Екстремальні чинники та їх вплив на психіку людини

 

Психічна травма – досить поширене, хоча й не достатньо визначення поняття, під, звичайно, розуміють хворобливу зміну у психічному житті людини внаслідок екстремальної події, що проявляється в більш чи менш помітних та тривалих змінах її функціонального стану, емоційного настрою, супроводжується більш-менш усвідомленими неприємними переживаннями, змінами поведінки, що часто стає неадекватною до ситуації. Про людину з «психічною травмую» кажуть – вона не в ладу з собою і навколишнім світом, вона не живе, а страждає.

Вважається, що вперше психічний розлад, який виник через тяжку психічну травму, був описаний у 1867році англійським хірургом Джоном Еріксоном в його праці «Залізничні та інші травми нервової системи». Він описав деякі симптоми психічних розладів осіб, що постраждали під час залізничних катастроф. Протягом кількох тижнів після трагічної події потерпілі постійно відчували «душевний дискомфорт», бачили кошмарні сновидіння,тематично пов’язані з пережитою трагедією. В них спостерігалося певні порушення пам’яті та здатності до концентрації уваги.

Воєнні дії постійно супроводжують історію людства і, як правило, мають психопатологічні наслідки для людини. Так, після завершення Громадянської війни в США, яка за своїми масштабами і руйнівними наслідками була подібна до Першої світової війни, було відкрито перший в світі психіатричний шпиталь для вояків та кілька десятків будинків для безпритульних ветеранів війни, що не змогли повернутися до нормального мирного життя.

Наприкінці 19ст. німецький невролог Герман Опенгейм уперше ввів термін «травмуючий невроз», і акцентував увагу на емоційному аспекті психічної травми, правильно розуміючи її природу. Разом з тим він помилково вважав, що травматичний невроз виникає через механічне ушкодження нервових зв’язків.

Швейцарський дослідник Е. Стерлінг, один із засновників психіатрії екстремальних станів, проаналізувавши психічний стан жертв залізничних катастроф, дійшов висновку, що провідним чинником у розвитку психічного розладу є «емоційний шок», який пригноблює резистентність нервової системи, стає основою для розвитку неврозу. Він також довів існування спільних закономірностей в механізмі розвитку психічних розладів у жерт залізничних катастроф та землетрусу в Італії 1908 року. В обох випадках приблизно 25% потерпілих скаржились на порушення сну, нав’язливі спогади й думки про пережите.

У 20-х роках минулого століття були проведенні дослідження психічних наслідків стихійних лих та катастроф. Вони зафіксували неадекватність реакцій потерпілих, і характеризували їх як «примітивні», «інстинктивні»,» глибинні» та пояснювали як неспецифічні, тобто такі, які здійснюють за фізіологічними законами.

Завдяки дослідженням З. Фройда, 20-30 роки минулого століття стали періодом психоаналітичного розуміння травматичного неврозу як наслідку не стільки органічного ураження нервової системи, скільки тяжких переживань, жахливих та несподіваних для людини.

Особливий інтерес становлять погляди З.Фройда на патогенні механізми розвитку травматичного «військового неврозу», оскільки вони й досі мають великий вплив на сучасне уявлення про сутність психічної травми. Він розумів що психічною травмою результат надсильного (тривалого та інтенсивного) подразнення психіки, яке призводить до «прориву панциру психологічного захисту», наслідків якого неможливо позбутися або «переробити» у звичний спойб.

З.Фройд досліджував вояків Першої світової війни, які страждали від нічних кошмар1в, та дійшов висновку, що увісні відбувається переробка первинного життєвого досвіду хворих на piвні «інфантильного психічного захисту». Схематично цей процес відбувається у такій послідовності: зовнішній вплив — психічна травма — пригадування — хвороблива реакція — психічний захист.

У 1939 році 3. Фройд писав, що при травматичному неврозі можливі дві форми реакції — негативні й позитивні; при цьому nepші «витісняють» травму шляхом «відмови» від її усвідомлення, а другі реалізуються у формі пригадування i переживання. Терапія травматичних переживань, на його думку, має грунтуватися на усвідомленні причин тяжких переживань в npoцeci психоанал1зу.

0днією з найпродуктивніших теорії стала концепція стресу видатного канадського вченого Ганса Селье. Під стресом він розумів загальну неспецифічну нейрогуморальну реакцію організму на будь-яке випробування (чи це небезпека, чи творча перемога).

Враховуючи дуже широке біологічне трактування цього терміну, слід зазначити, що в контексті аналізу реакцій на екстремальні чинники «стрес» слід розуміти як наслідок психічної травми, тобто не тільки як фізіологічну, але, переважно, як психологічну реакцію.

При дослідженні реакцій людини на екстремальні події розрізняють «звичні та короткочасні» стреси, стосовно яких «спрацьовують» інстинктивні або набуті програми поведінки; а також, тривалий стрес, для подолання якого мобілізуються глибинні ресурси. Проте, при несприятливих умовах, цього виявляеться замало, щоб запоб1гти захворюванню чи навіть загибелі людини. Для пояснення поширеності патологічних та непатологічних наслщків стресу, важливо знати, що його можуть викликати не т1льки якісь надзвичайні події (стресори), a i повсякденні життєві «ситуації».

