ХРИСТИЯНСЬКА ДОКТРИНА ПОХОДЖЕННЯ ЛЮДИНИ

Христианство считает человека Божьим творением. Христианский человек - это единство естественного (тела) и сверхъестественного - души. Религиозные концепции базируются на креационизме, то есть на понимании того, что человек - результат волевого акта над существа Бога, а именно акта создания

В христианстве представление о человеке как "образе и подобии Бога" сочетается с учением о соединении божественной и человеческой природы в личности Христа и возможности внутреннего приобщения каждого к божественной благодати. В системе христианского мировоззрения человек стал восприниматься как существо, в котором изначально неразрывно и противоречиво связаны два начала: душа и тело, а также человек и Бог. Например, Августин рассматривал душу как независимую от тела и именно ее отождествлял с человеком, а Фома Аквинский рассматривал человека как единство тела и души, как существо промежуточное между животными и ангелами. Плоть человеческая – арена низменных страстей и желаний. Отсюда постоянное стремление человека к постижению божественного света и истины, что освобождает его от дьявольских пут. Этим обстоятельством обусловлена специфика человеческого отношения к миру: здесь явно не только стремление постичь собственную сущность но и стремление приобщиться к высшей сущности – Богу. Этому воззрению чужда мысль о конечности человеческого бытия.

121. П. ТЕЙЯР ДЕ ШАРДЕН ПРО МЕТУ ІСНУВАННЯ ЛЮДИНИ. (1881—1955) – французский естествоиспытатель, священник, мыслитель и мистик. Его труд "Феномен человека" посвящен проблеме взаимоотно­шения науки и религии, вопросам эволюции и грядуще­го преображения мира, образу "конвергирующей" Все­ленной, изложению оснований видения мира как живо­го организма, пронизанного Божеством и устремленно­го к совершенству. Одним из идеалов Т. было создание "сверх-науки", способной координировать все отрасли знания. В этом контексте Т. трактовал особую значи­мость религии. Религия и наука предстают как две неразрывно свя­занные стороны или фазы одного и того же полного ак­та познания, который один смог бы охватить прошлое и будущее эволюции. Т. не был расположен в контексте собственного видения эволюционирующего мира примитивизировать и упро­щать интерпретации этого явления: по его мнению, по­этапного усложнения нервной системы для появления "духовной личности человека", очевидно, недостаточ­но – необходимо и осуществление соответствующего "творческого акта".

Выстраивая схему архитектоники развития планетарного бытия, Т. обозначал ее этапы как "преджизнь" (или "сфера материи), "жизнь" (биосфера) и "феномен челове­ка" ("ноосфера"). Мистическая трактовка Т. материи, феноменов творчества, активности человека, были близки миропониманию христианства, но были излагаемы им сквозь призму своего личностного опыта.

Т. верил в то, что неизбежно вступление людей (не без собственных усилий и учас­тия) в мир Божественного совершенства, именуемый Т. как "точка Омега". Грандиозная интеллектуально-рели­гиозная модель Т., органично включающая в себя идеи "сверхжизни", "сверхчеловечества", "планетизации" человечества. "Точка Омега", по Т., является прорывом за пределы собственно человеческой истории. Т. принципиально не допускает амбиций на космосоразмерный статус человека самого по себе, не сумевшего явно преодолеть собственный горизонт и превзойти самого себя.

"Точка Омега" у Т. – нечто или некто, действующий с самого начала эволюции; наличествующий всегда; некое трансцендентное надмировое начало. Одним из частных случаев, по мнению Т., перманент­ного проявления Бога выступает христианство.

В 20 ст. – это планетарная сила, призванная воссоединить людей для достижения космического смысла и цели – Единого Божества. Грандиозная схема Т. убедительно продемонстрировала высочайший потенциал обновле­ния, имплицитно содержащийся в символической сово­купности догматов христианства.

 

122. ФІЛОСОФСЬКА ПРОБЛЕМА БУТТЯ ВЗАГАЛІ.

БЫТИЕ – категория, фиксирующая основу суще­ствования (для мира в целом или для любой разновид­ности существующего); в структуре философского зна­ния выступает предметом онтологии; в теории познания рассматривается как базисная для любой возможной картины мира и для всех прочих ка­тегорий.

