ІДЕАЛЬНЕ, ЙОГО ПРИРОДА

Ідеальне — філософська категорія, протилежність матеріального, реального. Ідеальне в ідеалістичної традиції розуміється як самостійне нематеріальне начало, що існує поза простором і часом (дух, ідеї). Ідеальне в матеріалістичної традиції розуміється як відображення в свідомості зовнішнього світу, суб'єктивний образ об'єктивної реальності. У марксизмі трактується як відображення зовнішнього світу в формах свідомості і діяльності людини як суспільної істоти, продукт і форма соціальної практики (на відміну від простого продукту пасивного індивідуального споглядання).

Принциповий синтез альтернативних концепцій ідеального можна навести наступним чином.
Ідеальне є особливий характер для взаємодії суб'єкта та об'єкта, спосіб відтворення загальних і цілісних характеристик об'єктивної реальності за допомогою репрезентантів цієї реальності. Воно не може бути зведене ні до схеми дії з цим еталоном, ні до суб'єктивного образу об'єктивного світу. Як спосіб відображення ідеальне неодмінно передбачає взаємозв'язок трьох його «опорних пунктів», інформаційний зв'язок, між якими здійснюється за допомогою:
· Об'єктного еталона або його знака;
· Поєднаної з еталоном схеми практичного або розумової дії;
· Суб'єктивної здібності людини за допомогою мозку відтворювати у свідомості образ класу речей стоїть за еталоном.
Будучи специфічним взаємовідношенням людини і світу, ідеальне - репрезентативне (через об'єктний еталон або його знак) освоєння світу людиною, що здійснюється за допомогою володіння якою-небудь частиною цього світу.
Ідеальне є внутрішня сторона процесу взаємодії суб'єкта та об'єкта, тобто їх взаімоотраженіе, рефлексія, воно не зводиться лише до впровадження частини зовнішнього світу (ейдосу, копії, репрезентанта) у внутрішній світ людини.

У залежності від того, яка сутність (цілісність) підлягає ідеального сприйняття - природного об'єкта чи духовної реальності особистості - на перший план виступає або образотворча (імітаційна) або виразна (експресійна) тенденції.

 

 

144 ПОХОДЖЕННЯ І СУТНІСТЬ СВІДОМОСТІ ЯК ФІЛОСОФСЬКА ПРОБЛЕМА

Проблема свідомості завжди привертала увагу філософів, оскільки визначення місця і ролі людини у світі передбачає з'ясування при­роди людської свідомості. Поняття свідомості - ключове для аналізу усіх форм духовної і душевної життєдіяльності людини, засіб контролю, регу­лювання, управління взаємовідносин між людиною і світом. Ця проблема має особливе значення для філософії і тому, що ті чи інші підходи до питання про суть свідомості, її характер, співвідносний з буттям торкають­ся вихідних світоглядних основ будь-якого філософського напрямку. На ранніх ступенях розвитку філософії відсутнє чітке розмежуван­ня свідомого та несвідомого, матеріального та ідеального у трактуван­ні психічних явищ. Так, основу свідомих дій Геракліт визначав понят­тям логос. Вперше розрізняли матерію і свідомість софісти, а за ними - Сократ. У Платона об'єктивний зміст актів свідомості відокремлюється в особливий світ ідей, протилежних всьому матеріальному світу. Відтоді проблема свідомості не втрачає гостроти, а в сучасних умовах навіть актуалізується. Це зв'язано з зростанням ролі свідомості в житті людини і суспільства, з новими досягненнями науки в осягненні свідомості: з відкриттям безсвідомо-го, виявленням нових фактів, що утворюють проблемне поле пара­психології, досягненнями реаніматології, що спонукають до роздумів про те, що відбувається з свідомістю людини після смерті тощо.

Свідомість має складну багатогранну природу. Крім філософії сві­домість вивчають психологія, фізіологія, біологія, соціологія та ін. На відміну від окремих наук, предмет, що має спеціальний характер, фі­лософія прагне до цілісного, системного осягнення всесвіту і людини. Тому і при вивченні свідомості філософи намагаються розкрити різні її аспекти: гносеологічний (відображаючий), онтологічний (буттєвий), оксіологічний (ціннісний), соціо-культурний; прагнуть виявити меха­нізми її становлення та розвитку у онто- і філогенезі, розкрити її соці­ально-діяльну суть. Дати змістовний аналіз, дослідити особливості фун­кціонування свідомості на різних суб'єктних рівнях, у різних конкретно-історичних умовах і тим самим ви­робити цілісну теорію свідомості. При реалізації проблеми філософія спирається на дані окремих наук,

 

145. СВІДОМІСТЬ ТА БУТТЯ У СВІТІ. САМОСВІДОМІСТЬ..

