Сyтність поняття та види зовнішньоторговельної політики дeржави

За умов сучасних темпів глобалізації, лібералізації світових торговельних відносин та швидкого розвитку і поширення інноваційних технологій, метою будь-якої країни є створення ефективного зовнішньоекономічного механізму, здатного забезпечувати та відстоювати інтереси країни в системі міжнародних економічних відносин. І саме торговельна політика є тим інструментом в руках кожної країни, за допомогою якого вона може не тільки задовільняти свої зовнішньоекономічні інтереси, але й сприяти розбудові та розвитку своєї національної економіки, вирішувати різноманітні соціально-економічні проблеми та самостверджуватися в системі сучасних міжнародних відносин.

В сучасній економічній літературі можна знайти багато визначень поняття зовнішньоторговельної політики держави:

Зовнішньоторговельна політика держави – це діяльність державних органів щодо створення оптимального співвідношення експорту та імпорту країни, що забезпечує сталий економічний розвиток національної економіки та реалізацію країною максимальної вигоди [24, с. 202];

Зовнішньоторговельна політика держави - цілеспрямований вплив держави на торгові відносини з іншими країнами [21, c. 86];

Зовнішньоторговельна політика держави - це комплекс заходів, що дозволяють здійснювати торгівлю з різними регіонами і країнами на різних ринках товарів і послуг [16, c. 676];

Зовнішньоторговельна політика держави - це цілеспрямовані дії держави та її органів щодо визначення режиму регулювання зовнішньоекономічної діяльності та оптимізації участі країни в міжнародному поділі праці [7, c. 367].

Зовнішньоторговельна політика держави повинна бути інтегрованою в загальну зовнішньоекономічну політику, тобто в систему заходів, спрямованих на досягнення економікою даної країни певних переваг на світовому ринку і одночасно на захист внутрішнього ринку від конкуренції іноземних товарів. Разом з цим, зовнішньоторговельна політика, будучи складовою частиною економічної політики держави, може розглядатися як цілком самостійний чинник, що впливає на економічне зростання країни, її країн - партнерів і, отже, міжнародної економіки в цілому.

Таким чином, підсумовуючи вище сказане, можна зробити висновок, що зовнішньоторговельна політика країни являє собою відносно самостійний напрям зовнішньоекономічної політики держави, пов'язаний з державним регулюванням зовнішньої торгівлі та здійсненням цілеспрямованого впливу держави на торгові відносини з іншими країнами, з метою забезпечення сталого економічного розвитку національної економіки, оптимізації участі країни в міжнародному поділі праці та відстоюванні національних інтересів в системі міжнародних економічних відносин.

На формування зовнішньоторговельної політики держави впливають об'єктивні процеси, що відбуваються у світовій економіці. Це, з одного боку, зростаюча інтернаціоналізація виробництва і капіталу, що підсилює економічну взаємозалежність держав, а з іншого - загострення конкурентної боротьби на світовому ринку. Незважаючи на те, що розвиток зовнішньої торгівлі в цілому сприятливо впливає на розвиток національної економіки, залежність від світового ринку може викликати серйозні соціально-економічні проблеми всередині країни. Ці проблеми пов'язані зі збільшенням ризику економічних втрат від коливань валютних курсів і світових цін, з можливим погіршенням економічного становища низки галузей, не здатних витримати тиску конкуренції іноземних товарів. Саме тому здійснюється державне регулювання зовнішньоторговельної діяльності, що являє собою систему типових заходів законодавчого, виконавчого і контролюючого характеру, здійснюваних відповідальними державними установами з метою підтримки зовнішньоторговельного рівноваги, стимулювання прогресивних зрушень у структурі експорту та імпорту, заохочення припливу іноземного капіталу тощо [22, С. 113-114].

Існують різні види та напрямки зовнішньоторговельної політики держави, необхідність використання яких залежить як від зовнішніх так і від внутрішніх обставин та викликів, що постали перед державою на певний момент часу та потребують вирішення.

Залежно від того, чи входить держава в які-небудь інтеграційні економічні утворення її зовнішньоторговельна політика може бути:

· автономною (самостійною, односторонньою) – коли інструменти державного регулювання використовуються урядом країни в односторонньому порядку без узгодження чи консультацій з її торговельними партнерами. Зазвичай заходи даної політики застосовуються у відповідь на аналогічні дії інших країн і призводять до виникнення напружених відносин між торговельними партнерами;

· конвенційною (договірною) – коли торговельна політика є виробленою спільно з іншими країнами. При цьому, регулювання може бути двостороннім, коли заходи торгової політики узгоджуються між країнами, що являються торговими партнерами, та багатосторонніми, коли торговельна політика узгоджується та регулюється багатосторонніми угодами (ГАТТ, угоди в сфері торгівлі країн-членів ЄС, тощо);

· автономно-конвенційною (змішаною) – коли торговельна політика держави містить в собі елементи автономного та конвенційного регулювання міжнародної торгівлі [13, С. 37-38].

Залежно від масштабів та характеру втручання держави в міжнародну торгівлю, історично склалося два основні протилежні напрямки зовнішньоторговельної політики: вільна торгівля та протекціонізм.

Вільна торгівля (фритредерство) – це торговельна політика держави, що передбачає мінімальний рівень державного втручання у зовнішню торгівлю, яка розвивається на основі вільних ринкових сил попиту та пропозиції. [4, с. 38]

Протекціонізм – це торговельна політика держави, зміст якої полягає в державній політиці захисту внутрішнього ринку від іноземної конкуренції шляхом використання тарифних та нетарифних інструментів торгової політики [18, c. 87].