Проблема буття — одна з перших проблем, які намагалась розв´язати філософія. Філософія, на відміну від буденної свідомості, порушує проблему буття свідомо, намагається з´ясувати смисл, який людська культура вкладає в це поняття. Вчення про буття називається онтологією (грец. on, ontos — суще і logos — поняття, розум). Термін вживається у філософії з XVII ст., хоч сама проблема буття розглядалась з часів Парменіда.
Тривалий час онтологія була однією зі складових метафізики, до якої входили також теологія (вчення про Бога) і психологія (вчення про душу). Оскільки теологія і психологія пізніше відокремилися від філософії, то метафізика фактично збіглася з онтологією.
Кант відмовив онтології в праві бути наукою на взірець природознавства, довівши, що її претензії на самостійне бачення світу призводять до антиномій. У його вченні онтологія фактично була зведена до гносеології. Що таке буття (світ), його принципи, людина може знати тільки з розуму (розсудку), який надав апріорні форми цьому буттю.
У післякантівській філософії намітились дві тенденції:
1. Відмова від онтологічних побудов (неокантіанство, позитивістська традиція).
2. Спроба віднайти свій філософський, відмінний від наукового, підхід до буття (через інтуїцію тощо), на якому можна було б будувати онтологію.
У Гегеля, для якого буття було тотожним мисленню (буття приписувалось насамперед ідеї, Богу) вчення про буття (онтологія) звелось до логіки. Мислитель досліджував буття тільки як логічну категорію. Марксизм, йдучи за Кантом і Гегелем, заперечував самостійний статус онтології, однак не послідовно. Так, Ф. Енгельс, а за ним і радянські філософи без належного методологічного обгрунтування розгорнули вчення про форми матерії. Неомарксисти (Г. Лукач, Франкфуртська школа) здійснили спробу розбудувати онтологію на засадах практики. Вони розглядають світ у формах практики (культури), і буття постає насамперед як визначення культури.
Концепція інтуїтивного бачення буття, протилежна науковому (розсудковому) підходу до нього, наявна у філософії Ф. Ніцше, А. Шопенгауера й А. Бергсона. Але найбільший вплив на відновлення онтологічних вчень у XX ст. виявила феноменологія Е. Гуссерля, який методологічно обґрунтував новий підхід до буття, дав нове тлумачення буття, чим було подолано кантівське заперечення онтології. Феноменологія стала основою онтологічних побудов самого Е. Гуссерля, а також «критичної онтології» Н. Гартмана та «фундаментальної онтології» М.Гайдеггера.
В історії філософії проблему буття вперше порушили елеати. Парменід, який вважав буття основою світу, дійшов парадоксального висновку: що існує тільки буття, а небуття не існує, бо якщо людина думає про небуття, то воно постає як буття. Отже, буття з самого початку постало як загадка філософії.
У різних філософських системах поняття «буття» набувало різного значення і визначалось через відношення його до таких понять, як «небуття (ніщо)» і «суще». Ніщо — це заперечення буття. Класична філософія визначала буття через протиставлення небуттю.

У філософії І. Канта наявні два центри абсолютного буття — «Я» і речі в собі. При їх зіткненні (накладанні форм розуму на подразнення від речей) виникає суще — світ речей, який вивчає наука.

Отже, виходячи з історії філософії, можна вести мову про три основні концепції буття:
— матеріалістична, яка ототожнює буття з матеріальним сущим;
— ідеалістична, що ототожнює буття з мисленням (ідеальним сущим);
— некласична, що протиставляє буття як процесуальність, мінливість, незавершеність сущому як усталеному, оформленому, завершеному.

 

123. СУТНІСТЬ СВІТУ І СУТНІСТЬ ЛЮДИНИ В ФІЛОСОФІЇ ІСТОРІЇ.

Философия истории осмысливает историю в ее самых общих и глубинных проявлениях, вырабатывает подходы к историческому мышлению, его методы, описывает их результаты. Философия истории охватывает предельно широкие пространства и предельно продолжительное время – с момента возникновения цивилизованных форм жизни людей через ее современные формы и далее, в будущее, которое видится людям, как правило, в некоем завершении (итоге) их усилий. Именно философия истории ставит и проясняет вопрос о причастности человека к истории, тем самым давая ему ощущение смысла жизни и полноты бытия.

