Концепція правової, соціальної держави

Демократичний режим ще називають правовою державою. Правова держава — це суверенна політико-територіальна ор­ганізація публічної влади, яка ґрунтується на принципах вер­ховенства права, дотримання закону, поважання особистості й недоторканності її прав, свобод та законних інтересів. Вона є необхідною умовою і найважливішою засадою вільного існу­вання людей у демократичному суспільстві.

Сам термін "правова держава" (нім. КесЬіззііааі;) вперше було вжито у першій половині XIX ст. в працях німецьких правознавців (К. Велькер, Р. фон Моль та інші). Сама ж ідея панування закону в житті суспільства, держави має давні традиції. Ще Платон писав, що він бачить близьку загибель тієї держави, де закон не має сили і перебуває під владою натовпу. Подібну думку висловлював і Аристотель: там, де відсутня влада закону, зазначав він, немає сенсу говорити про будь-яку форму державного устрою. Адже в такому сус­пільстві панують або хаос і анархія, або свавілля володаря-деспота. Сама концепція правової держави загалом була сформована в XVII—XIX ст. в працях Дж. Локка, ПІ. Монтеск'є, Ж.-Ж. Руссо, І. Канта, Т. Джеферсона та ін.

На сьогоднішній день більшість держав світу у своїх кон­цепціях проголошують себе "правовими".

Головні ознаки правової держави:

1. Наявність розвинутого громадянського суспільства. Існу­вання правової держави неможливе без громадянського сус­пільства, як і навпаки.

2. Верховенство права, поширення вимог і норм конституції та законів на діяльність усіх громадських і політичних інституцій.

3. Правова рівність усіх громадян, пріоритет прав людини над законами держави.

4. Поділ державної влади на законодавчу, виконавчу й судо­ву, стримування й урівноваження ними одна одної.

5. Розв'язання питань і прийняття загальних рішень за оз­накою більшості, але з урахуванням прав меншості.

6. Визначальна роль суду у розв'язанні всіх спірних питань, підконтрольність йому всіх громадян та інституцій; можливість оскарження в судовому порядку неправомірних дій держави; юридична взаємовідповідальність держави і особистості.

7. Легальна діяльність не лише правлячих, а й опозиційних партій, об'єднань, рухів.

8. Вседоступність суспільно значимої інформації, незалеж­ність ЗМІ.

Утвердження принципів правової держави було важливим етапом в розширенні свобод індивіда і суспільства загалом. На думку творців концепції правової держави, забезпечення кож­ному громадянинові негативної свободи (свободи без обмежень) і підтримка конкуренції зроблять приватну власність загаль­нодоступною, максимізують індивідуальну відповідальність та ініціативу, приведуть в кінцевому результаті до загального добробуту. Але цього не сталося. Люди народжуються різними, а тому на практиці це призвело до жорсткої конкуренції, заго­стрення соціальної нерівності і класової боротьби.

Конструктивною відповіддю на недосконалість концепції правової держави, на невдалу спробу адміністративного со­ціалізму забезпечити в суспільстві рівність і соціальну спра­ведливість стала теорія і практика соціальної держави або держави загального добробуту. Перші соціальні держави виникають в 50—60-х роках XX ст. Основний закон ФРН 1949 р., що одним із перших закріпив це поняття, розкриває його зміст як гарантування гідного прожиткового мінімуму, соціальної рівності, соціального забезпечення, загального добробуту, державної допомоги тим, хто не в змозі самостій­но себе забезпечити. Тобто соціальні держави — це ті держа­ви, які в широких масштабах займаються розподілом со­ціального багатства і державних ресурсів, не пригнічуючи при тому ринкове середовище, а доповнюючи його розвине­ною системою заходів соціальної політики. Соціальна полі­тика — це розгалужена мережа видів діяльності державних та недержавних структур, спрямованих на втручання в еко­номічний процес заради підвищення добробуту й надання соціального захисту різним верствам населення.

В сучасних країнах є різні моделі соціальної політики, що спираються на сукупність макроекономічних, соціально-еко­номічних і соціальних показників. Найбільш відомі моделі дістали назви "ліберально-демократичної", "консервативної", "соціал-демократичної".

Ліберально-демократична модель. Прикладом реалізації можуть бути США. В ідеалі, держава бере на себе функцію стимулятора індивідуальної активності, заохочуючи своїх громадян до пошуку роботи, соціального захисту, підприєм­ницької ініціативи. Свою головну місію держава ліберального типу вбачає в охороні прав людини, тоді як охорона соціаль­них прав значною мірою перекладається на громадські орга­нізації й на саму особистість. В таких державах складається "модель залишкового принципу добробуту", оскільки пріори­тетними тут є громадські, далі політичні і вже потім соціальні права.

Консервативна модель. її ідеологічну основу становить ідея виправдання соціальної диференціації в суспільстві. Майнова нерівність розцінюється як цілком природне і нормальне яви­ще. Головна ж місія держави полягає в тому, щоб через гнучку податкову політику здійснювати перерозподіл доходів, водно­час надаючи компенсацію тим прошаркам, які її потребують. Прикладом є Німеччина.

Соціал-демократична модель робить акцент на запобіганні різкій диференціації найвищого та найнижчого рівня доходів. Соціальні гарантії ґрунтуються як на державній, так і на неде­ржавній підтримці. У функціональному плані державна полі­тика спрямована на забезпечення всіх громадян роботою. Зай­нятість і формальна відсутність безробіття утворюють стабільну податкову базу. Рівень оподаткування загалом значно вищий, ніж, скажімо, в ліберальній моделі. Це й дозволяє державі здійснювати перерозподіл бюджету, забезпечуючи громадян соціальною допомогою. Прикладом можуть бути скандинавсь­кі країни.

Відмінності в ідеологічних та правових орієнтирах держав різного типу знаходять втілення, насамперед, у витратах на соціальні цілі. Так, соціальні витрати держав ліберального типу утворюють найменшу суму, порівняно з державами, які обрали для себе інший шлях. У США вони становлять 18,2% ВВП. 72,8% населення перебуває за межею бідності. Позитив­ним наслідком політики такого типу держав є низький відсоток безробіття — у США 4%. Ця модель виявляється і найдешев­шою для платників податків, оскільки загальний розмір опо­даткування становить 29,4% ВВП.

У Німеччині соціальні витрати в середньому дорівнюють 25,8% ВВП. Спрямованість уряду на компенсаційні дії стосов­но малозабезпечених груп має результатом 10% населення, яке знаходиться за межею бідності. Рівень безробіття — 12%. Рівень оподаткування становить 39,6%.

Найбільший розмір соціальних витрат має місце в сканди­навських країнах, які реалізують свій соціал-демократичний вибір (32% ВВП). За межею бідності в цих країнах перебуває 0,1% людей. Рівень безробіття — 4% (природне безробіття). Дже­релом соціального благополуччя у країнах з соціал-демократич-ною моделлю є високий рівень оподаткування — 49,3% ВВП.

Українська модель соціальної політики формується в умо­вах суспільства, що трансформується. Це зумовлює цілий ряд її особливостей, до яких слід віднести: надмірну залежність від рівня економічного розвитку країни; відсутність можливостей

широкого вибору громадянами форми соціального захисту; фактичне "зведення" соціальної політики до її соціально-за­хисної функції; протиріччя між принципами, покладеними в основу цілого ряду правових актів, та механізмами їх реаліза­ції і фінансування.