У торгівельно-політичній практиці широко використовуються обидва напрямки зовнішньоекономічної політики - як протекціонізм, так і свобода торгівлі. При цьому в "чистому вигляді" вони практично ніколи не використовуються. Тим не менш, можна досить грубо сформулювати причини, які визначають позицію держави щодо проведення тієї чи іншої політики, тобто що впливає на вирішення одвічної дилеми: "протекціонізм чи свобода торгівлі?" [20, с. 109]

Класичні теорії міжнародної торгівлі відповідають на це питання однозначно — свободу торгівлі. Критикуючи протекціонізм, прихильники торгівлі без обмежень стверджують, що він шкідливий для національної економіки, оскільки знищує конкуренцію, обмежує можливості споживачів задовольняти свої потреби, призводить до зростання цін. Свобода торгівлі, що ґрунтується на принципі порівняльних переваг, навпаки, сприяє економічному розвитку країни і світової економіки в цілому, оскільки уможливлює міжнародну спеціалізацію і завдяки цьому дає змогу повністю використати потенціал кожної країни для створення багатства, стимулює конкуренцію і обмежує монополію, розширює коло товарів і послуг та здешевлює їх вартість для споживачів, надає позитивні політичні наслідки, оскільки країни стають більше взаємозалежними, знижується небезпека ворожих дій по відношенню одна до одної [23, С. 170-171].

Дана точка зору досить переконлива і в цілому знаходить підтвердження в торговельній практиці, але, головним чином, промислово розвинутих країн з ринковою економікою, які одержують найбільший виграш від торгівлі. Водночас твердження, що лише вільна торгівля оптимізує використання чинників виробництва, вже ніким беззастережно не визнається. Більшість економістів-теоретиків при розгляді проблеми вибору торговельної політики застерігають від безоглядного застосування принципів вільної торгівлі, вважаючи, що дотримання їх повинно погоджуватися з реальним станом світового господарства і реальними умовами конкретної країни [6, С. 170-171].

Протекціонізм, в свою чергу, являє собою політику держави, спрямовану на захист внутрішнього ринку від іноземної конкуренції, а часто і на захоплення зовнішніх ринків. Політика протекціонізму захищає вітчизняні галузі виробництва та заохочує розвиток вітчизняного виробництва, здатного замінити імпортні товари.

Виділяють наступні форми протекціонізму [18, c. 202]:

· селективний протекціонізм - спрямований проти окремих країн або окремих товарів;

· галузевий протекціонізм - захищає певні галузі, перш за все сільське господарство, в рамках аграрного протекціонізму;

· колективний протекціонізм - проводиться об'єднаннями країн відносно країн, які в них не входять;

· прихований протекціонізм - здійснюється методами внутрішньої економічної політики.

Прихильники протекціонізму стверджують, що всі зусилля в зовнішній торгівлі повинні бути спрямовані на захист нових галузей національної економіки, не здатних поки витримати міжнародну конкуренцію та захист тих галузей, що мають важливе значення для забезпечення національної безпеки; Крім цього, дана політика сприяє стимулюванню вітчизняного імпортозамінюючого виробництва та збільшенню внутрішньої зайнятості ресурсів, у тому числі збереженню робочих місць. При цьому, необхідно зауважити, що ряд галузей економіки потребує захисту в силу своєї недостатньої ефективності [13, С. 48-49].

Однак протекціонізм має зворотний бік. Завдяки даній політиці: підтримується завищений рівень цін на продукти, захищені високими митними тарифами; послаблюються мотиваційні стимули до технічного прогресу в галузях, захищених від іноземної конкуренції; Набирає обертів нелегальне ввезення товарів без митного контролю; погіршується стан торгового балансу країни; у більшості випадків призводить до погіршення загального економічного добробуту країни, та у будь-якому випадку – світу загалом. До того ж відповідь на такі заходи від країн - торговельних партнерів може завдати національному господарству збиток, що перевищує його загальний виграш від заходів митного захисту [15, c. 227].

Історично, політика протекціонізму проводилася державою в ті періоди, коли внутрішня економіка даної країни або її окремі галузі були мало конкурентоздатними на світовому ринку, а тому потребували допомоги держави, яка і створювала систему захисту слабких галузей, використовуючи для цього певний набір торгово-політичних засобів. І навпаки, коли економіка однієї з країн виривалася вперед у своєму розвитку порівняно з іншими державами, її представники виступали з вимогою усунути перешкоди на шляху руху товарів, і в першу чергу, мита та кількісні обмеження, тобто виступали під гаслом свободи торгівлі [20, с. 110].

Окрім вищезгаданих, також виділяють помірковану торговельну політику, яка в різних пропорціях містить в собі елементи як вільної торгівлі так і протекціонізму.

Як правило, уряди проводять гнучку зовнішньоторговельну політику. Вони вибірково використовують методи протекціонізму і вводять елементи вільної торгівлі. При цьому забезпечуються сприятливі умови щодо підтримки економічних зв'язків з іншими країнами: з ними укладаються торгові угоди, які містять пункти про взаємні зобов'язання в області зовнішньоторговельної політики [15, с. 387].

Підсумовуючи вище сказане, можна зробити наступні висновки. Торговельна політика держави буває відкритою (вільна торгівля), протекціоністською та поміркованою. Кожне з цих понять є досить відносним, тим не менш, всі вони розміщуються на одній осі в межах двох крайніх випадків, коли обмежувальна політика держави носить заборонний характер і направлена на припинення торгівлі із зовнішнім світом, та коли держава повністю відмовляється від використання будь-яких інструментів торговельної політики. В реальному житті вищезгадані крайні випадки не зустрічаються, хоча в різні періоди свого розвитку окремі держави в своїй торговельній політиці підходили дуже близько або до повного припинення торгівлі із зовнішнім світом (Албанія, КНДР), або ж до повної лібералізації торгового режиму (Великобританія, Ісландія).