В философии истории за долгие годы ее существования сложились свои традиции. Одна из них, чуть ли не самая устойчивая, рассматривает историю человечества как единый процесс, протекающий в едином времени, представляющий собой последовательную смену фаз (этапов) от низших к высшим. Другая традиция видит всемирную историю в ее пространственном проявлении, в целостности ее системного бытия в форме культуры и цивилизации. Для удобства первую традицию называют стадийной, вторую - цивилизационной.

В основе стадийного видения всемирной истории лежит идея о ее развитии от низших форм высшим, равно как и идея о том, что каждая последующая стадия вытекает из предыдущей и образует ее продолжение, но в видоизмененной форме. Стадии всемирной истории в таком случае являются ступенями движения человечества к некоему итогу, который видится как завершение всех предыдущих усилий в обществе, где осуществлялись бы самые сокровенные и благородные человеческие идеалы. Так как историю творят и конкретные люди, то не менее существенно указать на ценность человеческой жизни, признание за человеком права на осуществление его надежд и веру в возможность благоприятного исхода его усилий. Таким образом, это подход, в основе которого прямо или косвенно присутствует человек, его здравый смысл, его деятельность, его разум, его надежды, его жизнь. Можно сказать, что человек живет в истории, он ее участник и творец; и это во многом объяснит положительное отношение большого числа людей к идее стадийного прогресса общества. Цивилизационное видение истории базируется, как правило, на культурном основании. Критерием периодизации истории должен быть культурно-исторический тип (КИТ) развития, или самобытные цивилизации. КИТ представляет собой единство религии, культуры, политики, общественно-экономического строя. Рассмотрение всемирной истории в категориях культуры и цивилизации позволяет обозреть историю как бы в развернутом пространстве и познать ее в целостности ее интегральных форм. Такой подход ориентирует нас на исследование процессов в сфере культуры - самой тонкой и деликатной области бытия, не поддающейся всецело жестким логическим описаниям.

124. ПОНЯТТЯ ПРИРОДИ ЯК ФІЛОСОФСЬКА КАТЕГОРІЯ.

"Природа" розуміється у декількох смислах слова. У гранично широкому значенні – це все існуюче у нескінченному багатоманітті своїх проявів. В цьому смислі поняття "природа" виступає як синонім понять матерії, буття, Всесвіту, об'єктивної реальності тощо. З точки зору класифікації основних форм руху матерії, природа у цьому смислі – це матерія, яка представлена механічним, фізичним, хімічним і біологічним рухом і що досліджується відповідно механікою, фізикою і космофізикою, хімією і космохімією, біологією і іншими природничими науками. Поняттям "природа" позначається також і середовище існування людини, тобто сукупність природних умов (рельєф, клімат, флора, фауна, природні багатства і корисні копалини, народонаселення) існування людини і суспільства. В цьому природному середовищі слід розрізняти дві нерозривно взаємозв’язані частини, які, однак, істотно розрізняються по засобам буття, – природну і штучну.

Природна частина ("перша" природа) – це речі, процеси, що існували до людини і зараз існують, які не зазнали на собі її перетворювального впливу. "Друга" природа – світ людської культури, тобто предмети і процеси, яких не тільки немає у природі у готовому виді, але і які не можуть виникнути під дією її власних сил Зумовлене це тим, що людина сама – жива істота і її походження, існування і майбутнє нерозривно зв'язані головним чином з цією частиною природи.

Більшість античних мислителів розуміли природу як живе, а деякі – і як одухотворене, рухоме ціле, що змінюється. Для античних філософів було характерне прагнення розгадати таємниці природи, зрозуміти її сутність, виявивши, зокрема, деякий першопочаток, з якого все відбулося. Сама людина також розумілася як частина природи, цілковито знаходилася під владою природних сил, що уособлювалися у тих або інших богах. У середні віки і природа, і людина розглядалися як створені богом – надприродною силою, причому природа вважалася більш низькою, ніж сама людина, оскільки тільки вона (людина) у процесі творіння була наділена божественним початком – душею. Це становило основну для негативного відношення до природи і навіть було обгрунтуванням застосованого до неї насильства. У розумінні природи філософія Відродження має свою специфіку, що передусім відбивається у тому, що природа тлумачиться пантеїстичне: бог втрачає свій понадприродний характер, немов би зливається з природою, а остання завдяки цьому обожнюється. Натурфілософи Відродження бачать у природі якесь живе ціле, пронизане магічними силами; з ними можна увійти в контакт і завдяки цьому оволодіти природою.