Самые перывые представления о сознание возникли в древности. Тогда же возникли и представл о душе и были поставлены вопросы: что представляет собой душа? как она соотносится с предметным миром? С тех пор продолж споры о сущности созн и возможности его познания. Одни исходили из познаваемости, другие что попытки понять сознание тщетно также как попытка из окна увидеть себя идущим по улице.

Идеализм - сознание первично. Дуализм - сознание и материя независимы друг от друга. Материализм - материя первична и исторически и гносеологически. Она носитель и причинаего возникновения. сознание - производное от материи. Сознание вязано не со всей материей, а только с частью мозга и только в опред периоды времени. Причем мыслит не мозг, а чел. при помощи мозга. Сознние - это высшая, свойственная только человеку и связанная с речью функция мозга, заключающаяся в обобщенном и целенаправленном отражении действительности. Сознание можно абсолютно противопоставить материи только в рамках основного вопроса, за ними - нет. За этими пределами противопоставл относительно., ибо сознание не есть самостоятельная субстанция, а одно из свойств материи и, следовательно, неразрывно связано с материей. Абсол противопоставление мат и созн ведет к тому, что созн выступает как некая самост субстанция, сущ наряду с материей. Сознание есть одно из свойств движ материи, есть особое свойство высокоорг материи. Это означает, что между созн и материей сущ и различие, и связь, и единство. Различие - сознание не есть сама материя. Составляющие содержание сознания образы внешних объектов отличны по форме от этих объектов, как идеальные их копии. Единство и связь - Псих явления и мозг тесно вязаны как свойство и мат субстрат, кот это свойство принадлежит и без кот оно не сущ. С др стороны возникающие в созн псих образы сходны по содержанию с вызывающими их матер объектами. Сущностью созн является его идеальность,кот выражается в том, что составл созн образы не обладают ни свойствами отрадаемых в нем предметов, ни свойствами нервных процессов, на основе кот они возникли.Идеальное выступает как момент практического отношения человека к миру, отношения, опосредованного формами, созданными предшествующиим поколениями - прежде всего способеностью отражать в матер формах языка, знаков, и превращать их посредством деятельности в реальные предметы.Идеальное не явл чем-то самостоятельным по отношению к созн в целом: оно характеризует сущность сознания в отношении к материи. Идеальное и матер не разделены нероходимой гранью, Идеальное есть ни что иное, как материальное, прерсаженное в чел голову и преобразованное в ей. Такое преобр материального в идеальное производит мозг. Сознание сущ не всегда. Оно возникло в ходе истор развития материи, усложнения ее форм, как свойство высокоорганиз матер систем. Материи присуще свойство, сходное с созн - отражение. Отражением облад все мат образования. Оно явл моментом любого взаимодействия. Отраж - это изменение одного явления под воздействием другого. В неживой природе распроствранены изоморфные отражения - отпечатки, следы... Как свойство жив организмов выступает раздражимость. Дальнейший этап развития форм отражения после раздражимости связан с возникновением чувствительности, т.е. способности иметь ощущения, отражающие свойства предметов, воздействующих на организм. Ощущ составляют нач форму психики. Психика - это способность ж существ создавать чувственные и обобщеные образы внешней действительности и реагировать на них сообразно своим потребностям. Под психикой чел понимается вся совокупность явлений и состояний его внутреннего мира.Сознание является частью психики. Психика охватывает не только сознательные, но и подсознательные и бессознательные процессы.

 

146 ФЕНОМЕН НЕСВІДОМОГО. ЙОГО ПРИРОДА ТА ФУНКЦІЇ

Несвідоме — дія природжених інстинктивних потягів у психічному житті людини, що в свою чергу ще й біологічно детермінуються, забуваючи при цьому про соціальні та природні чинники в детермінації людської життєдіяльності. В психології несвідоме звичайно протиставляється свідомому, однак у рамках психоаналізу несвідоме і свідоме розглядається як поняття різного рівня: не все, що не відноситься до несвідомого - усвідомлюється.

Поняття несвідомого у психологічній науці дуже ретельно досліджене З.Фрейдом, у його "теорії несвідомого", яку він побудував на низці феноменів, що спостерігалися при проведенні сеансів гіпнозу. Ним була помічена неусвідомленість причини виконуваних дій; абсолютне виконання дій, прагнення знайти пояснення своїм діям: можливість шляхом довгих розпитувань довести людину до пригадування істинної причини її дій.

