Основне поняття в теорії К.Левіна — це поняття психологічного (динамічного) „поля". Психологічне поле — це сукупність актуальних („тут і тепер") спонук активності суб'єкта, тобто сукупність тих чинників (предмети, люди), які впливають на нього в конкретний проміжок часу. Наприклад, до психологічного поля людини, котра перебуває в кімнаті, належать лише ті предмети і люди, які активізують її, впливають на неї; все інше, що фізично оточує її, але позбавлене безпосереднього впливу на неї, в психологічне поле цієї людини не включається.
Всю сукупність факторів, які впливають на суб'єкта в конкретний проміжок часу, Левін назвав життєвим простором. Життєвий простір — це особистість і середовище в їх взаємодії. При цьому К.Левін підкреслював, що середовище в його теорії — це „зовнішнє поле конкретних сил і впливів", а особистість — це „внутрішнє поле" систем напруження.
Усі фізичні й соціальні фактори можуть включатись у „життєвий простір" у міру того як вони впливають на людину і її стан у даний момент. Ті об'єкти і фактори, які не впливають на людину у конкретний проміжок часу (тут і тепер), до її життєвого простору не належать.
Індивід діє в деякому середовищі, одні райони (чи предмети) якого притягують його, а інші відштовхують від себе. Цю властивість об'єктів притягувати або відштовхувати К.Левін назвав валентністю. Валентність може бути позитивною (коли об'єкт притягує до себе) і негативною (коли об'єкт або пункт поля відштовхує від себе). Наприклад, картина може мати позитивну валентність для людини (притягує до себе і зумовлює прагнення людини розглянути чи проаналізувати її); а підручник чи книга з математики має для декого з вас негативну валентність (відштовхує, викликає відразу тощо).
Положення К. Левіна щодо існування світу речей з позитивною і негативною валентністю відображено у науковому фільмі „Ханна сідає на камінь" (1928). У ньому розповідається про півторарічну дівчинку, котра намагається сісти на камінь. Дівчинка кружляє навколо каменя, притискається до нього, плескає по ньому ручками, але не сідає. Учений пояснює: камінь, на який хоче сісти дитина, має для неї позитивний характер (тобто притягує, приваблює її), а для того, щоб сісти на камінь, необхідно здійснити дії, протилежні цій позитивній валентності, тобто відвернутися від каменя. Дитина не може сісти на камінь тому, що не в стані подолати силу його притягання.
Валентність речей К.Левін продемонстрував також у такому досліді: людей запрошували до кімнати, де на столі були розкладені різні предмети: дзвіночок, книга, олівець, аркуш паперу. Обстежуваного, якого запросили ніби з метою дослідження його інтелекту або пам'яті, просили хвилинку зачекати. Експериментатор виходив з кімнати, а сам спостерігав через скло Гізела за тим, що буде робити людина, котру залишили наодинці. Всі без винятку піддослідні проводили деякі маніпуляції з предметами: калатали дзвіночком, перегортали книгу тощо. Виникало питання: чому ж дорослі поважні люди здійснювали такі маніпуляції? Левін пояснював це тим, що в ситуації, коли суб'єкт не займається осмисленою дією (тобто коли у нього не формувалося наміру), поведінка ставала „ситуативно зумовленою", тобто „польовою".
К.Левін стверджував: психологічне „поле", що оточує суб'єкта, викликає дії в напрямку предмета з позитивною валентністю і спонукає уникати, відходити від предмета з негативною валентністю. Це означає, що особистість з її внутрішніми зарядженими системами і навколишня ситуація („психологічне оточення") складають одне ціле.