У Новий час, в період становлення промислового капіталізму, виникає ще один тип відношення людини до природи. Природа починає розумітися як об'єкт інтенсивної перетворюючої діяльності і як комора, з якої людина може черпати без міри і без рахунку. Таке чисто споживче сприйняття природи (а разом з ній і людини) переважало аж до середини XX в

125. СУТНІСТЬ ЖИТТЯ ЯК ФІЛОСОФСЬКА ПРОБЛЕМА.

Человеку присуща естественная убежденность в том, что мир существует как нечто целое. Не вызывает сомнения и бытие того, с чем человек сталкивается в своей жизни. Эта убежденность зафиксирована в языке. Во многих языках самым употребительным словом является глагол «быть». Но для философии одной очевидности недостаточно. Так как философия — это рациональное представление мира, необходимо логически доказать существование бытия. Это значит, надо ответить на следующие вопросы: Существует ли мир на самом деле и все вещи в нем, в том числе человек и общество? Существуют ли мышление, сознание? То есть, существует ли то, что мы считаем существующим? Вопрос, конечно, не в том — существуют ли они на самом деле, а в том, как это выразить на языке философских понятий. Философа, утверждающего, что мир реально не существует, всерьез никто не примет. Противоположным понятием для бытия является понятие «небытие». Элеаты (Парменид, Зенон) первыми дали ответ на эти вопросы. Они уже употребили понятие «бытие» в философском смысле. Они считали, что небытия не существует, так как небытие есть несуществующее. Несуществующее не существует. О нем нельзя даже помыслить, так как мышление всегда есть мысль о чем-то существующем. Раз небытия нет, значит, есть только бытие. Раз нет небытия, значит, ничто не может возникнуть или исчезнуть. Значит, бытие неизменно. Раз нет небытия, значит, нет пустоты, значит, все заполнено, и двигаться негде. Значит, бытие неподвижно и неизменно.

Элеаты противопоставляли свои взгляды Гераклиту, утверждавшему, что все течет, все меняется, и одна и та же вещь существует и не существует, возникновение есть переход вещей в свою противоположность. Элеаты же вынуждены были допустить существование небытия, но не в мышлении, а во мнении. Cоединением и разъединением атомов он объяснил возникновение и исчезновение вещей. Проблема взаимосвязи бытия и небытия — вечная.

А. Н. Чанышев указывает способы доказательства небытия. Например, доказательство от времени (существование настоящего предполагает существование прошлого и будущего, то есть того, чего нет), доказательство от пространства (существование чего-либо в том или ином месте предполагает несуществование его в другом месте), доказательство от движения (движущееся тело есть там, где его нет, и его нет там, где оно есть), доказательство от возникновения нового (новое это то, чего не было в причинах и условиях, это новое породивших. Попытка философского решения проблемы бытия сразу ставит проблему объяснения существования вещей, движения, возникновения, уничтожения, а значит, и многообразия. В их разумном (доказательства) объяснении и заключается философский смысл проблемы бытия.

126. ІДЕЇ ПАНПСИХІЗМУ І ПАНТЕЇЗМУ.

ПАНПСИХИЗМ, представление о всеобщей одушевленности природы. Исторические формы панпсихизма - от анимизма первобытных верований и гилозоизма древнегреческой философии до развитых учений о душе и психической реальности как подлинной сущности мира (Г.В. Лейбница, идеи Г.Т. Фехнера, К.Г. Юнга и др.). Пантеизм – вера, что все божественно, что Бог - не отдельный от мира, но полностью идентифицирован с миром, и что Бог не обладает индивидуальностью или превосходством.

Пантеизм вообще может быть прослежен к двум источникам. Первый – ведическая традиция (Индуизм), которая начинается с верой в высшее начало, от которого все воскресает - единство и восприятие разнообразия является иллюзорным и нереальным.

В Западной традиции космология стоиков и, более важно, иерархия неоплатонимов уходит к пантеизму. Христиане думали, что акцент на превосходстве Бога запрещает пантеизм.

