Сутність та значення набуття права власності

 

 

Правове становище особи як власника має величезне значення для численних правовідносин, в яких вона перебуває або до яких намагається вступити. Не менше значення приділяється тому, коли саме особа стає власником, з чого випливають декілька аспектів:

1) способи та підстави набуття права власності;

2) момент виникнення цього права;

3) оформлення прав тощо.

У поясненні наведеного є нагальна потреба, що зумовлюється таким.

По-перше, особа як власник має відповідні права, набуває різних можливостей, а відтак, і переваги, які надаються їй цим правом. Отже, по-друге, це впливає на різні ситуативні комбінації, які мають розв’язуватися на користь титульного власника порівняно з іншими особами, які можуть претендувати на це саме майно. З іншого боку, по-третє, власник набуває й обов’язків («власність зобов’язує» – ст. 13 Конституції України, ч.4 ст. 319 ЦК), що проявляється у необхідності піклування за своє майно, несення у зв’язку з цим певних витрат по підтриманню його в належному стані (ст. 322 ЦК). Це здійснюється власником не тільки в своїх інтересах. По-четверте, належний стан права власності у суспільстві обумовлює стабільність цивільних правовідносин, сприяючи тим самим стійкості політико-економічної ситуації, цивільного обороту і ясності правового становища окремих суб'єктів; титул власника входить до загальноправового (міжгалузевого) поняття «статус» і враховується у відносинах, регульованих нормами інших галузей права[1], приватних та публічних інтересах. По-п’яте, набуття особою права власності, а значить, і статусу власника збільшує склад його майна, що позначається на його участі в цивільних правовідносинах. Останнє, в свою чергу, тягне за собою додержання і приписів публічного права та пов’язано з функціями державних органів, які забезпечують стягнення податків. По-шосте, власник несе ризик випадкового пошкодження або знищення майна (ст. 323 ЦК). По-сьоме, він відповідає і за спричинення шкоди його майном іншим особам, тобто визначення момента набуття права власності безпосередньо пов’язано із захистом прав як кредиторів, так і самого власника. По-восьме, в останньому випадку може йтися про захист речових прав речовими позовами. Стверджується, що визначити власника означає встановити засоби правового захисту його інтересів[2].

Напевно, можна навести й інші аспекти значення набуття права власності, але і зазначені вище переконливо свідчать про його вагоме значення.

Отже, характеристика права власності не можлива без аналізу його набуття. Це випливає із абсолютно вірного по суті і важливого для сприйняття як орієнтира твердження про те, що суб’єктивні права «являются индивидуальными правами как по субъекту, так и по условиям своего возникновения, а также различаются в зависимости от объекта»[3]. Утім, не завжди розуміється значущість цього твердження і, більше того, іноді навіть складається його удаване розуміння. Прикладом цього може слугувати вислів про те, що набуття права власності – це і є суб’єктивне право учасника пра­вовідносин[4]. Звичайно, що це не так, але для повного та всебічного уявлення про сутність феномену набуття права власності слід піддати ретельному аналізу численні юридичні факти і фактичні дії, завдяки яким у особи виникає це право. Складність цього завдання підвищується тим, що всі аспекти набуття права власності, як писав С.А. Хохлов, спеціально регулювати надто важко і в жодній законодавчій системі вони безпроблемно не регулюються. Однак численні нюанси набуття права власності слід спеціально відрегулювати для того, аби люди могли, спираючись на закон, вважати себе власниками, оскільки майно набуте ними на підставах, прямо передбачених законом[5].

«Набуття» і «виникнення» права власності. Особа стає власником за наявності певних умов та юридичних фактів, установлення яких є немаловажливим для з’ясування того, чи виникло у особи право власності. Утім, сам по собі термін «набуття» права власності, що використовується в ЦК, породжує певні роздуми щодо своєї сутності. З цим терміном асоціюється процес, тобто система дій. У свою чергу, ці дії і є юридичними фактами, які зазвичай належать до підстав (наприклад, виявлення майна) та способів (наприклад, заволодіння майном, його передання іншими особам тощо).

При цьому використовується термін «правонабуття», який можна розглядати дещо інакше – як результат, котрий склався вже після процесу, тобто низки юридичних фактів з набуття права власності. Але і в цьому разі очевидна його пов’язаність з тими фактами, накопичення яких привело до цього результату.

