Історія геологічного розвитку

Головною особливістю тектонічного положення Кримського регіону є належність його до Причорноморської гілки Середземноморського мобільного поясу, яка розташована між двома крупними геоблоками древньої (карельської) консолідації – Східноєвропейським і Чорноморським. Останні складені потужними (до 10-12 км) різновіковими структурно-формаційними (певними) комплексами різного простягання, сформованими у кілька епох після карельського розвитку цієї площі в умовах геосинклінального режиму. Доальпійська історія геологічного розвитку Криму у цілому, та дослідженої площі зокрема, характеризується кількома перебудовами тектонічних планів і змінами геодинамічних режимів розтягу і стиску, з закриттям або інверсією первинних структур. Кімерійський палеотектонічний план регіону визначався, в першу чергу, наявністю двох крупних структурних зон розтягу – Південно- і Північнокримського рифтів, сформованих в межах внутрішньоконтинентального морського басейну. Найбільш крупним і глибоким з них був Південнокримський, який простягався з області сучасного Гірського Криму через Керченський півострів на Кавказ. Утворений ще у палеозої материнський масив вапняків представляв собою, очевидно, прирозломний бар’єрний риф, який обрамляв з півночі геосинклінальний прогин. Мілководні карбонатні фації верхньопалеозойських відкладів мали локальне поширення, заміщуючись на південь потужними теригенними відкладами власне Південнокримського рифту (таврійська серія). Межі цього ранньокімерійського трогу визначались, очевидно, зонами крайових розломів – Кримського і Південноузбережного. Ці кімерійські прогини субширотного простягання, «обтікали» байкальські і герцинські виступи або накладалися на них у вигляді грабенів. Незважаючи на значну трансформацію в кімерійську епоху тектогенезу, древні виступи фундаменту збереглися і у сучасному структурно-тектонічному плані. Зокрема, це виступ байкальського фундаменту на північному сході і герцинський (Сімферопольський) виступ у центрі площі. Північна частина останнього опущена і перекрита верхньопалеозойськими, тріасовими і крейдово-палеогеновими відкладами, а південна різко занурена по Передгірській зоні розломів. За геофізичними даними, вона простежується під центральною і східною частинами Гірського Криму.

На рубежі тріасу і юри в кімерійських прогинах відбуваються процеси складкоутворення та інверсійні рухи, пов’язані з салгирською фазою тектогенезу. Проходить утворення складок в тріас-нижньоюрських відкладах, зародження і формування Качинського, Південнобережного, Туацького, Центральнокримського піднять і сполучених з ними інтрагеосинклінальних прогинів. У виповненні останніх (Південнозахідного, Східнокримського, Судацького, Бітацького, Кримсько-Кавказського) приймають участь середньоюрські відклади, а по мірі їх накопичення, межі цих прогинів розширюються.

У пізньоюрський час частина території, очевидно, мала вигляд неглибокого моря з архіпелагами гористих вулканічних островів, на обрамленні яких уже у кінці пізнього келовею відбувається зародження крупних біогермних масивів, які разом утворюють «Великий кримський бар’єрний риф», що простежується через увесь сучасний Гірський Крим. Трансгресія оксфорд-ранньокімериджського моря супроводжувалась накопиченням, в основному, карбонатної формації. Чергова короткочасна активізація орогену відбувається у пізньому кімериджі. Вона зумовила регіональну перерву в осадконакопиченні, а уже титонський час характеризується умовами карбонатно-теригенного осадконакопичення в межах мілководного шельфу.

З початку крейдового періоду наступає альпійський етап розвитку території: ранньоальпійський і пізньоальпійський. На основі аналізу циклічності осадконакопичення протягом цих етапів, виділяються окремі стадії: ранньокрейдова, пізньокрейдово-еоценова, олігоцен-ранньоміоценова, середньо-пізньоміоценова, пліоцен-плейстоценова.