Пантеизм может быть противопоставлен с библейским теизмом от множества перспектив. Пантеизм или заглушает или отклоняет библейское учение превосходства Бога. Это - типично monistic о действительности, принимая во внимание, что библейский теизм различает между Богом и миром. Из-за склонности пантеизма определять Бога с природой, есть уменьшение времени, часто создание это иллюзорный. Библейское понимание Бога и мира состоит в том, что Бог является вечным и конечный мир, хотя Бог действует вовремя и знает то, что имеет место в этом. В формах пантеизма, где Бог буквально охватывает, мир, человек - крайне обреченная часть вселенной, которая является обязательно, как это. В такой мировой свободе - иллюзия. Библейский теизм, с другой стороны, придерживается свободы человека, упорно утверждая, что эта свобода является совместимой со всеведением Бога.

 

127. ПОНЯТТЯ КУЛЬТУРИ, ЇЇ ДУХОВНІ І МАТЕРІАЛЬНІ АСПЕКТИ.

Философия истории изображает исторический процесс как процесс развития культуры. Для того, чтобы понять содержательную сторону исторического процесса развития общества необходимо уяснить, что представляет собой культура. Термин «культура» латинского происхождения и первоначально означал возделывание почвы, ее культивирование. В этом контексте под культурой понимались все изменения в природном объекте, происходящие под воздействием человека, в отличие от тех изменений, которые вызваны естественными причинами.

В современной философии истории можно выделить два подхода к культуре: узкий и широкий. В узком смысле культура трактуется как система коллективно разделяемых смыслов, ценностей, убеждений, норм и образов поведения, присущих тем или иным индивидам или сообществам. В качестве духовного образования культура включает в себя несколько основных элементов.

1) Первый, познавательный, знаково-символический элемент, т. е. знания, сформулированные в определенных понятиях и представлениях и зафиксированные в языке. Язык—это объективная форма аккумуляции, хранения и передачи человеческого опыта. Рассмотрим кратко, что представляет собой язык как важнейший элемент культуры. Язык — это система знаков и символов, наделенных определенным значением. Знаки и символы выступают в процессе общения в качестве представителей (заместителей) других предметов и используются для получения, хранения, преобразования и передачи информации о нем. Люди усваивают это значение знаков и символов в процессе воспитания и образования. Именно это позволяет им понимать смысл сказанного и написанного.

2). Вторым, не менее важным, компонентом культуры является ценностно-нормативная система. Ценность — это свойство того или иного общественного предмета, явления удовлетворять потребности, желания, интересы.

Культура є похідною від людської діяльності у тому загальному сенсі, в якому діяльність творить людський світ. Але так само, як світ не є простою сумою виробленого, а організований у природний світопорядок певного соціуму, так і діяльність, що створює культуру, є не тільки цілеспрямована праця з виробництва предметів культурного призначення.

Власне культура (подібно до мови, суспільної організації укладу життя та інших суспільних форм взагалі) не виробляється у вигляді безпосереднього продукту певної діяльності. Її створює вся сукупність суспільної життєдіяльності, циклічний і повторюваний характер якої (історія людства) в кінцевому рахунку утворює ряд стійких і загальнозначущих станів, котрі мають силу регулятивів людського буття. В культурі ці регулятиви набувають сутнісного, внутрішнього характеру, тобто властивостей домінанти людського в людині. Якщо, за відомим визначенням, людина є "світ людини", то культура утворює "світ людського буття", тобто ту сукупність умов і певностей, за допомогою яких людина виявляє себе у повноті своїх здібностей, в істинній мірі свого буття. Культура — це не просто одна зі специфічних сфер життя суспільства, вона розглядається як культурна реальність, системний людський спосіб буття, що визначає увесь спектр практичної й духовної діяльності людей, їх ставлення до навколишнього світу й до самих себе.

Зрозуміти сутність культури можна лише через призму діяльності людини, суспільства, народів, що населяють нашу планету. Культура не існує поза людиною. Її виникнення обумовлено тим, що людина постійно шукає сенсу свого життя та діяльності. Разом з цим, не існує ані суспільства, ні соціальної групи, ні людини без культури чи поза нею. В культурі розкривається духовний світ людини, її сутність, тобто: здібності, потреби, світогляд, знання, вміння, соціальні почуття, національний характер тощо. Будь-яка людина в процесі свого життя оволодіває тією культурою, яка була створена її попередниками. Разом з тим вона вносить свій вклад в культуру суспільства, оскільки результати її трудової діяльності мають культурне значення. За створеними в ту чи іншу епоху цінностями можна судити про рівень культури даної епохи.