XX століття часто називають «століттям стресів». Тому це явище стало предметом численних досліджень, зокрема в галузі медицини, психологи, соціології та інших наук, що дало можливість охарактеризувати стрес та визначити засоби його подолання.

 

4. Посттравматичний стрес: симптоматика, вплив на здоров’я людини.

 

Ситуативні реакції людини на життєві ускладнення активно вивчалися у 40-50-тi роки минулого століття. Дослідження показали, що складні життєві ситуації є більш чи менш стресогенними у тій мipi, в якій вони порушують рівновагу між індивідом та середовищем; вимагають мобілізації ресурсів, пошуку i постановки нових цілей, трансформації системи екзистенцій них цінностей (Ф.Ф1гер) та вироблення нових, більш досконалих форм поведінки (В.Франкл). Щ ситуації характеризуються як несподівані й такі, що загрожують головним життєвим цінностям i цілям, викликають почуття тривоги, безпорадності, неспроможності, неповноцінность Вони поділяються на складні, параекстремальні (такі, що ставлять людину у жорсткі умови, пов'язані з ризиком невдачі, високою ціною помилки) та екстремальні (тобто такі, що ставлять під сумнів саме існування індивіда).

Аналізуючи скрутну ситуацію, слід брати до уваги не лише її об'ективні властивості, але й відображення ситуації у свідомості людини, значущість потреб, задоволення яких є під загрозою, її оцінку здатності впоратися з ситуацією, подолати й на основі попереднього досвіду або вироблення нових, інноваційних форм поведінки. Однак, будь-яка спроба пояснити характер стресової реакції т1льки на основі аналізу погрожуючих стимул1в, була б марною без врахування індивідуальних відмінностей окремих oci6.

Вивчення «посттравматичних психічних розладів» розпочинається з 40-их рок1в у США, де цей напрямок розробляється досить продуктивно. Е Ліндеман (1944 р.) запропонував використовувати термін «патологічне горе» для позначення розладів, що виникали через тяжкі психічні травми. На думку дослідника, під це визначення підпадають: аномальна реакція суб'єкту на нещастя, внаслдок якої виникають piзні психічні та психосоматичні розлади, зокрема «звичайні неврози».

Відповідно до клінічної картини «патологічне горе» — це відмінний від інших станів синдром, який має специфічну психопатологічну та соматичну симптоматику, яка дається взнаки безпосередньо після нещастя або через деякий час, може виявлятися в екзальтованій або прихованій формі. При відповідному лікуванш цей патологічний синдром може бути успішно трансформований у «нормальну реакцію горя», а у подальшому зовсім зникнути.

Усі розлади, що спостер1гаються після нещасних випадків, Е.Ліндеман відповідно класифікував:

1. Соматичні, психогенні прояви (почуття стискання гортані, задуха, почуття порожнечі у шлунку, фізична слабкість, млосність, головний біль, неприємний присмак їжі тощо).

2. Надмірна концентрація, фіксація на подіях минулого (смерті когось з рідних i т. т.).

3. Почуття туги.

4. Ворожить до оточуючих, роздратованість.

5. Руйнування звичних стереотипів поведінки.

Окремо було виділено групу «викривлених реакцій», для яких характерні:

* Неадекватна гіперактивність без почуття втрати.

* Відчуття в co6i симптомів захворювання померлого родича іпохондричного чи істеричного походження.

* Загострення хронічних соматичних захворювань.

* Зміни у стосунках з рідними, друзями.

* Виникнення ворожого ставлення до певних oci6.

* Психічний стан, типовий для шизоїдних oci6.

* Зміна звичних стереотипів поведінки.

* Автоагресивна повед1нка, яка завдає шкоди здоров'ю, соціальному чи економічному статусу.

* Тривожно-депресивний стан (ажитація, розлади сну, відчуття нікчемності, бажання бути покараним, думки про самогубство).

 

 

5. Типи реакцій на екстремальні ситуації.

Типи реакційй на екстремальні ситуації.

1. Непатологічні (нормальні) реакції, що проявляються в значному психічному i фізичному напруженні, а симптоматично у треморі, пітливості, нудота, частому сечовиділенні, тахікардії, при збереженні здатност1 до критично! оцінки ситуації i доцільних дій;

2. Невротичні реакції, що, зазвичай, супроводжуються астенією, депресією, істеричними та панічними реакціями, зниженням критичності i здатності до цілеспрямованої діяльності;

3. Психопатичні реакції rinep - або гіпоактивності, що виявляються у таких фізіологічних реакціях, як блювання, параліч, перверзії iз втратою критичності i можливості до цілеспрямованої діяльності;

4. Гострі або хронічні реактивні психози, афективно-шокові стани, що супроводжуються розладами свідомості, внаслідок чого noтерпілі становлять загрозу для себе i оточуючих;

5. Віддалені (посттравматичні) розлади, що супроводжуються зниженням загально! активності адаптивних можливостей людини, нав'язливими станами.