Деякі вчені намагалися дослідити саме правонабуття[6], хоча визначити його як окрему правову категорію навряд чи можливо. Останнє розглядається тільки крізь призму понять його підстав та способів, які й пояснюють правову сутнісь набуття права власності і при цьому пов’язані з ним як окреме та загальне.

Визначаючи сутність набуття права власності, можна вказати на те, що воно являє собою певний юридичний склад, з яким закон пов’язує виникнення в особи суб’єктивного права власності на певні об’єкти. Серед юридичних фактів, які входять до його складу, є ті, що становлять підстави, а є ті, що становлять способи набуття права власності. Накопичення таких юридичних фактів триває у часі і тому складається враження про набуття як про процес. Натомість набуттям є результат цього процесу. Одразу зробимо застереження, що в науці цивільного права питання співвідношення понять «підстави» та «способи» набуття права власності є вельми непростим і аналізуватиметься окремо в главі. 1.2. Утім, необхідність наведення позицій науковців, які оперують цими поняттями, вимушує нас поки що користуватися терміном «правонабуття» як таким, що має нейтральний характер і не впливає на змішування або підмінення підстав та способів набуття права власності.

Правонабуття як процес та як результат тісно пов’язане з такими категоріями, як «присвоєння», «привласнення», «придбання» та «виникнення».

Термін «присвоювати» складається з двох частин: «при» та «свій», де «при» свідчить про динаміку дії (чи події), результатом якої стане приналежність, а «свій» являє собою саму приналежність. Схожим з присвоєнням за змістом є поняття привласнення. Будучи «моєю», річ стає «власною». Таким чином, присвоєння та привласнення, будучи економічними категоріями, є способами набуття права власності та усвідомлюються як певний процес, у результаті якого право власності набувається та/або виникає.

Утім, поняття «присвоєння» використовують і правники для характеристики права власності. Наприклад, В.П. Камишанський визначає власність як суспільні відносини, що полягають в присвоєнні матеріальних благ особою, яка ставиться до них як до своїх, та відстороненості цих самих благ від усіх інших[7].

Уявляється само собою зрозумілим, що, набуваючись суб’єктом цивільно-правових відносин, право власності виникає. Чи, наприклад, завдяки привласненню має місце набуття права власності. Адже, якщо присвоєння та привласнення є категоріями насамперед економічними та ширшими за змістом, то набуття і виникнення мають суто правовий характер і притаманні цивільному праву. Обидва ці терміни використовуються в літературі[8]. Звідси є сенс у зіставленні таких понять, як «набуття» та «виникнення» права власності.

Термінологічна визначеність у цьому питанні має певне значення, оскільки впливає на рівень правового регулювання, яке вимагає однозначних і ясних термінів. Недаремно свого часу ще французський філософ Декарт писав: «Употребляйте правильно слова и вы избавите мир от половины недоразумений», а Вольтер наголошував: «Прежде чем спорить, давайте договоримся о терминах».

Тому для виявлення співвідношення понять «набуття» та «виникнення» права власності потрібні критерії, які б надали підстав для відповідних тверджень. Цими критеріями є насамперед необхідність розкриття сутності того чи іншого явища за допомогою відповідного поняття з максимальною точністю. Потребується і врахування логічного зв’язку певного явища з суміжними категоріями та його місця серед подібних явищ. Нарешті, використання того чи іншого терміна має розкривати всі конститутивні ознаки явища, тобто всі його істотні прояви в реальності. Іншими словами, поняття повинне охоплювати всі межі явища в реальності.

З приводу співвідношення означених понять існують три різні підходи.

1. Перший підхід полягає в тому, аби не виокремлювати поняття набуття та виникнення права власності, розглядаючи їх як синоніми[9]. Однак, як видається, виникнення – це початок існування будь-якого суб’єктивного права. З виникненням права власності з’являються відповідні правовідносини, в яких воно реалізується, – речові, тобто це є вже іншим етапом існування права. Разом із тим виникненню права передує ще щось і це породжує запитання: завдяки чому це сталося? Відповісти на нього без оперування категоріями «підстави» та «способи» неможливо. Відтак, ми вимушені вторгнутися до певних дій особи (виявлення, створення речі, укладення договору та ін.), спрямованих на виникнення у неї права власності. Зазначене охоплюється поняттям «набуття права».

