалізації арештованого нерухомого майна, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 27 жовтня 1999 р. № 68/5[332]. Втім, у нормативно-правовому регулюванні використовується схожа з купівлею-продажем термінологія: «продаж», «покупець», але не зазначається на продавця, бо його як сторони в договорі не існує, бо не існує самого договору. Моментом складання подібних актів є проведення набувачем майна повного розрахунку. І цим такий акт відрізняється від акта при купівлі-продажу.

Що стосується можливості вважати ці акти правовстановлювальними документами, то із п. 6.4 Тимчасового положення про порядок проведення публічних торгів по реалізації арештованого нерухомого майна випливає, що на підставі акта нотаріус видає покупцеві свідоцтво про придбання нерухомого майна з публічних торгів. Між тим про оформлення придбання рухомого майна на аукціоні не говориться нічого. Очевидно, що таке свідоцтво відрізняється від свідоцтва про право власності, бо сама його назва наштовхує на те, що в ньому не зазначається на право.

Крім того, при цьому постають й питання стосовно правонаступництва. З одного боку, якщо немає договору, то немає і правонаступництва; з другого – в п. 245 Інструкції про порядок здійснення нотаріальних дій вказується, що нотаріус при оформленні свідоцтва перевіряє правовстановлювальні документи, що підтверджують право власності боржника на майно. На наш погляд, придбання майна з прилюдних торгів слід віднести до первісного правонабуття.

Набуття права власності за договором. У ст. 334 ЦК передбачено загальне правило набуття права власності за договором та спеціальні правила.

За загальним правилом, право власності на майно набувається з моменту передання майна.

Спеціальними ж правилами є: можливість установлення іншого моменту набуття права власності за договором або законом; нотаріальне посвідчення договору про набуття права власності; набрання законної сили рішенням суду про визнання договору, не посвідченого нотаріально, дійсним; державна реєстрація договору.

Щодо загального правила слід відмітити те, що набуття (або перехід) права є похідним від передання майна, другочерговим, залежним, оскільки воно має місце тільки після здійснення останнього. Іншими словами, наявність права зумовлюється володінням. Перехід володіння майном тягне за собою і перехід права. При цьому слід застерегти, що:

- такий перехід володіння має бути здійснено з метою перенесення права або припинення його у власника і виникнення у набувача. Тому не будь-яке передання майна у володіння тягне за собою набуття права власності;

- набуття володіння майном в інший спосіб також не свідчить про набуття права власності (наприклад, при набутті права власності за давністю володіння або при переданні знахідки особою, яка знайшла майно, органові самоврядування тощо);

- можливий перехід володіння без мети передання права власності, а в подальшому володілець набуде це право внаслідок інших підстав (при наймі-продажу, фінансовому лізингу, заставі з умовою набуття права власності в разі невиконання основного договору, забезпеченого заставою);

- можлива відсутність переходу володіння, наприклад, при укладанні договору довічного утримання, предметом якого є майно, котрим відчужувач продовжує володіти та користуватися;

- передання у володіння само по собі є не настільки значущим, як прийняття майна (наприклад, при договорі дарування);

- фізичного (натурального) переходу володіння не відбувається й при переданні товаророзпорядчих документів на майно або цінних паперів, або коли майно потрапляє у володіння опосередковано, через транспортну організацію або організацію зв’язку.

З другого боку, ч.1 ст.334 ЦК містить й інше правило, відповідно до якого сторони в договорі мають право самі визначити момент правонабуття. Цим моментом може бути і безпосередньо перехід права на майно без передання його у володіння, хоча при цьому можна стверджувати, що це майно відчужене, тобто право власності на нього набуте іншою особою. Прикладом цього може слугувати зворотний лізинг, коли власник відчужує майно, що є предметом лізингу, і одночасно бере його в лізинг, який іноді навіть називають альтернативою заставній операції[333]. Тобто, сторони можуть застерегти, що перехід права передує переданню майна або відбувається пізніше. Тому перехід права без передання майна і навпаки можливий.

Питання фіксації права власності тісно пов’язане з моментом його набуття і формою правочину. Якщо момент набуття права власності пов’язаний з переданням майна, то цей факт потребує доведення, а тому – фіксації. Якщо момент набуття права власності пов’язаний з нотаріальним посвідченням договору або його державною реєстрацією, то факт правонабуття збігається з означеними фактами. Утім, існують й інші моменти виникнення права власності, що потребує врахування для визначення їх способів фіксації чи відсутності цього. Для первісного набуття права власності також необхідна фіксація факту привласнення об’єктів як доказ титулу власника, тобто йдеться про форму правонабуття, його зовнішній прояв, який втілюється у засобах фіксації набуття права власності. Нарешті, при розгляді спорів із цього приводу, які вирішуються в судовому порядку, фіксація набуття права власності міститься в рішенні суду.

Оформлення передання майна за договором. Фіксація факту передання майна має значення в разі укладення договору, за яким відбувається перехід права власності та який не потребує нотаріального посвідчення та/або державної реєстрації. Передання майна відбувається на виконання договору в той час і в той спосіб, які в ньому містяться. Якщо спосіб виконання договору (або спосіб передання майна) не врегульовано в договорі, то майно передається загальноприйнятим для такого роду майна способом. Спосіб передання майна залежить і від того, чи знаходяться особи поряд чи на відстані. В останньому разі «з рук в руки» майно передано бути не може. Для цього залучаються транспортні організації або пошта. Отже, потребується фіксація факту передання їм майна. Згідно з ЦК та законами України «Про автомобільний транспорт», «Про транспортно-експедиторську діяльність»[334], «Про поштовий зв’язок»[335] це оформлюється вантажним квитком, транспортною накладною або квитанцією.

Спосіб передання майна залежить і від самого стану майна. Якщо ним є проста річ, то це полегшує засіб фіксації простим позначенням на це. Якщо ж переданню підлягає складна річ, яка має з декілька взаємопов’язаних речей, комплекс, то їх необхідно перелічити, перевірити наявність та стан. Іноді проводиться й інвентаризація. Все це потребує письмової фіксації факту передання майна, що робиться, як правило, в акті передання-прийняття майна.

В основному про акти передання-прийняття йдеться в публічному законодавстві, хоча вони поширені й в приватному обороті. З точки зору сучасного цивільного законодавства відсутність такого акта не свідчить про невиникнення права власності або про те, що майно не передане. Справа лише в доказах, які слід винайти у разі виникнення спору[336]. Цей висновок випливає з того, що визнання акта передання-прийняття правочином тягне за собою і можливість застосування до нього норм про форми право