У своїх роботах Фрейд встановив, що несвідоме проявляється у витісненні інфантильних і заборонених переживань, що зберігають свій енергетичний потенціал і виявляються у вигляді психічних порушень. Загалом теорія Фрейда розкриває несвідоме, як дію природжених інстинктивних потягів в психічному житті людини, що в свою чергу ще й біологічно детермінуються, забуваючи при цьому про соціальні та природні чинники в детермінації людської життєдіяльності.

Говорячи про несвідоме, слід розрізняти події, дійсно пережиті особистістю, але залишені непоміченими, та події, що відбувалися за межами свідомості і, значить, не пережиті. Перші при сприятливих умовах можуть бути помічені й таким чином можуть довести свою реальність. Другі ж ніколи не можуть бути помічені. Отже, перед психологією та психопатологією стоїть важлива задача: висвітлити непомічені події психічного життя і тим самим зробити їх доступними усвідомленню та пізнанню. Таке прагнення до осяяння несвідомих глибин особистості стало одним з магістральних шляхів психотерапії.

Дослідження останніх років поглибили знання про несвідоме. А.В.Петровський (1996) вважає, що нижчий рівень психіки утворює несвідоме - сукупність психічних процесів, актів і станів, обумовлених діяннями, у впливі яких людина не дає собі звіту. Будучи психічним, несвідоме являє собою таку форму відбиття дійсності, при якій втрачається повнота орієнтування у часі та місці дії, розладжується мовне регулювання поведінки, неможливі цілеспрямований контроль за скоєними діями та оцінка їх результатів.
До області несвідомого входять сновидіння, "субсенсорні" реакції, неусвідомлювані рухи, деякі безцільні спонукання до діяльності, марення, галюцинації тощо.
Несвідоме не можна прирівнювати до тваринної психіки, тому що воно настільки ж специфічно людський прояв, як і свідомість, воно детерміноване суспільними умовами існування людини, виступаючи як часткове, недостатньо адекватне відбиття світу в мозку людини.
З.Фрейд під несвідомим розумів потяги людини, які їй не вдалося реалізувати, оскільки вони виявилися суперечними соціальним нормам. Це, за Фрейдом, призводило до їх витискування до сфери несвідомого.

Раніше розрізнені елементи психічного життя людини об'єднуються завдяки інсайту в єдине ціле. Людина не народжується зі здатністю до інсайту, вона набуває її.
Інтуїція—спосіб прийняття рішення шляхом аналізу, при якому результат ґрунтується головним чином на здогаді.
Інтуїція близька до станів (натхнення, духовного бачення, відвертості), які знаходяться в несвідомому рівні психіки людини. На сьогоднішній день ніхто не заперечує, що інтуїція - це прояв несвідомого у людині. Відомо, що більшість наукових відкриттів здійснюється самим непередбаченим шляхом.

147 СУСПІЛЬНА ТА ІНДИВІДУАЛЬНА СВІДОМІСТЬ ТА НЕСВІДОМЕ

3.1 Будь-яка окрема людина, індивідуум є носієм свідомості. І тому її свідомість унікальна, індивідуальна, особистісна. Однак, в індивідуальній свідомості завжди є деякий зміст, спільний для окремих груп або для усіх людей. Він формується стихійно, бо кожна людина належить до певної професії, класу, нації, людству в цілому, і виражає наявність в індивідуальній свідомості людини спільних з іншими людьми потреб, інтересів, установок, цілей. Такий спільний, надіндивідуальний, отже, безособовий зміст свідомості називається суспільним (або суспільною свідомістю). Суспільна свідомість, виражаючи інтереси певної соціальної групи людей, має конкретно-історичний характер, тобто змінюється з плином часу.

3.2. Людина народжується в суспільстві, яке має певний рівень розвитку. І тому формування індивідуальної свідомості здійснюється переважно за рахунок засвоєння цією людиною різноманітної інформації, накопиченої суспільною свідомістю. Разом з тим сама суспільна свідомість розвивається за допомогою досягнень зрілої індивідуальної свідомості, творчих проривів, відкриттів, винаходів зроблених окремими особами в тих або інших галузях діяльності. Суспільна свідомість, як правило, сильніша за індивідуальну, бо людина змушена підстроювати свою свідомість під установки і орієнтації своєї соціальної групи (нації, класу та ін.) і тому досить легко піддається колективному навіюванню. Для кожної особи, яка бажає зберегти своєрідність, завжди актуальною є проблема пошуку шляхів і способів послаблення залежності від диктату суспільної свідомості.