2. Тому логічно, що набуття приводить до виникнення права власності, а отже «набуття» ширше за «виникнення». Таку позицію займає В.К. Андрєєв[10] і вона видається найбільш виваженою.

3. Навпаки, на думку Є.А. Суханова та В.П. Грибанова, поняття «виникнення» та «набуття» співвідносяться як загальне та особливе[11], що, на наш погляд, не може бути підтримане, оскільки не відповідає тим логічним міркуванням, які були наведені вище.

Можна до цього аспекту підійти і дещо з інших позицій. Так, коли йдеться про набуття права власності, це припускає (передбачає) вольовий момент, тоді як виникнення права виступає результатом цього прояву волі. Виникнення права залежить від дій суб’єкта або подій, а набуття і є дією, процесом. У такому разі можна стверджувати, що якщо особа стала власником на підставі волевиявлення шляхом здійснення власних дій, то вона набула право, а якщо у відсутність волі особи, яка стає власником, то право власності у неї виникло, оскільки особа в даному випадку не здійснювала ніяких дій, спрямованих на набуття права власності.

Термін «придбання» та утворені від нього («придбати» та ін.) використовується у 27 статтях ЦК і в переважній більшості це стосується випадків відплатного «придбання». Лише іноді цей термін використовується для позначення виникнення цивільних прав та обов’язків незалежно від підстав (наприклад, ч. 2 ст. 48 ЦК). Натомість термін «набуття» є загальновживаним у тексті ЦК не тільки стосовно права власності, а й для позначення виникнення цивільних прав та обов’язків і в основному незалежно від підстав. Цей термін та утворені від нього («набувач», «набувати») використовується у 110 статтях ЦК, причому в абсолютній більшості випадків – саме у наведеному значенні. Лише як виняток термін «набуття» позначає виникнення цивільних прав та обов’язків на відплатних підставах (наприклад, у п. 3 ч. 2 ст. 137 ЦК, в якій йдеться про переважне право набуття відчужуваної частки у складеному капіталі командитного товариства).

Виникнення і припинення права власності. Ще одним із важливих аспектів дослідження набуття права власності є співвідношення понять «виникнення» і «припинення» цього права. Так, відомо, що набуття права власності в однієї особи сполучається з припиненням права власності у іншої особи[12]. Це так і в більшості випадків первісного набуття права власності (крім тих випадків, коли річ не належала ще нікому).

Тут треба враховувати два аспекти. Перший: зв’язок понять виникнення і припинення права власності; другий: як це пов’язано з правонаступництвом.

З цього приводу слід зазначити таке. Право власності існує як певна правова категорія, що тісно пов’язана з реальними об’єктами, – речами, внаслідок чого воно піддається певним природним законам, хоча як ідеальний феномен має істотну специфіку. Перше проявляється у тому, що так само, як і з речами, можна спостерігати схожі процеси з правом на них: виникаючи, право власності припиняється, і навпаки – припиняючись, воно виникає. Ця властивість походить із природного закону влучно сформульованого М.В. Ломоносовим: нічого нікуди остаточно не зникає; якщо десь щось зменшується – в іншому місці додається, і навпаки.

Тому, якщо у речі є власник, то з припиненням у нього права на цю річ, звісно, може і має виникнути право в іншої особи. Це випливає із загального правила про тісний зв’язок речі і права на неї. Утім, тут є винятки і особливості. Залишимо осторонь випадки, коли право власності може виникати вперше тоді, коли власника речі взагалі не було, бо не було самої речі (наприклад, коли її створено або йдеться про плоди чи про об’єкти дикого тваринного світу, оскільки вважається, що останні, на відміну від об’єктів світу дикорослинного, перебувають у стані природної свободи та не можуть належати нікому, навіть державі[13]). Вкажемо на ті, що стосуються такої правової ситуації, коли річ існувала, а право на неї у особи зникло і ні у кого не виникло. Це трапляється при знищенні речі (добровільно чи навпаки, наприклад, контрафактної продукції). Це пов’язано знов-таки зі зв’язком речі та права: немає речі – немає і права на неї.