В широкому розумінні культура трактується в наш час багатьма вченими як процес і наслідок людської діяльності. Інакше кажучи, культура виступає як міра людського в природі, а також і у самій людині. Такий підхід дозволяє включити в сферу культури всі види людської діяльності: матеріальну і духовну діяльність в усіх формах їх прояву. Тому феномен культури можна визначити як творчу діяльність людей і сукупність матеріальних та духовних цінностей, вироблених людством у процесі історії, а також взаємовідносини, що склалися в процесі розподілу культурних надбань. Дане визначення дає змогу з'ясувати сутність і структуру культури, її гносеологічні та аксіологічні аспекти, закономірності розвитку і соціальні функції.

У відповідності з таким розумінням одні вчені виділяють в культурі матеріальну і духовну сфери, а інші — матеріальну, політичну і духовну. Такий поділ, на їхню думку, базується на основних напрямах життєдіяльності людей, оскільки праця є джерелом всякого багатства і будь-якої культури. Зрозуміло, що виділення складових елементів культури — доволі умовне, тому що культура є стрункою, цілісною, динамічною системою, і чітке виділення її взаємопереплетених складових частин практично неможливе. Але структурний підхід до аналізу культури дає можливість розкрити специфіку кожної її частини й показати її роль у подальшому розвитку суспільства, прогресі людської цивілізації.

Сучасною наукою розроблено критерій виділення основних сфер суспільного життя людей. Цей критерій, на думку відомого філософа А.К. Улєдова, включає "типи діяльності людей, суспільні потреби, на задоволення яких спрямована діяльність, і суспільні відносини як форма діяльності, і соціальні суб'єкти діяльності та відносини". Якщо соціальне явище відповідає всім вимогам даного критерію, то його правомірно розглядати як специфічну сферу життєдіяльності людей. На основі різних форм життєдіяльності виділяються основні частини культури. В одному випадку деякі вчені в структуру духовної культури включають науку, мистецтво і мораль, в іншому — всі форми суспільної свідомості, систему виховання й освіти, засоби пропаганди та інформації, систему установ культури тощо. Виділення структурних елементів духовної або матеріальної культури дозволяє дослідити глибинні пласти її розвитку і функціонування. Разом з тим слід відзначити, що проблема структуризації культури остаточно ще не розв'язана. Так, надзвичайно мало зустрічається наукових праць, в яких би система свят і обрядів суспільства виділялась як складовий елемент духовної культури.

Культура має власні закони розвитку і функціонування. Істотні зміни, що відбуваються в культурі, не завжди можна пояснити соціальними причинами. Сучасна культурологічна наука, наприклад, і досі чітко не пояснила того факту, що культура не переставала розвиватися в найкритичніші періоди тієї чи іншої епохи. Вона продовжувала розвиватись в умовах гострої кризи рабовласницького і феодального суспільства, а також у роки фашистських диктатур та за тоталітарних режимів.

Феномен культури — це діалектична єдність перервного і неперервного. Законом розвитку культури є спадковість. Будь-яка культура одночасно традиційна і новаторська. Саме єдність перервного і неперервного дозволяє виділяти в культурі певні етапи й періоди її розвитку, навіть цілі епохи та цивілізації. Загальновизнаним є, наприклад, виділення епох античної культури і Відродження. В історії української культури виділяється культура Київської Русі, козацької доби, Галицько-Волинського князівства тощо.