Існують різні підходи до проблеми ідеального, але їм властиве за­гальне прагнення поняттям ідеальності виразити здатність предмету чи позначити щось понад те, чим поняття ідеальності є безпосере­дньо. Це прагнення пов'язано з визнанням того, що людська реаль­ність має певний зміст, який відрізняється від її природних власти­востей і не може бути виведеним з них. Але у розумінні надчуттєвого, ідеального} змісту реальності серед філософів немає єдності. Можна виділити дві загальні позиції у вирішенні питання. Першу умовно позначають як «діяльнісне тлумачення ідеального», зв'язана з ім'ям філософа Евальда Іл'єнкова. Прихильники такого підходу вважають, що ідеальне виникає у просторі людської діяльності, що розуміється як специфічний спосіб буття людини у світі. Тут ідеальне розкрива­ється як об'єктивне ставлення, що характеризує реальність поза пси­хікою конкретних індивідів. Друга позиція - психологізм або інфор­маційний підхід^ становлення якого зв'язано з ім'ям філософа Давида Дубровського. її прихильники визначають ідеальне як суб'єктивну реальність, те, що належить світу людського інтелекту, психічному життю. Логіка обґрунтування позиції така: «Якщо матеріальне є об'єк­тивною реальністю, то ідеальне не може бути ні чим іншим ніж суб'єк­тивною реальністю». Розуміння ідеального як суб'єктив­ної реальності, (почуттів, думок, спонукань), певною мірою виправдано, вказує на суб'єктивність як специ­фічний бік ідеального. Але для розкриття суті ідеального ще не дос­татньо визначити суб'єктивність, а треба виявити специфіку. Навіть індивідуальна свідомість існує не тільки як суб'єктивна психічна ре­альність, шляхом втілення, опредмечення в продуктах людської ді­яльності, а набуває об'єктивної форми існування. Більше того, свідо­мість постає не тільки як індивідуальна, але й як суспільна.

 

148 ВОЛЯ ЯК СУТНІСНА ВЛАСТИВІСТ ЛЮДИНИ

ВОЛЯ, способность к выбору цели деятельности и внутр. усилиям, необходимым для её осуществления. В. — специфич. акт, не сводимый к сознанию и деятель­ности как таковой. Не всякое сознат. действие, даже связанное с преодолением препятствий на пути к цели, является волевым: главное в волевом акте заключается в осознании ценностной характеристики цели действия, её соответствия принципам и нормам личности. Для субъекта В. характерно не переживание «я хочу», а переживание «надо», «я должен». Осуществляя волевое действие, человек противостоит власти актуальных пот­ребностей, импульсивных действий. По своей струк­туре волевое поведение распадается на принятие ре­шения и его реализацию. При несовпадении цели воле­вого действия и актуальной потребности принятие ре­шения часто сопровождается борьбой мотивов.

Воля-це свідоме регулювання людиною своїх дії, що вимагають подолання внутрішніх і зовнішніх труднощів.
Вольова поведінка характеризується свідомістю діяльності. Людина свідомо йде до поставленої мети.
Іншим найважливішим ознакою вольової поведінки є його зв'язок з подоланням внутрішніх і зовнішніх перешкод.
Серед внутрішніх перешкод можуть виступати втома, бажання розважитися, інертність, лінощі і т. д.
Прикладом зовнішніх перешкод може слугувати відсутність необхідного інструменту для роботи або протидія інших людей, які не бажають того, щоб поставлена мета була досягнута.
Фізіологічні основи волі.
В основі вольових дій лежить діяльність кори головного мозку.
На основі другосигнальних зв'язків здійснюється вся свідома регуляція людської поведінки, відбувається вибір місця, часу і характеру, способу, інтенсивності дії при реалізації отриманої інформації.
Величезне значення у здійсненні вольової регуляції мають лобові частки кори мозку. У них відбувається звірення досягнутого результату з попередньо складеної програмою мети. Поразка лобових часток призводить до апраксии (швидкої отвлекаемости, неможливістю зосередження на протязі тривалого часу на будь-якої діяльності). Абулія (хворобливе безвілля) розвивається частіше після енцефалітів, менінгітів, черепно-мозкових травм).
Рефлекторна природа волі пов'язана зі створенням у корі мозку вогнища оптимальної збудливості. Осередок оптимальної збудливості - це робочий вогнище в корі.
Важливий внесок в механізм вольового регулювання вносить ретикулярна формація. Вона є своєрідним фільтром, які відбирали одні імпульси, що йдуть до кори, і затримує інші, не мають життєво важливого значення. Ретикулярна формація є також своєрідним акумулятором і пультом управління з енергетичного постачання кори.
П. К. Анохін висунув поняття акцептора дії. Сутність його в тому, що нервові процеси як би випереджають протягом зовнішніх подій. На основі минулого досвіду людина передбачає, передбачає майбутні дії на нервову систему. На основі сигналу у мозку відновлюється весь комплекс нервових зв'язків, вся система асоціацій, вироблена багаторазовим повторенням.
Структура вольового акту (схема)
- Спонукання до вчинення дії
- Бажання (потяг)
- Осмислення мети діяльності
- Прийняття рішення (боротьба мотивів)
- Вольове зусилля
- Внутрішнє вольове дію (утримання себе від якогось вчинку)
- Зовнішнє вольове дію (активна діяльність по досягненню мети)
Воля людини проявляється в діях, вчинках, виконуваних з наперед поставленою метою.
Вольові дії характеризуються наявністю мети, а також перешкод, труднощів, наявністю своєрідного напруги, що переживається в ході їх виконання.