Але існують і випадки, коли річ є, право на неї у особи припинилося, а у іншої не виникло. Таке може статися при відмові власника від речі (статті 347, 336 ЦК). Якщо ж річ безхазяйна, це не подібно стану з речами, від яких власник відмовився, адже право власності на безхазяйну річ зберігається весь час, поки не виникне право на неї в іншої особи за правилом ст.335 ЦК. Так само це є при набувальній давності (ст.344 ЦК). В цих випадках, набуваючи право власності на безхазяйну річ, особа, яка дотрималася певної законодавчої процедури, притаманної цьому правонабуттю, тим самим створює таку правову ситуацію, при якій право власності у колишнього власника речі припиняється, причому незалежно від того, бажає він цього чи ні.

Поза волею власника відбувається набуття права власності на конфісковане майно у держави (ч.1 ст. 354 ЦК). Отже, держава стає власником такого майна. Таким чином, конфіскація тягне за собою не тільки припинення, а й виникнення права власності. Це саме стосується і реквізиції, яка, маючи поряд з конфіскацією також примусовий характер, викликана зовсім іншими обставинами, і перехід права власності до держави при цьому відбувається також інакше, ніж при конфіскації, але в обох випадках так само, як і в інших, з припиненням у особи права на річ воно одночасно виникає у держави.

В подальшому ж доля цього майна різниться. Якщо за ст.354 ЦК нічого не вказується про подальшу долю конфіскованого майна, яке стає власністю держави (як правило, воно підлягає продажу державою), то при реквізиції воно може повертатися колишньому власникові (за термінологією ч.6 ст.353 ЦК право власності у нього поновлюється).

При зіставленні підстав та способів припинення та набуття права власності, взагалі виходить, що серед останніх можна виокремити ті, котрі є одночасно підставами та способами припинення права власності, і такі, котрі такими не є.

Отже, право супроводжує річ протягом всього строку її існування, крім зазначеного випадку відмови від речі. І саме цим обумовлена різниця у моментах набуття права власності при заволодінні безхазяйною або загубленою річчю та річчю, від якої власник відмовився.

Так само, коли за правочином (наприклад, за договором купівлі-продажу) продавець, будучи власником речі, відчужує її покупцеві, право власності у першого припиняється, а у другого виникає. Є.В. Васьковський зауважував: «Право собственности прекращается, прежде всего, в тех случаях, когда его приобретает другое лицо»[14]. В.І. Синайський писав: «Право собственности на движимые вещи прекращается прежде всего приобретением их другим лицом»[15]. О.А. Пушкін також враховував ту обставину, що «в гражданских правоотношениях возникновение у одного лица права собственности (например, у покупателя) почти всегда одновременно ведет к его прекращению у другого лица (продавца)»[16].

Наведене свідчить про досить різноманітну картину припинення-виникнення права власності, в зв’язку з чим доречно навести вислів Г.Ф. Шершеневича, який зазначав, що право власності «соответствующим образом прекращается теми же способами, какими оно приобретается, если только это не первоначальный способ»[17] (курсив мій. – І.С.).

Викладені міркування про співвідношення набуття та припинення права власності приводять ще до одного співвідношення понять – набуття та переходу права власності.

Набуття та перехід права власності. Перш за все виникає питання про доречність застосування самого терміна «перехід» до такої інституції, як право. В свою чергу, перехід часто усвідомлюється як передання, бо для того, аби щось перейшло, необхідно його передати. Відтак, постає запитання: чи може це стосуватися права – чи можна його передавати і чи може воно переходити?

Пов’язаним з цим є питання правонаступництва: якщо право переходить від однієї особи до іншої, то слід говорити про те, що ця особа є наступником тих прав, яких вона набуває.

Гадаємо, що ця проблематика стикується з проблемою об’єктів права власності, зокрема з тим, можуть ними бути тільки речі, чи й права? Ця проблематика є занадто складною і суперечливою, аби її можна охарактеризувати в цій роботі. Для цілей даного дослідження врахуємо окремі аспекти вчення про об’єкти права та об’єкти правовідносин. Доречно навести вислів Д. Гримма, який зважував на тотожність понять об’єкта та змісту суб’єктивного права і розмежування останніх не за об’єктами, а за своїм змістом[18]. Звідси випливає висновок про те, що об’єкт суб’єктивного права фактично виражає в концентрованому вигляді зміст цього права і саме тому має право на існування[19].