Культура як продукт суспільної практики здійснює активний вплив на людей, на їхню життєдіяльність. Люди не лише створюють культуру в процесі матеріальної та духовної діяльності, але й оволодівають добутими знаннями, тобто зайняті засвоєнням культури. Будь-яка діяльність — практична чи теоретична, матеріальна чи духовна, поряд із творчим аспектом включає й аспект функціонування, тобто засвоєння культури. Чим ширші масштаби створення культурних цінностей, тим більший обсяг діяльності необхідний для успадкування культури, для її передачі новим поколінням, творчого відтворення. Законом функціонування культури є її засвоєння, збереження і передача наступним поколінням. Суспільство формує різноманітні форми і способи передачі культурних цінностей. Передача і засвоєння культури здійснюється різними способами: шляхом виховання, навчання, освіти, мови, через звичаї і традиції, шляхом наслідування і копіювання кращих зразків. Такі способи дістали назву традиційних форм передачі. У межах соціальної спільноти людей (нації, класу, соціальної групи) ці форми утворюють досить складну ієрархічну систему, яка акумулює і відтворює духовні цінності, погляди, ідеї, принципи, зразки поведінки і діяльності, мислення і почування, риси національного характеру. В ході історії відбувається не лише оволодіння набутим досвідом, але й подальший розвиток і вдосконалення культури, створюються нові культурні цінності, змінюються традиційні форми передачі і засвоєння культури. В найбільш загальній формі можна виділити два аспекти діяльності: професійну й непрофесійну, що спрямовані на збереження духовності.

128. КУЛЬТУРА ЯК ГРУНТ ДУХОВНОГО ІСНУВАННЯ.

Понятие культуры принадлежит к категориям общеисторическим и общефилософским, то есть к таким, которые имеют силу для всех эпох. В истории социальной философии в культурологической литературе было не менее двухсот определений предмета своего исследования. Если попытаться классифицировать эти определения, о которых сейчас шла речь, то можно выделить три основных подхода.

1. Эмпирический, описательный подход, представляющий культуру как сумму, результат всей деятельности человека, то есть как совокупность предметов и ценностей, из которых складывается этот результат. Недостатки такого подхода: Во-первых, культура предстает в этой концепции в статичном состоянии - в виде набора застывших продуктов деятельности человека. Во-вторых, жестко разводятся материальная и духовная области культуры.

2. Оценочный (аксиологический) подход, при котором "культурность" и "некультурность", равно как и степень культурности, определяются путем соотнесения оцениваемого с тем, что избрано в качестве эталона. Такой подход носит в значительной степени произвольный и относительный характер. При этом игнорируется приспособительная функция культуры.

3. Деятельностный подход, рассматривающий культуру как внебиологический, специфически человеческий способ деятельности. Термин "внебиологический" в данном случае имеет целью выразить средства и механизмы, потенциально не заданные биологическим типом организации, а не сам материал их воплощения, который в принципе может иметь сугубо биологическую природу. Главное: культура - это не сама деятельность, а тот способ, которым она осуществляется. Элементы культуры в него вносятся по ходу развития человека и общества. Будучи сверхсложной системой, культура обладает многофункциональностью, выполняет ряд важных, жизненно необходимых для общества социальных функций. Функция познавательная, заключающаяся в том, что многие достижения культуры выступают в качестве новых способов дальнейшего познания окружающего мира и использования этого знания в человеческой практике.

Функция информативная, связанная с накоплением и трансляцией социального опыта. Речь идет о трансляции по разным адресам: от одного поколения к другому, внутри одной страны в пределах жизни одного поколения, от одного народа к другому. Функция коммуникативная, позволяющая людям вступать в общение друг с другом

Функция нормативная, регулирующая поведение отдельных индивидов и целых социальных групп. "Цензура" культуры распространяется буквально на все, что делают люди - на их труд и быт, на сферу межгрупповых и межличностных отношений. Функция цивилизационная, гуманистическая, выступающая в качестве главной, системообразующей функции культуры. Она рассматривается последней потому, что ее истинная роль может быть понята только после того, как охарактеризованы все ее другие функции. Приспособительная, познавательная, информативная, коммуникативная, нормативная функции культуры подчинены гуманистической и фактически выступают как ее модификации.

129. ЖИТТЄВИЙ СВІТ ЯК СОЦІУМ.

ЖИЗНЕННЫЙ МИР – одно из цен­тральных понятий поздней феноменологии Гуссерля, сформулированное им в результате преодоления узкого горизонта строго феноменологического метода за счет обращения к проблемам мировых связей сознания. Та­кое включение "мировой" исторической реальности в традиционалистскую феноменологию привело к выдви­жению на первый план темы "кризиса европейского человечества, науки и филосо­фии". Разрешить этот кризис призвана, по Гуссерлю, новая "наука о духе", ко­торую он и называет наукой о Ж.М. В ее рамках провоз­глашается зависимость научного познания от более зна­чимого, высокого по достоинству способа "донаучного" или "вненаучного" сознания, состоящего из суммы "не­посредственных очевидностей". Это сознание, а также вытекающая из него форма ориентации и поведения и была названа Гуссерлем "Ж.М.". Это – дофилософское, донаучное, первичное в гносеологическом смысле сознание, которое имеет место еще до сознательного принятия индивидом теоретической установки.