149 КОНЦЕПЦІЯ ВОЛІ В ІСТОРІЇ ФІЛОСОФІЇ

Различные истолкования В. в истории философии и психологии связаны прежде всего с противоположностью детерминизма и индетерминизма', первый рассматри­вает В. как обусловленную извне (физич., психолотич., социальными причинами или же божеств, предопределе­нием — в супранатуралистмч. детерминизме), второй — как автономную и самополагающую силу (см. Свобода воли). В учениях волюнтаризма В. предстаёт как из­начальное и первичное основание мирового процесса и, в частности, человеч. деятельности. Различие фи-лос. подходов к проблеме В. нашло своё отражение в психологич. теориях В., к-рые могут быть разделены на две группы: «автогенетические» теории В., рассмат­ривающие её как нечто специфическое, не сводимое к к.-л. др. процессам (В. Вундт, Н. Ах, И. Линдворский и др.), и «гетерогенетические» теории, определяющие В. как нечто вторичное, продукт к.-л. др. психич. фак­торов и явлений — функцию мышления или представ­ления (интеллектуалистич. теории В. — мн. пред­ставители школы Гер б ар та и др.), чувств (Г. Эббин-гауз, Э. Блейлер), комплекс ощущений (ассоцианизм)

Сов. психология, опираясь на диалектич. и историч. материализм, рассматривает В. в аспекте её обществ.-историч. обусловленности. Изучается фило- и онтогенез произвольных (происходящих из В.) действий и выс­ших психич. функций (произвольного восприятия, запоминания и т. д.). В процессе развития психики ре­бёнка первоначально непроизвольные процессы вос­приятия, памяти и т. д. приобретают произвольный характер, становятся саморегулируемыми. Параллель­но развивается и способность к удержанию цели дейст­вия. Важную роль в изучении В. сыграли работы сов. психолога Д. Н. Узнадзе и его школы по теории уста­новки.

В. тесно связана с характером человека и играет зна­чит, роль в процессе его формирования и перестройки. Согласно распространённой т. зр., характер является такой же основой волевых процессов, как интеллект — основой мыслит, процессов, а темперамент — эмоцио­нальных процессов.

 

150 ВОЛЯ І РОЗУМ + СМ 149 РАССУДОК И РАЗУМ, филос. категории, сформиро­вавшиеся в домарксистской философии и выражающие два уровня мыслит, деятельности. Различение Р. и р. как двух «способностей души» намечается уже в антич. философии: если рассудок — способность рассужде­ния — познаёт всё относительное, земное и конечное, то разум, сущность к-рого состоит в целеполагании, открывает абсолютное, божественное и бесконечное. У Николая Кузанского, Бруно, Шеллинга и др. сложилось представление о разуме как высшей по сравнению с рассудком способности познания; разум непосредственно «схватывает» единство противополож­ностей, к-рые рассудок разводит в стороны.