Якщо немає перешкод вважати, що особі належать на праві власності і речі, і майно, і майнові права, то і передавати всі ці об’єкти можливо. Принаймні винятків стосовно об’єктів ні ст. 177, ні ст. 178 ЦК не містять. Оскільки всі означені юридичні категорії належать до об’єктів, а всі об’єкти (за певними винятками) є оборотоздатними, то це впливає на висновок про можливість передання майнового права. Оскільки ж право власності є правом майновим (принаймні, вибору небагато, бо з двох існуючих у цивілістиці прав – особистих немайнових та майнових, – звичайно, право власності слід віднести до останніх; про це ж свідчить і ч.2 ст.190 ЦК), то ніяких перешкод з його обігом ЦК не встановлює.

Ще Р. Сават’є вказував на те, що як тільки з'являється можливість продажу якого-небудь права, «права стають майном»[20]. Разом із тим майнове право, насамперед право власності, тісно пов’язане з річчю. Іноді ж майнове право втілюється в річ, нібито набуває речової форми, але вона йому потрібна лише остільки, оскільки це викликано потребами цивільного обороту. Прикладом цього є цінні папери, які ст. 177 ЦК віднесені до речей, хоча по суті являють собою зосередження майнових прав, яких набувають його власники (ст.194 ЦК)[21]. Особливо яскраво фіктивність конструкції цінного паперу як речі і його сутність як виразника прав на речі проявляються у товаророзпорядчих цінних паперах: є речі (товар) і є право на них, яке зафіксоване в цінному папері (наприклад, коносаменті). Передання цього цінного паперу означає (тягне за собою) і виникнення у набувача прав на ті речі, права на які посвідчуються цим цінним папером[22].

Підсумовуючи викладене, можна зазначити, що речове право, як уже відмічалося, є там і тоді, де і коли є річ (при цьому поки залишимо поза межами дослідження питання про право власності на майнові права (конструкцію «право на право»). Або інакше: для набуття права власності, поміж іншим, необхідно існування речі, яка може бути власністю даної особи[23]. Остання ж має власника, який відповідно має право на неї. Тож, відірвати перехід речей від переходу прав на них надто складно.

Слід також ураховувати те, що крім безпосереднього зв’язку речі як реалії і права на неї існує й менш простежуваний зв’язок у разі, коли йдеться про право вимоги, право на частку в статутному капіталі або корпоративне право як такі, що не мають натурально-речових ознак. Між тим до них законодавець застосовує такий само механізм набуття прав, як і до звичайних речей. Прикладами цього є статті 147 та 512 ЦК.

Тим самим відбулося поширення понять речі і речових правовідносин на ті об’єкти і відповідно правовідносини, які до зазначених віднести однозначно не можна. Це безсумнівне твердження, напевно, є наріжним каменем у спорі між двома протилежними позиціями: а) про можливість переходу права власності (або передання права) і б) про неможливість цього, бо право є ідеальною категорією, а відтак, не може передаватися на взірець з речами.

Одні автори вважають, що термін «передання» можна застосовувати тільки в його буквальному розумінні, а тому передавати можна лише реально існуючі речі, а не права. Виразниками цієї позиції є такі вчені, як В.П. Грибанов[24], О.А. Красавчиков[25], В.А. Рясенцев[26]. При цьому навіть зазначається, що не можна ототожнювати поняття «власність» з поняттями «майно» та «річ»[27].

Як правило, вказують на те, що цьому поширенню заважає переважно розходження фізичної природи власне речей та інших об'єктів, яке є непереборним і перешкоджаючим реалізації правомочностей стосовно об'єктів, що не є речами, адже це характерно для власника відносно дійсних речей[28], а також на те, що володіти (у розумінні мати доступ), реально (фізично) панувати над майном можна тільки відносно речей як матеріальних об'єктів[29]. Про це прямо і категорично пише й К.І. Скловський, який наполягає на тому, що існують тільки три реалії: особа, дії, речі[30]. Утім, вчений додержується й позиції, згідно з якою власність та право власності є однозначними категоріями[31].

На користь передання як послідовного акта припинення одних і виникнення інших прав B.C. Толстой[32] висуває такі аргументи: 1) при переданні речі далеко не завжди разом з нею переходить і право власності саме того змісту, яке воно мало для попереднього власника: його елементи можуть виникнути нізвідки (наприклад, при придбанні речі від неуправомоченого відчужувача) і канути в нікуди (наприклад, при придбанні майна від держави); 2) права і обов'язки – це юридичні категорії, а вони, як й інші ідеальні категорії, не можуть передаватися (ця теза належить В.А. Рясенцеву[33].