Характерными чертами Ж.М. Гуссерль считал следующие: а) Ж.М. является основанием всех научных идеализации; б) Ж.М. – субъективен, т.е. дан человеку в образе и контексте практики, – в виде целей; в) Ж.М. – культурно-исторический мир, или, точнее, об­раз мира, каким он выступает в сознании различных че­ловеческих общностей на определенных этапах истори­ческого развития; г) Ж.М. – релятивен; д) Ж.М. – как проблемное поле не "тематизируется" ни естественной человеческой исследовательской установкой, ни уста­новкой объективистской науки (вследствие чего наука и упускает из виду человека);

е) Ж.М. – обладает априор­ными структурными характеристиками – инварианта­ми – на основе которых и возможно формирование на­учных абстракций и т.д., а также возможность выработ­ки научной методологии

Универсальные категории Ж.М. возникают, таким образом, только в ре­зультате отвлечения от всего конкретно-индивидуально­го, субъективного, что в конечном счете приводит к ут­рате того же человеческого смысла, что и в односторон­не рационалистическом, объективистском естествозна­нии. Тема "науки о духе" как онтологии Ж.М. становится в 20 в. самой популярной в феноменологии и экзистен­циализме.

130. ПОНЯТТЯ СУСПІЛЬСТВА ТА СУСПІЛЬНОГО БУТТЯ.

В XIX в. возникла особая наука - социология, имеющая своим предметом исследование общества. XIX столетие ознаменовалось возрастанием внимания к проблемам общества. Различные мыслители сравнивали общество и с растением, и с животным, и с человеческим индивидом. Общество определяли и как союз, и как взаимодействие, и как солидарность, и как борьбу. Не меньше определений было дано и в XX в. Латинский глагол "socio" означает соединять, объединять совместно, предпринимать, сообща затевать, а существительное "socialitas" - общество, ближайшее окружение. Отсюда первоначальное значение понятия "социальный" - связанный с общностью, союзом, сотрудничеством.

Аристотель назвал человека "политическим животным", подразумевая что только люди способны добровольно и сознательно объединяться в общество. Не всякая общность людей является обществом, но любое общество - это, так или иначе, самоуправляющаяся общность.

К. Марксом и его последователями была разработана диалектико-материалистическая концепция общества, суть которой состоит в положении о способе производства материальных благ, который складывается объективно, т.е. независимо от воли и сознания людей, и определяет в основном способ бытия "социального организма".

В XX в. продолжалось и продолжается развитие концепций, основанных на натуралистическом подходе к объяснению феноменов общества и человека. Общество рассматривается как высшее, но далеко не самое удачное творение природы, а человек как самое несовершенное живое существо, отягощенное генетически стремлением к разрушению и насилию. Это ведет к нарастанию угрозы самому существованию человечества и определяет потенциальную возможность перехода в иные "космические" формы бытия (К. Э. Циолковский).

С идеалистических моделях развития общества сущность его усматривается в комплексе тех или иных идей, верований, мифов и т.п. Прежде всего речь идет о религиозных концепциях общества. Источники саморазвития общества можно усмотреть во взаимодействии трех сфер реальности, трех "миров", не сводимых друг к другу. Во-первых, это мир природы и вещей, существующий независимо от воли и сознания человека, т.е. объективный, и подчиненный физическим законам. Во-вторых, это мир общественного бытия вещей и предметов, являющихся продуктом человеческой деятельности, прежде всего труда. Третий мир - человеческая субъективность, духовные сущности, идеи, которые относительно независимы от внешнего мира и обладают максимальной степенью свободы.

 

131. СВІТ ЯК СУКУПНА РЕАЛЬНІСТЬ. СМИСЛ СВІТУ.

Проблема розуміння світу, його сутності й розвитку завжди була в центрі уваги науки, філософії та релігії. При їх розгляді велись гострі дискусії, дум