Детальная разработка представления о двух уровнях мыслит, деятельности — Р. и р. — принадлежит Кан­ту. Осн. функция рассудка в познании — мыслит, упоря­дочение, систематизация явлений, материала чувст­венности. Рассудок, по Канту, привносит форму в знание, содержание к-рого есть результат чувств, со­зерцания. Рассудок всегда носит конечный, ограничен­ный характер, поскольку конечно и ограничено содер­жание, порождаемое чувств, познанием. Вместе с тем, согласно Канту, мышлению свойственно стремление к выходу за пределы этой конечности, к поиску безуслов­ных оснований, не ограниченных рамками конечного опыта. Таким мышлением является разум, стремящий­ся найти бесконечное, безусловное и абсолютное. Од­нако разум не достигает этой цели и впадает в нераз­решимые противоречия — антиномии.

Продолжая кантовскую традицию различения Р. и р. как двух ступеней рационального познания, Гегель противопоставляет разум (как «бесконечное» мышление) рассудку (как «конечному» мышлению). Конечность рассудка обусловлена тем, что он, фиксируя ограничен­ные определения мысли, не способен выйти за пределы их содержания. Однако устойчивость, определённость и конечность рассудка лежит, согласно Гегелю, в основе систематизирующей деятельности мышления, упорядо­чивания доставляемого восприятием материала. При­знавая правомерность рассудка, Гегель вместе с тем подчёркивал, что возможности мышления не исчер­пываются рассудочной деятельностью. В отличие от Канта, Гегель признавал способность разума выполнять в познании конструктивную функцию. Достигнув ста­дии разума, мышление выступает как свободная, не связанная к.-л. внеш. ограничениями спонтанная ак­тивность духа. На стадии разума мышление делает своим предметом собств. формы, наличные определения мысли и, преодолевая их абстрактность и односторон­ность, вырабатывает «разумное», или «конкретное», понятие. В разуме находит выражение диалектика по­знания: Гегель рассматривал деятельность мышления на стадии разума как развитие, конкретизацию его понятийного содержания.

Личностные качества обусловлены не только внешним, но и внутренним, духовным содержанием. Личность есть категория религиозно-духовная……………….

151. ВОЛЯ ЯК ПРАКТИЧНА ДУХОВНІСТЬ.

Роздвоєність думок, почуттів-характерна особливість нерішучого людини. У нього не вистачає сил побороти суперечливі думки і почуття, направити їх в якесь певне русло.
Все це призводить до того, що людина втрачає час, а потім, коли все-таки опиняється перед необхідністю зробити вибір, хапається за першу-ліпшу, може бути, навіть за найгіршу ціль. Нерішучість проявляється і в тому, що людина, не продумавши, не зваживши, приймає поспішне рішення.
Наполегливість (проявляється у здатності тривалий час направляти і контролювати поведінку відповідно до наміченої мети).
Є люди, які на перший погляд здаються виключно наполегливими. Близьке ж знайомство з ними показує, що вони просто вперті. Дурень визнає лише власну думку, власні аргументи і прагне керуватися ними в діях і вчинках, хоча ці аргументи можуть бути помилковими або, у всякому разі, не найкращими.
Витримка (або самовладання) (проявляється у здатності стримувати психічні та фізичні прояви, що заважають досягненню мети).
Самостійність (вміння за власною ініціативою ставіт' мети, знаходити шляхи її досягнення та практично виконувати прийняті рішення).
Властивістю волі, протилежним самостійності, буде сугестивність.
Люди, що відрізняються сугестивністю, не можуть за власною ініціативою почати і закінчити більш-менш складне вольове дію; Вони проявляють активність у тому випадку, якщо отримують вказівки, розпорядження, рада. Вони швидко піддаються впливу інших людей.
До вольовим властивостям особистості відносять і такі, як сміливість, відвага, мужність, стійкість, дисциплінованість. Але вони значною мірою є індивідуальним поєднанням розглянутих вище вольових якостей.
Людей з високим рівнем розвитку певних вольових властивостей справедливо називають людьми сильної волі.
Є люди, у яких низький рівень розвитку всіх вольових властивостей. Таких людей зазвичай називають слабовільним.
Воля як регулятор поведінки формується в процесі життя і діяльності.
Першорядне значення у розвитку волі і формуванні вольових властивостей особистості має повсякденний регулярний працю.

152 СВОБОДА ВОЛІ

Свобода есть относительное понятие. Новая этическая проблема соотношения свободы и ответственности личности. В техногенной цивилизации человек может сделать больше, чем он имеет прав. Лозунг свободы "Не мешайте действовать!" восходит к эпохе буржуазных революций. Это критика разных феодальных регламентаций. Развитие капитализма сопровождается требованиями различных свобод.

Свобода стала основной ценностью. Сартр: мы приговорены к свободе, человек всегда имеет возможность выбора и пытается переложить ответственность на других.