Р.П. Манакова зазначає, що зміни в суб'єктному складі зумовлюють не зміну, а припинення правовідносин, яке може бути остаточним (ліквідацією), а може спричинити виникнення нових правовідносин (перетворення). Заміна учасника, який вибув, правонаступником приводить до виникнення нових правовідносин[34].

Такої позиції додержується і В.А. Бєлов, який, проте, вносить своєрідність у спір, розглядаючи правовідносини в рамках зміни або припинення юридичної якості його учасників[35]. Він також вважає, що говорити про здатність прав передаватися некоректно, «ибо передача права предполагает наличие хотя бы и бесконечно малого по продолжительности момента времени, когда одно лицо (правопредшественник или так называемый ауктор) право уже передало, а другое (правопреемник) еще не приняло»[36].

Вважаємо викладене навряд чи переконливим, особливо після поставленого питання щодо цього Б.Л. Хаскельбергом: а чи можливе передання речі від однієї особи до іншої, коли один річ вже передав, а інший ще її не прийняв?[37]. Відповідь очевидна: ні, неможлива, оскільки в противному разі таке «передання» являтиме собою алогізм причинно-наслідкового зв’язку, а така «прогалина» неможлива як в цьому ланцюгі елементарних законів Буття, так і у майновому обороті як окремому прояві останнього. Адже передання речі безпосередньо та цілеспрямовано поєднано з поняттям її придбання і тому хоча фізично річ може й не передаватися «з рук в руки», але модель припинення та набуття права власності на неї від цього не залежить. У такій моделі штучним буде припущення про певний зазор у часі, якийсь мізерно малий момент, коли право на цю річ не існувало в жодного суб’єкта.

Особливу позицію висловив С.І. Архіпов, який вказав на принципову недопустимість передання права володіння, що належить власникові, без відчуження речі. Тобто він підкреслює, що річ відчужується, володіння передається, а як наслідок – і право власності, оскільки право володіння річчю як власною – це одне із багатьох прав власника, воно і є правом власності як таке[38].

Прибічники точки зору про можливість передання права власності не вбачають ніяких принципових непорозумінь у наведених напрямках. Між тим слід зауважити, що якщо передання права немає, то немає і правонаступництва.

І взагалі прихильники такої позиції вказують на те, що набувач майна має інші правомочності, ніж особа, в якої раніше було це майно[39]. Таке уявлення є досить поширеним, але науковці дещо по-різному висловлюються стосовно характеристики права власності. Так, М.М. Попович та Ю.В. Шибаєва, в цілому так само підходячи до сутності цього питання, відзначають різний обсяг права власності: «Субъективное право собственности не одинаково по объему у разных субъектов и зависит не от титула собственности, а от правосубъектности (статуса) конкретного лица» [40]. «Конструкция правопреемства исходно ориентирована на случаи, когда не существенны ни личные качества исполняющего, ни личные качества, статус, правосубъектность передающей стороны»[41].

Утім, К.І. Скловський застережує, що право не може бути передане в обсязі більшому, ніж це було до того. Але це він пов’язує з тим, що новий власник позбавлений можливості посилатися на ті чи інші відносини, які існували раніше, і тому це пояснюється не різницею у способах переходу права, а різницею між самими правами[42]. Тим самим, по-перше, він ставить місток між наведеною позицією та протилежною. По-друге, незважаючи на вагомість аргументів, не можна в цілому з цим погодитися, оскільки не тільки немає перешкод у тому, аби посилатися на відносини, в яких перебував попередній власник і які зумовлюють обсяг його можливостей, а це й має бути зроблено. Наприклад, якщо на майно встановлено сервітут або укладено договір оренди.

Критика протилежної точки зору, якої, зокрема, додержувався Б.Б. Черепахін, про можливість застосування поняття «правонаступництво» до права власності[43] зводиться до того, що він розглядав цю проблему переважно з позицій належної управомоченості власника, що скоріше є питанням про дійсність правочину, ніж питанням про власне правонаступництво. Звісно, що таке твердження є малоаргументованим і непереконливим, а до того ж, із нього робляться вельми неоднозначні висновки про те, що переданню підлягає лише титул власності, а зовсім не правомочності власника. Останнє ж немовби доводить, що правонаступництво у відносинах власності неможливо[44].

З таким категорично погодитися не можна, оскільки титул – це стан, який базується на праві. Правомочності є наповнювачем права власності, які утрировано можна порівняти з формою та змістом, і тому відривати ці поняття для штучного доведення висновку про неможливість правонаступництва недопустимо.

При аналізі позицій про не допустимість переходу права власності, а про можливість говорити лише про передання речей слід ураховувати, що аргументи зводяться до буквального розуміння поняття передання речі, до зміни управомоченого суб’єкта та до обсягу прав. Відтак, слід вказати на таке.

По-перше, право на майно може набути інша особа у той час, коли майно ще залишатиметься у продавця[45] або у третіх осіб (невласників), наприклад, заставодержателя, орендаря, носія іншого речового права. Може статися й навпаки – майно буде передане набувачеві, а право залишатиметься у відчужувача майна (наприклад, коли йдеться про купівлю-продаж з відстроченням платежу).

По-друге, навряд чи доцільно «прив’язуватися» до буквального розуміння тих чи інших категорій, якими оперує право, адже в праві достатньо прикладів фікцій, завдяки яким застосування одних термінів та правових конструкцій поширюється на інші.

Так, цілком правильною є пропозиція А.А. Пантелєєва не тлумачити буквальне поняття «перехід права власності» з його переконливими аргументами, хоча б такими: існують речі, що не переміщаються в просторі (наприклад, нерухомість), до яких, проте, вживається термін «перехід»[46]. Свого часу так само зазначав і А.А. Єрошенко, що цей термін має умовний характер, оскільки переходити до особи може лише річ, а право виникає відповідно до умов, передбачених законом[47]. Л.А. Новосьолова зазначає, що «физическая передача прав невозможна, возможна лишь их юридическая передача»[48]. Можна впевнено стверджувати, що саме друга позиція є обгрунтованою та найвпливовішою. Сучасні вчені майже єдині в тому, що передаються саме права, а не речі[49].

По-третє, стосовно висловлювань щодо припинення права власності в разі заміни суб’єкта можна зазначити таке.

1. Відомо, що право безпосередньо пов’язано з суб’єктом, якому воно належить. Коли ж йдеться про укладення договору про відчуження майна, то суб’єкт існує і тоді, коли майно належало одній особі, і тоді, коли воно передано іншій.

2. При розгляді елементів правовідносин (об’єкт, суб’єкт та зміст) слід вказати на таке. Якщо однозначним є те, що «є об’єкт – є право, немає об’єкта – немає права», то чи можна проводити паралелі між цим твердженням та таким: «є суб’єкт – є право, немає суб’єкта – немає і права»? Не завжди. При набутті права власності при заволодінні майном на безхазяйне майно або майно, від якого власник відмовився, – це спрацьовує. Водночас при спадкуванні, безвісній відсутності фізичної особи так стверджувати не можна. Немає суб’єкта права на майно, яке особа намагається набути за набувальною давністю. Втім, якщо власник живий, то його право за ним зберігається і це надає йому можливість вимагати повернення свого майна або визнання права на нього.

Що стосується змісту правовідносин, то ним є суб’єктивні права та обов’язки. Звичайно, епіцентром правовідносин власності виступає право власності. Зміст права власності позначається в ст. 317 ЦК як правомочності володіння, користування та розпоряджання. Незважаючи на часту критику такого підходу[50], візьмемо його за основу. Гадаємо, що жодної зміни змісту права власності при його набутті за договором немає. Тому набувач одержує стільки, скільки мав відчужувач. А це вже правонаступництво, яке Б.Б. Черепахін називав транслятивним[51] (тобто таким, що переносить права та обов’язки). При цьому юридична характеристика прав та обов’язків, що переходять, залишається без змін, тобто останні переносяться від однієї особи до іншої в такому ж обсязі, в якому вони існували до traditio.

3. Категоричність тверджень про те, що право припиняється у разі зміни суб’єкта сильно коливається наявністю прямо протилежного підходу в разі зміни суб’єктного складу в зобов’язальних правовідносинах. Якраз саме збереження правовідносин при зміні суб’єкта і викликало виникнення цесії[52], а нині – заміну кредитора в зобов’язанні (ст. 512 ЦК). І тому не вбачається аргументів на користь того, що одні цивільні правовідносини (зобов’язальні) можуть продовжити своє існування при заміні суб’єктного складу, а другі (власності) чомусь цього позбавлені.