Лишение индивида общения и возможности выбора отрицательно сказывается на развитии личности. Изоляция - страшное наказание. Еще страшнее есть навязывание чужой воли. Человек, полностью подчиненный другому уже не есть личность. Аналогично не личность, лишенный рассудка или разума. Они не могут нести ответственность за свои действия. Свобода и ответственность есть неотъемлемые атрибуты личности.

Свобода волі,філософська категорія, що позначає філософсько-етичну проблему, — самоопределяєм або детермінована людина в своїх діях, тобто питання про обумовленість людської волі. Запеклі спори, що ведуться довкола С. ст з часів Сократа, викликані особливою життєвою значущістю цієї проблеми, бо від її рішення залежить визнання відповідальності людини за свої вчинки. Якщо кожна дія строго зумовлена і не може бути іншим, чим воно є, то його не можна поставити в провину або поставити в заслугу. Але, з іншого боку, уявлення про волю як нічим заздалегідь не обумовленій «кінцевій причині» дії передбачає розрив причинного ряду явищ, що протіворечит потреби наукового пояснення.

Відповідно до двох сторін цієї антиномії в тлумаченні С. ст виявилися головним чином дві філософські позиції: детермінізм, що відстоює причинну обумовленість волі, і індетермінізм, що відкидає причинну залежність волі. Згідно чинникам (фізичним, психічним і ін.), що визнаються причиною вольових актів, серед філософських детерміністичних концепцій прийнято розрізняти механічний детермінізм (Би. Спіноза, Т. Гоббс) і менш строгий, детермінізм психічний, або психологічний (Т. Ліппс). Прикладом найбільш послідовного індетермінізму можуть служити учення І. Фіхте і М. Ф. Мін де Бірана.

Проте в історії філософії поширеніші змішані, еклектичні доктрини С. ст, що поєднують протилежні позиції. Такий дуалізм І. Канта. Як розумна істота, що належить інтеллігибельному (умопостігаємому) світу, людина, по думці Канта, володіє С. ст Але на емпіричному світі, де панує природна необхідність, він скований в своєму виборі, а воля його причинно обумовлена. Сліди подібної непослідовності носить і концепція Ф. Шеллінга: з одного боку, він визначає свободу як внутрішню необхідність, з іншого боку — визнає самополагающий характер первинного акту вибору. Р. Гегель, проголошуючи С. ст, по суті наділяє нею не людину, а «світовий дух», що втілює «чисте» поняття С. ст

В буржуазній філософії кінця 19—20 вв.(століття) серед тенденцій в тлумаченні С. ст переважає волюнтаристський і персоналістічеський індетермінізм, а також поширена позитивістська установка обходити цю проблему. В А. Бергсона, наприклад, обидві ці тенденції переплітаються. Відстоюючи С. ст, він посилається на органічну цілісність душевних станів, непіддатливих розкладанню на окремі елементи і, згідно Бергсону, причинно не обумовлених. Ст Віндельбанд розглядає вольові акти в одних випадках як причинно обумовлені, в інших — як вільні. Проблема С. ст стоїть в центрі уваги атеїстичного екзистенціалізму (Ж. П. Сартр, М. Хайдеггер), який убачає в людині носія абсолютної свободи, що протистоїть зовнішньому світу, зводячи по суті С. ст до свавілля.

В релігійних ученнях теїстів проблема С. ст ставиться в плані самовизначення людини по відношенню до бога, причому само поняття С. ст, без якого неможлива релігійна етика, стикається з поняттям «благодать» і непорушного божественного визначення. Спроби вирішити протиріччя, що виникають тут, породжували різний, часто протилежний перебіг релігійної філософії [наприклад, томізм і молінізм в католицизмі, кальвінізм і армініанство (див. Армініани і гомарісти.) у протестантизмі]. Крайні релігійно-детерміністські варіанти вчень про визначення, що ставлять людську особу в абсолютну залежність від надприродної сили, божественної волі, складають спільно з натуралістичним детермінізмом і з язичеською вірою в долю основний набір концепцій фаталізму.

В марксистській філософії основою для оцінки проблеми С. ст є діалектика свободи і необхідності. Див. Свобода.

153 ВИБІР ЯК СУТНІСТЬ ВОЛЬОВОГО АКТУ

складна ВОЛЬОВА ДІЯ охоплює більшу кількість етапів, які реалізуються в такій послідовності:
- усвідомлення мети й бажання досягти її;
- усвідомлення можливостей досягнення мети;
- появу мотивів, які стверджують або заперечують ці можливості;
- боротьба мотивів і вибір;
- прийняття однієї з можливостей рішення;
- здійснення прийнятого рішення.
Процес перебігу вольової дії в реальних умовах завжди залежить від конкретної ситуації, тому різні фази можуть набувати більшої або меншої ваги, інколи сконцентровуючи на собі весь вольовий акт, а інколи зовсім нівелюючись. Насправді будь-яка вольова дія є вибірковим актом, який включає свідомий вибір і прийняття рішення.

154 ВИБІР САМОПРОЕКТУВАННЯ САМОЗДІСНЕННІ ЛЮДИНИ

Лишение индивида общения и возможности выбора отрицательно сказывается на развитии личности. Изоляция - страшное наказание. Еще страшнее есть навязывание чужой воли. Человек, полностью подчиненный другому уже не есть личность. Аналогично не личность, лишенный рассудка или разума. Они не могут нести ответственность за свои действия. Свобода и ответственность есть неотъемлемые атрибуты личности.

Люди обладают значительной свободой в определении целей своей деятельности, средств для достижения этой цели. Свобода, следовательно, не абсолютна и претворяется в жизнь как осуществленные возможности путем выбора определенной цели и плана действий. Свобода воли есть необходимое условие любой целенаправленной деятельности.

Самоздійснення суб'єкта культуротворчості як медіатора архетипних вмістів колективного несвідомого та актуальних насьогодні соціальних ролей (в аспекті смислового наповнення ідентифікації особистості) відбувається шляхом осягнення свого призначення, яке усвідомлюється через співпрацю з особистим міфом та особистим несвідомим в його архетипних сюжетах та міфологемах.
• Самоактуалізація, саморозвиток та самоздійснення як етапи конструювання “Я” органічно та екологічно об'єктивуються в індивідуальній міфотворчості, що спонукає до спільного вчинку етнокультурної міфотворчості особистості та спільноти.

 

155 ВИБІР СВОБОДА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ

Человек может строить любые иллюзии на свой счет, но то, чем он является в действительности, может быть обнаружено только в деле. И именно по нему другие люди могут оценить его личность. Социально-деятельная сущность лежит в основе социализации индивида, в процессе которого и формируется личность. Социализация есть процесс усвоения социального опыта, через включенность в жизнь общества. Социализация осуществляется в филогенезе (формирование родовых свойств и качеств человечества) и онтогенезе (форм конкретной личности).

Социальные обстоятельства нередко приводят к тому, что человек, поставленный перед выбором, не всегда следует самому себе, этическому императиву своей личности. И только высоконравственные личности испытывают глубокое чувство трагизма от сознания своей "не-личности", т.е. неспособности совершать то, что диктует сокровенный смысл "Я".

Лишение индивида общения и возможности выбора отрицательно сказывается на развитии личности. Изоляция - страшное наказание. Еще страшнее есть навязывание чужой воли. Человек, полностью подчиненный другому уже не есть личность. Аналогично не личность, лишенный рассудка или разума. Они не могут нести ответственность за свои действия. Свобода и ответственность есть неотъемлемые атрибуты личности. Люди обладают значительной свободой в определении целей своей деятельности, средств для достижения этой цели. Свобода, следовательно, не абсолютна и претворяется в жизнь как осуществленные возможности путем выбора определенной цели и плана действий. Свобода воли есть необходимое условие любой целенаправленной деятельности.

Ответственность предполагает с одной стороны осознание должного, а с другой - возможность свободного выбора путей его реализации. Свобода есть специфически человеческий способ бытия: "Мера свободы входит в понятие человека".

Свобода есть относительное понятие. Новая этическая проблема соотношения свободы и ответственности личности. В техногенной цивилизации человек может сделать больше, чем он имеет прав. Лозунг свободы "Не мешайте действовать!" восходит к эпохе буржуазных революций. Это критика разных феодальных регламентаций. Развитие капитализма сопровождается требованиями различных свобод.

Свобода стала основной ценностью. Сартр: мы приговорены к свободе, человек всегда имеет возможность выбора и пытается переложить ответственность на других.

156. Тягар свободи, феномен конформізму. «Втеча від свободи» Фромма

Термін “конформізм” означає робити подібним, відповідним, пристосовуватися, погоджуватися.
У загальному плані конформізм визначається як пасивне, пристосовницьке прийняття групових стандартів у поведінці, безапеляційне визначення існуючих порядків, норми і правил, безмовне схиляння перед авторитетами. У визначенні конформізм мале означати три різні хоч зовні подіб