4. Право протягом певного часу випрацьовувало різні конструкції, завдяки яким досягалося б правонаступництво, що спрощувало б і одночасно зміцнювало становище і гарантії учасників цивільних правовідносин та й третіх осіб. Прикладом цього може слугувати не тільки цесія, а й реорганізація юридичних осіб замість ліквідації із наступним створенням на базі цього майна іншої юридичної особи. Так само це є і при укладенні договору про відчуження майна.

По-четверте, навряд чи варто погоджуватися з тим, що можуть існувати різні правомочності, бо правомочності власника, які характеризують право власності, навіть за ст. 317 ЦК, є його змістом, – вони одні й ті самі. Якщо існують аргументи на користь підтримки тріади правомочностей власника, то існують і прямо протилежні аргументи, до яких так само слід прислухатися. Так, Д.І. Мейєр та інші дослідники зазначали, що до тріади можуть бути зведені всі можливі дії власника щодо речі[53]. А.В. Трофіменко пропонує також звести модель суб'єктивного права власності до означеної тріади, що разом становить можливість позитивного поводження управомоченого, а також правомочності вимоги і домагання[54].

І навпаки, є уявлення, за якими суб'єктивне право власності надає своєму носієві дві правомочності, а саме: 1) правомочність на здійснення певних дій самим управомоченим, що складаються з юридичних можливостей з володіння, користування та розпорядження річчю; 2) правомочність вимоги, що зобов'язує третіх осіб утримуватися від здійснення дій, які б заважали власникові володіти, користуватися та розпоряджатися належною йому річчю[55]. Є автори, які вважають недостатнім трьох правомочностей власника для розкриття змісту його права. Лунають пропозиції додати до них право управління[56]. Інші ж дослідники, не погоджуючись з цим, зазначають, що управління може розглядатися як складова права власника на розпорядження майном[57]. Недоведеність і вади цієї позиції виявила І.В. Спасибо-Фатєєва[58].

В. Харн включав до права власності 6 компонентів[59], А. Оноре – 11 елементів[60]. Російський вчений, професор Є.В. Богданов пропонує внести елементи «розщеплення» права власності в національне цивільне законодавство[61]. Вказували й на те, що зміст права власності є принципово невичерпним, оскільки власність одержує його із соціальних якостей особистості. Тому визначення власності через тріаду правомочностей (володіння, користування, розпоряджання) не торкається суті власності[62]. «Тріада» повноважень власника, що виражає визначення власності в російській традиції (так само як визначення інших кодексів) більшою мірою позначає, ніж розкриває зміст власності[63].

Наведене переконливо свідчить про те, що навряд чи доцільно «прив’язувати» питання правонаступництва до об’єкта або складу права власності – настільки спірним є воно.

Отже, щодо виникнення-припинення права власності слід вказати на такі орієнтири: (а) припинення права власності в переважній більшості пов’язане з виникненням права власності у іншої особи; (б) це тягне за собою проблематику переходу прав, тобто з’ясування того, чи можливо говорити про передання права або про його припинення в однієї особи і виникнення у іншої; (в) як наслідок, постає проблема правонаступництва, (г) у свою чергу, з правонаступництвом тісно пов’язано питання про первісне та похідне набуття права власності, адже правонаступництво називають одним із основоположних критеріїв такого поділу.

Прояв та значення волі для набуття права власності. Оскільки власність як економічна категорія безпосередньо і тісно пов’язана з правовою категорією власності, то і поняття присвоєння, що має економічне забарвлення, в правовій площині стикається з наявністю на це волі особи. Звичайно, людині властиве присвоювати. Це зумовлено її бажанням існувати фізично та духовно. Наскільки майже природним є прагнення особи до впевненості в тому, що річ належить їй, настільки природним є для людини відчуття належності їй майна, що це стало визначальним для розцінення права власності як природного[64]. Існують навіть твердження про те, що визначення особи як власника тільки і є підставою для її визнання приватною особою[65]. Як слушно зазначав І.А. Покровський, вже психіці примітивної людини притаманне відчуття, що річ, добута або зроблена нею, належить їй, і відповідно будь-яке посягання на неї сприйматиметься як образа та викличе відповідну реакцію. Однак це примітивне почуття ще далеке від юридичного поняття права власності[66].

«Всякое приобретение есть прежде всего – акт воли приобр